Любов рятує

— На війні, кажуть, першою помирає правда. А я от із цим не погоджуюсь — спочатку на війні помираєш ти сам, — розмірковує і якось нелогічно замовкає, пірнаючи у власні думки. 

Кілька місяців тому мій товариш-ветеран залишив на комоді ключі від квартири, зібрав речі й одним махом перевіз своє життя в орендовану «гостинку» на околиці Києва. Каже, з дружиною, яка чекала його повернення зі сходу і з якою разом виховує сина, розійшлися друзями. 

— Після майже п’яти років на передовій, — пояснює, — мені було важко соціалізуватися. Дружина хотіла допомогти, але сильно тиснула — трощила мене своїми істериками, як дошку на пилорамі. Від того я ще більше закривався. І все стало як співають у пісні: «у любви у нашей села батарейка». 

Наразі в Україні ще тільки готують дослідження про те, як бойові дії впливають на родини колишніх і чинних військових. Натомість опитування, проведені у США, показують, що за пів року на передовій частота подружніх проблем, порівняно з часом до боїв, зростає у середньому в чотири рази. 

Втім, причиною розлучень у родинах ветеранів далеко не завжди є фронтове відлуння. Сім’ї колишніх українських військових руйнують звичні для цивільних людей речі — подружні зради, небажання чути одне одного і, зрештою, відсутність головного в парі — кохання. 

І хоч зведених даних про причини розлучень серед українців немає, за інформацією Держстату, кількість розірвання шлюбів від початку подій на сході значно зросла. Якщо у 2014 році розлучилася майже 131 тисяча пар, то у 2018-му кількість розлучень збільшилася майже до 154 тисяч. 

Чути

Осінь 2018 року. У коричневому теплому пальті, з чорним, як вороняче крило, волоссям: обома руками закриває очі і здригається від схлипувань на пероні метро «Осокорки» у Києві. Потоки людей, захоплених ґаджетами й власними думками, не помічають брюнетки. Я ж сиджу поруч на лавці, думаю про своє. Один потяг, другий, третій — вона стоїть майже нерухомо, все так само прикриваючи обличчя руками.  

— Боже, — не витримую і кидаю незнайомці, — який же козел! 

Вона здивовано піднімає очі, нарешті зупиняє плач і з ледь помітною усмішкою відповідає: «Козел, так!» 

Як бігла з власної квартири після чергового побиття чоловіком, як приїхала сюди через усе місто і хто саме з подруг погодився сьогодні прихистити — 23-річна Олеся не пам’ятає. Каже, через стрес геть втратила орієнтування й залишила вдома зібрані заздалегідь зарядне від мобільного, паспорт та гроші. 

— Можете з мого телефону набрати близьких, — кажу. — Я буду поруч, поки вони їхатимуть. 

Чи то з несподіванки, що комусь не байдуже до чужих проблем, чи то від природної відкритості — уже за кілька хвилин після початку розмови Олеся заспокоюється і без жодних запитань починає розповідати, що чоловік насправді не завжди був агресивним — таким став, повернувшись зі сходу. Пригадує, як чекала повернення коханого, як рік тому вони одружились і як відтоді живе від одного скандалу до іншого. 

— Ми познайомились у 2015 році вдома у знайомої волонтерки. Він тоді щойно приїхав із передової у коротку відпустку — старший, широкоплечий, з утомленими очима і класними жартами. Закохалася за секунду! Одразу ж обмінялися телефонами, потім сходили на два-три  побачення, і він знову повернувся на війну. 

Перший місяць чергової ротації коханий не зв’язувався з Олесею. Хоч дівчина й передавала військовим смаколики, сама на Донбасі жодного разу не була і не знала, якими насправді є бойові дії. Мовчання відлунювало всередині дівчини тривогою — наче хтось грає на бандурі, але замість музики чути лише вібрації струн. 

— Я вирішила, що він просто втратив інтерес. Переплакала, заглибилася у роботу. А потім одна з подруг, теж із волонтерської тусівки, кинула: «Там під Авдіївкою зараз ідуть серйозні бої. Може, з ним щось сталося? Не думала про таке?» У той же вечір почала телефонувати — мобільний вимкнений. Зранку з’явився у мережі й одразу ж кинув СМС: «Я в нормі. Трохи прилетіло по голові. Але воюю. Дочекайся мене. Цьом».

