Марина Львівна, жіноче ім’я Чернівців

Марина Лібанова — директорка невеличкої книгарні «Букініст» у центрі Чернівців. Це культове місце, про яке навіть пишуть у путівниках як must see. Тут відбуваються книжкові презентації, а літературні дискусії проводяться не за розкладом, а виникають спонтанно, у процесі купівлі книжок.

Марина Львівна може продати будь-яку книжку хоч серед ночі, про неї часто пише місцева преса, її запрошують на всі культурні імпрези, фестивалі. А головне: навколо неї завжди є люди, які  діляться з нею своїми думками й переживаннями, читають вірші й прозу, хочуть почути її пораду. Вона сміється, слухає, жартує і всім дозволяє бути поруч із собою такими, як вони є. За це її просто люблять.

Для Марини Лібанової Революція Гідності розпочалася не в Києві, а у Чернівцях. І не в кінці 2013-го, а десь за рік до Майдану — коли місто вийшло на захист її книгарні. 

Марина згадує: за часів Януковича, dark age українського бізнесу, все потроху концентрувалося в одній «сім’ї», бізнеси згорталися один за одним. Прийшли і в її «Букініст» — 36 квадратних метрів, низьке склепіння, старі рипучі двері з дзвіночком, маленьке вікно.

— Тоді у місті було сім комунальних книгарень, і нас вирішили об’єднати — щоб у перспективі, як тоді було модно, повідбирати приміщення. Але спочатку нам сказали, що нас об’єднають в одне книжкове підприємство, в нас буде спільний склад, спільна бухгалтерія і нам будуть платити зарплату.

Тоді вона просить фотографа закрити вуха й шепоче, що на це відповіла.

— Я стільки зробила, щоб ця книгарня стала тим, чим вона є, а вони тепер мені даватимуть зар-пла-ту?!

Я її розумію: коли 15 років працюєш на себе, слово «зарплата» звучить принизливо. 

Спочатку вона пробувала домовлятися. Марина все життя у торгівлі, включаючи й «шалені 90-ті», вона знає, що треба домовлятися. 

Її лінія захисту будувалась на тому, що вона ж «Букініст», старі книжки, — нащо їй спільні склади, у неї комісійна література. 

— Я їм сказала: забудьте, що я торгую сучасною українською літературою, відпустіть мене у вільне плавання, — розповідає вона. 

Їй відповіли: ти хто така і не треба нас вчити.

— Так і сказали «Ти хто така?»? — перепитую я.

Ні, каже Марина, не зовсім так. Жорсткіше.

І тоді вона прийняла рішення «Мій магазин — моя фортеця» — відмовилася підписувати документи й оголосила війну. 

— Вони привели нового директора, а я ховалася: щойно вони приходили — зачиняла магазин. В мене тут була моя остання барикада. 

А потім її підтримало місто.

Спочатку журналісти — вся місцева преса й телеканали. 

Потім читачі книгарні й навіть не читачі. Ті, які до цього, може, у магазині й не бували. 

— Люди приходили й питали: де що підписати — ми за вас, ми підемо до Папієва… — Марина називає прізвище гауляйтера епохи Януковича. 

Були такі, які приходили й казали: «Я ніколи у вас нічого не купував, але я за вас». А людям сміялися в лице: кого ви хочете захищати — вона вже тут не працює.У підсобці Марина дбайливо зберігає плакати, з якими захищали магазин. Як музейні експонати.

Люди з цими плакатами сиділи біля облради — просто на східцях. Читали книжки. Повз них ішли чиновники на роботу і з роботи. Книжковий страйк тривав тиждень. 

Потім до Чернівців долучилися інші міста.

— Я написала листа до письменника Андрія Куркова, він дуже хороша людина, великий друг книгарні та мій друг, він згуртував своїх колег — письменники написали листа на мій захист, — згадує Марина Львівна.

