Літопис Джурабая

2014 року життя Сєверодонецька розбилося на «до» і «після». Промайданівські та антимайданівські мітинги, словесні й реальні бійки за протилежні ідеї, озброєні сепаратисти, перші смерті, страх: у одних — що прийдуть «бандерівці», в інших — що ось тут і закінчилася їхня Україна. 

У травні місто захопили сепаратисти, в липні українська армія повернула його під контроль України. Це сухі факти, але чи осмислили жителі цей досвід конфлікту? Радше — зам’яли, нехай про це подумають нащадки. Але сєверодонеччанин Валерій Негматов не готовий перегорнути цю сторінку історії. Уже кілька років він віддає свій вільний час тому, щоб укласти міську хроніку подій першого півріччя 2014 року. 

Ми зустрілися, щоб поговорити про цю його діяльність, але інтерв’ю про історію перетворилося на розмову про те, як мешканці східних міст усвідомлюють себе українцями.  

55-річного вчителя історії Валерія Негматова у місті знають як Джурабайовича або, коротше, — Джурабая. Він високий, смаглявий — у натовпі не загубиш. Нетипове по батькові ніби вимагає бути інакшим, вирізнятися: і в місті, і в учительській. 

— А я історію ніколи за підручниками й не викладав, — каже про свій понад 30-річний досвід вчителювання.  

Кілька років тому Джурабай почав укладати хроніку, своєрідний літопис подій першої половини 2014 року в його місті. Про ті пів року можна писати романи, можна — історичні дослідження. Якщо такі з’являться, в них хотілось би прочитати, як дійшло до протистояння і що було далі, як у місті тепер живуть люди, що стояли серед білого дня з прапорами Росії, і ті, що вночі малювали синьо-жовті серця на стінах. 

Але Валерій Негматов поки що таких масштабних питань не ставить. Він бачить себе у ролі хроніста — зафіксувати все, що можна знайти про події 2014-го. Робить скріншоти постів та коментарів у соцмережах, зберігає фото і транскрибує відео багатогодинних проросійських мітингів. Окрім того, записує інтерв’ю зі свідками. Свідків стає дедалі більше, проєкт розростається. 

На жорсткому диску має понад 10 Гб інформації, впорядкованих за трьома періодами: «русская весна», окупація і визволення міста. Перший починається у 20-х числах лютого — в дні, коли у Києві вже рахували загиблих на Майдані учасників революції.

— Тоді стався перший помітний інцидент — закидали фарбою бюст Леніна. Після цього пішла хвиля «правосєкі йдуть скидати пам’ятник Леніну», і його почали охороняти. 

Валерій вставляє диск до старенького ноутбука, і, поки той шумить і запускається, я роззираюся по вітальні. Кімната нагадує арт-галерею. Живопис, колекція кераміки, чимала бібліотека — від філософії йоги до юдаїзму. І сучукрліт: Жадан, Ірванець, роман «Доця» про Донецьк 2014-го. Нетипова квартира для Сєверодонецька. 

Після інциденту з бюстом щовихідних на площі під пам’ятником Леніну збиралися противники Майдану. У мікрофон, з трибуни, тут говорили про український націоналізм (з острахом), про робочі місця та пенсії (з надією), про тарифи (з огидою і образою на те, що ростуть). Стояли на цих мітингах хлопці з прапорами Росії, стояли жінки з візочками, бабусі у в’язаних беретах і мужики в картузах. Їх об’єднувало відчуття кривди: з боку політиків, міської і центральної влади та людей, що не бачать у них гідності. Ніби відповідаючи таким, на мітингу казали: «Ми — не натовп, ми — люди».

Тоді ж відбулася і єдина публічна проукраїнська акція тієї весни в місті — флешмоб «З Україною в серці». Ще до початку її розігнали завезені з сусідніх міст тітушки та пенсіонери: багатьох учасників флешмобу побили. 

«Русская весна» в періодизації Джурабая переходить в окупацію міста на початку травня. Тоді до Сєверодонецька увійшли озброєні сепаратисти та провели «референдум». Двомовний бюлетень запитував: «Чи підтримуєте ви Акт про державну самостійність Луганської Народної Республіки?». У школі, де працює Валерій, теж було голосування. «Прийшли з автоматами, сказали: відкривай», — так йому розповідали колеги. Сам він на «референдум» не ходив. Вибір між іти і не йти був очевидним, «враховуючи мою позицію людини, яка ненавидить усі антиукраїнські прояви», — пояснює.  

В цей час багато проукраїнських активістів уже виїхали з міста. Боялися за власні життя. Люди стежили за подіями в Криму, в Луганську і Донецьку — і багато хто не вірив, що місто знову буде під контролем України. Джурабай спершу теж думав поїхати, але залишився, щоб на власні очі бачити все.

