Місяць авторських читань. Жінки

«Кажуть, цей роман я писала про покоління тридцятип’ятирічних, але насправді я писала його про себе», — каже чеська публіцистка Тереза Семотамова у напівтемній маленькій залі Галереї сценографії, де перед тим зникло світло. Далі розмова про її роман «У шафі» триває при свічках. Таким був один із вечорів Місяця авторських читань — фестивалю, що тривав у Львові протягом липня. 

31 день — 62 зустрічі. Щодня у приміщенні Львівського академічного театру імені Лесі Українки відбувалося по дві камерні зустрічі українських читачів і читачок із письменниками й письменницями — щоразу з іншими. Уже п’ять років, як найбільший у Центрально-Східній Європі транскордонний фестиваль МАЧ дістався України. Щоліта він збирає довкола себе поціновувачів літератури і привозить до Львова авторів та авторок з інших країн. Цього року до країн-господарок Чехії, Польщі, Словаччини та України долучилася також країна-гостя Румунія.

«Концепція фестивалю побудована на безпосередньому контакті з автором, — говорить прес-директорка МАЧ у Львові Євгенія Нестерович. — Навіть коли до нас приїздять зірки світової літератури, зустрічі з ними все одно відбуваються переважно у камерній атмосфері маленької зали. Це дає змогу познайомитися, щось запитати. До того ж це ще й унікальна нагода почути твори, читані голосом автора і мовою оригіналу. Переклади українською ми виводимо на екран субтитрами». 

Почесним гостем цьогорічного фестивалю стала Румунія. «Коли запрошуєш письменників і письменниць з інших країн, ніколи не можеш спрогнозувати, які теми домінують у їхній літературі. Виявилося, що наразі однією з трендових тем румунської літератури, серед інших, є жіноча лінія і фемінізм», — пояснює Євгенія після завершення фестивалю. А поки він тривав, журналістка й письменниця Єва Райська спостерігала за виступами п’яти найцікавіших, на її думку, авторок від кожної країни-учасниці й поговорила з ними про те, якою вони відчувають літературу сучасності.

Румунія: Светлана Кирстен і тіло у її письмі

Тож почнемо з Румунії. Географічно ця країна є нашою сусідкою, дістатись до неї нескладно  — або через Закарпаття, або через Буковину. А втім, із румунською літературою український читач не надто добре знайомий. Більше читаємо чеських Мілана Кундеру, Богуміла Грабала, чи й менш відомих на сьогодні — Їржі Гаїчека або Ірену Доускову. Стосовно польських авторів, то український книжковий ринок в останнє десятиліття дуже щедрий на переклади сучасної польської літератури — тамтешні автори не лише активно виходять українською, а й приїздять до України з презентаціями (Маріуш Щиґел, Вітольд Шабловський, Малґожата Реймер, Януш Вишневський і багато-багато інших), їх тут знають і люблять. 

Натомість майже нічого не знаємо про румунського класика Панаїта Істраті чи сучасницю Светлану Кирстен. 

Зустрічаємося в готелі «Жорж». Одразу впізнаємо одна одну.  Зізнаюся, що майже нічого не знаю про її рідну країну — хіба що прислів’я: «взяти камінь до своїх вуст». Румуни пояснюють цю фразу так: щоб зрозуміти країну, треба її спробувати на смак — відчути запах її землі, ґрунтів та каменів. 

— Ніхто з іноземців не знає цього прислів’я, його використовують лише румуни, — здивовано каже 50-річна Светлана. Вона — відома в Румунії письменниця, поетка, журналістка, менеджерка арт-проєктів, культурна оглядачка.

Від готелю поволі йдемо проспектом Свободи, говоримо про міста й країни Місяця авторських читань. Светлана порівнює Львів із Бухарестом, втім, додає, що обидва ці міста мають власну особливу атмосферу.  

Помічаю у Светлани розкішні сережки насичено-синього кольору, котрі заледве видно під темними пасмами волосся. Вона купила їх давно десь у Південних Карпатах, а одягнула спеціально, їдучи до Львова. 