Наступним кроком стала фотосесія — багато хто з відомих людей міста прийшли в «Букініст» і сфотографувалися з улюбленою книжкою. Так з’явився фотоальбом «Букініст назавжди». А потім одна людина — Марина каже «благодійник» — дала грошей, ці фото роздрукували на великий формат і відкрили фотовиставку «Люди і книги» прямо у дворику ратуші.

Це вже був серпень 2013-го. Часи Януковича закінчувалися, до Майдану лишалися лічені місяці. 

Лютий, 2021 року

— Буває, і досі приходять люди й питають: «Ну як ви тепер?»

Ми розмовляємо з Мариною Львівною в тому ж маленькому «Букіністі». Попри карантин, людей не те щоб багато — вони просто весь час є.

— У вас є Бойченко? 

— Ось, «50 відсотків рації».

— Вже маю. А що у вас іще є?

— У нас є три…

— Я беру всі три.

— Раз ви любите нашого Сашка, то я вам роблю знижку!

Вона продає одразу три книжки Бойченка. «Нашого» Бойченка, як вона каже, в сенсі чернівецького. І мимохідь розповідає про Олександра: який він крутий, з якого року вона його пам’ятає, як він учився тут, в університеті, потім у ньому ж викладав, як писав колонки та книжкові рецензії для «Молодого буковинця». «Нашого» «Молодого буковинця» — газети, редакція якої була поруч, отак вийдеш — і одразу направо. Нині Сашко, «наш» Сашко — відомий письменник Олександр Бойченко. 

Це все вона розповідає, поки рахує гроші. А потім знову повертається до мене:

— Мене тоді називали Жанною Д’арк — а я ж узагалі не боєць. Я хотіла піти — розвернутися і піти, але мене зупинило: що далі? Розумієш? — таке враження, що ми не перейшли на «ти», а так завжди було. Хоч ми й знайомі менше години.

В Ізраїлі у неї дочка і троє онуків. Марина теж у 90-ті мріяла виїхати, тоді всі виїжджали. Відправивши дочку, думала, що поїде за нею. 

— Але спочатку в мене була старенька мама — я боялася її везти… А в 98-му в мене з’явився «Букініст», я його так довго піднімала, і коли нарешті все закрутилося як вихор — ну куди я поїду? Це моє життя — книгарня, Чернівці…

«Наш» Кожелянко

На вивісці магазину два слова: одне — «Букініст», а друге — «Кожелянко». 

— «Наш» Кожелянко, — каже Марина. 

Василь Кожелянко — відомий чернівецький письменник, засновник напряму альтернативної історії в українській літературі. Саме завдяки дружбі з Василем «Букініст» став не просто магазином, а книжковим клубом. Марина розповідає, що перше враження про нього — «проста скромна людина».

— І тут Вася каже: я письменник. Я така про себе: та ладно, ха-ха. І я собі думала це «ха-ха», допоки не вийшла його «Дефіляда в Москві».  Я прочитала — і мене накрило!

Через Кожелянка Марина познайомилася з сучукрлітом. 

—Та я від нього це слово вперше почула! — сміється. 

Першими амбасадорами — Марина каже «коробєйніками» — сучасної літератури в книжковому світі Чернівців були видавці з івано-франківської «Лілеї-НВ». Це був десь 2003 рік. Чи навіть 2002-й. 

— Вони приїхали на Васіних жигулях і ходили по всіх книгарнях міста — пропонували свої книжки. А вони видавали на той час весь «станіславський феномен» — прикинь? Андруховича, Іздрика, Прохаська… Але тоді в них ніхто у Чернівцях не взяв жодної книжки, бо ніхто не знав цих людей! Вони зайшли до мене, і я сказала: «Візьму».

— Чому? — питаю я. — Чому всі — ні, а ти — да?

— Бо мені хотілося розвиватися! У торгівлі це ще називається «розширяти групу».

Торгувати лише комісійними книжками — мало. Відтоді як вона «взяла магазин» у 1998 році — доповнила асортимент листівками, календарями, але їй було нудно.

