Мамо, дихай!

У фітнес-залі із синіми стінами та широкими дзеркалами ходить узад-уперед рудоволоса жінка у ледь блакитній футболці та легінсах. Вона тримає тибетську чашу і крутить навколо неї чимось схожим на старий товкач. Чаша відгукується дзвоном. Місцями так, наче ти на дзвіниці старої церкви.

З величезних вікон видно хвилі гір: темнішу, чіткішу, суворішу й ту, що наче в диму, — розмиту, віддалену, але більш таємничу.

На підлозі, встеленій карематами, лежать жінки. Вони слухають монотонне звучання. Гір. Чаші. Голосу рудоволосої…

Але не всім вдається забутися. Всередині в цих жінок те, що забути навіть на мить — важко. Треба навчитися з цим жити. 

Фонд «Голоси дітей» уже другий рік поспіль організовує табори для дорослих та дітей з важким досвідом війни. Цього разу в Карпатах працює остання літня зміна. На ній жінки з дітьми. Винятково жіночий кемп для тих, хто втратив, хто чекає з полону, хто жив в окупації чи в зоні бойових дій. Ці жінки мусять мати подвійну силу: за себе і за своїх дітей. Вони водномить стали чимось схожими на соляні стовпи: соляні, бо носять у собі сльози, стовпи — бо є чи не єдиною опорою своїм дітям під час війни. 

Як працюють із жіночим болем в українському місті, що сховалося від війни у горах, але не втекло від неї? Троє учасниць проєкту знайшли силу розповісти свої історії.  Ще три тижні тому цього не зробили б, а тепер — можуть.

Їй треба лишатися сильною

Санаторій «Карпати» в курортному місті серед гір — Трускавці. Серпень на фінальній стадії: вдень — спека, вночі — зорепад. Людно. Працюють ресторації, кав’ярні, бутики та ринок із сувенірами. На парканах — афіші про виступи Романа Скорпіона, Іво Бобула, інших. Гори обіймають місто і заманюють туристів. У мирний час сюди їдуть відпочити й оздоровитися. Тепер часто — зцілитися від війни.

Тут війну чутно інакше: не у вибухах за вікном.

— Везу пораненого. Йому дзвонять, а він плаче. Питаю: чого плачете? Виходили, каже, з окруженія, з ними дівчинка-медсестра, 20 років, ше навіть замужем не була, а таке вперте, розумієте? Зубами плащ-палатку і раненого тягнула! Вся в крові, немита, сім днів спасалися… І от — підтвердилося: вона там в полі лежить, тоже мертва. Так мужик плакав, — місцевий таксист вириває зі спогадів одну із сотень розмов з військовими, яких возить до санаторіїв чи у шпиталь. 

Каже, вони то жартують, то плачуть, то мовчать. Можливо, цей же водій віз у санаторій «Карпати» котрусь із моїх жінок.

— Фонд опікується дітьми, але там розуміють: якщо дорослі поруч не можуть стабілізуватися і прожити біль, то діти — теж нестабільні. Ось звідки ідея про табір, —  пояснює психологиня проєкту Марина Дробишева, одна з тих, хто працює в ньому від першої зміни, яку провели у травні 2023-го. 

Кожне занурення в історії учасниць спонукає думати про якийсь особливий жіночий біль війни. Он вони на карематах у залі чи в колі на груповому батьківському занятті — різні за темпераментами, сміливі й не дуже, говіркі чи тихенькі. Але всіх щось незримо пов’язує.

— Він є. Він про те, що вона не знає, як буде далі, але їй треба лишатися сильною, щоб допомагати триматися своїм дітям. Це великий жіночий біль за країну, яка руйнується. Біль війни — то біль втрат. Ми втрачаємо мирне життя, уявлення про безпечний світ. Люди, яких ми вважали сусідами, стали нашими ворогами. Це біль утрат ціннісних, фізичних, втрат близьких людей. Для тих, хто поїхав, то втрата своєї країни, — міркує Марина.

У цій ситуації жінці треба бути не тільки тією, хто діє, а й тією, хто підтримує, турбується, каже вона. А на це не завжди є сили.