І нарешті третій період цього дивного півріччя — звільнення міста. У Джурабая це буквально два дні — 21 і 22 липня 2014-го. Сепаратисти залишили місто без сильного спротиву: Сєверодонецьк, на відміну від сусіднього Лисичанська, руйнувань не зазнав. Біля міськради стоїть сьогодні бюст генерал-майора Олександра Радієвського, який керував звільненням Сєверодонецька і наступного дня загинув у Лисичанську. 

Та цими датами робота Джурабайовича не завершується. Валерій збирає інформацію про волонтерів, записує інтерв’ю з переселенцями, яких у місті зареєстровано близько пів сотні. Йому подобається процес. Із цього колись має бути книжка.  

2

Ця періодизація може викликати багато запитань. Серед інших, наприклад, ким були і чого хотіли люди, що ходили на мітинги з прапорами Росії? І чому Джурабаєва позиція відрізнялася від їхньої?

До університету Валерій вступив 1985 року. Хороші часи для студентства, а тим паче для істориків. Відкривалися «білі плями історії», голодні до правди студенти поглинали нові факти. Для дипломної роботи про Запорізьку Січ Валерій працював у московській бібліотеці — там прочитав твори Грушевського, Винниченка, Яворівського.

— У 1986 році ми з приятелем купили пластмасові значки й попросили знайомого художника намалювати на них по тризубу. Так пішли на пари. 

У 1989 році почало працювати товариство «Меморіал», яке зберігає пам’ять про репресованих, і його місцеве відділення організувало розкопки на Рутченковому полі під Донецьком. Там поховані люди, розстріляні в 1930-1940-х роках, — жертви спершу сталінського, а потім нацистського терору. Валерій їздив на розкопки. Йому ставало ясно, що історія Донбасу — це не лише індустріальний бум, а й масові поховання жертв радянського режиму. Це все формувало його антирадянські та — поволі — проукраїнські погляди. 

Можливо, наприкінці 1980-х історичний факультет Донецького університету, де раніше навчався і Василь Стус, був казаном, де кипіли розмови про українську державність. Та через два десятиліття після того, на початку нульових, у тому ж університеті діятиме клуб любителів «Новороссии», який заснує уродженець Сєверодонецька і «перший народний губернатор ДНР» Павло Губарєв. Долі Губарєва і Джурабая перетнулися у другій половині 1990-х. Джурабай викладатиме в того у школі історію — щоправда, впродовж одного року, в дев’ятому класі. Цікаво, чи міг би учень вирости інакшим, якби цей вчитель навчав його довше? 

Але це буде пізніше, а на початку 1990-х молодий педагог закінчив університет і поїхав працювати в Добропілля, шахтарське містечко на Донеччині. За давніми контактами їздив до Москви і Петербурга, звідки привозив самвидав. Згадує настінні календарі, що ілюстрували формування української державності від князів Русі до Грушевського. Привозив також портрети Бандери та Стуса. Разом зі своїми найактивнішими учнями після уроків брав ці матеріали та йшов на шахту:

— Ми стояли на прохідній, і шахтарі до нас підходили. Щось ми продавали, щось роздавали так. Портрети Бандери йшли «на ура».     

3

Отже, серед людей на проросійських мітингах не могло бути Джурабая. Щоб пояснити, хто там був і для чого, треба розповісти про саме місто. 

Сєверодонецьк народився у сталінську епоху. Рік заснування — 1934-й. Будували завод азотних добрив, а при заводі виникло селище Лісхімстрой. На початку 1950-х воно отримало статус міста і свою назву. Хімічний завод відбудували після війни, а крім нього в місті створили інші виробництва. Так Сєверодонецьк став центром хімічної промисловості, розвивалася тут і радянська електроніка. У молоде місто з’їздилися з усіх куточків Союзу такі ж молоді, як і місто, комсомольці. 

Якщо хімія та приладобудування — дві спеціалізації міста за радянського часу, то в незалежній Україні місто стало відомим, коли в рік Помаранчевої революції відзначилося так званим «сепаратистським з’їздом». Прихильники Віктора Януковича зібралися в сєверодонецькому Льодовому палаці, щоб розкритикувати «помаранчевий шабаш» і вигадати нову «адмінодиницю» — Південно-Східну Українську Автономну Республіку (іронічно її називали ПіСУАР). 

У той рік чи не вперше жителі міста політизувались, і тоді ж проявилися дві протилежні орієнтації: на Росію і на Захід. Прихильники першої почувалися міцно, прихильники другої мусили щось доводити. За самий лише оранжевий спортивний костюм можна було нарватися на неприємності. Для Валерія 2004 рік став роком другого патріотичного навернення після часів перебудови. Тоді він зацікавився історією України глибше ніж раніше. 

Але повернімося в 1990-ті. До Сєверодонецька Валерій повернувся із Добропілля в 1995 році, тут і живе відтоді. Але й зараз, через чверть століття, не може назвати це місто своєю батьківщиною. Каже, став таким, який є, всупереч Сєверодонецьку, а не завдяки. 

Втім, у другій половині 90-х вони з містом були, здається, на одній хвилі. Валерій згадує, що був загалом аполітичним, а разом з тим підтримував ідею російської як другої державної. 

