Любов танцює знову

Коли тисячі людей на авто й пішки місять багнисте поле перед селом і шукають із нього вихід на ту саму єдину дорогу з оточеного Чернігова, російська бомба падає з неба й ранить Любов у ногу.

У юності Любов Миронівна танцювала. Ввечері, на сільських сходинах-вечірках, коли ця традиція ще животіла. Під бубон і баян. І польку, і яблучко, і краков’як, і гопак: «Не піду я за поляка, бо не знаю краков’яка!». До самих пізніх сутінків — швидка, стрімка, легка, рівна.

Це було пів століття тому, коли сільські музики та співачки ще не перевелися, ще збиралися, ще не сховали в дерев’яні, побиті шашелем скрині свої інструменти.

Співати Любов Миронівна не хотіла — не вміла. На те завжди були інші. Тому вона йшла до танку́.

Так вона танцювала майже до сімдесяти років, аж доки не помер син. Відтоді не хотіла танцю, сміху, радощів. Стала жінкою без дитини і не мала з собою ради.

За пів століття австрійські лікарі через перекладач у телефоні спитали: «Ви нічого не хочете ще нам сказати?». Любов Миронівна розсміялася. Вона хотіла, але не знала мови. Тому сказала по-своєму, своєю говіркою.

— Як вилікуєте мене, на знак вдячності вам станцюю танець, — і руками взялася показувати, як то буде.

Австрійський лікар розсміявся. Мабуть, і тому, що жінці вже за сімдесят, а ще й тому, як легко вона чує себе, хоч їй ампутували ногу, коли навколо так багато молодих людей в цій же ситуації геть не можуть себе віднайти. Лікар і без перекладача все зрозумів. Підняв великі пальці вгору — так вони найчастіше спілкувалися, коли поруч ніхто не міг перекласти.

Пальці вгору — чудово, пальці вниз — не дуже. Любов відповіла йому тим самим жестом.

Яким був і є Анисів

Із підвищених вулиць села Анисів Іванівської громади у березні 2022 року виднілися бані князівських церков Чернігова, темне поле, вервечки машин і чорний дим, що здіймався над містом. Російські військові другий тиждень намагалися оточити Чернігів на шляху до столиці.

Навпростець полем до села не більш як десять кілометрів. Остання вузька дорога для втечі, повернення, їжі та ліків — через голе простріляне поле до Анисова. З Анисова — обабіч окупованих громад — до Києва, а далі — куди хто.

У березні поле то підмерзало, то тонуло у в’язкому болоті, віддалених автоматних чергах і дзвінких ударах снарядів. Десятки людей не змогли подолати ту дорогу. Майже всі села Іванівської громади опинилися в окупації, крім кількох, як-от Анисів. Він буквально лишався одним з останніх, яких потребували російські війська, аби дійти цілі.

До війни в Анисові мешкало більше тисячі людей. Довгі заплутані вулиці, просторий центр — якби село від Чернігова не відділяла Десна, воно давно могло б стати передмістям. Якщо з віддалених громад люди переїздять до обласного центру, тут такого відтоку немає — до міста п’ятнадцять хвилин дороги. Молодь, не маючи роботи в Анисові, їздить щодня до Чернігова.

У селі є фермерське господарство місцевого підприємця Юрія Стельмаха: велика рогата худоба, молоко, зерносховища. Цій фермі пан Юрій віддав останні двадцять років життя. Вона  ж давала робочі місця. Хай не всій тисячі мешканців, але все ж. 

Саме на цю ферму 21 березня, за десять днів до відступу, росіяни скинули з літаків бомби. У вогні згинуло майже вісімдесят телят і сорок корів  — половина поголів’я. Згорів гараж із технікою, лабораторія, молочний пункт, трактори, частина зерна, вівса для худоби. 

Коли йшли бої, на фермі роздавали молоко, м’ясо, заряджали телефони від генераторів. Люди були тут і 21 березня: дехто, як 70-річна Любов Прочухан, прийшов помогти видоїти корів. Бомби впали біля місця, де приймали молоко. Декілька селян поранило, одна людина загинула.

Спершу Юрій Стельмах гадки не мав, як відновлювати ферму: його поля заміновані, частина техніки й запасів згоріла. Втім, поволі фермер починав усе знову. Посівну провів слідом за плавними рухами розмінувальників. Староста села Анисів Володимир Ігнатенко каже, що нині ферма працює, хоч і не на всю попередню потужність.

