Нарівні

20 липня 1983 року у невеличкому містечку, що на Січеславщині, жінка на ім’я Любов народила двох дівчаток. Першою світ побачила Віра. За 20 хвилин криком про своє прибуття сповістила Надія. Сповнена любові до близнючок, мати тоді й гадки не мала, що, ставши дорослими, її дівчатка будуть змушені виборювати своє, таке природне, право любити. 

Самоусвідомлення

Надя й Віра росли у звичайній родині. Поки батьки відробляли зміни на заводах, дівчата разом з хлопцями ганяли по занедбаних будівельних майданчиках — ляльки сестер не цікавили. З улюблених іграшок мали хіба двох білих ведмедів: Мішу та Машу. Сьогодні, вже дорослими, сестри не можуть пригадати, в кого саме була дівчинка, а в кого — хлопчик. 

— Я ніколи не відчувала потягу до чоловічої статі, — каже молодша. — Якщо Віра років у 13-14 років пробувала зустрічатися з хлопцями, то мене це ніколи не цікавило. Якби у мене був Міша, я б себе не зрозуміла, — сміється. 

Ми спілкуємось у кав’ярні «Централь», у самісінькому центрі Харкова. Останні 18 років Віра й Надія живуть у місті-мільйоннику — тут їм комфортніше. У підлітковому віці обидві зрозуміли, що вони — лесбійки. 

— Я почала зустрічатися з хлопцем. Ми навіть мали тілесну близькість, але без пенетрації. А потім у 15 років у мені наче щось клацнуло — раптово зрозуміла, що мені не цікаві стосунки з чоловіками. Просто відчула, що не хочу з ними взаємодіяти, — пригадує Віра. — Не розуміла, чи зі мною щось не так, тому зосередилась на навчанні, аби менше про це думати. А у 16 років уперше поцілувала дівчину, і відтоді світ уже ніколи не був таким, як раніше, — усміхається.

— А у мене не було якогось переламу — я просто росла з усвідомленням, що мене приваблюють дівчата. Інтернету тоді не було — дізнатися більше про те, чи так буває, мені особливо не було звідки. 

Ці перші усвідомлення сестри приховували від усіх — навіть одна від одної. Аж поки на одній вечірці Надія не побачила, як Віра цілується з дівчиною. 

— Я неймовірно зраділа! Тепер нарешті ми мали з ким поговорити і надалі завжди одна одну підтримували, — згадує Надя.

— Коли я усвідомила свою орієнтацію, трохи злякалася. Таке не вкладається у головах більшості. Тому спочатку я називала себе бісексуальною — прикривалася цим, наче завжди є крок назад. Мовляв, є ще можливість бути нібито «нормальною», — каже Віра. 

— Або ти так говорила, щоб від тебе відчепилися, — підказує сестра.

— Так, у такому дусі: «Ну хоча б не лесбійка!». Сама себе переконувала, що це просто такий період, — пояснює Віра. — Це складний момент для всіх людей ЛГБТ+. Бо гомофобія у нашому суспільстві настільки глибока, що існує навіть внутрішня гомофобія в гомосексуалів, їм важко прийняти самих себе. Крім того, родичі та близькі хочуть, щоб дівчина зустрічалася саме з хлопцем, а не з дівчиною. Бо це є норма, а твій потяг до жінок — не норма. І це тисне. Тільки через роки я остаточно усвідомила, що лесбійка і мені це подобається.

Від списку до ком’юніті 

Щойно дівчата відкрились одна одній, то зрозуміли, що їм не можна залишатися у рідному місті і — маленькому містечку, де всі одне одного знають. Дівчата переживали не так за себе, як за рідних — не хотіли робити боляче батькам, коли б ті чули перешіптування сусідів на вулицях чи у крамницях. 

За два роки до вступу у Харківський національний університет радіоелектроніки близнючки засіли за математику й фізику — мали обов’язково вступити на бюджетну програму, іншого варіанту не мали. 