І Олеся чекала. Одразу після демобілізації пропонувала з’їхатися й жити разом у Києві. Але чоловік відмовився — сказав, хоче пройти відновлення поруч із батьками та друзями у Запоріжжі. Стосунки, хай на відстані, але складалися добре, і за півтора року пара вирішила побратися. Щоб Олеся не втратила роботу, коханий приїхав у столицю. Зіграли весілля, з’їздили у відпустку за кордон, занурилися в побут. 

— Уперше чоловік побив мене за місяць після весілля. Він не міг знайти роботу в Києві і злився, що ми живемо за мій рахунок. Якось повернувся з чергової співбесіди з пляшкою горілки у руках. Я кажу: «Ти чого це?» А він: «Дай забутися. Мені сказали, що АТОшників не беруть». Напився. Почав приставати — я відбивалася. Він вдарив у відповідь. На ранок плакав і вибачався. Мені було гидко від того: образилася й поїхала на вихідні до подруги. Потім сценарій повторювався — він б’є, кричить, що «війна руйнує зсередини, життя пішло коту під хвіст», а я захищаюся й тікаю до знайомих. 

Через годину відвертості дівчину забере подруга. Хоч тоді ми й обмінялися телефонами, але вдруге зустрічаємося за два роки. Олеся у тому-таки коричневому пальті, але вже з медвяним, коротко підстриженим волоссям. 

— Я вже рік не плачу, — сміється у кафе, де ми й раніше пили каву. — Розлучилися, тепер обоє щасливі, намагаємося будувати нові стосунки. 

Зараз, коли образи на чоловіка стихли, дівчина визнає і власну провину. Каже, так жаліла себе, що у шлюбі навіть не думала звертатися по допомогу до психолога. І не враховувала, що стрес після бойових дій, а з ним агресія та залежності, хоч і обпікають, але цілком нормальні реакції для психіки дорослої людини. 

— Я визнаю, що мала б боротися. Спробувати, принаймні. Але в мене не було для цього сил — потрібно було заробляти, щоб орендувати житло й утримувати родину. Хоч ми жили погано, та розійшлися друзями. Думаю, в нашій ситуації це, зрештою, головне. 

Психологиня Катерина Проноза-Стеблюк, поміж іншого, допомагає ветеранам та ветеранкам порозумітися з близькими і зберегти тепло всередині власних родин. Каже, запорукою успіху тут є не тільки мотивація працювати з терапевтом, а й готовність звернутися до спеціаліста саме парою. 

— У 2016-2017 роках ми з колегами вели проєктну діяльність — активно працювали з родинами ветеранів. Сьогодні також маємо звернення, але вже переважно від когось одного з пари. Наприклад, на індивідуальні консультації приходить ветеран: починаємо працювати, виявляємо, що є також проблеми у родині. Далі мотивуємо людину, щоб дальші звернення були уже разом із парою. Успіх буде, якщо мотивовані обоє партнерів. 

Травматичний досвід бойових дій, за словами психологині, найперше руйнує у парі комунікацію. Причому не тільки між собою, а й всередині кожного з партнерів. Коли людина перестає відчувати власні потреби — очевидно, що їй важко буде пояснити другій половині, чого б саме хотілося, чому змінився настрій і про що хочеться мовчати. 

— Дуже поширений запит від родин ветеранів та ветеранок направлений на поліпшення й відновлення колись звичного комунікаційного зв’язку всередині родини. Коли ветеран не може пояснити, що з ним відбувається, а його дружина, зокрема й через цю мовчанку, не може зрозуміти чоловіка. Парна терапія тут направляє на розуміння того, що відбувається одне з одним. І на вміння транслювати свої справжні запити.

Відчувати

— Чекати на чоловіка з війни й виходити заміж за того, кого на цій війні зустріла, — дві протилежні речі. У першому випадку ти знала людину без ПТСР і тепер маєш вчитися сприймати нового коханого. У другому — можеш іще до весілля вирішити, чи хочеш будувати родину з тим, хто пройшов бої, — констатує і видихає в небо звої сигаретного диму. 

