Ленін і пустота

Майже шість років тому український «ленінопад» залишив по собі порожні місця й постаменти, новий сенс для яких шукають і досі: пам’ятник Біблії на Рівненщині, цукровому буряку на Миколаївщині, Діві Марії у Кривому Розі, Чиполіно на Луганщині. На місці київського Леніна ставлять мандрівні артоб’єкти — спочатку «пам’ятник» творцеві біткоїна, потім велетенську блакитну руку від румунського скульптора, нині там — скульптура «Протистояння». Деякі міста, як Харків, Ямпіль і Бахмут, позносили і самі постаменти, заклавши все бруківкою чи плиткою. Мовби нічого й не було.

Натомість у Чернігові на місці вирваного Леніна і досі зяє дірка у пошарпаній землі. Пошук її осмисленого заповнення тривалий та суперечливий.

***

1967 рік. Для чернігівського Леніна терміново потрібен постамент. Місцевий обком хвилюється. Архітектори від роботи ховаються, киваючи в бік сорокарічного Віктора Устінова, який три роки тому приїхав із Росії на місце головного архітектора Чернігова. Його тут недолюблюють, тож хочуть нав’язати небезпечну роботу, думає Устінов.

Будь-яка помилка вартуватиме якщо не голови, то принаймні кар’єри. Ленін звільна крокує. Постамент має підкреслювати велич і простоту бронзового вождя, притому не має здаватися, що він падає.

Устінов, ніде дітися, погоджується.

«До відкриття залишалося вже нічого, а обком іще навіть не визначився з точним місцем для постамента. Віктор за будь-яку роботу брався, як востаннє. У ті тижні Ленін цілком забрав у мене чоловіка», — згадує пані Інга, дружина архітектора.

Ілліч явив себе у листопаді 67-го. З нього урочисто стягли біле рядно, і сотні рук зайшлися оплесками.

П’ятиметровий, на шестиметровій тумбі, сховавши руки в кишені пальта, він дивився перед собою — натхненний і дещо схожий на Шевченка. Скульптор явно набив собі руку на Тарасах Григоровичах.

***

Сорок сім років потому, ввечері 21 лютого 2014 року, натовп під пам’ятником гуде, як вулик, колихається, мов хвиля. І сьогодні хвиля вдарить. Ленін дивиться понад людьми. Його крок усе ще впевнений, хоча на шиї зашморг і десяток хлопців уже тягнуть за линви донизу. 

Просвітянин Василь Чепурний, якого називають головним декомунізатором області, на тлі галасу та оплесків роздає коментарі журналістам: «Зараз відбувається те, що мало відбутися давно, якби в місті була нормальна влада. А так — усе, як вчив товариш Ленін, — революційна творчість мас».

Окрім гніву за розстріли у столиці, чи не кожен тут нині має власні причини творити «революцію».

Олег Вікторович стоїть окремо і від охочих, і від противників скинути вождя. Каже, завжди знав, що цей день настане. Того року, як ставили Леніна, його вигнали з роботи за зустріч із дисидентом.

— Мусив стояти перед ними, а не сидіти, поки старші колеги на тлі портрета Ілліча розказували, що я «суспільний відщепенець» і що стається з «негідними» людьми. Тепер я прийшов дивитися, що з ними стається насправді, — цієї ночі майже вісімдесятирічний чоловік вижене із себе останню образу на збори колективу, де його засудили за відступництво.

Громадський активіст Денис Мурза — серед тих, хто тягне за линви. Один його прадід, каже, був енкаведистом, а інший мав власну маслоробню, тож розкуркулили його аж за Урал. Може, Денис тут нині мстить першому за другого. А може — цій давно знесмисленій каменюці як уособленню клятої влади. Поки та чи не в цю саму годину керує евакуацією скарбів перед своїм останнім польотом із Межигір’я.

***

Втім, є тут і готові захищати Ілліча. Хтось любить у ньому своє тихе минуле, хтось ховається за його розхристаним пальтом від буремного майбутнього. Один навіть дістає газовий пістолет, але відчайдуха швидко знешкоджують.

Аби не пропустити історичного моменту, чернігівський історик Сашко Бондар прибіг до Леніна з десятком друзів-націоналістів. Линви вже на шиї, аж тут Сашко подумав: «Раптом Ленін гепнеться — а ґрунти нестабільні»? І побіг зупиняти людей, які хотіли були спуститися до сусідньої підземки.

«Убірайся к сібе дадому, біндера, чего ти до нас в Чернігав приєхав і тут усє ламаєш!» — розгнівалася на Сашка одна парочка. Та він на тому самому ріпкинсько-городнянському суржику, яким і сам володів, іще раз пояснив: перехід може завалитися разом із Леніним.

О 22:03 пам’ятник упав. Наостанок він нікому не нашкодив. Втім, історичний момент Сашко-історик змарнував: «Поки говорив із парочкою, Леніна завалили».