За три тижні учасники табору мають вісім занять в основній психологічній групі, дорослій та підлітковій. В усі інші дні — арттерапія, тілесна терапія, кіно- чи звукотерапія… На батьківських зустрічах психологи (а їх у зміні кілька) говорять з мамами про дітей. Психоедукаційна робота (роз’яснення, інформування про психічне здоров’я, психічні негаразди та їхні наслідки) розмежовується вправами на відновлення, дихання, візуалізацію.

Жінки не боронять нам побути з ними на тілесних практиках. Тут без їхнього дозволу жодного подиху не роблять публічним. Зала наповнюється голосами і жартами. 

— Обережно. Перше, що ми робимо в тілесній терапії, — дозволяємо собі турботу про себе, — чутно між дзеркалами.

У цей день вони вчаться робити елементарний масаж ніг, який би дуже згодився щовечора хвилин на 10-15. Далі сеанс зі звуковими чашами. Жінок просять не підніматися після сеансу різко і дати собі поспати, якщо хочеться. Тут, на карематі.

— Що б там не відбувалося у житті, моє тіло, мої емоції, мої почуття та думки — це те, чим я можу керувати, бо це завжди зі мною. Навіть якщо приходять думки, які мені не подобаються, я їх можу спинити, — здіймається над ними розмірений та спокійний голос.

У залі тиша. За вікном бринять гори, збирається на дощ, кожна потай приміряє на себе сказане, на свою біду і свою війну. Психологиня бере звукову чашу, розкручує, постукуючи, — дзвін розходиться залою, наче то стелиться дим перед дощем по землі.

— Дзинь, дзиинь, дзиииинь… 

— Ми наповнюємося і відновлюємося. Наповнюємося і відпускаємо. Ми відпускаємо і наповнюємося. І відпочиваємо… 

Сеанс із чашею плавно переходить у біосугестивну терапію. Потім трохи вправ на балансирах: тримати рівновагу, триматися за когось поруч, не впасти. Тим часом жінку, що обома ногами на балансирі намагається котити лабіринтами невелику кульку, міцно тримає за руку інша жінка.

І будуть дивитися, коли страшно

— Весь цей час я таблеток не пила. Тут я вийшла зі стану зомбі. Як приїду в Миколаїв — усе повернеться. Попереду боротьба, але тепер я знаю, як себе стабілізувати і не дійти до крайнощів.

Вікторія Шевченко спиняється під низкою годинників у холі санаторію. У мирну пору ті показують туристам час у столицях різних країн. Їй вони — про чекання. Це, каже, у війні найважче. Вікторія чекає з полону Дмитра — чоловіка і тата двох своїх доньок. Це його другий полон. У перший він втрапив на початку війни, тоді зміг вирватися від так званих деенерівців. Зі зламаними ребрами, слідами катувань, але зміг. А перед повномасштабним вторгненням Дмитро повернувся воювати. У боях за Маріуполь морпіх 36-ї бригади потрапив у полон вдруге. 16 місяців чекання, два листи від Червоного Хреста і постійне вдивляння в обличчя кожного звільненого, розпач.

— Усі кажуть: «Віко, ти повинна триматися, бо в тебе діти». Ні! Є стан, у якому навіть вони не тримають. Одна з мам на проєкті сказала фразу, від якої я довго відходила: «Мені треба просто, аби все закінчилося». Добре тим, хто вже поховав. Добре тим, хто вже дочекався. Але оце чекання — то найстрашніше. Вони — там, і їх не збираються повертати. 

У їхній однокімнатній квартирі в одному з центральних районів Миколаєва є комірка, там вона з дітьми ховається від російських обстрілів. Коли кепсько — хапають килим у коридорі й біжать у під’їзд. Там — далі від вікон, обійми стін і більше шансів.

Якось, коли Миколаїв лишився без води, постановили виїхати. У жінки там немає рідні. Мати — в Росії, їй вона не змогла довести, що росіяни їх не рятують, а вбивають, тому обірвала спілкування. Виїхали в Чернівці, але за трохи повернулися. Діти прагнуть бути там, де їм хочеться чекати на тата. Іноді вони кажуть, що хочуть «лягти там, де тато спав», бо так стає легше.

До повномасштабної Вікторія працювала у крамниці з іграшками і мріяла про власну справу. Тепер без роботи, а свою місію бачить у тому, щоб триматися і тримати одне одного — з дітьми й такими жінками, як сама.

Був період, коли не могла ні їсти, ні пити, ні спати.