— Коли ми з Надією зрозуміли, що їдемо в інше місто, почали фантазувати, кого там зустрінемо. Думали, що як тільки заселимося в гуртожиток, одразу нам трапляться «та сама» для Наді і «та сама» для Віри, — пригадує одна з сестер.

Але студентські роки минали, а коло своїх не ширшало. Єдиним, з ким Віра і Надя могли відверто говорити, був молодший на рік хлопець-гей. Ця дружба триває дотепер — тоді їм усім було вкрай важливо мати когось, з ким можна ділитися своїми мріями та бажаннями й не чути осуду у відповідь. Власної гомосексуальності дівчата не приховували, але й не кричали про неї на кожному кроці. 

— Ось так ми й провели студентські роки: у повній впевненості, що в Харкові мешкає тільки один гей та дві лесбійки. Це був провал! — розводить руками Віра.

— Та не драматизуй! — усміхаючись перериває сестру Надя. — Ми просто не були знайомі з іншими людьми з нашого майбутнього ком’юніті. 

Перші знайомства зі своїми почалися зі спеціального чату — соцмереж чи, тим паче, додатків для знайомств тоді ще просто не існувало. 

— У Віри був такий зошит…, — Надія малює пальцем на столі уявні колонки, — імена, телефони… І щодня цей зошит заповнювався на один-два рядочки. Віра мріяла збирати разом усіх! І ми почали це робити. Це був 2005 рік.

Усміхаючись, Віра пригадує, як відбувалася перша «мобілізація ком’юніті»:

— На кожен контакт із цього зошита ми розсилали смс-ки про те, коли й де буде чергова зустріч. Тоді на це йшла купа грошей! Згодом потреба в інформуванні відпала — люди знали, що є певне місце, якась «плєшка» [так у пострадянських містах називають місце, де збираються геї. В Харкові вона була у ста метрах від майдану Свободи, зараз не існує, — прим. авторки], — розповідає Віра. — Щоразу приходило дедалі більше дівчат, і скоро ми цю «плєшку», грубо кажучи, окупували лесбійським простором. 

Після 100 імен у зошиті Віра перестала його заповнювати — усі вже були достатньо знайомі одна з одною. Саме тоді сестри познайомилися з ЛГБТ-активісткою Анною Шаригіною. 

За право бути поруч

Анна Шаригіна закінчила Харківський педагогічний університет за спеціальністю «психолог». Пізніше, під час навчання в аспірантурі одного з харківських вишів, працювала над науковим дослідженням, що стосувався гендеру, сексуальності та влади. Зрештою стала співзасновницею жіночої ініціативної групи, а згодом і співорганізаторкою перших публічних маршів за рівність.

У 2016-му вона разом із Вірою організує столичний марш, на який прийде до двох тисяч осіб. Але це все згодом. 

Тоді, у 2006-му, Анна просто дізналася що Віра, Надія та ще одна дівчина намагаються мобілізувати спільноту, і запропонувала їм підтримку — безкоштовні психологічні консультації. 

— Також вона запросила мене в наметовий табір для лесбійських лідерів із регіонів України. Спершу я думала, що це не для мене. Там були дівчата з інших міст, які розповідали, що вони роблять для ЛБ-спільноти. Але в розмовах із ними я усвідомила, що теж хочу бути активісткою! Хочу боротися за те, щоб люди ЛГБТ+ мали такі ж права, як і решта українців, — не більше, але й не менше. Йдеться про право на одруження, на спадщину, можливість розпоряджатися спільним майном. Хочу, щоб у разі смерті партнера чи партнерки ми мали право на усиновлення/удочеріння дитини. У разі нещасного випадку мали право відвідати партнера чи партнерку в реанімації, — гаряче перелічує Віра. 

Щоб досягти цього — доводиться боротися. Тому дівчата стали коло витоків створення харківського жіночого об’єднання «Сфера». 

