Наша Оля

Різкий вибух, дим, їдкий запах чадного газу. 20 квадратних метрів однієї з реанімаційних палат Запорізької обласної інфекційної лікарні спалахнули за секунду. З першого поверху полум’я миттєво поширилося далі. І поки на місце трагедії їхали рятувальники, пацієнтів, хворих на COVID-19, на руках виносили самі лікарі. 

За декілька годин у новинах скажуть: «У пожежі, що сталася пізно ввечері третього лютого, загинули троє пацієнток та анестезіолог. Жінкам було 91, 76 та 64 pоки, лікаpці, яку звуть Ольга Гліва, — 26. Всі хворі перебували під ШВЛ — апаратами штучної вентиляції легень». 

За головною версією слідства, саме ШВЛ і спричинив пожежу. Один з апартів зненацька вибухнув, а оскільки у будівлі не було протипожежної сигналізації та системи пожежогасіння, полум’я одразу ж взяло гору. Анестезіологиня Ольга Гліва, за даними докторки медичних наук Ольги Голубовської, у момент вибуху була у палаті. Там, у «червоній зоні», лікарка вкотре намагалася врятувати життя і повертала хворому дихання, проводячи інтубацію. 

— Дуже боляче, але не дивно, що Оля опинилася поруч із пацієнтами, — каже подруга анестезіологині Катерина Ейхман. — Просто вона була з тих, хто завжди першим приходить на допомогу. Рішуча, смілива, віддана своїй професії. Якби навіть Оля бачила вибух зі сторони, точно знаю, вона б без вагань кинулася просто у полум’я. 

Зранку після вибуху у Запоріжжя терміново вилетів міністр охорони здоров’я Максим Степанов, розслідування трагедії взяв на контроль голова уряду, а у місті оголосили День жалоби. Друзі Гліви одне за одним публікували пости про героїзм лікарки, гордість за її вчинок, шок та невимовний біль одночасно. А декілька колег анестезіологині розмістили у фейсбук дописи про те, що насправді історія 26-річної лікарки цікава суспільству, лиш «поки є тема», і вже «за місяць її імені ніхто не згадає». 

Reporters. публікує цей текст у пам’ять про Ольгу Гліву — сміливу лікарку, яка до останнього подиху рятувала, як сама казала, не пацієнтів, а своїх людей. 

Все на трьох

— Ми познайомилися, — пригадує  журналістка Катерина Ейхман, — у 2015 році на одному з літературних вечорів у Запоріжжі. Обидві приїхали у місто навчатися, тільки я з області, а Оля — з Кропивницького. Обидві звикли бути у центрі уваги. І обидві такі, знаєте, з вітром у волоссі — емпатичні, хоч із внутрішнім стержнем, але схильні до пригод. 

Амбітна студентка медичного, на яку одразу ж почали звертати увагу хлопці і з якою хотіли дружити інші дівчата, спочатку не сподобалася Ейхман. Через роки після того Катя з усмішкою пригадує, як її чіпляло, що хтось, свідомо чи ні, але намагався бути популярнішим. Дівчата приглядалися одна до одної кілька місяців, а потім все вирішив випадок. 

— На одній зі спільних гулянок на Хортиці у мене було з собою вино, а у Олі — штопор. Так-от і подружилися, — сумно усміхається. 

Катю й Олю розбавляла і трохи урівноважувала іще одна подруга — старша на декілька років Олена Ольшанська. Вона також познайомилася з дівчатами на літературному вечорі, полюбила обох, як сестер, і тепер каже, що таку дружбу, як у їхньої трійки, бачила хіба у кіно. 

— З часом Катя поїхала до Києва, ми з Олею залишилися у Запоріжжі. Проте відстань, — розповідає Олена, — не зіпсувала наших стосунків. Ми щодня були на зв’язку, все одна одній розповідали і все, болі й радощі, завжди ділили на трьох. 

Олена, Катя і Оля старалися не пропускати важливих для кожної з них подій. На дні народження влаштовували сюрпризи, у миті смутку — відкладали всі справи і, щоб підтримати особисто, долалати сотні кілометрів у потягах та автобусах. 

— Навіть пандемія, — каже Олена, — не змогла розлучити нас чи зламати вкоренілі традиції. Під час першого локдауну ми призвичаїлися до відеодзвінків — влаштовували собі онлайн-посиденьки з вином. Перед другою хвилею, наприкінці грудня, встигли з Катею зробити сюрприз Олі на день народження. Вломилися до неї додому рано-вранці: вона стоїть заспана у піжамі, а ми кричимо, наче скажені, і відкорковуємо шампанське. 

Нездійснена мрія 

Відколи у серпні минулого року почала працювати в обласній інфекційній лікарні, Оля майже не дозволяла собі спонтанних зустрічей із друзями та неочікуваних подорожей, як це було колись. Не те щоб не хотілося — просто весь її час займала реанімація. 

