Квіти від Артура

— Я був весь у крові, ледве прийшов додому. Потім лежав у реанімації чотири тижні. Всі думали, що помру. Але живу! — Артур усміхається.

Після нашої останньої зустрічі він суттєво схуд, на обличчі з’явилися синці. Недавно Артура побили просто посеред вулиці, коли він повертався додому.

— Ледве вижив, — каже. — Мені по голові топталися сильно. Ногами копали по всьому тілу, але голова боліла найбільше — я думав, шо фініш.

Перелом ребер і черепа, пошкоджена печінка — повний букет. Це сталося місяць тому. Достеменно невідомо, хто і чому це зробив, але, як каже сам Артур, це далеко не єдиний випадок побиття ромів у місті.

***

На ринку пахне трояндами, гнилими фруктами та сміттям, що стелиться під прилавками й дерев’яними кіосками. Поруч розташований квітковий ряд, де продавчині пропонують покупцям голландські троянди: червоні, жовті, сині. Тут дрогобицький ром Артур Локатус працює щоденно. Розвантажує та розносить квіти.

Йому 27. Робочий день Артура починається о 8-й ранку і триває до 10-ої вечора. Неділя — його улюблений робочий день. Не треба вантажити важкий крам, тільки квіти.

Одного мого знайомого замордували до смерті. Коли мене били, то казали: «Так тобі треба, брудний циган»

Два боки ринку розділяє бруківка, цього дня така ж брудна і сіра, як усе довкола. Трохи шкутильгаючи, нею крокує Артур. Взуття на його ногах добряче більше за розміром, але це, здається, не заважає йому. Хлопець мружиться від світла, що промениться від єдиного ліхтаря на цьому базарі.

Питаю, чи все гаразд, але приблизно знаю відповідь. Артур кивне головою, мовляв: «Нормально все».

— Коли я вийшов з лікарні, мені весь час боліла голова. Я вже після роботи навіть не п’ю.  Не можна мені, — каже Артур, доїдаючи велику піцу. Ми розмовляємо у місцевій кнайпі.

― Знаю одного цигана, якого замордували до смерті, — веде далі Артур. — Я після побоїв іще був трохи в дурці. Мене весь час боліла голова. Сестра відвезла туди, щоб дали мені якийсь препарат. Його довго не могли дістати, потім замовили. Він дорогий. Але від нього голова менше болить. Коли мене били, то казали: «Так тобі треба, брудний циган».

***

Після того випадку Артурові колеги з ринку зібрали гроші на лікування. Його тут люблять. Директор, у якого він працює, каже, що Артур виконує все, що йому скажеш чи попросиш. У нього немає такого, мовляв, я цього не роблю, бо не моя робота.

— Всі скинулися мені на ліки, — розповідає. — Я не знаю, скільки то коштувало. Дорого, певно. Сестра приходила в лікарню й канапки приносила. А мама не могла приходити.

Артурова мама, Марія, вже кілька років не ходить. Батько помер. Але сорокарічна сестра Нарциса, хоч має чотирьох дітей, опікується Артуром. Вона не працює — куховарить для цілої родини і допомагає братові, коли той хворіє.

Ми йдемо на Млинки — квартал у Дрогобичі, який називають «кварталом маргінесу». Переважно тут мешкає ромська громада міста. Ромів не люблять, тому кажуть, що «жити на Млинках — це кара Божа». Артурів дім ховається за великою зеленою брамою — це хатка-глинянка сірого кольору. На подвір’ї видно багато кольорових лахів і червонувату мідну миску, в якій лежить випраний одяг. Серед нього я помічаю один із Артурових костюмів. Хлопець завше виділяється у місті своїм ексцентричним виглядом. Артура знають саме таким. Колись він ходив із колонкою, котру вмикав на всю гучність, і слухав реп. Потім колонку зламали «місцеві ділки».

Та кольорові костюми в Артура й досі лишилися. Серед них є такі, що привертають увагу за мить, — рожевий, синій, сірий, квітчастий. Коли надворі тепло, Артур вбирається кольорово, але з похолоданням гама його гардеробу трохи в’яне. Тоді настає час для чорного.

― Ми недавно переселились, і я залишив свій рожевий костюм на старій квартирі, — ділиться Артур. — Більше його не вдягну. 

***

― Чи пам’ятаєш своє дитинство? — якось питаю Артура.

― На Млинках ми разом із друзями бавились. До школи я ходив, коли хотів, — мама не змушувала. Але вчився. Закінчив десять класів, хоча в моєму документі написали, шо хіба два. Я любив дитинство.

Шлях до навчання був непростим. Хлопець народився з дитячим церебральним паралічем, і йому довелося довго лікуватися в Охматдиті. Артурова мама витратила на це чимало грошей, але процедури дали свій результат. Навіть якщо сьогодні Артур трохи шкутильгає, не зовсім виразно говорить і не вміє добре читати — це не заважає йому повноцінно працювати.

