Коли в людей немає свободи

Держава, де вже котрий рік ведуть розмови, як зупинити трудову міграцію, взялася до радикальних дій. Обрані методи дивують Європу, суперечать українській Конституції і, звісно ж, обурюють українців, які банально шукають можливості заробити — як не вдома, то за кордоном. 

Наприкінці квітня в аеропорту Бориспіль у влаштовану державою пастку потрапили понад сотня українців, які планували підзаробити на сезонних роботах у Великій Британії. Двоє з них погодилися розповісти Reporters. про те, що пережили й чому обмеження у виїзді за кордон можуть мати цілком зворотний ефект.

Багаті британські ферми

Якось у Польщі, куди тепер уже 26-річний Олег та його знайомий поїхали доглядати тепличні кущі чорниці, чоловіків поселили у тісному приміщенні без вентиляції. Була зима, й на ранок усюди проступав конденсат. Цвіли речі, грибок покривав стіни й валізи. Чоловіки поскаржилися начальству, те обіцяло якось зарадити. Та Олегові терпіти було несила: боявся підхопити якесь легеневе захворювання, тому знайшов іншу роботу.

Отож, він знає, що на заробітках несолодко. Але готовий ризикувати. Крім Польщі, бував уже в Німеччині та Чехії. Працював на пилорамі, на складах товарів, доїв корів, сіяв поля, мив заводське устаткування, доглядав та збирав урожай. Вдома — у рідних Сумах — пристойної роботи знайти не вдається, тим паче, його екологічний фах не має попиту і оплачується мізерно. Олегова дружина, 23-річна Оксана, за освітою теж еколог і так само не бачить перспектив. Торік вони побралися й вирішили, що заради спільного майбутнього мусять заробляти більше.  

— Наші друзі минулого року були в Англії. Сказали, що робота на сільськогосподарських фермах не тяжка, а гроші хороші, — розказує Олег.

Зі своїм досвідом подружжя без проблем пройшло співбесіду на роботу у Великій Британії — збирати малину й полуницю. Програма сезонних робіт там існує ще від 1946 року, та для України тривалий час була закрита. Британцям вистачало працівників серед країн-членів Європейського Союзу, який дедалі ширшав. Але, оскільки торік Велика Британія почала вихід із ЄС, для українців знову відкрилися багаті британські ферми.

Платять, розказує Олег, по 8,72 фунта (майже 300 гривень) за годину, як і місцевим. Якщо працюєш більше як 39 годин на тиждень, ставка зростає у півтора раза. Але й без того за місяць виходить близько 1360 фунтів (46 тисяч гривень). Усе легально, зі страхуванням, банківським рахунком і контрактом на пів року. В лютому подружжя заплатило близько 500 фунтів за візи, чекали тільки на виліт.

Врожаї не можуть чекати

Із початком пандемії Олег, який ще в березні працював комплектувальником товарів у Польщі, повернувся додому. Він такий був не один. За даними уряду, на час карантину до України повернулися близько двох мільйонів заробітчан. Та від ідеї їхати до Великої Британії Олег з Оксаною не відмовились. Урожаї теж не можуть чекати — після скасування кількох регулярних рейсів Велика Британія організувала для українців чартерний рейс до Лондона. 

— Квитки коштували 300 доларів і були дорожчими за ті, які ми попередньо втратили. Та виходу не мали. Ніхто не давав гарантій, коли відновиться регулярне авіасполучення, а щоб сидіти вдома, треба щось їсти, платити за комунальні послуги, — пояснює Олег. 

В умовах, коли транспорт між містами не курсує, здолати 400 кілометрів від Сум до Борисполя було непросто. Олегові та Оксані пощастило: друзі погодилися завезти їх машиною. Як вони довідались уже згодом, дехто долав і більші відстані, шукаючи водіїв через BlaBlaCar.

Так чи інакше, усі 116 українців, готових до роботи у Великій Британії, о 10 ранку зібрались у залі Борисполя. Крім них, людей в аеропорту було небагато, усі в масках, на входах кожному міряли температуру. Пасажирів інших спеціальних рейсів — до Парижа, Ніцци — запрошували на посадку. Аж раптом оголошення: рейс Київ-Лондон о 12.40 скасовано. Як виявилося — рішенням уряду. 

