Між дивом і нормою

Якось у розпал бойових дій на сході України харківський архітектор Олег Дроздов ― відомий киянам як автор реконструкції Театру на Подолі ― звернувся до харківського мільйонера, власника корпорації «Агротрейд» Всеволода Кожемяко, і сказав, що хоче створити школу архітектури.

Кожемяко ― бізнесмен, який заробив капітал у дев’яностих, став завсідником рейтингу найбагатших українців за версією Forbes, а у 2014-му заснував фонд «Мир і порядок» та почав переказувати гроші на одяг і спорядження для військових на Донбасі. Із Дроздовим він був на той час знайомий близько двадцяти років. Той став йому другом, збудував йому та партнерам чимало споруд. Архітектор озвучив мільйонерові суму, необхідну для запуску школи: півтора мільйона доларів.

Кожемяко відреагував емоційно: «Ти що, з дуба впав?!» Дроздов почув від приятеля весь набір штампів, які тоді повторював кожен другий: у нас війна, АТО просто під боком, а ти тут із якоюсь школою…

«Я чекав, що він передумає, якийсь час уникав відповіді, ― згадує Кожемяко. ― Але він не передумав». У 2016-му мільйонер зібрав друзів-партнерів і повідомив їм, що потрібно вкластись у створення нового освітнього проекту. Ті відповіли: якщо ти у справі, то й ми у справі. У вересні 2017 року Харківська школа архітектури оголосила про своє відкриття.

Норма

Аби зрозуміти масштаб і важливість цієї події ― створення ХША, ― треба пояснити весь контекст, у якому живе Харків, його мешканці та архітектори останні років сто.

Відтоді, як владу в Україні захопили більшовики, а Харків став радянською столицею, тут почали втілювати конструктивістські архітектурні проекти, натхненні європейським функціоналізмом, німецькою школою Баугаус та роботами архітектора Ле Корбюзьє. Основна філософія ― відповідність форми й матеріалів функції споруд, раціональне використання простору та міське планування. До Харкова приїздили архітектори з Росії та Європи, аби збудувати нову столицю.

Дослідниця архітектури, авторка архітектурних путівників Харковом і Славутичем, співорганізаторка фестивалю «Модерністки» Євгенія Губкіна стояла біля витоків формування місії та програми Харківської школи архітектури. Вона вважає, що Харків завжди був «містом аутсайдерів». Сюди їхали архітектори, яким не вдалося влаштуватись у розвинених країнах і пробитися вище, заробити певний статус. Тут вони могли стати ким завгодно.

Наприклад, каже вона, у Харкові працювала німкеня Лотте Стам-Бейсе: вона однією з перших вступила на архітектурний факультет у Баугаус, але, через низку причин, не змогла закінчити навчання і влаштуватися на роботу. У Харкові ж її прийняли охоче: серед іншого, на початку 1930-х вона брала участь в проектуванні району Харківського тракторного заводу (у народі ― ХТЗ).

Сьогодні його вважають знаковим для міста: з одного боку, зберігся унікальний архітектурний ансамбль, з іншого ― це один із найкриміногенніших районів. А ще припускають, що будівництво заводу й супутні витрати поклали початок Голодомору. Дехто і понині називає Харків «столицею Голодомору».

У 1934-му Харків повернув статус столиці Києву. Конструктивізм волею Сталіна потрапив під репресії, контролювати вигляд країни поставили «Союз архітекторів», а архітектори почали будувати соцреалізм, що символізував початок епохи авторитаризму. Зрештою, місто накрила Друга світова й німецька окупація, а потому настав тривалий період застою.

У цьому застої народився архітектор Олег Дроздов.

Диво

«Я з того покоління, у якому ніхто ні про що серйозно не думав», ― каже Олег. Ми спілкуємося з ним у просторі дискусійної аудиторії ХША, де студенти зазвичай обговорюють свої проекти. На стінах розвішані білі ватманські аркуші з чорними намальованими від руки словами: «Як жити разом?». Це питання, сформульоване у 1970-х роках французьким філософом Роланом Бартом у серії лекцій у Колеж де Франс, насправді не дає спокою людству від часів Сократа, а то й довше.