Згодом колекція випробувань поповнилася ще й іншим досвідом. Коли Артурові виповнилося шістнадцять, він почав уживати наркотики. Це тривало майже десять років — шансів зав’язати з залежністю майже не було. Але він лікувався у декількох реабілітаційних центрах. Тричі звідти втікав, та друзі його знову туди повертали. Каже, що дякує їм за це.

У ромській громаді до Артура ставляться не надто прихильно. Адже він чи не єдиний з громади працює

Друзі Артура — не роми, українці. Як розповідає хлопець, з ними завжди мав добрі стосунки. Коли його побили, друзі допомогли зібрати гроші на лікування. У ромській громаді до Артура ставляться не надто прихильно. Адже він чи не єдиний з громади працює.

Сам Артур не вважає себе частиною спільноти ромів у Дрогобичі:

— Мама і сестра майже не спілкуються з нашими. Я теж. Мені так нормально. Часто кажуть:  «Нашо ти працюєш?». А мені подобається. Я люблю свою роботу. Мені хочеться — і я працюю. Сестра Нарциса мені канапки готує на роботу. Коли нема шо на канапки покласти, то беру просто хліб або йду на обід в столову. 

***

Пригадую нашу першу зустріч з Артуром. Вона відбулась у місцевому кафе, геть неприємна для обох. Ми зустрілись на ринку після його робочого дня і пішли щось перекусити у бістро.

— Ми не обслуговуємо циганів, — сказала офіціантка, побачивши Артура.

Він тоді не відреагував, посміхнувся і байдуже звернувся до мене:

— Я не ображаюсь. Можемо піти звідси.

Ми взяли каву з собою і кружляли довкола ратуші. Мені було дико прикро.

― Тобі мама розповідала казки у дитинстві? — запитала раптом, щоб подолати зніяковіння.

― Розповідала. А ще ми самі вигадували циганські казки. Була, скажімо,  «Про чаклуна і цигана».

Це історія про хлопця, якого з циганського табору викрав чаклун. Вони вдвох літали на конях, а зупинившись на вершині гори, чаклун розпалив вогнище і кинув туди яйце. Земля розступилась — і звідти треба було дістати золотий скарб. Магічна історія закінчується тим, що чаклун виявився злим, але хлопець урятувався. Герой порятував не лише себе, а й батька, який теж давно зник.

— Мама  розказувала мені ту казку, а я потім собі вже сам додумав і розказував своїм старшим друзям. Вони мені вірили, — сміється. 

— А чого ти боїшся найбільше? — розпитующе.

— Себе самого, — відповідає.

Це одна з найправдивіших відповідей, яку я чула.

— На, вдягни. Змерзнеш, — простягаю йому рукавиці.

— Нє. Мені нормально.

— Ну ти постійно кажеш оте «Нє. Мені нормально». Щось інше скажи.

— Добре, я трохи змерз, — сміється.

Артур одягає чорні рукавиці на свої задубілі від холоду руки. На тлі химерних дерев і старих міських кам’яниць має вигляд, ніби Чорний принц із роману Айріс Мердок.

Боятися самого себе — найвища форма людської хоробрості

— А чого б ти зараз хотів, Артуре?

— Ну, поїхати кудись. Місто змінити, країну. Недавно я собі зробив закордонний паспорт. Хочу світ побачити. От у Польщі є вуйко мій, родич покійного тата, кличе до себе.

— Май лачи є рят, — раптово каже до мене.

Артур намагається навчити мене ромської мови. Вдома спілкується лише нею. Хоча знає українську і трохи польську. Зовсім трохи, бо у школі не зміг навчитися добре читати. Лише рахувати йому вдається ідеально.

— Так ми кажемо, коли йдемо спати, — пояснює. — Треба йти додому. Зараз місто стане неспокійним, наркоманів багато — не хочу їх бачити.

Ми прощаємось на розі вулиці. Надворі темно і холодно. Десь далеко чути вигуки людей, що цмулять алкоголь та затягуються цигарками.

— Ой, рукавички забув повернути!

— Та ну, вони твої.

— А. Дякую. Ну все, я пішов.

— Давай. Побачимося ще.

Артур зникає у чорній мряці. Вузька вулиця Бруно Шульца, якою шкутильгає хлопець, веде до міського парку Васильєва, а потім аж до вулиці Спортивної, де він нині мешкає. У тій химерній міській темряві йому крокувати ще з добрих півгодини. Але йому, либонь, не страшно йти. Боятися себе самого — найвища форма людської хоробрості. Дивлись його услід, аж поки Артурова чорна куртка не зливається з кольорами глибоких закапелків міста.

— Те авен бахтале*, — тихо кажу.

[*Будь щасливим]

***

Завтра, як і після кожного робочого дня, Артур виконає свій традиційний ритуал. Ретельно вибравши найкращу, гордо нестиме у руках троянду. Це повторюється вже декілька років поспіль, відколи бачу його на ринку.

Квітку він дарує дівчині, що працює продавчинею недалеко від нього.

Та усміхається.

***
[Цей репортаж був створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]