— А тут сучукрілт! Та ще й Вася їх привів!

Кожелянко розповів їй про кожну книжку і кожного автора.  

— Він мені одразу сказав, що Андрухович — це вау! Про «Бу-Ба-Бу» — Неборака, Ірванця. А я лише слухала і все не могла зрозуміти: а яке вони відношення мають до Буніна, Блока і Єсеніна? Уявляєш, що в мене було в голові? Але я розуміла, що треба слухати.

А потім Кожелянко привіз у «Букініст» Тараса Прохаська. Вона вже не може згадати, яку книжку Тарас презентував: чи то «Інші дні Анни», чи то «FM Галичину», але пам’ятає, що це було ще до «НепрОстих», його головного роману, абсолютного хіта. 

— Коли тут з’явився Прохасько — було холодно, а він у сандалях на босу ногу і з другом, який грав на діджериду. Уявляєш? У мене в магазині вони грали на діджериду! А Тарас читав. Такого в Чернівцях ще не було! — каже вона з гордістю.

Я оглядаю «Букініст» — між полицями і стосами книжок треба протискатися боком. В кутку стара кахельна пічка, перед початком робочого дня її розпалюють старими газетами. Я погано уявляю тут діджериду. І презентації. Але ще в Києві мені розказували про «Букініст», закочуючи очі, — феномен, центр культури, точка земного тяжіння. 

— Марино, як «Букініст» став центром культури?

— Я почала робити презентації.

— І все?! — я ж із Києва. У нас усі роблять презентації. Ну не всі-всі, але багато хто.  

— Тут ніхто не робив презентацій! І ніхто з книгарень не робить цього й зараз! Більшість із них закриваються о 18.00. А я ні о 18-й, ні о 19-й, якщо треба! В мене ж ключі! Вам тут подобається? Я буду з вами! 

Нічне життя в «Букіністі»: розповідь Марини 

Якось серед ночі, коли там щось пили — хто чай, хто вино, хтось виходив курити надвір, хтось читав вірші, — повз книгарню проходив чоловік. Він зупинився й здивовано запитав: 

— А що ви тут робите вночі?

І нічні візитери почали йому казати: ми поети — читаємо вірші.

— Він розгублено кліпав очима, а я стояла за прилавком, і тут він питає: «А ви такого письменника Войновича знаєте?»

— Звісно, знаю, — відповідаю я.

— Войнович врятував мені життя, — каже він.

І почав розповідати історію про те, що замолоду служив в армії, де була страшна дідівщина, але він там знайшов у бібліотеці роман Володимира Войновича «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна», і йому стало легше.

— У вас є ця книжка? — з надією запитав.

Я кажу: мало того, що вона в мене є, — вона ще й українською мовою (тоді якраз вийшов переклад).

І він купує цю книжку!

На годиннику вже північ — і тут у нього дзвонить телефон.

Він міняється на лиці й суворо каже: «Тихо, тихо всі». 

І так лагідно в трубку: «Да, Діаночко, да, моя хороша, не кричи, я вже йду додому, ти не уявляєш, де я…»

Він починає розповідати чисту правду: що він у книгарні і що він купує книжку, але йому не вірять! Північ!

А він весь час повторює: «Діаночко, не кричи, я вже йду додому, не кричи, моя хороша, я тобі буду її читати…» 

***

Я уявляю: ніч, книгарня, поети, вино, Чонкін і Марина, яка за мить до того, як карета от-от перетвориться на гарбуз, встигає продати книжку.

Секрет її паблісіті

Я розпитую її про журналістів. Це важливо для історії — як місто піднялося на захист «Букініста». Чому піднялося — я вже потроху розумію.

— Журналісти вловили, що я не боюся камери. І, щойно їм треба було терміновий коментар, будь-який — про місто, про культуру, про книжку, — мені дзвонили, бо знали, що я не відмовлю і скажу щось влучне. Наприклад: терміново потрібен коментар у новину до Дня українського словника. Де я, а де словники? Але я не відмовлялася.