Внутрішні рефлексії Светлани Кирстен, котрі вона викладає у текстах, гармонійно переплітаються із зовнішніми обрисами її стану. Светлана багато пише про тіло, вона радше досліджує тіло, не розділяючи його на суто жіноче чи чоловіче. Писати перші тексти почала у часи комуністичного режиму, коли тема тіла була абсолютно табуйована й заборонена. Хоча тоді, як говорить сама Светлана, вона не думала про глобальні політичні процеси революції. Їй ішлось передусім про дослідження власного тіла та його розвитку. Це було внутрішньою, особистою революцією для письменниці. 

 У часи комуністичної диктатури ми ніколи не говорили вголос про тіло,  а надто про сексуалізоване тіло. У той час людина була поза процесом революції свого тіла. Це породжувало суттєве і абсолютне нерозуміння нас самих

— У часи комуністичної диктатури ми ніколи не говорили вголос про тіло,  а надто про сексуалізоване тіло. У той час людина була поза процесом революції свого тіла, оскільки ця тема була взагалі непроговореною. Це породжувало суттєве і абсолютне нерозуміння нас самих. Пишучи тексти, мені передовсім хотілося зрозуміти себе і своє тіло, а не глобальні процеси комунізму, котрі в той час відбувались. Мої тексти трактують як тексти про комунізм, але це не так. Письмо є для мене інструментом захисту від зовнішнього світу і моїми внутрішніми рефлексіями, — міркує Светлана. — Відома французька феміністка Елен Сіксо запропонувала такий термін, як «жіноче письмо», тож у такий спосіб я намагалася зробити своє тіло письмом. Через літературу ми створюємо тіло. Це така собі тілесна інвестиція. У результаті отримуємо тіло — літературне, — яке живе та дихає.

Говорячи про власні тексти, Светлана Кирстен намагається говорити передусім про себе. Уміщає свій досвід у збірку «Цвіт лещат», а згодом у книгу «Гравітація», говорячи про особисті травми та про те, що колись лишилось непочутим.

Чехія. Тереза Семотамова. Люди — мешканці шаф

Про власний досвід і про себе пише ще одна письменниця цьогорічного Місяця авторських читань — Тереза Семотамова. Чеська публіцистка, авторка радіоп’єс, перекладачка з німецької, до 35 років видала дві прозові книжки: «Почонг, або Про каторгу людського існування» (з Ї. Вітеком) та «У шафі». Народилась 1983 року у місті Босковіце, вивчала сценаристику і драматургію в Брно. 

Про чеську літературу, здавалося, знаємо трохи більше, ніж про румунську, проте сучасна чеська авторка відкриває читачам достоту цікаву літературну форму свого роману «У шафі». Коли Тереза разом із модераторкою та перекладачкою Іриною Забіякою починають розмову, у залі зникає світло. Хтось із організаторів біжить до крамниці по свічки, щоб бодай якось освітити невелику камерну залу, де уже зібралась публіка. Відтак, слухаючи голос Терези у напівтемряві, почуваєшся насправді мов у шафі. У тій, про яку пише авторка, або в іншій. У тій, де власною уявою вимальовуєш тісний простір конструкції. 

— Коли я пишу, то, як і більшість інших авторів, пишу не про своє покоління чи про свою ґенерацію, а винятково про себе, — каже авторка.

Героїня роману «У шафі» кілька разів намагається сказати одній людині (і  навіть одного разу говорить), що живе у шафі. Але людина ця думає, що йдеться про один із районів міста Брно, і не розуміє всієї глибини ситуації. 

— Не існує інструкції, як подолати самотність. Я не хочу повністю розкривати суть роману, але одна з його ліній — це стосунки із сестрою героїні, які, з одного боку, дуже товариські, а з іншого — не аж такі близькі.