Вождь гепнувся на правий бік. Хлопці наскочили на нього співаючи. Свободівець у гучномовець запропонував почати збір коштів, аби поставити тут пам’ятник загиблим на Майдані. Люди плескали. На сході хижо наближалася війна.

Тієї ж ночі охочі поїхали валити Ленінів у області. А на місці чернігівського лишився постамент, який із першим теплом розмалюють віршами, прапором, гербом і гаслом «Воля або смерть». Після півночі, коли всі розійшлися спати, чернігівець Максим Ничипоренко бачив, як двоє простукували його. Мабуть, прицінювались до гранітного облицювання.

***

За деякий час перед відкриттям пам’ятника в 1967-му обком поставив на постаменті силует, аби люди звикали до присутності вождя. Уже чотири роки на колишньому комуністичному святилищі бринить порожнеча — аби звикали до відсутності. 

У 2017-му мерія оголошує конкурс архітектурних рішень для меморіалу захисникам України у сквері, де стояв Ілліч.

Як водиться, він має бути «високодуховним та високоідейним», уміщувати багато людей на офіційних церемоніях, молебнях та дозвіллі, «нести просвітницьке, виховне, етичне, патріотичне й духовне навантаження». Але не переобтяжувати меморіальною функцією. 

Перемагає проєкт студентки-архітекторки з Києва. Дівчина пропонує облаштувати у сквері штучну водойму з імітацією течії, лавки, меморіальні дошки і сталеві скульптури, які під певним кутом зору формуватимуть тризуб. Спочатку журі тішиться. Та згодом дівчині кажуть, що «тризуб не відповідає поставленому завданню».

Чи то тризуб набрид, чи проєкт не сподобався мерові, оголошують повторний конкурс. Нові ідеї збирають до лютого 2018-го. Ніхто іще не припускає, з якою тугою згадуватимуть той тризуб.

Водночас вирішують розібрати постамент. Патріотичні малюнки зносилися, та й час уже готувати місце під меморіал. А мер засмучений, що тумба закриває сквер і «не несе смислового навантаження». 

***

Уранці 5 грудня 2017 року комунальники підходять до постамента, щоб за день його розібрати. До обіду знімають гранітні плити облицювання. Посеред вогкого туману перед ними постає сіра й пошарпана шестиметрова бетонна основа.

Після перекуру беруться за гідромолот, однак колишня ленінська твердиня ламає їм інструмент. За пів століття під гранітом бетон, подекуди наїжачений арматурою, надто зміцнів. До того ж достеменно не відомо, скільки його метрів ховає земля.

Будівельники збираються гуляти на всі гроші — просять алмазну пилку. Вона обійдеться місту у пів мільйона гривень. Якась літня жінка голосить під постаментом, щоб бетон зносили ті, хто зносив Ілліча.

***

Поки у Чернігові намагаються звалити постамент, його архітектор Віктор Устінов нічого не чує. Догукатися до нього може лише дружина. Він майже не ходить, але досі малює. У квартирі будинку, зведеного для партійних еліт у 1930-х, нема вже місця на жодній стіні.

Отже, Устінова не розпитаєш. Але його ще можна слухати (за два тижні після нашої розмови Віктора Устінова не стане). Він починає зі свого народження. Десь на середині історії з’являється постамент. П’ять метрів бронзи мали стати на міцну основу, аби Ленін не лише не впав на відкритті, а й не завалили б його ані вітри, ані підземні поштовхи. В ідеалі — він мав стояти вічно.

— Поки працював над постаментом, відклав усю іншу роботу. Пильнував і бетон, і облицювання. На ньому голова моя лежала, як на пласі, — пригадує, затинаючись, архітектор.

Іще давні греки, каже, вигадали: щоб отримати вдалу композицію, пам’ятнику на постаменті має бути тісно.

— Таким було моє архітекторське завдання.

— Тепер не можуть завалити твій постамент! — гукає дружина.

— Га? Скажіть, хай не втручається у розповідь, — усміхається пан Віктор. — У бетоні ніхто не сумнівався. У день відкриття боялися лише за облицювання, закріплене нашвидкуруч.

На урочисте відкриття Устінова не пропустила міліція. Через утому він скидався на підозрілого. Напередодні обкомівський чиновник порадив йому молитися. Тож коли з пам’ятника тягли рядно, Устінов перехиляв чарку в машині товариша.

Як почали розбивати постамент, друзі родини непокоїлися, чи переживе це хворий архітектор. Напередодні в місті якраз повністю розібрали спроєктовану ним головну алею. Та він не надто переймається. Йому дев’яносто два, і він каже: «Попросять — іще встановлю».

Дружина архітектора розгортає папірець: «Леніни чи Сталіни для гарних митців були серйозним розпачем. Хотілося створювати щось поетичніше, ніж пролетаріат. Тому пустку в собі вони заповнювали, як могли».

