[Цей текст був написаний для четвертого числа друкованого журналу Reporters, присвяченого культурі пам’яті. Придбати випуск можна тут]
Двоє незнайомців зайшли на подвір’я.
— Кожухар Сидір Павлович?
— Так…
Розмова була короткою: «Якщо щось і було, то щоб ти про це забув, зрозумів? А як балакатимеш далі… Не здох тоді, то здохнеш тепер».
Тоді — не стало половини його рідного села Коробчине на Кропивниччині. А в самого Сидора — половини сім’ї. В одному з найхлібніших регіонів України тіла померлих від голоду збирали на вулицях, скидали на підводи й везли на цвинтар, у величезні ями. Кому пощастило менше, того до ями кидали ще живим — аби двічі не вертатися.
У 1932-му Сидорові — за сорок. Удома дружина Маня і двоє дітей: восьмирічний Митя та вдвічі молодша Настя. Їсти — майже нічого. Голодом виморювали села, тож порятунку Сидір вирішив шукати у місті. Зібрав найкращі речі — виміняти на харчі. Дорогою додому мішок із їжею вкрали. Аби не вертатись з нічим, він лишився у місті ще на трохи — заробити. Коли через два місяці опинився вдома, там на нього чекало горе.
«Плачте здо́рово»
Раїсі Андріївні — 86. Вона сидить у кімнаті, де на покуті — прикрашена штучними квітами ікона, а на стінах — вицвілі від часу фото: її, чоловікове і трьох синів. За 20 років після подій, які вона описує, тоді ще 17-річна Рая прийде в цю хату невісткою, а Сидора з першого ж дня зватиме батьком, бо сама росла напівсиротою.
Андреєвна, як її називають тепер, каже: поки Сидір наймитував, Маня померла.
— Мали курей з десяток, мали яйця. То вона дітям по яєчку дасть, а собі не бере — скупа була до себе. Казала: «Приїде Сидір — тоді їстимемо». І померла, — розповідає про жінку, яка так і не стала їй свекрухою. Говорить спокійно, без емоцій. Хоча паузи видають: скільки разів не розказуй, ця історія не стане менш страшною.
Коли у селі вмирають родинами, смерть стає буденною, а люди — на позір байдужими. Прийшли сестра й мати Сидорової Мані, одягнули її, поклали серед хати на рядні — й пішли. Чому ніхто не виніс тіла чи бодай не розказав про це чоловікам, які збирали мертвих селом? Тепер уже неважливо.
Двоє дітей лишилися в хаті з тілом мертвої матері. Сиділи на печі й чекали. То було літо. Коли сусідка Кожухарів зрозуміла, що давно не бачила Мані, калюжа з-під тіла померлої дотекла до порога.
Голова колгоспу, двоюрідний брат Сидора, ситуацією не переймався: «Ваш десь тиняється, а я буду йому сім’ю содєржать?». Але дав добро, щоб зробили труну. Сусідка зібрала жінок із їхнього кутка, щоб Маню поховати. А що не могли вже її перекласти в труну, то рогачами, якими у піч горщики з їжею ставлять, накрутили за краї те рядно і так укинули у збитий із дощок ящик.
В одній з тих ям на кладовищі вона чи не єдина, мабуть, має труну.
Сусідка в той самий день відвела Митю з Настею в сиротинець, куди приводили інших дітей — більшість переживали своїх батьків лише ненадовго.
Залишила під дверми зі словами: «Плачте здо́рово, щоб вас почули». Діти чемно виконали настанову. Няньки піклувалися про Митю з Настею, поки не повернувся батько.
Натоді в хаті вже не було нічого. А курей покрали.
Свекор, який навчив пекти хліб
— Батько був хорошою людиною. Жодного разу не обідив, а коли, бува, мій Митя зі мною сварився, то завжди за мене заступався, — Раїсі Андріївні важко схарактеризувати чоловіка, який навчив її ледь не всього, що вона вміє. Навіть пекти хліб. — От він на печі лежить, голова на краю, і підказує: «Сип борошна три миски. Лий воду. Колоти, я скажу, скільки треба. Давай запарку!»
Для запарки треба закип’ятити воду з хмелем, а тоді в макітерці заколотити все це з борошном, щоб тісто загусло. Згодом додати домашні дріжджі — і на піч у жар. Коли тісто підходило, тоді з нього вчиняли хліб.
Сидір усе вмів робити. А чого не вмів, того навчився. Невисокий, русявий, світлоокий — не одна жінка в селі пропонувала йому зійтися. А він усе відмахувався: «Хватить уже, пробував».
Як забрав дітей із сиротинця, то знайшов іншу Марію. Сама його й засватала. «Давай, — каже, — Сидоре, будемо жить, я буду дітей глядіть». Без жінки в хаті важко. Погодився.
— Зварить та Марія якусь юшку, сядуть їсти (а раніше ж усі їли з однієї миски), так вона гущу собі й батькові, а дітям саму юшечку. «Їжте, — каже, — діточки!». Батько глянув, що не буде діла, забрав дітей та й повернувся у свою хату.
Більше не одружувався. Та й не до того скоро стало: зароблене закінчилося, а голод — ні. Наступною померла Настя. Її навіть не було кому завезти на кладовище — поховали біля рідної хати. Маленький Митя опух, сидів на лаві й дивився, як із п’ят крапає вода — від голоду шкіра ставала тонкою, як папір, і репалася. Рідина, яку тіло намагалося зберегти, витікала з нього разом із життям.