«Сфера» — це організація, що об’єднує жінок незалежно від віку, сімейного стану, походження, сексуальної орієнтації, релігійних, політичних та інших переконань. Наразі «Сфера» координує в Харкові два великих проєкти: «Харків Прайд» і «Тижні жіночої солідарності». Також «Сфера» координує ком’юніті-центр «PrideHub», де збирається ЛГБТ-спільнота, і кілька проєктів, спрямованих на захист прав людини в Україні. У 2019 році в Харкові уперше відбувся «Харків Прайд» — хода на захист рівних прав і можливостей для людей, незалежно від їхньої сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. «Харків Прайд» пройшов під гаслом: «Харків для всіх. Безпека для всіх» та зібрав близько 3000 людей. 

— Це неймовірне відчуття! — пригадує Віра. — Одна справа 15 років тому мобілізувати спільноту, коли кожну учасницю зустрічі треба було розшукувати. Інша справа тепер — ти просто оголошуєш «Харків Прайд» і до тебе самі приходять сотні людей! 

У фейсбук-спільноті «PrideHub» наразі 4200 підписників, на «Харків Прайд» підписано 7200 людей. Але, на думку Віри, це не всі ЛГБТ+-люди, що є у Харкові. Досі не всі готові відкриватися.

«Батьки досі у стадії прийняття»

Уперше шанс зізнатися батькам Віра мала у 22. Тоді вона розсилала дівчатам зі свого зошита смс-ки з часом та місцем зустрічі. У повідомленні була фраза: «Приходь, там будуть самі лесбійки». Надсилаючи наступне, замість контакту «Маша» Віра випадково натиснула «Мама». Смс була набрана латиницею, але ні мама, ні тато транскрипції не розуміли, тож батько пішов до магазину, аби йому допомогли прочитати повідомлення від доньки.

— Потім тато зателефонував і сказав: «Я боюся ганьби». Це перше, що він сказав, а потім запитав: «Ти що, лесбіянка?». І я збрехала. Тепер я часто розповідаю про цей випадок…

Шкодую, що не використала того шансу, щоб іще у 22 побороти цю батьківську гомофобію і жити життям, у якому рідні знають, ким я є. Вони не знали про це аж до наших із Надею 35-ти, — розповідає Віра. — Вони досі у стадії прийняття. Їхнє ставлення постійно коливається: то в них гнів, то жаль. Якийсь час вони обоє намагалися звинувачувати себе. Але в цьому немає нічиєї вини. Це просто є. 

Щира розмова з батьками трапилась лише у 2017-му. Тоді Віра допомагала Анні Шаригіній, з якою на той момент вони були партнерками, організовувати марш рівності у Києві. В новинах на одному з центральних телеканалів батьки побачили Анну. Рідні знали, що Віра з нею жила, але їм вона була відрекомендована як подруга, з якою вони, аби зекономити, разом винаймають квартиру. 

— У Віри на руці татуювання кубика Рубіка, він не райдужний, а просто кольоровий. Тому що кубик Рубіка повинен бути кольоровим. Але наша мама подумала, що він райдужний. Вона подзвонила й почала говорити: «Ну хоча б ти нормальна, тому я тобі дзвоню, щоб ти вмовила Віру стати нормальною», — згадує Надія. Довелося пояснювати мамі, що обидві її доньки — нормальні. І обидві — лесбійки.

— Мені здається, що вони завжди підозрювали. Бо в якийсь момент ми просто перестали розповідати про свої стосунки. Нам було вже десь по 30. Але вони все одно трохи крапали на мозок, що це неправильно: «Ось, дивись, може, ти підеш чаю вип’єш із колегою чоловічої статі і у тебе життя налагодиться — ти вийдеш заміж і народиш дітей», — зітхає Віра.

— Ага, і в нього буде машина і квартира, — додає Надя.

До батьків сестри продовжують їздити. Мінімум раз на сезон. 