Лист у її руках ховає таємницю, яку записав один із друзів. Хитрі митці зробили так, аби чернігівський Ілліч дивився прямісінько на Катерининську церкву, куди він ніби «прямує». А церква хоч і закрита, однаково — церква.

***

— Поки морози, не лаятиму вас жорстко, але постамент треба прибрати. Ярославе, не жартуй! Думай, як звалити стелу, — звертається міський голова Владислав Атрошенко до начальника ЖКГ.

Мер хоче найдешевшого варіанта й пропонує пересічним чернігівцям долучатися. Містянин Олександр Ізнуренков готовий вивезти каменюку за шістсот тисяч. На залишок, каже, поремонтує дитячий будинок, але це нахабніше за алмазну пилку. 

Дешевша ідея в чернігівця Вадима Йовенка. Він думає знести тумбу методом канатного розрізу. Канат також із алмазами, втім, треба лише двісті тисяч. Ним обвивають стелу, він на великій швидкості рухається по колу, поступово врізаючись і розтинаючи бетон. 

Навколо скелі ходили два місяці — завалили за день. 

***

Другий конкурс ідей меморіалу — знов провальний.

Пресвята Богородиця у бетонній альтанці, на фасаді — бронзові воїни АТО на чолі з чернігівським князем Мстиславом Хоробрим. Висота над буденністю життя — одинадцять метрів. 

Не годиться.

Позолочена арка, утворена чи то колоссям, чи то двома коров’ячими хвостами, — відхиляють без роздумів.

Згорблений Ісус несе хрест попід обеліском, на якому архангел Гавриїл тримає лілію, подібну до тризуба, — відхиляють, подумавши.

Квітка, схожа на хвіст русалки, що стирчить із граніту, — теж не вражає.

Ледь не десятиметровий меч, всаджений у землю, — вражає. Але ні.

Переможця нема.

— Від проєктів очікували просторових рішень, натомість отримали десяток нових статуй. Захисники всі знеособлені, — побивається наймолодший архітектор із журі посеред заставленої макетами сесійної зали мерії.

Майже всі митці творили «ленінозамінник», а треба було комплекс. 

— Залишімо там рівну плитку, — констатує журі.

У соцмережах чернігівців лихоманить.

Світлана Дуфіна пише, аби митці поставили на місці Леніна красиву жіночу фігуру. Або чоловічу. Або обидві. Щоб можна було милуватися.

Олександр Москалець просить повернути назад тумбу — і він такий не один.

Мерія пропонує створити клумбу, та й забути про це.

***

«Справа великого Леніна втілюється у життя. Вона розвивається нині в багатьох куточках планети Земля. Як би не топталися бандити-націоналісти по пам’ятниках і символах радянського періоду історії — майбутнє людської цивілізації за соціалізмом і комунізмом», — оголосила у квітні 2018 року зі свого підпілля заборонена нині компартія і під день народження Леніна понесла на пустку з-під нього квіти. Тишком-нишком, без прапорів.

Районні штаби приєдналися не всі — багато де ще стоять націоналістично розмальовані постаменти. 

У Чернігові жінка з кошиком і чоловік у розстібнутій вітровці схилилися над пусткою.

— Ленін не там покоїться! — кричить їм перехожий.

— Іди геть, невихований! — гиркає у відповідь інший.

Увечері сюди приходить комуністка без партквитка Валентина Уварівна. Кладе квітку і хреститься. Тут на демонстрації 1977 року вона познайомилася зі своїм чоловіком. На весілля принесли Леніну цілий букет, куплений на останнє.

«Я вам нічого не поясню. Боже-Боже. Я хороша людина. Кладу квіточку, поки є куди. Скоро тут мають поставити пам’ятник загиблим хлопцям, то квіти вже носитимуть їхні мами. Я зі своєю тугою за совєтським уже не лізтиму. А зараз дайте виплакатися. Це ж і моє життя. Місто нам усім однаково належить».

***

Ідучи сквером, на пустці під Леніним можна спіткнутися. Шостий рік там пісок і шматочки бетону.

Тому чернігівець Артем Пунтус пише петицію, аби посадити там ялинку. Живу, дорослу. Містяни зможуть щороку гуртом прикрашати її на свята. Петиція набирає потрібну кількість підписів за кілька тижнів. Мерія ідеї не приймає — якщо вирішили, отже, буде меморіал. Ялинка — не меморіал.

Але вже за рік і мерію накриває туман. Кажуть, планів на цю територію нема.

Тож нині вже не йдеться про меморіал.

Чи про ялинку.

Чи про клумбу.

І про Леніна, звісно, не йдеться.

Досі зяє дірка у пошарпаній землі.

Фотографії з архівів Валерія Сенчука та Володимира Коваля.

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]