— Це був просто дурдом, — згадуючи той день, заходиться Кирило Мартиненко. Він представник компанії C.S.P.A., що представляє в Україні інтереси британської програми, і особисто оформив «путівки» до Великої Британії для 28 зі 116 пасажирів того рейсу. 

За 20 років, що Мартиненко організовує українцям освітні та робочі поїздки за кордон, вистачало криз. Виверження вулканів, війна в Іраку, затримки з візами до двох місяців. Але щоб за дві години до вильоту людей з документами й валізами затримав в аеропорту власний уряд — такого ще не було.

За кілька днів до того Мартиненко побачив новини з Фінляндії: країна планувала завезти на сезонні роботи 14 тисяч українців, але в момент, коли перші 200 робітників опинились у Гельсінкі, Україна нібито відкликала свою згоду на це. 

— У той же день я дав своєму юристові завдання перечитати всі можливі нормативні акти, які видавав останнім часом Кабмін, але ніякої офіційної заборони він не знайшов, — пригадує Кирило Мартиненко. Так само, зауважує він, ніхто не скасовував статті 33 Конституції, що гарантує громадянину право виїзду за кордон.

Нічого не чула і Concordia — британський візовий спонсор і партнер Мартиненка. Не хвилювались і в компанії МАУ, якій довірили рейс.

А все ж у день вильоту офіційно, проте без пояснень чи посилань на нормативні документи, рейс скасувала саме Державна авіаційна служба — орган, що підпорядковується уряду.

У Борисполі журналісти наробили галасу, обривали Мартиненку телефон. Але він хотів знати відповідь так само, як і всі: чого ж хоче уряд?

Мільйон вакансій

«Ми хочемо спробувати залишити людей в Україні і докладемо для цього максимум зусиль. В Україні також повно роботи», — пояснив власне бачення проблеми український прем’єр-міністр Денис Шмигаль в інтерв’ю, яке було опубліковано за кілька днів до цих подій.

Країни-сусіди, які сподівалися на робочі руки українців, були здивовані, й до українського Міністерства закордонних справ посипалися листи. А Олегові почути такі слова від політика було просто по-людськи образливо — він-то знає реалії.

— Якщо зайти на сайти з пошуку роботи, то вакансій справді мільйон. Але серед них половина — то суцільні «піраміди»: ми тебе беремо, але ти тепер знайди ще шістьох людей. Іще чверть вакансій вимагають років досвіду й хорошої освіти, — перераховує Олег. — 15-17 тисяч пропонує багато хто. А коли дзвониш за номером, то або опис вакансії не той, або фірма займається незрозуміло чим, або зарплата-то 15, але ставка, якщо вона ще є, — 5, решта — відсотки.

Олег з Оксаною могли би перебратися до Києва, бо зарплати у столиці вищі, ніж у Сумах, та ціни на квартири відбивають усяку охоту там мешкати. У Великій Британії жити вони теж не лишаться. На співбесідах суворо попереджають: порушите міграційне законодавство — у ЄС більше не в’їдете. 

— Можна було б без проблем оселитися в Польщі. Зробити карту поляка, через 5-10 років отримати громадянство, народити там дитину — і все, — міркує Олег. — Та я не хочу так, бо де б ти не працював і скільки б грошей не заробляв — не станеш своїм у чужій країні.

На перспективу йому хотілось би лишитися вдома й більше не розлучатися з дружиною. Але як саме це влаштувати, Олег із Оксаною запитують себе щодня.

Прем’єр же запропонував заробітчанам небагато: дешеві кредити для мікро- та малого бізнесу, якщо вони такий захочуть створити, нові робочі місця та обіцянки зарплати у 600 євро — колись, у майбутньому.

За місяць цього, звісно, не трапилось. Так само як і 500 тисяч робочих місць із зарплатою у 6-8 тисяч гривень, які мали б допомогти українцям «протриматись» на карантині. Шмигаль обіцяв створити їх на травень, та коли минулого тижня у Верховній Раді його запитали, коли ж зрештою це станеться, прем’єр розвів руками: «На жаль, навіть не знаю, що вам відповісти».