39-річна Оля має довге біляве волосся, чорні й тонкі, наче ниточки, брови й липкі від червоної помади вуста. Під час нашої першої розмови телефоном видається гоноровою та різкою, як «колючі» бульбашки шампанського, що зненацька вдаряють у голову. Коли ж зустрічаємося особисто — бачу в ній вразливу жінку з внутрішнім ритмом і вмінням кохати.

— Ми з Вовою, — каже, — разом уже 18 років. Маємо сина-старшокласника, купили квартиру й машину, побудували невеликий бізнес і дачу. До 2014-го наше життя було максимально розміреним. Тому, коли чоловікові прийшла повістка, я злякалась і сказала: «На збори підеш тільки через мій труп». Він того ж вечора зібрав рюкзак, буквально переступив через мене в коридорі, гримнув дверима і поїхав. 

На відміну від дружини, 40-річний Володимир охоче спілкується телефоном. Із першої ж миті жартує, що сподівався потрапити у медіа, бо ж урятував світ, але «якщо хочете поговорити про мою родину — най буде, це теж свого роду світ». 

День, який став переламним для коханої, чоловік і собі називає «точкою неповернення». Пригадує, як радів, що нарешті буде зиск від строкової служби у десантних військах, і мріяв про мить, коли почує від сина: «Тату, ти — мій герой». 

— Я був упевнений тоді і впевнений зараз, — каже ветеран уже без жартів, — що дружина мала без істерик прийняти мій вибір. Ба більше — мені хотілося, щоб замість «добре, я змирилася» було б «коханий, я пишаюся». 

Після того, як зник за дверима, Володимир уперше зателефонував дружині тижнів за п’ять. Увесь цей час подружжя наче гралося, хто кого більше вколе: вона зривала йому телефон, але жодного разу не відповіла на смс-повідомлення. Він — не хотів говорити, але декілька разів на тиждень писав, що все гаразд. 

— Ми злилися, — каже Оля вже за новою цигаркою, — бо ніколи так надовго не розлучалися. А ще тому, що нас обох лякала невизначеність: я не знала, скільки мені ще чекати, він не знав, чи взагалі повернеться. 14-й був часом, коли мобілізованих навіть не готували особливо: трохи на полігоні побули, таку-сяку форму вдягли — і все, вперед. Мій чоловік — людина з тверезим розумом. Але навіть він не витримував тієї напруги. Якось написав мені серед ночі: «Схоже, це кінець. Я люблю вас». Зранку побачила — одразу набрала, а він поза зоною. Ледь вижила, поки сам не набрав і не сказав: «Вибач, й справді думав, що нам кінець».   

Після подій у Шахтарську, Іловайську, під Ізвариним і в районі Донецького аеропорту, після того, як сама телефоном чула вибухи, Оля по-іншому почала сприймати вибір чоловіка. Страх невизначеності змінився страхом смерті. Понад пів року до демобілізації коханого жінка провела з панічними атаками — неконтрольованим, неочікуваним, руйнівним ізсередини страхом. День у день жила тільки думками про його повернення, а коли чоловік нарешті приїхав додому — поступово побачила й відчула, як сильно він змінився. 

— Спочатку мені здалося, що у Вови тепер просто інший погляд — як кажуть, зник блиск з очей. Проте з часом з’явилися ще дратівливість, апатія, проблеми зі сном. Запропонувала піти до лікаря — відмовився. А десь за рік після повернення чоловік узагалі заявив, що його дуже тягне назад. Я на те розридалася, кинулася в ноги і прокричала: «Поїдемо вдвох! Я більше не зможу просто чекати». 

Веселий та легкий у спілкуванні, Володимир не виглядає людиною, яка могла б хотіти повернутись на Донбас через адреналінову залежність. Коли пригадує свій перший порив знову бути на передовій, чоловік каже, що керувався жагою помсти, яка з’являлася щоразу після снів, де ще були живі усі його побратими. 

— Вдруге, — розповідає ветеран, — мене сильно накрило взимку 2017 року, коли поблизу Авдіївки загинув Герой України Андрій Кизило. Я бачив його раніше у телесюжетах — хлопчисько з величезними очима, ще зовсім «зелений» офіцер. Бігав там, щось показував. А тут, бах, загинув. І уже сюжети з прощання на Майдані в Києві: відкрита труна, а там він, той хлопчисько, з закритими очима і стьоганим шрамом через усю голову. Потім спілкувався з побратимами — багато хто казав, що накрило саме після цієї втрати.

