Мати Божа незаконна

Тисячу років тому тут було поселення білих хорватів, а сьогодні — популярний у львів’ян маршрут вихідного дня. До заповідника «Стільське городище» їдуть, щоб видертися на вапнякові скелі, побачити рештки давнього міста і величезний камінь, що міг бути місцем язичницького культу.

Біля цього каменя, який називають Диравець, жителі села Дуброва встановили фігуру Божої Матері. Такі скульптури є скрізь по селах Галичини — для одних це оберіг, іншим вони нагадують про вищі сили, дехто ставить їх на знак подяки чи скорботи. А ця статуя принесла у село скандал.

Львівські активісти звинуватили селян у спотворенні Стільського городища. Фігура, мовляв, стоїть упритул до скелі з давніми печерами, що були частиною дохристиянського святилища, а потім — монастирськими келіями.

Допис ініціативи «Львівське Опілля» у фейсбуці поширили майже дві тисячі користувачів. І ось уже жителям Дуброви ніколи викладати у соцмережі фото яблуневого цвіту — вони відбиваються від розлючених коментаторів. Рагулі, вандали, тулять каплиці скрізь — прикрі слова, наче каміння, полетіли на адресу селян. Були й заклики до насилля.

«Ми вандали?» — вони труть чоло і поправляють маски на підборіддях. Не можуть збагнути, як так: вандали руйнують, а вони ж будували.

Прокуратура тим часом відкрила справу про пошкодження пам’ятки.

Дуброва затамувала подих — і не йме віри, що стала центром нового паломництва. Не туристів — до них звикли. А журналістів, активістів та всіх небайдужих, які роблять селфі з фігурою на тлі скелі.

«Він із Богом воює!»

— Матір Божу облили кислотою, — видихає Дуброва новину зранку в четвер, коли дістаємося до села дорогою без асфальту.

Біля скульптури зо два десятки чоловіків чекають на поліцію та майстра. Той має проінспектувати пошкодження: за ніч із фігури у кількох місцях злізла фарба.

Усі чоловіки тут різного віку — є молоді хлопці, є і старші ґазди. Їхні черевики на вигляд такі, ніби вони щойно спустилися з гір. Говорять із недовірою і коротко, але — всі одночасно. Вони вже бачили журналістів. І сердиті на них: написали не так, показали не тих. А найбільше злі на Ореста Корчинського — немолодого вже археолога, дослідника Стільського городища і директора заповідника.

Чому він не сказав їм одразу, а чекав, аж закінчать роботу? Для чого каже, що ці заглибини у скелі, позаду Матінки Божої, — то давні печери, келії? Та в них тут скрізь такі келії, он зовсім недавно один, товариство не дасть збрехати, викопав собі такий погріб. То теж, питають обурено, ІХ століття?

— Він каже, ми поставили ідола. Каже, забере Матір Божу і поставить туалет, — кричить чоловік у робочій куртці, з темним обличчям шахтаря. — Та він сам ідол! І за СРСР такого не було! Він із Богом воює!

Селянам тепер здається, що і заповідник, і всі ті львів’яни, що виступили проти їхньої скульптури, хочуть забрати в них віру так, як намагалася радянська влада.

Ніхто не називає своїх імен. Селяни кажуть про них «хлопці». Мовляв: то мій син, її сини, її зять, то все — наші діти. Ось молодий чоловік, зі світлим волоссям і тихим голосом. Ось чорнявий, високий, його ніс і очі над маскою говорять про любителя випити, голос у нього тихий та вкрадливий. Ось авторитетний бас, висловлюється конкретно та вичерпно. Ось дядько із сердитим обличчям — готовий розказати, як добре у «келіях» зберігається морква. Разом фігуру ставили, разом збирали гроші — 200 тисяч, разом будували, знайшли майстра. Привезли землі, щоб вирівняти схил, поклали плитку на сходах.

Отець Степан, місцевий парох, каже: гарячкова молодь. Приїхали із заробітків, карантин — треба десь руки подіти. Його спитали — сказав: робіть.

«Хлопці» переконують, що і в ОТГ їм теж дозволили, проте усно. Староста знав. Але через карантин не було сесії, тому й немає офіційного дозволу ставити фігуру. Була б сесія — був би документ.

— Ми ж не поставили тут ні кабак, нічого… На вашу думку, ми знищили історію? — несміливо запитує один із молодших. 

Врешті приїздить зі Львова майстер. Поправляє сиву бороду, визнає провину:

— Ніякої шкоди тут немає. Фарба неякісна.

Після такого висновку чоловіки поволі розходяться.