— Бувало, — каже Олена Ольшанська, — Оля напише нам з Катею, що йде на зміну. Доба вже минула, нова почалася. Аж тут приходить повідомлення, мовляв: «Дівчата, не переживайте. У мене зараз багато моїх людей, пацієнтів, — залишуся ще». І це могло тривати днями. Вона навіть у власні вихідні приходила у лікарню. «Треба, — говорила, — перевірити, як там мої». 

Попри відданість справі, Гліва не приховувала від близьких, як сильно втомлювалася на змінах. І як, бувало, просто над пацієнтом терпли руки й злипалися очі, але не можна навіть трохи перепочити, бо ж на сьогоднішній зміні Оля знову єдина у відділенні лікарка. 

— Так, певно, не потрібно казати, але я думаю, що у неї з медициною був наче стокгольмський синдром, — ділиться Катерина Ейхман. — Олі вкрай важко було працювати. Емоційна і співчутлива, вона інколи відверто зізнавалася, що ця робота не для неї. «Не можу, — казала, — витерпіти весь цей людський біль». 

Особливо важко Гліва переживала втрати. У той час як старші колеги, що мали за плечима десятки років стажу, старалися не приймати смерті пацієнтів надто близько до серця, Оля щоразу плакала, знизала плечима і час від часу запитувала у подруг: «А раптом все-таки був іще якийсь шанс врятувати? Я ж не могла його пропустити, правда?». 

Все життя лікарки власне й крутилося довкола слів «шанс» та «порятунок». Ще студенткою запорізького медичного, який закінчила з відзнакою, а потім також в інтернатурі Гліва романтизувала обрану професію: мріяла, як буде успішно рятувати навіть найважчих пацієнтів. 

Втім особливих історій про роботу у реанімації дівчина не розповідала. Відмахувалася, мовляв, не хочу вас зайвий раз турбувати. Чи не єдиний випадок, який все-таки розповіла Олені та Каті у подробицях, — як ризикнула провести складне втручання хворому, який був за пів кроку до смерті. 

— Оля поставила дренаж при пневмотораксі, — розповідає Ольшанська. — Вона казала, що це було досить ризиковано, що ніколи такого раніше не робила, а інші колеги не змогли допомогти. Знову увійти у «червону зону» було єдиним шансом пацієнта вижити. І Оля, моя, наша Оля, врятувала. Вона сама запідозрила, що щось не так, сама зробила все необхідне.

Отримавши скерування в обласну інфекційну лікарню у сам розпал пандемії коронавірусу, Гліва не пробувала відмовлятися чи шукати, як-то кажуть, теплішого місця. Анестезіологиня вірила, що зараз зможе бути корисною вдома, а з часом нарешті реалізує свою велику мрію — поїде жити і працювати у Швейцарію. 

— Не те щоб Оля хотіла втекти, зовсім ні. Насправді їй просто було затісно у Запоріжжі, — підкреслює Ейхман. — У Швейцарії живуть її друзі, вона декілька разів літала туди. Захоплювалася країною, марила переїздом і, як це було їй притаманно, не просто мріяла — вона робила. Досконало вивчила німецьку — не їхати ж працювати лікаркою без знання мови. 

За час вкрай напруженої роботи у реанімації Гліва лише раз не вийшла на зміну. Не проспала і не просто була нелюдськи втомлена — у «червоній зоні» лікарка й сама підчепила коронавірус. Хоча хвороба перебігала легко, після одужання Оля все-таки мала ускладнення — вірусну пневмонію. 

Як кажуть подруги, у ті два чи три тижні лікарняного Олі дуже хотілося нарешті вийти до Дніпра — свого місця сили та енергії. 

— Оля переживала, що випала з роботи, — розповідає Ольшанська. — На змінах вона відповідала рідко і коротко, а от під час самоізоляції не могла заспокоїтися: «Як же там пацієнти без мене? Треба скоріше вже одужувати. Ще й осінь таку гарну пропускаю — ну як же кортить нарешті пошурхотіти листям!». Але пошурхотіти до пуття так і не вдалося — щойно отримавши негативний тест на COVID-19, Оля одразу повернулася до роботи. 

Востаннє дівчата переписувалися втрьох у спільному чаті в одному з месенджерів. За кілька годин до трагедії Гліва надіслала подругам відеоповідомлення: казала, що скоро заступить на зміну і не писатиме, а поки є час, готова долучитися до обговорення про те, чому деякі люди все життя не перестають заздрити одне одному. 

— От, знаєте, — казала на тому останньому відео подругам, — я ніколи такого не зрозумію. Ясно, що завжди хочеться більшого і кращого. Але, камон, у чому проблема? Робіть! Я от, наприклад, завжди стараюся знайти для себе стимули та шляхи розвитку, бо ж який тоді сенс жити? Щоб що? Просто стояти на місці і заздрити?

P.S. Прощання з Ольгою Глівою відбудеться у суботу, 6 лютого, о 09:00 у Запорізькому театрі юного глядача. Ховатимуть 26-річну лікарку вдома, у Кропивницькому, у неділю, 7 лютого. У Олі залишилися батьки і брат, щонайменше одна нездійснена мрія, друзі, а ще пацієнти, які завдячують їй життям. 

[Матеріал створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]