Та й місто було не сильно політизованим. Акцій з часів «Україна без Кучми» в місті Валерій не пригадує. Хіміки та інженери втрачали роботи, йшли торгувати на ринок, виживали хто як міг. Не думали про політику, але вона думала про них. І хтось ідейно рухався до України, а хтось — від неї. Рухатися від — було легше, бо занепадала промисловість, зростало безробіття, а при цьому працювала російська пропаганда. 

Валерій згадує слова Любомира Гузара про те, що немає Східної чи Західної України, а є ті, хто любить Україну, й ті, хто ні. Він любив. А любов не пояснити раціональними причинами. 

Ті, хто не любив, могли пристати до однієї з проросійських організацій, що діяли в регіоні. Валерій розповідає, як православна церква Московського патріархату працювала з молоддю, як організовувала конкурси для школярів. Теми: Тургенєв, Толстой, історія православної церкви. Саме по собі не погано, але українського ж, каже, не проводили. В області діяла організація «Батьківський комітет», яка також працювала в гуманітарному напрямі у стилі «Європа прогнила, православ’я — наш рятунок». Обласна влада скаржилася на утиски російської мови і підписувала договори про дружбу з Росією. Ніхто не був покараний за з’їзд 2004-го, а кордони з Росією були близько. 

— Усе це формувало ґрунт для 2014-го. Тихо, мирно, непомітно. 

4

З іншого боку, до честі Сєверодонецька, треба сказати, що вже з 1990-х тут діяли українськомовні школи. Валерій не пригадує моменту, коли став викладати історію України українською. Можливо, робив так від початку? Але пригадує момент, коли перейшов на українську в побуті. Цей остаточний «патріотичний поворот» стався в нього у 2015-му. Революція Гідності, потім війна підвели до такого рішення. Рішення, до якого в Сєверодонецьку міг вдатися тільки справжній нонконформіст. І сьогодні виразно патріотична спільнота міста настільки маленька, що хтось назвав її «українською діаспорою» в Сєверодонецьку. 

— Я патріот України, може, навіть, націоналіст, — останнє слово вимовляє обережно. Але український націоналіст на заході України та на сході — це різні «націоналісти». У випадку сходу таке звання можна отримати просто за те, що говориш українською.

Свій патріотизм Джурабай визначає як патріотизм культурний. Каже, що почувається своїм і у Дніпрі, і в Києві. За його позицію, буває, називають «нациком». А буває — «бандерівцем», хоча так на сході України ще з радянських часів нарікали будь-кого, хто приїхав із України Західної.  

Патріотична позиція шкодить роботі хроніста: в роботі Валерія є серйозна прогалина. Його інтерв’ю зі свідками — це лише розмови з проукраїнськими людьми. З «того» боку, як він висловлюється, — тільки дописи у соцмережах, коментарі та фото. До людей з «того» боку по інтерв’ю ще не звертався: ніяково. 

— Я усвідомлюю, що це великий мінус. Хоча є фото, відео — вони об’єктивні. Якщо ти стояла з плакатом «Зупинити українську армію»… І ця жінка досі по місту ходить. Хочу іноді запитати, але не наважуюсь. Боюсь людину налякати.

Можливо, на «тому боці» також є хроніст, який так само ретельно копіює коментарі, скрінить пости і записує інтерв’ю зі свідками? 

5

Напевно, жоден літописець не був нейтральним. Але хроністи минулого, як правило, мали перевагу: працювали при дворі й мали замовлення. Джурабай працює сам по собі і, здається, сам для себе. Його підтримка — тільки учні, які можуть узяти цю тему для роботи в Малу академію наук. 

Донедавна він не мав навіть диктофона й записав 25 розмов зі свідками від руки. Тепер купив простеньку камеру і пропонує подивитися перше відеоінтерв’ю, яке зробив для хроніки. Це розповідь немолодих альпіністів. У червні 2014-го, коли місто було окуповане, ці двоє вилізли на дах Палацу культури, що навпроти міськради, і підняли там український прапор. 

Валерій попросив їх для відео відтворити свої дії того вечора. Діди, як він їх називає, крекчуть, показуючи, як лізли по балконах на дах. Сьогодні їм обом близько сімдесяти. Підсміюються один з одного та демонструють муляж вибухівки: спорядили ним прапор, щоб сепаратисти боялися підійти. І вдалося — він провисів до пізнього ранку наступного дня. 

Наприкінці запису «діди» сидять на сходах Палацу культури й відповідають на якесь підсумкове питання, поставлене Джурабаєм.

— Есть такое украинское слово гідність, — починає один. — Почувствовать, что ты в этой стране что-то значишь, любишь эту страну. І будеш нескореним, і росіяни в нас добра не найдуть. Ми самі хазяєва, і будем… — він шукає потрібного слова, не знаходить. — Как по-украински бороться?

— Боротися. Борітеся — поборете, — підказує йому товариш.  

— Да. Ну и почувствовать, що ми гідні українці.

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]