Гіпотези, наука, папери

Дослідники, виявляється, самі не можуть дійти згоди, чим є ці скелі за фігурою Діви Марії. Частиною язичницького культового комплексу VIII—Х століття? Австрійськими укріпленнями часів Першої світової?

Орест Корчинський наполягає на першому варіанті. Пише, що дослідив камінь Диравець і знайшов там сліди жертовної ями — отже, це точно було святилище, яке разом зі скелею побіля нього є частиною давнього Стільська — нібито найбільшого колись у Європі міста.

У 1980-х роках Корчинський був молодим археологом і працював у складі радянської експедиції, яка й досліджувала городище. Розкопки вели на пагорбі біля сусіднього села Стільсько. Багато знахідок із тої експедиції тоді поїхало до Москви. У місцевому музеї є кілька горщиків, які відновили школярі з уламків знайденої на городищі кераміки. Відтоді територія розкопок поросла лісом.

Інший львівський науковець Леонтій Войтович уважає, що печери — залишки укріплень для артилерії часів Першої світової війни, а язичницький храм — то «фантазії» Ореста Корчинського. На думку Войтовича, наявні дані не дають підстави вказати, де саме існувало Стільсько. Адже з усієї величезної території заповідника розкопки проводили тільки на 12 гектарах.

Ось так сперечаються науковці, а складність іще й у тому, що заповідник досі не має офіційно визначених меж. Його створили 2015 року, відтоді документація і «робиться». Корчинський каже, що вона готова на 80 %, «не дають коштів» на завершення. Мені вдалося побачити паспорт лише Стільського городища — центрального об’єкта заповідника та пам’ятки археології національного значення. Окрім самого городища, заповідник має ще декілька об’єктів, серед них і камінь Диравець. 

Виходить, офіційно Диравець і скеля з фігурою Богородиці побіля неї — водночас є і не зовсім є пам’ятками. Ніби й у складі заповідника, але без документів. Хоча поряд із ними стоять таблички «Пам’ятка, охороняється законом». За законом, навколо пам’ятки має бути охоронна зона 300 — 500 метрів. Отже, селяни своїм будівництвом цю зону і порушили, і не зовсім порушили.  

«А що з того нам?»

— Я присвятив цьому 35 років, — каже Орест Корчинський.

Як це трапляється в дослідників, він більше уваги приділяє об’єктові свого вивчення, аніж людям навколо, — за ці роки добрих стосунків із місцевими жителями збудувати не вдалося.  

У селян склалося враження, що директор заробляє величезні гроші за екскурсії городищем, а що з того їм? Туристи з’їдять свою канапку на галявині, та й поїдуть до Львова. А могли б замовити тут у кафе обід. Так каже Володимир Бабій, депутат ОТГ із села Стільсько. Він саме тягне додому в’язку довгих гілляк, це тички на квасолю — нарубав їх щойно в лісі. Водночас обурюється, що городище на пагорбі заросло, не пройти.

Із директором заповідника не можуть дійти згоди й підприємці. Іван Мончак був тут сільським головою, коли відкривали заповідник. Тоді місцевий підприємець вирішив викопати на території заповідника озеро. Корчинський подав до суду на голову сільради за те, що той роздає землі заповідника. 

Сьогодні ми спілкуємося з Мончаком на березі лісового ставу — озеро таки зробили. Він вважає, що подолати ворожнечу між селянами й заповідником можна тільки давши людям змогу заробляти гроші. Тобто віддати частину території бізнесменам. Ті зробили би на пагорбі, для прикладу, макет городища, і туристи їхали б дивитися на цей макет. 

— Хай людина зробить, платить податки — і воно буде крутитися. Держава нам того не зробить. 

Іще одну жительку Стільська, дотичну до проблеми заповідника, зустрічаємо в центрі села, біля дивного пам’ятника: одні кажуть, що це Ісус Христос, а пані Іванна говорить, що це пам’ятник у вигляді язичницького храму. Виявляється, каплиця — приклад мирного вирішення схожої суперечки. Тут був радянський монумент, а жителі хотіли поставити релігійну скульптуру. Тож пам’ятник перенесли до сільського будинку культури, а таблицю із загиблими у Другій світовій — на цвинтар. І поставили скульптуру Ісуса під накриттям, що нагадує дохристиянський храм і таким чином відсилає до історії цих місць. 

Як директорка місцевого етнологічного музею, Іванна Фацієвич також водить екскурсії Стільським городищем. На її думку, проблема тут у тому, що Орест Корчинський — конфліктна людина і не пояснює нічого людям, а люди прості — їм треба розтлумачити, в чому цінність конкретної скелі.