Знесилений Сидір посадив ледь живого Митю на покутті — аби з вулиці крізь жодне з вікон не побачили. Тоді вже говорили й про те, як у селах зникають діти.
Сказав: «Сиди, нікуди не виходь, як будуть гукати, не відкривай нікому. А я піду їсти шукати». Але Митя й не міг би нікуди піти — від голоду він утратив зір.
— От він ішов, а їхала підвода, на яку збирали мертвих людей. Бачать, що він уже йде-спотикається, нікудишній, та й вкинули його на неї, повезли на кладовище. А там — у яму до мертвих. Він був не перший, з ким так вчинили… — Раїса опускає очі на різьблений костур, на який спирається увесь час. Кілька секунд мовчки його стискає і веде далі. — Лежав-лежав аж до ночі. А тоді холодніше стало, свіже повітря і чи роса то була, чи дощ — прийшов до тями. Бо ж це вони його як вкинули, то він чи злякався, чи вже не розумів нічого. А це одійшов та нагадав, що вдома дитина зачинена сидить. І що ж із нею буде?
Пощастило, що засипати яму полінувались. Але й вилізти з неї було майже годі — не мав сили навіть на ноги стати. Десь поруч намацав костур — когось з односельців укинули разом з ним. Те, що за життя допомагало одному, по його смерті допомогло й Сидору. Ціпком почав видовбувати заглибини. Чіплявся за них руками, що вже ледве слухались, але виліз.
Частину цієї історії Раїса Андріївна знає навіть не від свекра, а він свого старшого сина. Лише йому Сидір розповідав: у тій ямі його врятував не лише чужий костур. Якоїсь миті здалося, що відчуває запах хліба. І в чиїйсь кишені таки намацав сухаря, що так і не врятував життя його власнику. Але врятував Сидорове.
Йшов, повз рачки, знову йшов, лежав, тоді через силу знову йшов. Пам’ятав — син у хаті сам. Коли Сидір відчинив двері рідної хати, Митя ще був живий — згорнувся клубочком і спав на лаві — там, де його й залишили.
Хтозна, чи той чужий сухар справді дав стільки сили, а чи втомлений голодом розум якось прояснів, але Сидір згадав: у яру, не так далеко від їхньої хати, колись бачив горбик землі — нора! Якщо і був якийсь шанс вижити — то ось він. Пішов Сидір на яр з мішком у руках, накинув його на вхід у нору, обклав краї камінням, поруч розпорпав дірку і запалив вогнище, щоб дим тягнуло. З нори просто в мішок виліз борсук.
Бур’яни, лобода, «калачики» і шматки борсука — цією юшкою Сидір урятував себе і Митю. До дитини потроху вернувся зір.
Тим часом стара хата помалу стала завалюватися. Тож Сидір із сином трохи жив по чужих — поки не «стяглись» на нову. Настя, як і багато односельців, так і лишилась похованою на своєму подвір’ї.
Жодної ями
Десь у 1959 чи 1960-му в селі почали ловити «Голос Америки». І в одній з програм ведучий розповідав історію Сидора — чоловіка, якого ледь не поховали живцем під час голоду. Давно вже відгриміла заява Рафала Лемкіна — правника, який першим розповідав про геноцид українців у 1932-1933 роках. Світ уже годі було обманути. В Сидорову історію вірили, її не лише оповідали в деталях, хтось навіть назвав дикторам його ім’я, по батькові й прізвище. Та ще й назву села. Припускають, її міг розповісти хтось із селян, яким вдалося емігрувати, однак хто саме — так ніколи й не довідалися.
Незабаром біля Сидорової хати зупинилось авто, і незнайомці, не гаючи часу, сказали господарю замовкнути і забути.
Чи обговорювали односельці пережите? Якщо й так, то робили це тихо. Село не мало часу на проживання горя — колгосп вимагав виконання планів. А потім війна, а тоді ще один голод — повоєнний. Сидір після «відвідин» заборонив рідним порушувати цю тему. Якщо хто й питав його про яму на кладовищі, він відказував, що його туди не кидали. Жодної ями. Жодної напівсмерті та дивного порятунку. Натомість — майже 45 років мовчанки. Лише найстаршому онукові розповідав тихцем, що тоді пережив насправді. Але наказував: поки живе — нікому ні слова.
— За хліб сварився, це правда, — Раїса Андріївна згадує Сидорові звички. — Отак, було, збирає все до крихти на столі, аби не пропало. І я теж так роблю.
Жестами показує, як згортає в долоню крихти хліба і кладе їх до рота. Жінка дотримала слова — і за 45 років по смерті Сидора розповідає його історію, по крихтах зібрану з його спогадів. Жінка, що росла без батька, береже історію чоловіка, в якого Голодомор забрав доньку. Береже так само і рецепт хліба, який він навчив її пекти.
*
У Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років близько 880 тисяч імен. Серед них є перелік із 55 коробчан. Троє — з прізвищем Кожухар. Двоє — з Сидорової родини.
«Кожухар (ім’я невідоме), р.н. невід., від голоду.
Кожухар (ім’я невідоме), дитина, р.н. невід., від голоду.
Кожухар (ім’я невідоме), дитина, р.н. невід., від голоду».