Після другого пориву повернутися на схід Оля вже без істерик запропонувала чоловікові разом підписати контракт. Жінка на той час уже почала працювати з психологом: розуміла, що раніше мала саме панічні атаки, приблизно відчувала стан коханого й могла аргументовано пояснити, чим очікування у тилу для неї гірше, ніж безпосереднє перебування на передовій. 

— Як, наче, знаєте, — продовжує Володимир, — було пороблено: замість військкомату потрапив у лікарню, пережив кілька операцій на коліні та спині і врешті змирився з тим, що вже не повернуся на схід. Коли трохи відновився фізично — пішли з дружиною спочатку до безкоштовного терапевта. Після кількох сесій з ним зробили перерву, і ось буквально місяць тому почали роботу вже на платній основі. У нашому випадку вилізла ще купа інших, не пов’язаних з війною, речей. Але що точно можу сказати: сесії допомагають краще відчувати одне одного. 

Негативний танець 

Клінічна психологиня Олена Редчиць проводить дослідження про те, як особливості сімейних стосунків пов’язані з психічним здоров’ям ветеранів, і про те, як родина допомагає ексвійськовим повернутись у мирне життя. 

Сама дружина ветерана, чуйна та відкрита Редчиць, каже, що поширеною помилкою в сім’ях колишніх військових є сприйняття одне одного як загрози.

— Жінка, як думає чоловік, загрожує йому, грубо кажучи, тим, що докопується. Чоловік, як натомість вважає жінка, загрожує тим, що віддаляється — не слухає і постійно кудись тікає. Насправді ж парі потрібно зрозуміти, що ніхто з них не є загрозою. Те, що відбувається, цей негативний танець, — їхня спільна проблема. Просто в жінки в описаній мною ситуації — тривожний тип прив’язаності, а в чоловіка — уникаючий. І кожен з них — той, хто намагається дізнатися про досвід, пережитий на війні, і той, хто уникає розмов про бойові дії, — насправді хоче для родини кращого. 

Так званий негативний танець, як каже Редчиць, досить часто триває зокрема й через небажання ветеранів та ветеранок усвідомити, що у тилу, поки вони були на передовій, був власний фронт. Очікування коханої людини зі сходу для багатьох жінок та чоловіків стало непідйомним тягарем психіки, і з цим, упевнена експертка, також потрібно рахуватись. 

— Утім, варто зважати й на те, що війна змінює не самі стосунки, а стан, у якому повертається ветеран. Якщо бойовий досвід не завдав шкоди військовому, то проблеми у його родині загалом не будуть відрізнятися від тих, що є в родинах, де ніхто не бачив бойових дій. Якщо ж участь у боях усе-таки призвела до негативних психологічних наслідків, а це не тільки ПТСР, про який говорять найчастіше, а й, наприклад, депресії, зловживання психоактивними речовинами і порушення сну, — тоді так, війна може вплинути на реадаптацію ветерана у сім’ю. 

Стан «закритої мушлі», коли ветерани відмежовуються навіть від близьких, за словами клінічної психологині, є цілком закономірним. У межах посттравматичного стресового розладу він називається емоційним онімінням — уникненням, і трапляється ледь не у всіх, хто бачив смерть. 

— Коли військовий іде на війну, — підкреслює Редчиць, — у нього формується специфічний психологічний стан, націлений на виживання, на чутливість до небезпеки й на те, щоб максимально прибрати всі емоційні реакції. І це важливо для того, щоб ефективно діяти у бою, щоб можна було не боятися всього, що відбувається довкола, і, власне, вижити. 

Бачити

За словами психологів, поза гірким, але по-своєму романтичним, «мене змінив Донбас», родини ветеранів насправді часто-густо розпадаються через ті самі проблеми, що й пари, які не переживали травматичного досвіду бойових дій. Мова про подружні зради, розбіжності у життєвих орієнтирах, питання виховання дітей та розподілу фінансів, відсутність підтримки і, зрештою, небажання бачити справжні сторони одне одного. 