— Думала: от сиджу їм, а він не їсть; сплю, а він не спить. Схудла і занедбала себе, стала хворіти. Діти казали: «Мамо, глянь на себе». Далі ми організувалися, зібралися в групи, стали плести сітки, устилки шити, допомагати ЗСУ — і я взяла себе в руки та почала лікуватися. Приїду додому і буду дуже старатися, аби наші дівчата теж ішли до психологів, не боялися, повірили. Інакше не впоратися, якою б сильною не була, — каже Вікторія, поглядаючи на годинник із написом «Київ», який угорі над нею монотонно відбиває свій, український, час. 

За три тижні у Трускавці ожила і 8-річна Уляна, а з 16-річною Даною нарешті налагодилися стосунки, які до того зовсім розклеїлися.

— Я не вірила в те, що 21 день роботи з психологами щось змінить. Здавалося: нап’юся транквілізаторів — і яке там «треба дихати». Але — ні. Тут мені сказали, що я помилялася, коли тримала все у собі. Ти постійно боїшся. Ти не дозволяєш собі заплакати при дітях. А тут — бачите? Я розказую, а сльози біжать. Дуже шкодую, що стільки місяців мучила себе і дітей.

Коли Уляна бачила на вулиці чоловіка, який тримав на плечах донечку, то не плакала: стискала кулачки і зціплювала зуби, відверталася й намагалася завернути у протилежний бік. Тато тримав її так само.

— А зараз, — зауважує Віка, —  ми можемо обійнятися, сісти й поплакати разом. У тому горі, у тій нашій однокімнатній квартирі, ми дуже віддалилися одна від одної. У мене своє, у них своє. Ми ніби й намагалися говорити. А тут нас навчили — як. Те, чого не помічаєш удома, тут стає очевидним. Таке враження, що його дістають і показують  тобі дуже фахові і чуйні люди. 

У Миколаєві Уляна тримає під ліжком коробку. В неї складає малюнки, листівки, якісь дрібнички… Після арттерапії у Трускавці вона теж приносить малюнки. Кладе їх у конверт, який зробила сама. Якось Вікторія, яка завше прагнула не втручатись у простір дитини, обережно спитала, що то за конверт.

— Мам, раніше всі малюнки були тобі, а тепер збираю татові. Приїде — буду діставати й показувати, де я була і що робила, — відповіла Уляна.

У Трускавці вони багато фотографують, світлини зберуть в альбом і занесуть його в їхню комірку у Миколаєві. З неї давно викинули старі іграшки й різні речі, постелили матраци, поставили воду, ліхтарі і все необхідне, щоб пересидіти обстріли. Туди, каже Вікторія, покладуть фотографії з гір та міста під ними і будуть дивитися, коли страшно.

А він: «Справишся»

— Я досі веду його сторінку у фейсбуці. Хочете подивитися? Там є один фрагмент із фільму, де тато говорить із донькою про свою смерть і життя після неї.

Христина гортає телефон, заходить на сторінку свого чоловіка Івана Фунтового, де чимало свіжих постів. Багато з них починаються: «Привіт, Вань…». Там пісні про війну, зворушливі слова на спільні річниці, багато пам’яті і ще більше жіночого болю. Так вона продовжує чоловікове життя.

Христина Фунтова — одна з учасниць кемпу. Якось у Чернівцях знайшла філію фонду, аби допомогти 7-річній доньці Златі пережити загибель тата.

Її останній день на цьому кемпі в Карпатах — в роковини його смерті. 

— Уночі 16 серпня скинув фотку: сидить в окопі. Я жахнулася і на мить подумала: схоже на могилу. Написав: «Спокійної ночі», я йому: «Мирної ночі». Вранці прокидаюся і бачу: там — обстріли. Зв’язок пропав 17-го. А 26-го мені просто написали: «Ваня погиб», — згадує жінка.

Іван Фунтовий був підприємцем в Одесі. Захищав інтереси малого бізнесу, зокрема — підприємців Старокінного  ринку, гуртував їх і багато разів обстоював на майданах та в чиновницьких кабінетах їхні права. Взявся їх захищати від часів ковіду, коли орендодавці не зробили бізнесу жодних  поступок. Був одним з активістів одеської служби пошуку зниклих дітей.

