Бахмут — одна з найгарячіших точок фронту. Від початку серпня 2022 року російські війська (передовсім — ПВК «Вагнер») штурмують місто та населені пункти, що його оточують. У грудні, після звільнення правобережної частини Херсонщини, наступ посилився. І росіяни, і наші Збройні Сили зазнають тут великих втрат.
У майже зруйнованому місті залишаються цивільні, працюють рятувальники, сюди приїжджають волонтери. Ситуацію у Бахмуті кожного дня впродовж січня знімав документальний фотограф Георгій Іванченко.
«Я приїхав сюди зі свого рідного селища Пилиповичі з волонтерами — людьми, які самі прожили в окупації півтора місяця. Зараз вони їздять в деокуповані і важкі прифронтові міста, бо знають, як це. Тут я не раз зупинявся у підвалах: і з волонтерами, і з цивільними. Разом із ДСНСниками зустрічав Новий рік, з місцевими провів Різдво.
Багато спілкувався з військовими. Пригадую, як мене вразило, коли мінометник Олександр розповідав, як “кайфанув як дитина, коли закинув свою першу міну”. А нейрохірург “Капля” ділився, що найважче в його роботі — коли не вистачає кількох секунд для того, щоб урятувати людину. Спогади про кожну таку людину, казав, назавжди лишаються у його памʼяті.
Цивільні у місті живуть в жахливих умовах. Увесь їхній побут — про виживання: знайти дрова, розпалити в буржуйках, приготувати їжу, знайти місце для підзаряджання телефону. При цьому мене щоразу вражає їхня простота: приймають, годують — як рідного.
В одному з підвалів, де переховуються цивільні, живе близько двадцяти людей, з них шестеро — діти. Разом з ними ми ліпили з модульного пластиліну планету, грали в монополію, пили чаї та розмовляли про дитинство. Вони розповідали, що хочуть бути волонтерами — справжніми, з бронежилетами і касками. Я почувався ніби в іншому вимірі, кольоровому і містичному. Якоїсь миті до підвалу увірвалися наші друзі, які займаються евакуацією, і сказали, що час збиратись і їхати. І от ти одягаєш бронежилет, каску й виходиш під звуки обстрілів у холодне, покрите бетоном та розрухою місто», — згадує фотограф.