Вона розповідає, як любить театр. Як у дитинстві відвідувала театральну студію. 

— На сцену мене не випускали, бо в мене «фефект фікції», але я була королевою закулісся! Я завжди мріяла бути акторкою. Та чого там: я нею є! І ця книгарня — моя сцена.

Останнє речення вона могла й не казати. Це очевидно. 

— Покупці приходили «на мене»: «Добрий день, а я вас бачила в газеті… Ви про книжки розповідали!» Якщо мене не було, могли сказати: «Тоді я прийду пізніше».

— Уявляєте, на початку цього року до мене зайшла пара, молоді, з валізами… Ясно, що не наші, не чернівецькі.  Я спитала: а ви звідки? — люди це обожнюють, одразу відкриваються. І виявилося, що він з Корсики, а вона з Мінська. Я їм тут-таки прочитала лекцію про Чернівці, — веде далі Марина Львівна. 

І тут дівчина питає: «А ви, напевно, Марина?»

Виявилося, вона прочитала про «Букініст» на якомусь білоруському ресурсі для мандрівників як про колоритний магазинчик із колоритною хазяйкою. А її друг сказав, що, коли повернеться, то неодмінно внесе «Букініст» у корсиканський путівник по Чернівцях.

«Наш» Померанцев і Меридіан

Історія «Букініста» —  це спочатку до і після Кожелянка, а потім — до «Меридіана» і після.

Меридіан Czernowitz — міжнародний поетичний фестиваль, що проходить у місті Чернівці з 2010 року. Порівняно з Львівським форумом видавців та київським «Книжковим Арсеналом» є хоч і локальнішою, але важливою подією у фестивальному календарі.  Директор фестивалю — Святослав Померанцев, а ідейний натхненник — його рідний дядько Ігор Померанцев, відомий поет, прозаїк, правозахисник. У 1978-му Ігор був заарештований КДБ, емігрував з СРСР спочатку до ФРН, а згодом до Великої Британії. Відтоді живе у Західній Європі (Англія, Німеччина, Чехія). Працює радіожурналістом на Бі-Бі-Сі, «Радіо Свобода». 

— Я дружила з татом Славіка Померанцева, Ігоревим братом. Ми жили в одному дворі, в мене був собака, я з ним гуляла зранку і проводжала Тетяну, Славину маму, на роботу. А з дорослим Славіком ми в 90-ті перетнулися в якійсь компанії — він тоді був крутим бізнесменом. Перетнулися — і забули, — так починається Маринина історія про «Меридіан» і його роль у долі «Букініста». 

Ігоря Померанцева Марина теж називає «наш»: його дитинство проходило в Чернівцях, він вчився у Чернівецькому університеті. 

До «Меридіана» він уже мав презентацію в «Букіністі».

Марина захоплено згадує: 

— Та ви що — Лондон, Прага, а тут наш «Букініст»! На презентацію прийшла купа молоді! Купа! Ігор, думаю, спочатку засмутився — він очікував зовсім іншу публіку: людей свого віку, однокурсників… Зате наша молодь його приймала із захватом. І завваж: не за його біографію, а за його вірші!

Коли Померанцеви поділилися з нею ідеєю фестивалю, Марина зізнається: не зрозуміла.

— Якісь старі німецькомовні поети «времьон Очакова і покорєнья Крима», яких я не знала. Я ніколи не читала Пауля Целана! Уявляєш? Це я тепер усіх знаю! І Целана, і Розу Ауслендер. Знаєш, як вона сказала про наші Чернівці? «Тут риба фіш мовчить на п’яти мовах»… А тоді я подумала: що за вузьке спрямування, кому це треба? Я ж вічно з молодими, а де тут молодь? Куди їх тут приткнуть? Але мені сказали, що приїде сам Юрій Андрухович, а це вже інша справа: Андрухович зробить будь-який фестиваль! 

