«Кожен із нас зараз має робити все, що може, — тільки трохи більше»

Україна боронить себе та світ, викликаючи подив і захват у людей світла, розгубленість і лють у полонених темряви. Стійкістю, мужністю, самопожертвою, гумором захисників України не можна не захоплюватись. Побіч з військовими, добровольцями, медиками, пожежниками, дипломатами, політиками — щоденні подвиги волонтерів, звичайних людей усіх вікових груп, священників, представників релігійних згромаджень, студентів. Всі вони стали героями цієї вітчизняної війни і творцями нової історії світу. 

Щоби зберегти незліченні приклади солідарності, дієвої любові до своїх ближніх, до свободи і справедливості, до своєї Вітчизни, Український католицький університет ініціював волонтерський проєкт «Малі історії великої війни», який підтримала команда Reporters. Спільно ми публікуємо свідчення українців про велику війну, якої ніхто з нас не хотів.

«Загрозу повномасштабної війни ми з чоловіком розуміли давно. Тому ще восени він змінив посаду судового експерта-мистецтвознавця на контракт з Національною гвардією України. Харків — прикордонне місто, тож наступ тут був цілком очікуваний. Буквально за день до початку чоловік зателефонував і попередив мене, що, за інформацією з неофіційних джерел, Путін дав Україні 48 годин відмовитися від своїх позицій. Я тоді подумала, що, якщо він говорить про 48 годин, насправді ми маємо щонайбільше 24.

Тієї ночі, вкладаючи дітей спати, меншу Злату я поклала в колготках і футболці, хоча зазвичай даю тілу подихати. О третій прокинулася від думки, що моя чимала колекція українських стародавніх строїв — більша, ніж у деяких музеях, — не оцифрована. Почала планувати, як зранку все сфотографую, а потім завантажу світлини на гугл-диск із доступом для моїх іноземних друзів. Чомусь кортіло взятися за це негайно, не чекаючи ранку. Я лежала й розмірковувала, як усе робитиму, коли почула вибухи. Це було близько п’ятої ранку. Спочатку заспокоювала себе, що то петарди чи будівництво поруч, але згодом, побачивши заграву в небі, зрозуміла — це ВОНО.

Після хвилі вагань усвідомила: з малими дітьми ефективнішою буду не на передовій — у логістиці, постачанні тощо. Швидко зібрала речі, вдяглася. Спочатку розбудила Богдана, бо він міг одягтися сам. Ми неодноразово все проговорювали, тож він лише спитав: “Мамо, на нас росіяни напали?”. 

Поки син вдягався, я розгублено стояла з пакетами біля колекції. Розуміла, що все врятувати не зможу, адже кожна витрачена хвилина зменшувала шанси на виїзд. Тому вирішила взяти лише те, що зможу донести за одну ходку. У моїй колекції є строї і прикраси з різних регіонів України, але я вважала, що найважливіше зберегти саме слобожанські, яких через Голодомор залишилися одиниці. Попередила Богдана, що забираємо тільки найцінніше. Коли ми вже у Львові розпаковувались, я розплакалася, знайшовши серед сорочок деякі його іграшки. 

Злату я розбудила в останній момент. Всадила на горщик, потім швидко вдягла. На збори ми витратили не більше чверті години. Коли спускалися сходами вниз, сусід із четвертого поверху відкрив двері й запитав: “Ви виїжджаєте?”. Без докорів сумління я відповіла: “Так”.

З повним баком ми залишили Харків позаду. Виїхали на київську трасу, рушили в напрямку Черкас, де живе мати одного з моїх друзів. Діставшись до міста, я залишила дітей і поїхала на заправку. Навіть у Черкасах черги по паливо уже були довжелезні, кожному давали не більше 20 літрів. Поки я двічі відстояла чергу, настав вечір, і ми змушені були залишитись ночувати. Ризикувати сім’єю через невиспаність я не могла.

Якщо до Черкас ми їхали прямим шляхом, який показував навігатор, то далі, на Вінницю, я вирішила об’їжджати через Білу Церкву. На прямій трасі тоді вже стояли кілометрові затори. В Умані зустрілися з друзями з Кропивницького і далі прямували уже двома машинами. Переночувавши у вінницьких друзів-пластунів, рано-вранці знову рушили на захід — перепроклавши маршрут манівцями, на південь від основної траси, невеличкими сільськими дорогами. І тільки від Тернополя добиралися до Львова основною трасою.

У Львові в Богданчика нарешті закінчилась діарея. Але він і досі стривожений. Вчора подруги зауважили, що поки я возила необхідні речі у чоловіків підрозділ, решта діток гралися і співали, а мій синок сидів осторонь і плакав. Я зараз координую волонтерську діяльність. Постійно в телефоні, постійно зайнята… Хтось має це робити. Кожен із нас зараз має робити все, що може, — тільки трохи більше. Але водночас я розумію, що мушу приділяти більше часу і дітям. Адже я маю підтримку — двох діточок, а їм складніше. 

Втім, у них дуже розвинена взаємодопомога. Коли я лікувала Богдана, купила дитячі вітаміни у вигляді ведмежаток. Сьогодні зранку дістала вітамінку, даю Богданчику, а він мені каже: “А Златі?”. Пішла до Злати, даю їй і кажу: “Злато, будеш ведмежатко?”. А вона мені: “А Богдану?”. Впевнена, з такою дружбою у них все вийде.

На жаль, мої батьки категорично відмовилися виїжджати. Вони живуть на Салтівці, а цей харківський район сильно обстрілюють. Зазвичай ми зранку зідзвонюємось. Одного дня через постійну тривогу я дзвонила тричі. Тоді мама мені сказала: “Так, Ірино, відставити паніку! З нами все гаразд. Ми виживемо!”. Вона налаштована по–бійцівськи. Хоча якось попервах пів дня проплакала, побачивши в гаражі Богданів велосипед. Зараз їм там бракує продуктів, і маму рятує запас борошна. Замість хліба вона пече вафлі, які я дуже любила в дитинстві».