У дні бойових дій через село йшли великі колони людей, які, згадує Володимир, було добре видно з тамтешніх пагорбів. В Анисові їх зустрічали місцеві чоловіки, які самоорганізувалися. Когось вивозили далі до безпечних містечок, когось садили на автобуси. Ніхто нікого ні про що не просив, але люди відчули, що їхнє село — єдиний маршрут порятунку з Чернігова. Тим, хто хотів лишитися тут, давали прихисток,  їжу і перші необхідні речі.

Іванівська громада потерпіла чи не найбільше в Чернігівській області. В окупованій Іванівці згоріли десятки будинків. У сусідньому Ягідному росіяни утримували понад три сотні людей у тісній задусі підвалу, скориставшись ними як живим щитом. У перші дні квітня ці люди із сіл потребували усього — і їжі, і зубної пасти, і одягу. Через рік після окупації мешканці вже самі приносили допомогу для східних та південних громад — на звільнену Харківщину чи в деокупований Херсон.

Анисів оговтується. Один із найбільших його здобутків нині — ремонт укриття під школою. Завдяки цьому діти змогли безпечно піти вчитися. В селі не просто відремонтували підвал, а з допомогою благодійників звели освітній центр, де можна збиратися, навчатися, гратися будь-коли, не боячись обстрілів.

Десь тут Любов

Я пам’ятаю тінь диму над містом і темні бані монастиря, які побачила з підвищення центральної вулиці в середині березня, коли їхала з Чернігова. Тоді ми теж швидко, без зупинок, накатаними коліями здолали поле до Анисова і — через плутані вулиці — не мали гадки, як рухатись далі. Серце калатало, діти нервувалися, десь свистіло, і спогад про те, що кілька днів тому люди не змогли дістатися навіть до села, не давав зосередитися.

Пригальмували біля дідуся, який набирав воду з колодязя. Я опустила скло і хотіла вийти, але він, не звертаючи на мене погляд, мовчки показав рукою праворуч. Нетутешні не шукали тут нічого іншого — окрім правильного шляху, який не виведе їх на росіян. Під глухе далеке бахкання дідусь далі обертав ручку криниці. Скреготали ланцюги, намотуючись на старе відсиріле дерево.

Тоді Любов Миронівна могла бути в себе вдома: може, рубала гілля на дрова або пряжила сир. Вона нікуди не тікала. Старший син із родиною поїхав — вона ж не мала охоти. Донька жила в Росії і не йняла матері віри.

Любов мала охоту годувати курей і тужити — у неї якраз минув день народження і насувалися роковини смерті сина. Можливо, я проїздила геть поруч і одна з жінок у молочного кольору хустках, що дивилася у вікно, могла бути нею.

Не перейти поле

На 74-му році життя Любов Миронівна дозволила собі довіритися невидимій нитці долі. Ніби невеликий вік — утім, село й робота зістарили її швидше.

Просила не відкидати помочі літньої жінки. Тож сідала на велосипед, їхала на ферму, де роздавали молоко. Привозила й по двадцять літрів за раз. І з мамою Колі, сільського волонтера, пряжила молочний пахучий сир, аби той відвіз його солдатам.

Того воєнного березня Любов дістала з шафи чоловічі капці, светри, кросівки, куртки, шкарпетки, щоб передати їх військовим. Вони вже два роки лежали неторкані. Не хотіла їх чіпати — бо належали її Жені, меншому сину, який відійшов на той світ у її дворі в такий же весняний день. Мав лише 36 — під ніч вийшов покурити на ґанок і довго не вертався. Коли мати перейшла одвірок — уже лежав бездиханний. Жодного звуку, жодного натяку. Був — і не стало.

У жінки 9 березня день народження. У той останній березень її сина — святкувала з піснями й сама танцювала до ночі. Так танцювала й сміялася, аж заснути не змогла від емоцій. Вона знає: з великих радощів ростуть іще більші сльози. За два тижні поховала сина й більше не хотіла ніколи святкувати, радіти й танцювати.

Тож у свій день народження зібрала м’яса, молока, сиру, хліба, цукру, зв’язала у вузлик, повісила на кермо і повезла до подружчиної сестри, яка й без того з дітьми жила несито. Постукала, віддала і сказала:

— Нате вам. Відсвяткуйте мій день народження!

Тільки від’їхала й вернулася в дім, як почався обстріл на тій вулиці й біля села.

Того ранку десятки людей вирішили вибиратися з Чернігова пішки. Так уже робили інші, й не раз.

Люди, переважно молоді, простували в’язким полем. Напередодні з Чернігова не випустили машин, бо вздовж дороги почалися бої. Пішки через поле — можна було. Згодом поле лишилося останньою дорогою з міста й тудою також пустили машини. Так було, аж доки росіяни не скинули бомбу на останній міст через річку Десну, паралізувавши й без того важку евакуацію.