— Вони вже у поважному віці. І вони чудові, люблять нас. Я не тримаю на них зла. Вони зробили все, що могли, і дали все, що мали, й так, як уміли. Вдячна їм за їхню любов, — каже Віра. 

«Ми просто вміємо дружити»

Сестри працюють в ІТ-компанії. За словами Віри, вони «пилять код». Про сексуальну орієнтацію на роботі знають, але жодних проблем через це не виникає. 

— Ми з Надією і не ховалися, і не говорили про це. У якийсь момент я почала приносити райдужні прапорці, запрошувати на мітинги. А потім просто стало зрозуміло, що наш головний керівник у курсі й нічого страшного, — каже Віра. 

За словами сестер, вони ніколи не втрачали близьких друзів після того, як відкривалися їм. Навпаки, їх завжди підтримували. Також вони ніколи не наражалися на відкриту агресію через свою орієнтацію. 

— Ми просто вміємо дружити. Дружити з хорошими людьми. І саме такі люди нас оточують, — резюмує Надя.

А ось через активізм дівчата постійно відчувають тиск та агресію. Лише цього року на «PrideHub» нападали 11 разів. Здебільшого це праворадикальні організації. Було відкрито безліч кримінальних справ, але жодної за статтею 161 «Порушення рівноправності громадян залежно від їхньої расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками». Зрештою, за якою статтею не відкривали б справ, їх усе одно майже завжди закривають.

— Мене постійно викликають як свідка — я вже втомилася оббивати пороги. У нас є Харківська правозахисна група, вони допомагають нам у юридичних питаннях. Я впевнена, що ми доб’ємося справедливості, — каже Віра. — Так, це важкий шлях бути відкритими. Але я думаю, що це того вартує. Багато країн уже пройшли цей шлях. У країнах, де насправді поважають права людини, ніколи не образять за те, ким ти є. Вони проходили такий самий шлях. І я впевнена, що нас ніщо не зупинить і ми робимо все правильно. І в майбутньому виходити на прайд будуть не для того, щоб захищати свої права, а святкувати, що ці права у нас вже є.

Тому сестри певні: вони будуть виходити на марші й мітинги доти, доки їхні вимоги не будуть почуті, а геїв та лесбійок не зрівняють у правах із гетеросексуалами. 

— Ніхто, крім нас, не захистить наших прав, — палко каже Надя. — І що голосніше ми будемо говорити, то швидше станемо рівноправними у суспільстві. Ми не просимо нічого екстраординарного: хочемо лише мати ті самі права, що й будь-яка інша людина. Хочемо безпечно почуватися у власній країні.

До нашого столика в кав’ярні підходить офіціант — натякає, що кав’ярня зачиняється. Наостанок запитую в сестер про їхні мрії. 

— Як активістки?

— Ні. Про що мріють Надя та Віра Чернігіни?

— Я на море хочу, — сміється Надя. А тоді серйознішає: — Хочу бути коханою і кохати. Бути поруч із партнеркою. Хочеться, щоб геї мали право виходити заміж, а лесбійки одружуватися. Тому що слово «шлюб» магічне. Якщо такі сім’ї будуть дозволені законом, тоді вже навіть батьки не матимуть права сказати, що це неправильно. Якщо будуть дозволені шлюби, то більшість інших питань буде вирішена автоматично.

— А потім поїдемо на море, — усміхається Віра.

— Поїдемо, — відповідає сестра.

У листопаді вперше в Україні ЛГБТ-пара уклала партнерський договір — документ, альтернативний офіційному шлюбу. Він охоплює такі юридичні питання, як розподіл майна після розриву, опіку над дітьми, якщо хтось із пари загинув, а також доступ у реанімацію чи у слідчий ізолятор, якщо там опинилися партнер чи партнерка. Утім, за оцінками юристів, документ є суто декларативним. Для системних змін у рівності прав потрібні державні рішення.

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]