Королеву на перемовини

Час в аеропорту минав нестерпно довго. «Почекайте годину», «ще годину», «і ще годину» — Оксана з Олегом змучилися це чути. Та їм іще пощастило: друзі з машиною на всяк випадок лишилися поряд. А когось чекати не стали: одна українка з їхньої групи була вимушена поїхати додому одразу і втратити можливість виїхати — водій, який її підвозив, не мав часу чекати. А ніяким іншим транспортом в умовах карантину вона б додому не дісталась.

За словами деяких пасажирів, вони віддали останні гроші, аби доїхати до аеропорту. Не мали з собою води, їжі. Ціни в аеропорту кусаються, а більшість магазинів і зовсім закриті через карантин. Виснажені, люди просто полягали на крісла й намагалися дрімати. 

— Ми переживали, що зараз аеропорт закриють і всіх виженуть. Та нам сказали — ідуть переговори, — пригадує Олег.

Переговори йшли на всіх фронтах. За кілька днів до вильоту Мартиненко прочитав, що уряд сам хоче домовлятися з країнами, які офіційно висловлять бажання запросити українців на роботу. Все напряму — через Офіс із питань європейської та євроатлантичної інтеграції.

— То уряд хоче, аби до них королева приїхала на перемовини, чи як? — говорить Мартиненко, ведучи до того, що у Великій Британії усе влаштовано інакше. Там сезонними працівниками роками займаються окремі уповноважені компанії, а не політики. Власне, так само, як і в Україні.

— Та все ж я скопіював ту новину і надіслав британцям, — каже чоловік. Після чого Concordia написала листа українському МЗС. Аби уникнути проблем, вони подали усі ліцензії та інформацію, цікавилися, чи потрібні списки абощо. Та урядовці заявили, що ніяких листів їм не приходило. А офіційно зверталася хіба Фінляндія.

— Виходить — усе пусті слова, — говорить Мартиненко. — А я хочу мати ясність і знати механізм. Щоб без оцих нервів.

Бо крім тих 28 людей, які застрягли, на візу з його допомогою раніше подалися ще близько 60 людей. Що з ними буде — невідомо. 

— Уряд «класно» зробив, заявивши, що вестиме перемовини лише з тими країнами, які надаватимуть контракти більш ніж на три місяці. Для цього треба мати візу, а всі візові центри на карантині закриті, — пояснює Мартиненко. — Тобто єдина можливість поїхати — за безвізом. А він дозволяє перебування якраз до трьох місяців. Тож виходить, ця хитра умова відсікає усіх.

Тим паче, коли люди працюють, подолавши кордони за безвізом, — це в більшості випадків нелегально. Натомість британська програма пропонує українцям близько семи тисяч легальних робочих місць.

— Це можна легко втратити — британці шукатимуть працівників в інших країнах. Це непросто, бо вже за кілька тижнів сезон. Але врожай не чекатиме: ні українців, ані вірусу, — каже Мартиненко.

Порівняйте своїх і чужих

Через медійний розголос і після цілого дня в аеропорту пізно ввечері українцям таки дозволили вилетіти в Лондон. Хітроу, найбільший аеропорт Європи, зустрів пусткою. Перевалило за північ, і британці, які зустрічали українців, були помітно втомлені — їм теж довелося весь день провести на нервах. Тим не менш, приїхали навіть перші особи компанії Concordia.

— Вас хоч погодували? — перше, що запитала Стефані, працівниця компанії, відповідальна за укладання договорів із фермами. 

— Десь ближче до вечора авіакомпанія роздала всім по пляшці води. Дали ще чіпси, снеки, батончики. А потім уже в літаку кожному на сидіння поклали великий круасан — видно, зрозуміли, які ми голодні від 10 ранку, — розказувала Оксана.

Спостерігаючи за ситуацією з Лондона, Стефані вже почала задумуватись, чи не організувати для 116 українців якийсь нічліг у Києві. Переговорний процес так важко просувався, що стало тривожно, чи не затягнеться все до ранку. Тепер, за словами британки, про чартери більше не йдеться — скоріше за все, іншим українцям доведеться чекати відновлення регулярних рейсів. 