Почалася повномасштабна — згуртував підприємців для волонтерської допомоги ЗСУ. Вони й досі допомагають, а на Старокінному ринку в Одесі тепер висить меморіальна дошка на честь Івана Фунтового — військовослужбовця 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського, який загинув у боях на Херсонщині.

Іванове тіло побратими змогли забрати на 40-й день після смерті, лише коли ЗСУ звільнили село Лозове на Херсонщині — біля нього Фунтовий загинув від поранення в голову. Ці 40 днів були найтяжчими.

— Сниться, ніби ми розмовляємо по телефону. Я кажу: «Де ж ти є? Як ми без тебе?». А він: «Справишся. Не шукайте, я просто тут маю ще трошки побути». Прокинулася з відчуттям, ніби він хотів спокою у своєму активному житті, побути там, де повітря, сонце, дощ, земля. Потім підірвали дамбу, піднявся рівень води у річці Інгулець, що завадило його привезти. А потім ми його поховали, — розповідає жінка.

Іван казав, що у вихованні дитини найбільше важить особистий приклад. Тому Христина дбає, щоби Злата мала цей приклад. Батьки змалку говорили з донькою на складні теми. І про смерть теж.

Довго обдумувала, як сказати Златі, що тато помер. Зробила це в потязі, дорогою. Так переживала і готувалася, що навіть тихенько зняла цей момент на відео — для себе. Хотілося побачити, чи все зробила правильно. Донька спершу не заплакала.

— Ми взяли з собою в купе його фото. Я поклала їх поруч, а вона: «Мамо, не говори. Давай подивимося на тата». Вже розуміла, що саме може прозвучати. Минуло пів години, зрештою я кажу: «Заєчко, тато помер». Пригорнула її. І тільки за годину в неї пішли сльози, — згадує.

На заняття у Трускавці Христина завше бере блокнот і нотує важливі тези. Тут уперше замислилася, що робитиме далі. Її Іван здобув другу вищу освіту в 35. Вона, дизайнер-модельєр та фінансист, думає: а можливо, психологія — сфера, в якій їй ростиметься далі?

Нині Христина вперто вчиться говорити про втрату, а найбільше — правильно розмовляти з донькою. Злата іноді сильніша за маму. Бувало, вночі Христина давала волю сльозам. Донька прокидалася, бачила сплакану маму і казала: 

— Мам, заспокойся. Ти сама знаєш: це — війна, і там так буває, що люди вмирають.

Після втрати Христина з донькою повернулася з Одеси до села, звідки вона родом, — Волоки Чернівецької області, за 30 км від Румунії. Тепер жінка дбає, аби в домі було місце тим, хто через війну втратив дах над головою. Саме тут 24 лютого, поряд із хворим батьком, вона почула про початок повномасштабної. Тут велів лишатися їй чоловік, який отримав повістку, без вагань пішов воювати і був командиром взводу протитанкових керованих ракет.

— Дивне відчуття: ти вдома, ти звідси родом, але тут уже не твоє життя. Бо ти почала його розвивати в іншому місті. Але й там уже не твоє, бо нема того, з ким ти пускала це коріння. І тобі цим нема з ким поділитися, бо ніхто тебе не зрозуміє. Це зрозуміють лише ті, хто втратив, — пояснює Христина, поки ми бродимо коридорами санаторію в сутінках курортного міста. 

Не збираюся

— Коли почалося, в нас у Пологах казали: «Кому наше місто треба? Хто сюди прийде?». Ми щодня дивились новини, а 2 березня  вони вже прийшли. За один день, за одну ніч. Сказали вивішувати білі ганчірки, щоб вони знали, що ми не проти росіян. Бо якщо проти, то прийдуть і… Шукали рушники, тканину, постіль. Біле було скрізь: на парканах, на куртках, у дітей, дорослих — в усіх, — згадує Алла Гончар.

Поява росіян у її рідному місті Пологи Запорізької області і страх вийти з 6-річним сином Іваном із хати заганяли Аллу в депресію.

— Перед тим розлучилися з чоловіком, і я жила в батьків. Обстріли були щодня. З них починався ранок, десь о 16-й вони наростали з новою силою. Лягала спати, а боялася закривати очі. Як чула вибухи, брала малого на руки, бігли в підвал — і він, — затихає жінка, — …впісювався.