«Меридіан Czernowitz» узяв «Букініст» у так званий книжковий супровід: це був єдиний магазин, який мав організувати продаж книжок на фестивальних локаціях, розташованих по всьому місту.

— Ми дуже тяжко працювали. Нас було троє. Я мобілізувала на допомогу свою подругу, бо в неї була машина, і ми з нею все вантажили й оперативно підвозили. За три дні зробили місячний виторг. 

Але це було важливо не тільки з точки зору бізнесу — це дало книгарні інтеграцію в літературний процес. Це був 2011 рік, і це був новий етап у житті «Букініста». 

Як продавати: майстер-клас від Марини Львівни

Марина знає, що вміє продавати книжки. 

— А вміти продавати — це як? — я хочу, щоб вона сказала, а я записала. 

— Насамперед, це спілкуватися, — каже Марина.

— Я теж можу поспілкуватися, але не певна, що в мене хтось щось купить, — заперечую я.

Марина встигає подивитися на мене уважно і трохи з жалем, і йде зустрічати покупчиню:

— Лесю Іларіївно, вітаю! Іруся, продай Лесі Іларіївні Юрину книжку, — і повертається до мене. — Ти читала «Вернон Кресс» Юрія Чернея? Як не читала? Це ж наш чернівецький автор! Класний шпигунський роман!

Їй вдається сказати це так , що я мимоволі тягнуся по гаманець. 

На що Марина каже: 

— «Букову землю» Марії Матіос тобі теж треба — бо це святе. Це про нас. Марічка — теж наша. І «Букініст» вона любить, а ми її.

— А про Мойсея Фішбейна знаєш? 

І, звісно, додає: 

— Він теж наш, чернівецький. А його мама була викладачкою української мови! Він українську мову всотав із молоком матері!

Головне, каже Марина, перераховуючи гроші, — щоб людина ніколи не пожалкувала про ті гривні, що залишила у книгарні. 

— От учора дівчинка була, 14 років. Хотіла Джейн Остін, але в мене не було, то я продала їй «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте. Я їй кажу: раз прийшла — бери, це класичний жіночий роман, треба з чогось починати! Заразом видала їй лекцію про Бальзака, який вінчався з Евеліною Ганською в Бердичеві. Кажу, ти знаєш, де Бердичів? Вона не знала! Як я їй заздрю, в неї ще стільки відкриттів попереду! А в неї вони будуть, бо вона купила ще крім Бронте. І не абищо, а Олександра Гріна! Я їй кажу — бери, це тобі не Джек Лондон. Хоча Джека Лондона вона теж не знала.  

***

Ми йдемо з Мариною вулицею, і вона весь час вітається — на диктофоні через кожні дві хвилини: здрасьтє-здрасьтє, заходьте, давно вас не було, як мама, де ви ввечері, тоді побачимося… 

— Я влітку морозиво з’їсти не можу на центральній вулиці! — завважує вона. 

— Тебе знає все місто? — питаю.

— Ну як все… Мої найвідданіші друзі — студенти. Якщо бути точною — студенти 1-2 курсів. В основному педагоги й філологи. Бо мій магазин, по-перше, дешевий, а по-друге, ну де ви в новій книгарні купите античну літературу чи підручник з літератури Середньовіччя? А потім вони виростають, але час від часу заходять по книжки, ми дружимо, спілкуємося…

І от ти кажеш «все місто». Не все. Бо є й такі студенти, які мене не знають в обличчя! Уявляєш? Бо вони тут жодного разу не були. А чому? Бо вони не чи-та-ють!

На її устах це звучить як присуд. Навіть більше — як діагноз.  

— Вчора прийшов покупець без маски! Я кажу: ні, я вам нічого не продам, у вас що, грошей нема на маску?! Але він попросив Буковського — і моє серце розтало… Я навіть із ним сфотографуватися хотіла!

— Чому? — цікавлюся я.