Новоприбулим же швидко зміряли температуру, перевірили за списком, посадили в авто й повезли на ферми. Оксану та Олега — на полунично-малинову, за пів години від Лондона.

Там їх поселили у будиночку в кемпінгу. Щоправда, до роботи ще два тижні: на фермі попрохали самоізолюватися — за цей час можна не сплачувати оренду.

Карантин по-британськи подружжю зрозуміліший: масок тут ніхто не носить. Свого часу Олег навчався у медичному училищі, тому знає, що маска ефективна лише тоді, коли її носити не більше двох годин. Інакше під носом скупчуються бактерії й тоді це точно ні від чого не захищає.

— Мені подобається, що в Англії це розуміють, — говорить він. — Єдине, потрібно дотримуватися соціальної дистанції на два метри одне від одного.

За словами Оксани, у магазинах про це нагадують постійно. Їй приємно бачити, як бабусі, дідусі, всі — тримаються на віддалі. В Україні ж, каже, людей більше переслідує страх заплатити 17 тисяч гривень за відсутність маски, ніж питання, чи може вона їх справді вберегти.

У Великій Британії українка багато чого переосмислює. Оте «ви поїли?», що в першу ніч постійно чула від різних британців, все не виходить їй з голови. А надто коли пригадує, як з іншими пасажирами в Борисполі разом переглядала сюжет, який про них зняли журналісти. За стільки годин у спільній біді вони встигли подружитися: хтось ділився їжею, водою, домовлялися, хто зі знайомих що може підвезти. Стали як сім’я, каже Оксана. Та коли під вечір з’явилось відео ТСН, настрій враз упав. 

У коментарях на заробітчан сипалися матюки й образи, заклики оштрафувати кожного за те, що скупчилися. 

— Бацильниками нас називали! Що нас, мовляв, то привези, то вивези, а йдіть он на Україну працювати за 5 тисяч, раз не сидиться! — перераховує Оксана. — І так образливо стало. Порівняйте їх, що готові нас загризти, і тих чужих, що в Англії, де тобі й «будь ласка», і «спасибі», і «вибачте».

Нащо вертатись, коли потім не випустять?

Гідні зарплати й добрі умови — ось що замість заборон втримає людей в Україні, вважає Кирило Мартиненко. 

Торік деякі його клієнти, на той час іще студенти, відмовилися від поїздки до Великої Британії, бо знайшли перспективну роботу в Україні. Українські зварювальники та інші робітники-спеціалісти теж уже не зголошуються на роботу в полі у дощ та холод — через відтік кадрів удома в них збільшуються зарплати.

Кілька років тому Мартиненко відпочивав у Туреччині. Місцеві гіди розповіли, що в 1950-60-х там була схожа ситуація із заробітчанами, які масово виїжджали до Німеччини. Та через кілька десятиліть почали вертатися — з грошима, досвідом та з німцями й німкенями у шлюбі. Ті ж були так вражені краєвидами, що почали будувати готелі та вкладати гроші в розвиток інфраструктури. Так із заробітчан почався готельний бум, резюмує Мартиненко.

Зрештою, нині ситуація в Україні покращується. Ще 10-15 років тому, за словами фахівця з трудової міграції, українці сміливо порушували законодавство й лишалися за кордоном. Тепер же так роблять дедалі рідше. А за даними Світового банку, торік їхні 15,8 мільярда доларових переказів додали Україні 10,5% ВВП.

— А все чому? Бо в людей з’явилася свобода. Вони знають, що можуть поїхати працювати і в Чехію, і в Нідерланди, і в Швецію, Фінляндію — та куди хочеш, — пояснює Мартиненко. — А зараз же вони сидять десь у Польщі, дивляться на це все і думають: нащо вертатись, коли потім не випустять? Якщо влада почне стримувати людей, то за рік чи місяць, коли кордони відкриють, виїде вдвічі більше, ніж планували.

* Імена героїв змінені на їхнє прохання