«Ми обовʼязково заспіваємо — коли переможемо»

Україна боронить себе та світ, викликаючи подив і захват у людей світла, розгубленість і лють у полонених темряви. Стійкістю, мужністю, самопожертвою, гумором захисників України не можна не захоплюватись. Побіч з військовими, добровольцями, медиками, пожежниками, дипломатами, політиками — щоденні подвиги волонтерів, звичайних людей усіх вікових груп, священників, представників релігійних згромаджень, студентів. Всі вони стали героями цієї вітчизняної війни і творцями нової історії світу. 

Щоби зберегти незліченні приклади солідарності, дієвої любові до своїх ближніх, до свободи і справедливості, до своєї Вітчизни, Український католицький університет ініціював волонтерський проєкт «Малі історії великої війни», який підтримала команда Reporters. Спільно ми публікуємо свідчення українців про велику війну, якої ніхто з нас не хотів.

«Зараз доволі аскетичний час, недружній для особистих амбіцій. Час особистісних трансформацій і пошуку місця, де кожен може бути корисним.  26 лютого, за два дні після початку російського вторгнення, ми створили у театрі Леся Курбаса у Львові воєнний хостел і всім колективом служимо людям, які приїжджають сюди. Декому з них нема де зупинитися, що поїсти, дехто навіть не має куди рухатись далі. Уся наша команда сьогодні — це волонтери та координатори, що працюють із переселенцями. Для нас це час служіння — коли прокидаєшся вранці і знаєш, що мусиш іти допомагати.

А ще це час високого, великого духу. Час, який показує нам, що є найголовнішим у житті. Тим, хто роками плекав у собі цей дух людяності, сповідуючи цінність людини, цінність особистості, зараз трошки легше вдається переносити усі матеріальні втрати. Але, попри статки, ми втрачаємо багато життів, друзів, рідних. Коли закінчиться війна, ми ще довго це проживатимемо — хтось у психотерапевта, хтось самостійно, але це буде тривалий процес. Нині ж мусимо переосмислювати те, що відбувається всередині нас, і зрозуміти для себе, що ж усе-таки насправді цінне.

Спочатку в мене було декілька панічних атак. Це такий тваринний страх, коли хвилюєшся навіть не за те, що помреш, а за те, що не можеш себе контролювати — не можеш, до прикладу, поводитися адекватно зі своєю малою дитиною. Втім, на щастя, Львів є тилом. У нас немає такої чорної біди, яку спостерігаємо у Харкові чи Києві, коли летять ракети і бідні діти сидять по десять днів у бомбосховищах. 

У нас лише частішають сирени. Ми навчили дітей швидко вдягатися, збирати речі і спускатися. Порівняно з жахом, який переживають діти із зон бойових дій, наші доволі непогано почуваються. Моя донька весела, у гарному настрої. Спілкується з друзями, гуляє. Так, вона знає, що йде війна, що зʼявивсь якийсь москаль. Вона з ним не знайома, але вже його не любить. І як заходимо до ліфту, вона зазирає й каже: “Боюся заходити, аж раптом там москаль?”. Або заглядає за штори: “Там москаль не стоїть?”…

Мої рідні вже у Львові. Але поки були в Харкові, я пережила пекло. Розуміла, що мушу бути тут, але прокидатися щоранку у страху, з гадкою, що буде з татом і батьківським домом, — це нестерпно. Незадовго до їхнього виїзду я вже не питала: “Як ви там у Харкові?”. Усе й так було зрозуміло. Натомість писала на вайбер: “Перекличка”. А тато відповідав: “Живі”. Часом просто підглядала, коли він останнього разу був у мережі. 

За кордон із моїх рідних не виїхав ніхто. Зупинились у Львові. Я так само не збираюся виїжджати — знаю, що сьогодні я потрібна тут. Просто сидіти за кордоном і бути “глибоко стурбованою” я не зможу, як і зайнятися там чимось. Поки ситуація у Львові більш-менш контрольована, треба лишатись. І допомагати.

За кілька днів до війни мене запитали, як я уявляю війну. І коли відповіла, що бачу балістичну ракету чи літак, що скидає бомбу, мене звинуватили у “старомодності”. Мовляв, не в часи Гітлера живемо. Проте вже 24 лютого багато хто зрозумів, що ми були занадто романтичні, наївні, безтурботні і безпечні. Бо ми не уявляли, що такі жахи й досі можливі на планеті Земля.

Ніколи не думала, що можу так щиро і щедро включатися у благодійність. Сьогодні не можна бути частково залученим або спочатку працювати, а потім припинити. Ти вже не можеш вийти з цього. Мусиш щодня приходити й допомагати. І дивуватися парадоксу — що більше віддаєш, то більше тобі прибуває. 

Щоранку, коли приходимо до театру, відбувається перезмінка. Одні гості вирішують їхати далі, зазвичай за кордон, інші — шукають варіанти поселення. Довше, ніж 2–3 дні, в нас мало хто затримується. Втім, наразі є й такі, адже Львів переповнений переселенцями, цим людям нікуди йти. У певний час підвозимо обіди, потім вечерю. Багато спілкуємося з ними. Ввечері не дозволяємо виходити з театру, дбаємо про безпеку, вкладаємо всіх спати. Наші дні не схожі на звичайний день актора, а наша вистава зараз — ціною у життя.

Усі мої знайомі працюють на волонтерських засадах. Хтось — тут, у театрі, інші допомагають хлопцям діставати бронежилети, каски, тепловізори. Дехто вантажать гуманітарну допомогу. Ми всі задіяні. Єдине — нам зараз не співається. Геть не співається. Але я знаю, що ми обовʼязково заспіваємо — коли переможемо».