«No future, no future for you», ― цитує Дроздов пісню Sex Pistols, пояснюючи настрій, у якому росло його покоління. Олег одягнений у все чорне. На тлі білих стін, білих колон і білих аркушів із намальованими питаннями він ніби частина чиєїсь інсталяції.

«Ми не мали жодної думки, що можемо щось проектувати й будувати, ― каже він. ― Лише один із двохсот міг кудись пробитися з усієї цієї системи, наблизитися до шансу зробити архітектуру у 1980-ті. Ми робили паперову архітектуру. Ми робили підпільні виставки. Ми бухали. Жодних очікувань від майбутнього в нас не було. Ніякого оптимізму».

Вікно у майбутнє з’явилося з розпадом Радянського Союзу ― і одразу ж зачинилося. Архітекторів почали використовувати для створення відомих на весь світ пострадянських МАФів

Вікно у майбутнє з’явилося з розпадом Радянського Союзу ― і одразу ж зачинилося. Архітекторів почали використовувати для створення відомих на весь світ пострадянських МАФів ― малих архітектурних форм, що досі лишаються екзотикою для західного спостерігача.

За словами Дроздова, почався «час депресії, кіосків і масових від’їздів». І він, і багато його колег роз’їхалися по розвинених країнах. Повернулися лише на початку нульових, коли суспільне неприйняття зовнішнього вигляду українських міст досягло межі, а смак замовників підрихтувався проникненням західного урбаністичного мейнстриму. Як колись у 1920-х, до Харкова почали повертатись «аутсайдери».

Норма

До будівлі, яку сьогодні займає Харківська школа архітектури, веде невеличка вулиця Конторська, паралельна широкій вулиці Полтавський Шлях ― одній з головних міських артерій, що зв’язують центр Харкова з Південним вокзалом. Більшість будинків тут споруджено наприкінці XIX століття з темно-червоної цегли. Вікна на перших поверхах заґратовано, усі вони вкриті густим павутинням. У під’їздах ― мотлох, який десятиліттями тягнули сюди мешканці. Дехто закривається від сусідів збитими зі старих дверей перегородками. Багато будинків закинуті або доживають свої останні роки. Одне слово ― депресивно.

Панує над районом колишня будівля казино, яка цілком личила б старому Нью-Йорку у якомусь фільмі-нуар. Казино пережило кілька пожеж і тепер стоїть голе, без скла, забите дерев’яними дошками. На даху цієї споруди ― цитата з інсталяції одного із засновників московського концептуалізму родом із Дніпропетровська Іллі Кабакова: «В будущее возьмут не всех».

Будівлю на Конторській, 5, засновники ХША викупили у 2016 році на торгах. Наприкінці XIX століття двоповерховий особняк для урочистих прийомів і домашніх театрів збудував місцевий купець, а після революції 1905-го він збанкрутував і віддав його муніципалітетові. Пізніше тут було міське балетне училище, далі поштамт, а після Другої світової ― курси друкарок.

У дев’яності купецький будинок опинився у власності Інни Богословської ― на той час власниці юридичних фірм, що обслуговували місцевий великий капітал. У нульових Богословська стала публічним політиком і кочувала різними політичними проектами (свого часу, наприклад, підтримувала і Віктора Ющенка, і Віктора Януковича). Разом із цивільним чоловіком Юрієм Ринтовтом вона заснувала в особняку приватний концертно-освітній клуб «РодДом», де відбувались конференції та виступи європейських і російських зірок. Ринтовта називають легендою харківського інтер’єрного дизайну. За словами архітектора Олега Дроздова, саме його приятелеві Ринтовтові вперше спало на думку, що було б непогано заснувати щось на зразок архітектурної школи у «будинку Богословської».

Коли будівлю на Конторській у Богословської забрали за мільйонні борги і виставили на аукціон, Дроздов негайно повідомив Кожемякові, що її неодмінно треба купити. Мільйонер розвів руками: ну, якщо треба… Засновники ХША викупили «будинок Богословської» за відносно невеликі гроші ― за словами Кожемяка, 600-700 тисяч доларів. Ремонту він практично не потребував.