Тож вони йшли пішки, з рюкзаками, собаками, дітьми, полем до Анисова. Не гуртом, кожен сам собі, як вийшов, не більш як чотири десятки осіб. Багато хто не встиг дійти до села, коли почався обстріл. Прямісінько в їхній маршрут. Сімнадцятирічній Анні, майбутній музикантці, осколок потрапив у живіт. Двадцятирічний студент Сергій теж не встиг дістатися дому. Як і тринадцятирічний Сашко. Сім обірваних життів.

Любов устигла добратися додому, й коли до неї прибігла стривожена кума, лише грубо відказала, що смерть, отже, ще не по неї.

Тонка нитка Любові

Вона сама запропонувала завфермі прийти й подоїти корів, якщо нема кому.

— Не за гроші. А тому, що тварини були недоєні і кричали, телята хотіли їсти, — тепер згадує.

Усе ж 24 роки тому Любов була дояркою, і неабиякою, розкаже згодом у кареті швидкої, коли лікар попросить її не припиняти говорити. Як перемогла на районі й в області, як спізнювалася в Харкові на республіканські, хапала перше-ліпше таксі і вскочила на всеукраїнські змагання секунда в секунду, але стала третьою.

21 березня під вечір Любов приїхала велосипедом до ферми, кума мала під’їхати згодом. Жінки все підключили, видоїли, поміряли молоко. Надоїли сто літрів. Помивши руки, сіла на велосипед. І тільки від’їхала від сараю — не встигла нічого збагнути. Не чула ні гулу, бо вже й недочуває, ні болю.

— Тільки так озираюся — із сараю чорний дим. Я почала вставати, головою туди-сюди — це сама себе перевірила. Чи робить? Одна нога слухається, а друга не слухається. Я почала кликати на допомогу. Чоловік, який прийшов помогти своїй дружині, Коля, підбіг: «Ух, Миронівно!». Знімає із себе ремінь і мені ногу перев’язує.

Люба не ухкає. Рукою намацує голову і стягує з себе свій колись світлий платок. Люба вже краєм ока бачить, що там щось страшне, але болю нема.

— Тільки кров ллється.

То російський літак скинув бомби на ферму. Любові дістався уламок.

Як під’їхала швидка, взяли везти до Куликівки тим же продовженням дороги, що люди тікали. Бо в Куликівці тихо, а з Чернігова поранених щосили намагалися вивезти.

Медик зі швидкої повторював Любі: «Розказуй, говори, не спиняйся!». Люба думала: «А що?». Ну, колись була дояркою. Так у неї з’явився позивний «Доярка». Усі, хто рятуватиме її, так надалі й кликатимуть.

У Куликівці поклали на стіл, і медичка каже те саме — розказуйте щось.

Жінка аж сердиться. Чого вони всі хочуть, аби вона їм розказала? А що? Як у молодості танцювала?

Ледве стримувалась, аби на перев’язці не навчити медсестру правильно забирати гній. Так лікувала ще її баба: узяти жовток, ложку меду, розмішати, додати муки й намазати рану — воно й витягне гній. Любу ж просять розказувати, а порад не слухають.

Бажання Любові

Одинадцятого дня до лікарні в Куликівці увійшов чоловік — високий, смаглявий, бородатий. Кого це шукає «бородань-красунчик», подумала Люба. 

Заберу тебе в Київ, каже, там добре лікування. Ми тебе поставимо на ноги, й ти ще будеш танцювати.

Любов Миронівна засміялася, аж на регіт перейшла. «Куди в Київ?! Бабусю сільську у квартиру?».

— У мене є дім під Києвом, там поживете.

— Ну, такому красеню відмовляти не буду. Забирай.

Це був Славка. В’ячеслав Запорожець — підприємець-забудовник із Києва, який у березні разом із друзями та колегами почав вивозити з Чернігова і навколишніх містечок, як-от Куликівка, поранених до Києва й далі, шукаючи для них лікування. В одному з інтерв’ю В’ячеслав сказав, що захоплюється буддизмом і є бодгісатвою, які призначені рятувати й допомагати людям. Літня жінка не чула й не знала таких слів. Для неї цей чоловік став просто Славкою, якого вона полюбила як рідного. Таким дивним здавалося їй те, що молода людина  «стару бабень» узялася ставити на ноги.