— Ти прийди, розкажи. Не тримай нічого в таємниці…

Він і справді говорить, що нікому в Дуброві нічого не пояснював. Не було на це часу. Звучить не надто переконливо, коли знати, що в Дуброві живе принаймні одна з десяти працівників заповідника. 

«Порівнювали з Пальмірою!»

З подвір’я молодшої наукової співробітниці заповідника Роми Равлів видно і скелю з льохами-келіями, і фігуру, і автобусну зупинку, де виходять туристи. За ці тижні карантину вона бачила тут, бувало, по десять і двадцять машин. Добре, коли туристи поводяться пристойно. А бувало — повитирають взуття, а серветку кинуть де стояли.

 — І ніхто не казав їм «чого приїхали?». Хоча зараз жителі могли б боятися за своє здоров’я, — каже Рома, ставлячи на стіл каву та домашній пиріг.

Вона між двох вогнів: і жителька села, і працює в заповіднику. Каже, пробувала говорити з хлопцями, але ті з таким завзяттям узялися до роботи… Рома не проти фігури, бо і священник дозволив. Але можна й перенести на територію церкви.  

До речі, церква могла стояти там, де тепер фігура Богородиці. Цю відкриту галявину на околиці села розглядали як один із варіантів для будівництва. Але потім одна жителька віддала свій город — і церкву поставили по інший бік пагорба.

Сам храм жителі звели власними силами, наголошує Рома. Каже, що її односельці, може, й не вчилися в університетах, але ж організувалися будувати церкву — це показує рівень культури та духовності. Не всі мають змогу їздити у львівські театри.

Рома згодна, що Диравець таки міг бути капищем, а от печери потребують серйозного дослідження — самих лише здогадів мало. На її думку, добре, що селяни їх використовують, що поставили двері й закрили: шкоди не роблять, зате немає там сміття й дитина туди не впаде. Вона наводить приклад: за селом також є багато печер і багато з них засипані землею. А ці збереглися. 

Орест Корчинський би не погодився. Він вважає, що печери-келії мають бути відкриті для огляду. Розповідає, що віднайшов у тих погребах ніші в стінах, де могли стояти ікони, а в одному з них — місце, де покоїлися мощі. В інших є акуратні вертикальні заглиблення — на думку археолога, там був іконостас. 

Але фейсбук швидкий на розправу, і користувачі атакували сторінки заповідника й народного дому Дуброви ще до всіх пояснень і коментарів. 

— Порівнювали нас зі Славським, — каже Рома. 

Рік тому під час ремонту церкви в Славському знищили стінописи, яким було понад сто років.

— Порівнювали нас із Пальмірою!

Бойовики «Ісламської держави» захопили місто Пальміра в Сирії, підірвали там пам’ятки архітектури ІІ століття та розграбували музей. 

— Ми про туристів ніколи так не відгукувалися, як тепер туристи говорять про наших селян.

«Вона нікуди не піде»

У Дуброві люди розповідають різні легенди з життя давнього міста. Одна з них — про ключницю Химу. За однією з версій, Хима віддала завойовникам ключі від міської брами. Але цю версію в селі не дуже люблять. Тому є інша: певно, ключі забрали в Хими силою. Не могла ж місцева жінка так просто зрадити. Тутешні люди пам’ятають: у довколишніх лісових печерах були криївки УПА, а неподалік — і підпільна друкарня. Своїх тут не видають — ні перед давніми загарбниками, ні перед «совітами», ні перед Україною. 

Ближче до обіду на місце чоловіків до фігури приходять жінки. Хочуть глянути на поруйновану фарбу.

На відміну від перших, ці галасують, не стримують себе. Чому саме тут? А де є краще місце? Чому тепер? А коли, якщо карантин, чоловіки вдома? Хто це зробив? Усі разом, «молоді вандали села Дуброва», — це вони іронічно про себе.

Може, селянам не довелось би доводити свої права на віру й землю, коли б заповідник мав усі документи, межі всіх об’єктів у його складі були б визначені, а жителі не бралися б до самовільного будівництва на основі усних дозволів від влади чи церкви. Представник організації «Львівське Опілля», яка порушила цю тему, Остап Процик сподівається, що така увага піде на користь заповіднику та громаді: межі визначать, розроблять план його розвитку, який врахує й інтереси громади. 

— Ми не просимо ні в держави, ні в меценатів. Нам ніхто не помагає, — каже молода жінка, яка прийшла до фігури з дитиною.

— Принципово не перенесемо. Вона тепер звідси нікуди не піде, — наче погрожує її старша супутниця. — Хочете поставити село на коліна? — із цим запитанням вона йде геть, а слова відбиваються від вапнякових скель і зникають серед лісу на пагорбах.