У парку навколо санаторію — спокій. Тут відчуття — наче тебе ховають гори, які на обрії. Алла Гончар ніколи до цього не була на заході України, вона — донька півдня. Коли почалась окупація, зрозуміла: не зможе виїхати в іншу країну. Але їй спало на думку, що добре б пожити у якомусь такому ж, західному, місті, де працюють школи, бо Іван — от-от учень, йому треба живе спілкування з дітьми. 

Разом із сином місяць провели в окупації. Поки розповідає про пережите, він у дитячій кімнаті санаторію. Алла, як Вікторія і Христина, теж уперше говорить про свій біль так публічно. Каже, у групі жінок, що приїхали на кемп, кожна має свою тяжку історію. Історію кожної Алла приміряла на себе. Однак тут стало легше. Навчилася і звикла біль проговорювати. Дихати. Малювати. Розслаблятися під час тілесних практик. Аналізувати свої дії. Розуміти дітей. Чи просто інших людей. 

— Березень. Опалення не було. Холодно. Я мала віддалену роботу онлайн, але за кілька днів лишилась без неї. Перебили труби — не було газу. Потім зникло світло, інтернет. Ходили вдома у зимових куртках, у чоботах, у шапках. Спали одягнені. Коли треба мити голову — грієш воду, бо гарячої нема, а як висушити? Одягаєш шапку на помиту, так сидиш. Ставало дедалі менше продуктів, привозили хіба хліб. Іван тоді вперше почав їсти сало, — згадує.

Аллі дуже хотілося виїхати, та не знала як. Одного дня знайома запропонувала вибиратися з Пологів разом із ними, та забракло місця. 

— 23 березня у мене день народження. Такий настрій… Торта не було, хоча в нас традиція — може не бути накритим стіл, але тортик — тортик завжди є. І от саме 23 березня мав приїхати евакуаційний автобус. До того їх не було.

Тоді Алла вперше за час окупації вийшла в місто.

— Побачила, що все, де ми ходили з дитиною, — розбите. Шок. Ідемо, а син боїться підняти очі. Хапає мене і плаче: «Я не піду! Я не хочу!». Коли бачили тих солдатів — починало так трясти, що не могла себе взяти в руки. Евакуаційний автобус не приїхав, — так Алла провела день народження в окупації.

Згодом таки домовилися про виїзд із волонтером, який привозив ліки у місто. 

— Батьки плакали, бо лишалися. Невідомо, що сталося б дорогою. Я сіла, дитина біля мене — і не дихала. Було багато блокпостів. Ці блокпости надзвичайно страшні. Наші люди на вигляд приємні, а ці росіяни — жахливі. Виїхали за Пологи. За містом — село Інженерне, а перед Інженерним — черга машин. Раптом — два вибухи. На авто сиплеться земля, люди плачуть. Я молилася. За нас і за водія. Виїхали зранку і приїхали в Запоріжжя під вечір. На дорогу, яка колись займала півтори години, витратили день.

У Запоріжжі Алла застала інший світ. Світ, де люди «просто ходять», де усміхаються. Згодом сюди приїхали і її батьки. Місяців шість не могла спати. За трохи Іван почав затинатися. Із сином пішли до психолога. 

— Він грається тільки у війну. Якщо раніше малював, ліпив із пластиліну, то зараз усе зводиться до того, щоби хтось когось бив. Стараюся відволікати, та розумію, що від цього не дітися: діти по-своєму переживають цей досвід. Але тут змінюється він, і я разом з ним.

Алла Гончар не може знайти роботу офлайн. Каже: у Запоріжжі, коли чують, що ти — ВПО, відмовляють. Твій статус переселенки для них означає, що скоро виїдеш. 

— Бували періоди відчаю: все, нікому не потрібна і нічого не можу. Це такий стан, про який соромно говорити. Я ділюся цим, бо уже готова цим ділитися. Тепер мені хочеться, щоб інші жінки не опускали рук. Я поки що — не збираюся.

Зцілювати і зцілюватися

Рудоволоса жінка з чашею в руках із фітнес-зали — та сама психологиня Марина Дробишева. Її власна історія — теж про жіночий біль. Не тільки про те, як із ним бути. А й про те, як це стається.

Миколаїв. Залишалися тут з чоловіком та молодшим 13-річним сином до 5 травня 2022-го. Їхня оселя — у районі, найближчому до Херсону.