Диво

Ключову роль у створенні ХША відіграв випадок у Харківському університеті будівництва і архітектури.

Олега Дроздова запросили головувати в екзаменаційній комісії дипломних проектів університету. Архітектор-практик, який створив низку помітних проектів, у такому брав участь уперше.

«Я побачив, який там рівень… Поруч із міським пляжем, на рекреаційній території, студент пропонує розмістити автосалон, ― дещо суворо говорить Дроздов. ― Або ж замість парку ― торговий центр. І ці дипломи для студентів явно ліпив такий професіонал, який зазвичай робить типові секційні будинки».

Судячи з усього, таке давно трапляється в усіх архітектурних вишах, але по-справжньому це розгнівало Дроздова, коли він своїми очима побачив, що діється з професією ще у колисці. Чому так відбувається? Він відповідає: деградація.

«Відсутність мотивації, відсутність картини майбутнього світу, відсутність методів, відсутність цілей… ― каже він. ― У той момент я зрозумів, що наша школа просто необхідна. Тому що неможливе професійне життя без професійної спільноти. І, мабуть, школа ― єдина можливість цю спільноту сформувати».

Незабаром після випадку у ХНУБА Олег зателефонував Кожемякові й розповів про свій задум. У відповідь він отримав тираду про другорядність всього, що не стосується фронту. Архітектора не здивувала така реакція: за роки роботи в Україні він звик до того, що основоположні питання буття, поміж яких архітектура посідає не останнє місце, у нас відходять на задній план. Пострадянська людина весь час кудись поспішає, не помічаючи нічого навколо. Для нашого обивателя вулиця ― це те, що треба швиденько перебігти на червоне світло, не дивлячись під ноги, не звертаючи уваги на деталі фасадів, не помічаючи, з чого зроблено стіни власного будинку.

Норма

У 2015 році харківському архітекторові вперше замовили великий проект у Києві ― реконструкцію Театру на Подолі. Перший київський проект і зробив його знаменитим серед «протестних бабусь» і «диванних критиків», які ніколи до того не цікавилися архітектурою. Будівля не викликала би питань у просторі, до прикладу, Берліна чи того ж Харкова, де посилання на конструктивізм в архітектурі не просто нормальні, а й природні. Та для барочного Андріївського узвозу він став абсолютною провокацією.

Його навіть прозвали «крематорієм на Подолі», явно не розуміючи іронії такого порівняння: адже київський крематорій ― це шедевр бруталістської архітектури світового рівня, а його творець Авраам Мілецький ― автор багатьох видатних модерністських будівель радянського Києва.

«Що таке архітектура? ― розмірковує Олег Дроздов. ― Мені цей процес бачиться так: ти маєш певні ідеї та мрії і шукаєш зручного партнера, щоб їх реалізувати. Тобто коли до тебе приходить замовник і каже: «Ти знаєш, мені потрібне це» ― а ти якраз учора про це мріяв. Або просто зараз, у цей момент, в тобі щось починає вирувати, от ти зараз розмріявся ― і отримуєш місце для реалізації мрії. Іноді дуже важливо занурити свого клієнта у цю ідею, мрію, аби він її розділив від самого початку, ще перед тим, як ви вдарили по руках або підписали контракт. Дуже важливо, щоб він долучився до цієї команди, яка відповідає твоїм цілям».

Взаємини між архітектором і замовником ― критично важлива основа професії на пострадянському просторі. Те, як ці відносини вибудовуються і хто виступає замовником, демонструє саму суть суспільних відносин у цілому. Наприклад, протягом 70 років замовником архітектури в Україні була радянська влада. Точніше, так: спочатку радянська влада замовляла архітектуру для забезпечення функціонування простору і людини в ньому, а від часу приходу до влади авторитарного режиму Сталіна ― для забезпечення контролю й тиску на народ.

З приходом капіталізму замовником став великий капітал, а ключовою цінністю ― квадратура. Архітекторів почали використовувати для проектування монстрів, що крадуть у людини весь можливий простір, і легалізації цієї крадіжки через пояснення: «архітектор так бачить».