У Києві ногу Любові ампутували до коліна. Коли вона лежала, до неї приходили медпрацівники й допомагали робити зарядку, аби не залежувалася, дихальні вправи, аби не страждали легені. Одного молодого медика неждано навіть для себе  взяла за руку.

— Хлопче, ти маєш виконати одне моє бажання.

— Яке?

— Я маю з тобою станцювати…

Жінці допомогли підвестися. Здоровою ногою вона стала на підлогу, а на другій у неї була кукса, як у піратів із кіно. Почали повільно рухатися. Люба уявила, що це вальс. Втім, було боляче й важко. Танець не клеївся.

— Ну що, Славка, як ти хочеш, шоб я танцювала, — я буду. Я тебе не підведу, виконаю твоє бажання. Будеш гордитися мною, — подумала Любов, обдивляючись свою піратську ногу.

Танець Любові

Славка носив бабуню на руках і знайшов для неї протезування в Австрії. Це вона не хотіла, аби він кликав її Любов Миронівна.

— Любов Миронівна…

— Так, Славка, я хто?

— Бабусечка.

…Лікарі в Австрії були в захваті від «бабусечки», хоч вона не розуміла їх, тільки пальці вгору, пальці вниз, називала лікаря індійського походження «циганьонком» і знай бігала. Втім, саме на Миронівну показували всім, хто ніяк не міг змиритися з протезом. Енергії в неї було на всю лікарню.

Любов була вперта, хоч від неї вимагали меншого, ніж від молодої людини. Просила, щоби над нею не трусилися.

— Я не для когось робила, а сама себе іспитувала. Чи я зможу зайти у двір до себе? Чи я до куми зійду на гору?

Так і були: тренер котить візок, а Любов іде. Тренер пальцем показує — уже сідайте. Люба головою махає — пальці вгору йому показує. Лікар тільки очі закочує.

У реабілітаційному центрі великі майданчики для тренувань. Треба було вперше йти з протезом під гору. Лікар питає:

— Боїсь?

— Нє, — каже і дряпається. Одні на половині вже все, а Любов дереться, що мусять її спиняти. Ґрунтовою дорогою біжить перша.

— Другі казали, що вже більше сьогодні не можуть. А я не казала «не піду, не зроблю». Все робила. Село є село. Була така моя ровесниця — треба було штанги дерев’яні вижимати п’ятнадцять разів. Так я і за себе, і за неї. Лікар кричить: «Досить, досить!».

Треба було через голову перекидатися. Люба тільки тоді знітилася. Вона ж хіба того віку? Пальцем на себе показує і до лікаря звертається:

— Я?

— Ja-ja, — відповідає тренер німецькою «так».

На чергове заняття прийшла вранці — а там така підлога у квадратних плитах, мов шахівниця. І з одної плити на іншу треба переступати швидким кроком. Любов стояла, стояла і вирішила, що вже час. Плечі розправила і  переступати навприсядки — танцем. Пішла по квадратних плитах танцем, бо всім обіцяла. І перед від’їздом лікарям показала гопака на протезі.

Коли вернулася з Австрії до Анисова, побачила, що паркан поранений, вікна в хаті діряві, кури пішли хто куди, кролі так само. Люба знов завела господарство. Прополює город зранку, поки не спекотно, висадила під лопату 15 соток картоплі, велетенські грядки. Щоразу навантажує Славку і його хлопців закрутками, квасолею, картоплею, дарма що Славка бізнес має і дім із басейном. Чого в нього нема — то це отакої картоплі з доброї землі.

— Бери, й цить мені!

І, буває, в хаті сама собі танцює, бо може. Два роки не танцювала, як помер син. Не хотіла ніяких танців. Тепер приїздить Славка, бо став їй як рідний. А вона ж йому обіцяла, що танцюватиме. Як же вона йому ще віддячить, окрім скриглів (сушені яблука й груші — TU), картоплі, консервацій і танцю?

Десь так, як і Любов, Анисів стає на ноги.

***

Спецпроєкт «Healed Lands. Зцілені землі» ми втілюємо в межах проєкту «De-occupied: stories of the liberated territories» за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна. Проєкт покликаний показати, що українці не опускають рук, не чекають сторонньої допомоги, а повертають життя у свої локальні громади чи у свій дім. Хоча війна — триває.

Цим текстом ми розповідаємо про відновлення життя на тих українських територіях, які перебували під тимчасовою окупацією або в оточенні російської армії. Ми публікуємо історії на основі людських досвідів війни — про тих, хто не просто знаходить у собі сили жити далі, а й дає ці сили іншим. Показує приклад, надихає або ж своїми ініціативами допомагає оговтатися від війни селу, селищу чи місту.