— Бо для більшості молодих Буковський — це не письменник, а бренд. Це паб у Львові, про який вони знають як про культове місце, де можна тусити всю ніч. Найчастіше люди приходять купувати книжки для бізнесу й книжки для саморозвитку. Ще читають Жадана — бо він на слуху.  А потім приходять і кажуть: мені Жадан не подобається. А як їм може подобатися Жадан! Це доросла література, щоб її зрозуміти, треба база.

І тут, каже Марина, починається її робота: дізнатися, що людина вже читала, що їй подобається, і дібрати їй книжку «на свій страх і ризик», але неодмінно таку, щоб вона прочитала, а потім прийшла купити ще щось.

***

Ми з Мариною сидимо в барі. Вечір, п’ятниця. 

Нас обслуговує бармен Саша, у якого теж є історія, пов’язана з Мариною Львівною. 

Її починає Марина: 

— Якось до мене прийшли молоді люди, які попросили красивий пакет. Вони сказали, що йдуть на день народження друга, а туди вони складуть купу всякої дрібноти — і от він буде це витягати і це буде прикольно.

Скільки років другу, спитала я.

20, сказали вони.

Тоді нічого прикольного я тут не бачу — цей прикол старий, як моя жизнь. 

Я принесла їм дуже гарну товстелезну ілюстровану енциклопедію сексу. 

«Ось що вам треба», — сказала я їм.

— Іншу частину цієї історії розповість Саша, — завершує Марина.

Саша сміється.

— Суперовий був подарунок. Книга пішла по руках, — лаконічно завершує бармен.

Марина пояснює і мені, і Саші:

— Книга хороша, але дорога. Мені ж треба було її продати! А я бачила, що хлопці мають гроші — вони склалися на подарунок, то хай це буде нормальний подарунок, а не набір фігні. 

І ще сказала важливе, про торгівлю: ніколи не пропонуй дорогу книжку людині, в якої немає грошей. Бо її це образить.

Останній бар тієї п’ятниці

Переходимо в інший бар. Сідаємо за столик, тут-таки до нас приходить бармен, обіймається з Мариною Львівною, жартує. Марина задоволена. Вона говорить про нього: він класний і все робить класно, але, уявляєш, раніше ніколи не розмовляв із клієнтами, а тепер виправився. 

— Якось я не витримала і влаштувала йому прочуханку. Торгівля — це про те, що ти маєш читати людину. Як книгу. Якщо людина сіла біля бару — говори з нею. Є тобі коли, нема коли — все одно. Хай у тебе весь бар помре — інакше якого милого я тут сиджу, я би сіла за столик і тебе б не бачила. Але якщо я вже сіла до барної стійки — ти, як мінімум, маєш спробувати зрозуміти, чому я тут. Торгівля — це пси-хо-ло-гі-я. 

До нас увесь час хтось підходить, вітається, щось розповідає — той про свою роботу в інтернет-компанії, той про поїздку в гори на електричці. Один читає вірші.

Вновь в раздумьях голова

А сердце грустью заливает

Наверно, я схожу с ума

Такие мысли назревают…

— Ну як? — питає поет Макс.

Марина бере паузу.

— Яке «схожу с ума»? Це на тебе не схоже, — коротко каже вона. 

«Любовь, как сладко это слово…», — починає знову читати Макс, але забуває: — Блін, як воно там, я давно це перечитував…

— Тобі треба щось чуже почитати, — радить йому Марина. 

Якби ми були в книгарні, гадаю, вона продала б йому кілька збірок. 

***

Розходимося пізно. 

Вночі з нею ходити спокійніше. Але й тут хтось гукає через дорогу, і вона встигає відповісти: «Неодмінно приходьте — ваша книжка вже є». 

— Знаєш, у Чернівці після війни приїхала моя бабуся, — розповідає Марина. — Так що закоріненість у Буковину в мене, можна сказати, неглибока — лише два покоління. Тим не менш, я вважаю себе буковинкою — в мене немає іншої батьківщини. Мені тут усе подобається! Я навіть не уявляю, щоб я жила деінде.

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]