Дроздов каже, сьогоднішні архітектори переважно «займаються проституцією» і беруть участь у злочинній змові, «єдиною метою якої є не майбутнє щасливе життя, не чиєсь щастя, не якесь там середовище, компактний розумний будинок або безпечне здорове місто для майбутнього, ― а просто спекуляція квадратними метрами».

«90% архітектурної популяції обслуговують саме цю мету, ― веде далі він. ― Це така деформована свідомість, з цього стану дуже важко повернутися. А входять у нього, мабуть, через невпевненість, нерозуміння цінностей, через відсутність естетичного каркасу. Все це закладається і в початковій школі, і в архітектурній школі. Ну і, зрештою, в нас практично немає жодних інституцій, які би по-справжньому розвивали професійний діалог, критичну реакцію на те, що відбувається».

Диво

У лютому цього року журнал «5.6» про сучасну культуру видав випуск, присвячений архітектурі, ― «Архітектура. Громада. Час». У його фокусі ― екзотична, як на західного спостерігача, естетика українських хрущоб. Цар-балкони, панельні висотки, похмурі «спальники» та кіоски-намети, що заповнюють весь вільний простір, ― все це осмислюється сьогодні як невід’ємна частина архітектурного та культурного ландшафту України. І як те, що має бути знищено.

Харківська школа архітектури з’явилася вже на родючому критичному ґрунті. У 2007 році відбувся перший фестиваль архітектури та урбаністики CANactions, який уперше поставив питання, що терпіти архітектурне пекло в Україні більше не можна. Одним із гасел фестивалю стали слова його засновника, архітектора Віктора Зотова, про те, що «міста ― це люди, а не стіни», а «влада ― це ми». У 2015-му на його основі з’явилася освітньо-дослідницька платформа, що вивчає українські міста та їхній просторовий потенціал.

З’явилися дослідницькі урбаністичні програми і центри (наприклад, Центр міської історії у Львові, Код Мiста), групи урбаністів (Urban Curators), дизайн-студії, що спеціалізуються на урбаністичних конструкціях і переосмисленні громадських просторів (Formografia Design), спільноти, що досліджують модерністську архітектуру (Save Uzhhorod Modernism). Виходять книжки про архітектуру та публічні простори.

Нинішнє покоління намагається активізувати публічний діалог на тему радянської спадщини і розробити нові архітектурні концепції та рішення для українських міст. Щоправда, відбувається це тому, що навколишнє середовище витісняє архітекторів із професії та веде їх у міждисциплінарні сфери, вважає Євгенія Губкіна. Вона сама пішла з архітектури у дослідницькі та освітні проекти. Як, наприклад, і куратор архітектурного випуску «5.6» Олексій Биков.

«Україна ― одна з найдрімучіших країн, яких немає на світовій мапі архітектури, ― каже Дроздов. ― Можна говорити про кілька винятків, але й ті з’явилися переважно років п’ять тому. Хоч на війні, хоч після війни ― ти весь час вирішуєш, живеш ти далі чи ні. Друге питання: наскільки повноцінно ти намагаєшся прожити це життя? Архітектура ― одна з важливих професій, яка обслуговує суспільство, його амбіції, його стійкість. І така інституція [як ХША] може почати потроху впливати на інші навчальні заклади».

Дроздов вважає, що другий Майдан і війна активізували серед українців професійний діалог про архітектуру і урбаністику. Але системності в цьому, як і підтримки більшості, все ще немає.

Архітектор ― сервільна професія. Ти виконуєш замовлення або влади, або великих компаній. Але насправді архітектура ― це висловлювання. Хочу, щоби з’явилося покоління молодих і злих, які зможуть сказати замовникові «ні» на його бажання створити несмак

Можливо, Диво

Під час Днів відкритих дверей у ХША одну з аудиторій назвали «Диво». Там відбувалися воркшопи для абітурієнтів, а у звичайні навчальні дні в ній обговорюють студентські проекти. Біля входу в аудиторію співробітники повісили однойменну табличку, прямо над ручною пожежною сигналізацією зі словом «Норма» на щитку. Дроздов сміється, коли я звертаю його увагу на цю спонтанну діалектику.