Чеська письменниця каже, що той чи інший образ у тексті є прототипом чогось такого, що існувало у її власній реальності. Чи це кіт, чи пейзаж, чи хворе горло. Зрештою, всі зафіксовані фрагментарні реальні моменти переходять у метафізичний стан — і все це вона вправно поміщає у свої тексти.

— У цій книжці трохи фігурує Бердянськ, але ніхто цього не відчує. У Бердянську я жила в маленькій квартирі, а в сусідів був кіт, якого звали Малик. Він завжди до мене приходив, ми з ним співіснували, і цей кіт став прототипом кота Мео, про якого читаємо в романі. У Бердянську я просто читала, писала, ходила на пляж і більше нічого не бачила й не помічала — таким був мій тамтешній спосіб життя. У літературі реальність і книжка переходять одна в одну. 

Словаччина: Александра Салмела та глобальний капіталізм

Під час авторських читань особливу роль відіграє голос. Голос породжує інтонацію, а інтонація створює навколо себе безліч звуків та ритмів. Навіть коли голос звучить іншою, не зрозумілою тобі мовою, все одно намагаєшся зловити його мелодику. Голос словацької письменниці Александри Салмели звучить так, що в певний момент втрачаєш потребу читати субтитрований переклад. 

38-річна Александра Салмела народилась у Братиславі, навчалася в Празі на фінській філології, звідки поїхала жити у Фінляндію. Її вважають фінсько-словацькою авторкою. Пише оповідання, казки й драматичні твори. Александра читала фрагмент із роману «Антигерой» (2017), котрий розповідає читачам про зло й цинізм, але водночас і про надію, які переплітаються між собою та легко співіснують у нашій реальності. В її книжці персонажами можуть бути Велика Матінка Природа чи Глобальний Капіталізм, із яким бореться антигерой. Власне, антигерой у романі є ключовою фігурою оповіді. Текст Александри — це утопія та антиутопія водночас, протиставлення однієї ідеології іншій. Два світи, котрі можуть існувати поряд, при цьому радикально відрізняючись формами співжиття.

— Я зображую історію біполярного світу. Де існує одна країна — добробуту й успіху. А мешканці у ній — екологічно свідомі та активні. Натомість друга країна — радикально налаштованих людей, котрі так чи інакше повинні співжити.

Наприкінці розмови Александра зачитує фрагмент тексту фінською мовою. Знову слухаєш мелодику, хочеш вловити інтонацію, звуки, паузи. Але не вдається — речення ллються, не впізнаєш жодного звуку чи слова. Напружуєш слух, щоб почути, як той самий голос може звучати геть інакше.

Польща: Малгожата Реймер. Із Бухареста до Албанії

Від Фінляндії та Словаччини мандруємо до Бухареста, а згодом в Албанію. Принаймні тому, що ці країни описує у своїх художніх репортажах Малгожата Реймер.

Польська письменниця й журналістка, що уже п’ять років мешкає в Албанії, раніше присвячувалася Румунії. За книжку «Бухарест: пил і кров» авторка отримала премію Newsweek імені Терези Торанської та Літературну нагороду для письменниць Gryfia.

Цього разу на фестивалі Малгожата більше згадує про сучасний албанський контекст. Занурюється у життя міста, мешканців, побут та історію.

— Проживши в Албанії пів року, я все одно помічала, що до мене ставляться як до чужинки: дівчини із Заходу, яка вирішила собі писати про Албанію — країну, про яку вона нічого не знає, — говорить Малгожата. Модерує зустріч із нею українська письменниця Галина Крук. Запитує про життя в Албанії і про процес написання репортажної книжки. 