Її старший син воює з 2016-го. То був його вибір, пішов воювати з третього курсу університету, далі в армію, ще далі — на контракт. У травматерапію Марина занурилася, коли вперше зрозуміла: дитина прийшла з ротації, а вона не знає, що робити.

— Він удома, а ми не знаємо, про що можна розмовляти, а про що — ні, як спілкуватися і як йому допомогти.

За останні півтора року Марина бачила сина один раз, коли той недавно, після поранення, приїхав у Трускавець, де лікувався. Тому, каже Марина, вона може «хоча б трішечки зрозуміти, що таке — чекати».

В одному з кабінетів санаторію за трохи почнеться заняття з арттерапії. Одне з фінальних. Марина принесе туди кольорові мотки ниток і буде розказувати про нитки долі, про давню слов’янську богиню Мокошу та її помічниць Долю й Недолю. З ниток жінки плестимуть барвисту павутину, кожна думатиме про своє плетиво…

— За чотири місяці в зоні бойових дій ми, на жаль, отримали досвід і авіанальотів, і артобстрілів, і танкових обстрілів. Уже розуміли, де працює наше ППО, де — ні. У мене багато колег із Херсону, які мені тоді швиденько писали: «Марино, летить». А я їм: «Уже прилетіло». Бувало, ми не встигали спуститися у безпечне місце. Вирішили виїжджати. І поїхали на захід України — працювати в цьому проєкті. Так почалася наша перша зміна, — розповідає психологиня. 

Там, під обстрілами, вони з рідними випробовували психологічні практики зі стабілізації. Коли здригалися стіни, а тіло тремтіло, її молодший син тут-таки казав:

— Мамо, дихай!

Марина глибоко вдихала.

В останній день четвертої зміни проєкту ці жінки — сміливіші та спокійніші.  Просять більше порад, як бути вдома. Марина заспокоює: триматимуть зв’язок.

Підлітки тим часом збираються на занятті з незвичними музичними інструментами — звукотерапії. Їхні страхи губляться у звуках. Одне за одним пробують дістати «голос» то з одного інструмента, то з іншого.

І лунає багато простого дитячого сміху. Та безтурботних голосів.

*

Якось донька однієї з жінок проєкту принесла у номер мандалу з пластиліну. Психологи практикували мандалотерапію — медитативне малювання чи ліплення мандал, символічних зображень, в які закладають власні думки, мрії чи почуття.

Мама довго не насмілювалася спитати, про що ця мандала. Але стосунки з донькою стали теплішими — і таки зважилася.

— А що тут? — кивнула на кольорову мандалу, яку дівчина вирішила везти з собою у рідне місто.

— Це — твоє серце, яке не болить, — відповіла та.

Ці історії ми записали наприкінці літа 2023-го, коли випало провести час із жінками, які привезли поміж гори свої тривоги, та психологинями, які ці тривоги вкладали у звукові чаші, між нитки, пензлі, пластилін чи на мати у залі із дзеркалами, щоб ті стишилися і не ятрили ран.

Усі ті жінки говорили про те, як їх змінила зустріч у горах і яка вона важлива. А напередодні 24 лютого 2024 року, у день, коли минає другий рік від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, яке змінило їхні життя (всієї країни і кожного в ній), ми знову спитали цих героїнь: як вони?

Христина з Чернівців із донькою Златою у той момент саме була за столом у батьківській оселі в селі за 12 км від міста. Навпроти неї  сиділа Алла із Запоріжжя (а точніше, з окупованих Пологів) із сином Іваном. Обідали. Алла приїхала до Христини, з якою познайомилася у Трускавці завдяки «Голосам дітей», трохи відпочити і побути у тиші, бо в її Запоріжжі — важко. Планувала бути тиждень, але Христина вмовила залишитися, аби ще на трохи втримати цю маму із сином від вибухів над її містом та підвалів.

Вікторія з Миколаєва все ще чекає чоловіка з полону. Отримала звістку про те, де він, і знає, що живий. Недавно поховала чоловікову матір. За час полону той втратив обох батьків. Трускавець, каже вона, дав сил почати нову справу. Пішла вчитися, отримала диплом, відкрила масажний кабінет і робить масажі військовим, щоб допомогти їм зцілитися.