Пострадянську архітектурну тканину постійно розривають дві крайності. Норма ― як формальні стандарти, що вибірково заважають створювати нове, і порушення норм як частина корупції заради крадіжки простору. Диво ― як рідкісний шанс створити щось за чесними, прозорими правилами гри. Іноді в нашій реальності диво ― це просто дотримання норми. Як зробити так, щоб норма лишалася нормою, а диво залишало за собою право на будь-що, ― незрозуміло.

«Наша мета ― створити нову українську традицію, ― пояснює Дроздов. ― Ми переосмислюємо все, що було перед нами, як традицію, і вибудовуємо нову на її основі. Неможливо щось побудувати на порожньому місці. Але при цьому ми не можемо прийняти якийсь «пакет» від минулого покоління. Нам треба робити все наново».

Почасти, за духом, ХША ― це українська «Стрілка». Інститут медіа, архітектури і дизайну «Стрілка» створили у 2009 році у Москві мільярдер Олександр Мамут, видавець Ілля Осколков-Ценципер і голландський архітектор зі світовим іменем Рем Колхас. Свого часу студенти й викладачі інституту запустили масу цікавих і успішних проектів розвитку міського середовища. Наприклад, реконструкцію парку Горького. З якої, до речі, харківська мерія спробувала «злизати» концепцію для власного парку Горького.

Одним із кураторів освітньої програми ХША для бакалаврів став польський архітектор і дослідник Куба Снопек. Він був серед перших студентів «Стрілки» і чотири роки, до 2015-го, працював в інституті, а у 2018 році отримав пропозицію долучитися до харківської команди. Куба каже, що відкриття школи архітектури в Харкові стало великою подією серед архітекторів і дослідників. «Не так часто у світі з’являються нові архітектурні школи», ― каже він.

Слідом за Дроздовим Снопек стверджує, що Україні потрібна нова архітектура і реформа професії.

«Це глобальний виклик ― по всьому світу архітектура переживає кризу. У першій половині XX століття архітектор був людиною з величезною репутацією і владою. У 1970-80-х на Заході ідеалізм починає зникати, архітектура стає комерційною. Бракує нової програми. ХША з’явилася на перетині різних викликів: якою має бути архітектура в умовах українського клімату, в місцях зі складною історією, з певною культурною практикою використання простору. Крім того, виникають питання, хто такий архітектор у 2020-х, у чому полягає професія, чи має він нав’язувати свої рішення [клієнтові] і наскільки мусить дослухатися до того, що хочуть клієнти й суспільство».

«Архітектор ― сервільна професія. Ти виконуєш замовлення або влади, або великих компаній, ― говорить Євгенія Губкіна. ― Але насправді архітектура ― це висловлювання. І сьогодні в Україні висловлюватися нема кому, адже всюди конформісти. Це нормально, такий період. Однак я хочу, щоби з’явилося покоління молодих і злих, які зможуть сказати замовникові «ні» на його бажання створити несмак, натомість створювати своє, сміливе висловлювання, що збігається з власними цінностями».

У ХША багато незалежних архітекторів бачать альтернативу, яка зможе претендувати на роль противаги конформізму і протистояти «змові» між архітекторами й замовниками.

Дроздов вважає, що для того, аби стався бунт архітекторів проти системи, «потрібно, щоб кількість людей, які можуть критично мислити й формувати порядок денний, зросла від нуля з чимось відсотків до 5-7%».

«Таких інституцій [як ХША] має з’явитися ще, напевно, кілька, ― каже він. ― І має змінитися десь шість поколінь студентів. Це ніби передавання традиції: потрібна школа, де є різні покоління, які пройшли дискусії, дружбу, секс ― усе в одному місці».

«No future, no future for you», ― цитує Дроздов пісню Sex Pistols, описуючи настрій свого покоління. Він весь у чорному, довкола все біле. За спиною архітектора ― знаки питання, поряд із «дивом» ― «норма». Поруч із колишнім «будинком Богословської» ― дах із цитатою концептуаліста: «В будущее возьмут не всех». Харківська спонтанна діалектика по-своєму відповідає на питання, як жити разом.

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]