Переломним моментом для мене стала розмова з місцевим художником. Він трохи випив і досить цинічно сказав:  «Що ти хочеш знати про Албанію? Можливо, ти хочеш знати, як катували та розстріляли моїх вісьмох дядьків?» Після цієї розмови я залишилась жити в Албанії ще на п’ять років

— У розмовах з албанцями складність полягала в тому, щоб вийти за межі загальних фраз, котрі безперервно використовують албанці для опису місцевого комунізму. Це фрази на кшталт: «терпіння», «пекло», «жахи». Я намагалась вийти на глибину цих означень. Зрештою, після шести місяців життя у цій країні я зрозуміла, що не маю достатньо інформації для написання книжки. Все, що я знала, це історії мешканців, котрі розповідали про те, що, нарікаючи за комунізму на черствий хліб чи зогнилі помідори, можна було потрапити до в’язниці. І тоді переломним моментом для мене та моїх текстів стала розмова з одним місцевим художником. Він трохи випив і досить цинічно зі мною говорив. Сказав:  «Що ти хочеш знати про Албанію? Можливо, ти хочеш знати, як катували та розстріляли моїх вісьмох дядьків? Чи як вони мучились ще до того, як померли?» Після цієї розмови я залишилась жити в Албанії ще на п’ять років. І живу тут донині. 

Україна: Катерина Калитко. «Відшукати себе у собі»

На завершення жіночої лінії фестивалю найбільше хочеться послухати голос однієї з найпотужніших сучасних українських авторок — поетеси, прозаїкині, перекладачки — Катерини Калитко. 

У літературному життєписі цієї письменниці — вісім поетичних книжок та дві прозові: «М.істерія» та «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки». Катерина також перекладає з балканських мов таких блискучих авторів, як Міленко Єрґович, Озрен Кебо, Меліна Камерич, Ненад Величкович, Мілета Проданович, Меша Селімович. Отже, балканська література для Катерини — це те, що вчить переживати складні історичні травми. У розмові з літературознавицею Ганною Улюрою Катерина міркує про війну на Балканах та про вагомий досвід перекладу складної балканської літератури під час та після війни.

— Література виконує функцію колективної пам’яті. У теперішній ситуації ми звертаємось і до минулих досвідів, відтак формуючи певну капсулу у прямому ефірі для наступних поколінь. Зрештою, література часто побудована на спогадах про війну, героїзації чи навпаки — ненависті до ворога, — говорить Катерина Калитко, спілкуючись із Ганною Улюрою, котра модерує зустріч. — На кожному історичному етапі людство дивує вигадливістю вбивати одне одного і створювати колосальні проблеми одне одному. Балканський досвід війни в літературі навчив мене зберігати людяність.

Коли Ганна Улюра запитує авторку про суттєву часову різницю між її двома прозовими книжками — 11 років, Катерина пояснює це пошуком власного голосу. Пошуком власної себе: 

— Я плекала у собі новий голос. Той, яким говорила, мене не задовільняв. Усередині щось проростало. Я писала тексти, але не публікувала свідомо. Спостерігала збоку, як розвивається літературний процес. Думала про те, де я себе у цьому бачу та яким голосом хочу говорити. Шукала, намацувала нитки, по яких ходитиму далі. Потрібно було відшукати себе в собі.

Будь-який біль, котрий ми здатні відчути, а надто навчитись репрезентувати у певну форму мистецтва, — може стати не лише внутрішньою травмою, а передусім викристалізувати важливу форму розуміння та ідентифікації себе та інших. 

Література виконує функцію колективної пам’яті. У теперішній ситуації ми звертаємось і до минулих досвідів, відтак формуючи певну капсулу у прямому ефірі для наступних поколінь

Резюмуючи жіночу лінію п’ятьох країн прози та поезії фестивалю «Місяць авторських читань», можна чітко окреслити спільну рису, що так чи інакше є відображенням рефлексії авторок: біль, що є потужним інструментом для самозвільнення. Спільна чи індивідуальна травма, що згодом служить для розуміння того, що означає жіночий голос у сучасній літературі, яка його роль. Відшукування самої себе, елементи автобіографічних деталей у текстах, яскравий меланж вигадки та non-fiction, фіксування минулого й нинішнього. Усе це є важливим простором та ґрунтом для формування та глибшого розуміння тенденцій сучасної літератури Центрально-Східної Європи, як і самого життя на цих теренах.

[Цей репортаж створений у рамках спецпроєкту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]