Крім цього, події на передовій інколи стають таким собі каталізатором — механізмом, що активує якості, які людина насправді мала завжди, але або приховувала, або й сама про них не здогадувалась. І у таких випадках, як стверджують спеціалісти, боротися за родину чи не найважче. 

— Якщо після повернення зі сходу, — каже Катерина Проноза-Стеблюк, — виявилася, наприклад, агресія, то такий ветеран, скоріше за все, не буде схильним до дієвої парної терапії. Якщо він навіть погодиться прийти до психолога, то це буде радше не для себе, а для когось. А з такою мотивацією значно складніше працювати. 

Про те, як важко, коли події на сході не травмували, а скоріше розкрили інший бік людської сутності, не з чужих розповідей знає підполковниця медичної служби Аня. Ця невисокого зросту 42-річна жінка зі щербинкою між зубами нагадує оголений нерв, болю якому завдає будь-який необережний дотик. 

Спадкова військова, вона чи не змалечку знала, яку саме побудує кар’єру. Старалася не поступатися колегам-чоловікам, і коли запропонували поїхати на Донбас — одразу ж погодилася. Хоча й не витягала поранених з-під обстрілів, Аня була залучена в організацію глобальних медичних процесів на кшталт евакуації. Зрештою, вона, тепер уже мама трьох синів, відбула на сході кілька повних ротацій. 

— Проте мою родину, — каже голосно й чітко, як і має говорити військова, — зруйнував не мій власний досвід на сході, а те, як іще у 2015 році єдина поїздка на Донбас змінила мого ексчоловіка — полковника, який зараз займає досить високу посаду у Генштабі ЗСУ.

За словами Ані, щоб віднайти, а потім і виявити свою приховану жорстокість, її колишньому чоловікові вистачило всього декількох місяців на сході. Повернувшись зі штабу тоді ще АТО, він відлупцював її у перший же вечір — завівся через нібито невдалий колір нової скатертини. 

— Тоді я пробачила і списала це на збудження після ротації та наслідки бойових дій. Потім дізналася, що чоловік не міг травмувати свою психіку, адже весь час був у штабі. Виходить, що події на сході для колишнього чоловіка були не причиною, а приводом змінитися. Просто раніше я, а може, й він сам, не бачили цієї його сторони. 

Як каже Аня, з часом періодичні побиття почали супроводжуватися систематичними словесними приниженнями і навіть сексуальним насиллям. Звертатися по допомогу до спеціалістів чоловік не хотів. А на пропозицію розлучитися — відрізав, що використає зв’язки й відсудить їхнього спільного сина. 

— Я боялася тих погроз, терпіла. З роками ставало тільки важче, і я нарешті зважилася розірвати шлюб. Зараз наша справа у суді, який має визначити розмір аліментів і місце проживання спільної дитини. Щоб останнє рішення було не на мою користь, чоловік подав клопотання, де вказав щось на кшталт «колишня дружина — неадекватна АТОшниця». Причому у його власній характеристиці наявність посвідчення учасника бойових дій навпаки видається за героїзм. 

P.S. За даними Держстату, у 2017 році шлюб розірвали майже 129 тисяч українців. І у цю цифру входить моя власна історія про розставання й спробу побудувати родину з ветераном, який втратив на передовій обидві ноги і якого я щиро намагалася врятувати коханням. Минуло понад три роки, що вдвічі більше, ніж ми були разом, та озираючись назад, я все ще вірю, що любов рятує. Просто кожна історія кохання унікальна. І в порятунку родини, як не крути, завжди мають бути зацікавлені двоє.

Родини ветеранів і ветеранок можуть звертатися по допомогу до:

● Клінічної психологині Олени Редчиць;
● Служби психологічної підтримки (м. Сєверодонецьк, проспект Гвардійський, 55),
тел.: 050 255 13 37;
● Служби психологічної підтримки (у Луганській області), тел.: 050 952 35 24;
● Кризового центру медико-психологічної допомоги: 0800 501 212 (з 14:00 до 22:00);
● Центру психологічного консультування та травматерапії  «Open Doors» (м. Київ),
тел.: 097 750 22 57.

Цим текстом ми продовжуємо цикл публікацій про українських ветеранів. Матеріал створено в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки чи рекомендації, викладені в репортажі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів.

Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.