«Ми не знали, які росіяни. Ми не знали, які ми»

Україна боронить себе та світ, викликаючи подив і захват у людей світла, розгубленість і лють у полонених темряви. Стійкістю, мужністю, самопожертвою, гумором захисників України не можна не захоплюватись. Побіч з військовими, добровольцями, медиками, пожежниками, дипломатами, політиками — щоденні подвиги волонтерів, звичайних людей усіх вікових груп, священників, представників релігійних згромаджень, студентів. Всі вони стали героями цієї вітчизняної війни і творцями нової історії світу. 

Щоби зберегти незліченні приклади солідарності, дієвої любові до своїх ближніх, до свободи і справедливості, до своєї Вітчизни, Український католицький університет ініціював волонтерський проєкт «Малі історії великої війни», який підтримала команда Reporters. Спільно ми публікуємо свідчення українців про велику війну, якої ніхто з нас не хотів.

«Зранку мене розбудив сусід, з яким ми разом винаймали квартиру. Спочатку я не зрозумів, що саме відбувається. Так, столиця готувалася, ймовірність війни “висіла у повітрі”. Але зранку 24 лютого все одно був шок. Оговтавшись, я швидко зібрав речі. Першою думкою було перебратися з лівого берега Дніпра на правий, адже там — усі адміністративні будівлі, а також більшість тих людей, з якими я хотів би залишатись у разі небезпеки. 

Провівши першу ніч війни в підвалі паркінгу, ми зрозуміли, що варто їхати з міста. Університет, де я працюю, розташований у самому центрі, в урядовому кварталі. Працювати зараз неможливо, а місць із такою специфікою роботи в Україні дуже мало. Потрібно було якось перелаштуватися, знайти собі нове місце.

Я науковець, але моє хобі — документальне  кіно. Якраз перед війною ми з другом навчались у майстерні документального кіно Сергія Бойковського. У Львові я став на військовий облік, але розумів, що моя черга на мобілізацію буде нескоро. Ходив до хлопців, які виготовляли “львівські смузі”, але там не бракувало волонтерів. Ходив здавати кров, але й там уже був не потрібен. Можна було плести маскувальні сітки чи розвантажувати фури гуманітарної допомоги з Польщі. Але хотілося займатись тим, що вмію. Тож ми згадали про документалістику — вирішили фільмувати те, що діється, для історії.

Я знайшов якусь знімальну апаратуру з більш-менш нормальним звуком і зображенням. А друг підкинув ідею фільму. Зараз я знімаю, як працівники львівських театрів зреагували на війну, облаштувавши прихистки для біженців та центри, де збирають гуманітарну допомогу. Знімаю у трьох театрах: Курбаса, Лесі Українки та Марії Заньковецької. У кожного з них — своя специфіка. Театр Курбаса спеціалізується на допомозі переселенцям. Театр Заньковецької взявся за гуманітарну допомогу та плетіння сіток. А в театрі Лесі Українки молодіжна тусовка готує їжу й розвозить її на вокзали, черги у військкоматах тощо. Зараз намагаюся зблизитись із переселенцями, волонтерами, обрати головних героїв. Поки не знаю, який буде хронометраж — короткий метр чи довгий. Час покаже.

Того тижня, коли почалася війна, у майстерні Бойковського ми мали кілька майстер-класів, де нас навчали, як думати структурою документального фільму. Останній день був присвячений запису звуку, різним видам мікрофонів тощо. А вночі все розпочалося — геть інша реальність, яка і досі десь межує з фантастикою.

Ми не знали, які росіяни. Ми не знали, які ми. Я думаю, багато з нас здивувалися моці наших Збройних сил і тому, як зреагувала вся Україна, як вона згуртувалася. Особисто в мене спочатку був страх, багато злості й ненависті. Але зараз усе якось змінилося. Намагаюся не дивитись усі ті відео з тілами вбитих росіян. Можливо, декого це підбадьорює, але я не хочу цього бачити. Я просто сприймаю росіян як ворога, якого треба ліквідувати. Багато людей там обдурені та перебувають під впливом пропаганди. Чимало моїх російських знайомих звертаються зі словами вибачення, кажуть, їм соромно. Мені вже начхати на це. Я розумію, що вони нічого не можуть вдіяти, але рівень загрози настільки змінив наші життя, що всі їхні “сорі” мені байдужі.

Наразі в мене багато питань без відповіді. Як довго триватиме війна? Чи витримаємо ми? Чи перетвориться мій рідний Харків, де я прожив перші 18 років, на Алеппо? Чи муситиму перелаштовувати все своє життя? Шукати іншу роботу? Чи зможу займатися наукою? Чи зможу повернутися до Києва, а чи він перетвориться на розбомблений Берлін або Дрезден? Хай там як, скоріш за все, життя вже не буде таким, як було. Втім, водночас думаєш, як конкретно ти можеш зараз бути корисним.

Сподіваюся, що Росія ослабне, що вона колапсує — і економічно, і політично. Сподіваюся, ми подолаємо ілюзії щодо нашого сусіда. Важко було всерйоз сприймати слова, що росіяни — це нові нацисти, а Путін — новий Гітлер. А зараз розумієш, що так і є. Гуманітарні катастрофи, обстріли житлових районів. Очевидно, що росіяни не дотримуються жодної моралі. Її немає. 

Натомість наша справа — розвиватися, відбудовувати наші міста. Ми зможемо відновити будівлі, але ніколи не повернемо загиблих. А ті, хто вижили, стануть іншими. Я часто згадую слова режисера Андрія Тарковського, який казав про своїх попередників, у яких учився, — наприклад, про Олександра Довженка: у цих людей, що пройшли війну, був внутрішній стрижень, у них зникала інфантильність, вони знали, для чого живуть і що хочуть зробити за своє життя. Особисто я хотів би спрямувати усі сили у сферу науки, освіти й документального кіно».