Коли допомагаєш іншим, розумієш: так ти наближаєш перемогу

Вони працюють задля того, аби 100% українських пацієнтів мали 100% доступ до лікування. І прагнуть змінити якість життя ВІЛ-позитивних людей, пацієнтів із туберкульозом та гепатитами. Борються за право цих людей на самовизначення. До International Women’s Day наші партнери із найбільшої пацієнтської організації в Україні  «100% життя» зібрали текст про відважних колежанок у регіонах, які продовжують надавати допомогу пацієнтам у час війни.

«Кожен має робити те, що може»

— Кілька днів тому оперативне командування «Північ» виклало відеоролик із кадрами перших днів війни, зафіксованими веб-камерою пропускного пункту у Сеньківці. Тут сходяться три кордони: України, Білорусі та Росії. На відео видно, як на узбіччі стоять фури і немає людей, а дорогою їдуть один за одним танки, — розповідає  Анжела Мойсеєнко, голова правління БО «Чернігівська МЕРЕЖА». З моменту вторгнення Росії вона лишалася у рідному Чернігові і продовжувала роботу у медичному центрі. 

У день, коли російські танки рухалися трасою в бік Чернігова, одним із перших її рішень стала поїздка у СНІД-центр — аби взяти ліки для людей з ВІЛ і розвезти їх працівникам, щоби ті могли потім передавати їх своїм підопічним. 

— Працювали сирени. Було чутно вибухи. Я розуміла, що десь поряд працює артилерія. Ми спускалися у підвал будинку. Власне, у цьому був весь початок, — пригадує вона тепер. 

Чернігів був оточений і піддавався щоденним обстрілам понад місяць — аж до 2 квітня. Було важко, пригадує Анжела. Люди думали про виживання, менше — про профілактику захворювань.

— Ми працювали весь час, не зупинялися. Наше основне завдання — зробити все можливе, щоби люди, які отримують  антиретровірусну терапію (АРТ), не переривали її. І вони приходили пішки, приїжджали на велосипедах за 20 км. Ті, хто не стояв у Чернігові на обліку, готові були пробиратися хащами в Київ за ліками, щоб не допустити паузи у лікуванні. Для мене це було найбільшим визнанням роботи наших соціальних працівників, адже це означає, що їм вдалося сформувати прихильність людей до лікування, — ділиться Анжела. 

Приміщення її благодійної організації — в одній будівлі із медичним центром «100% життя»  у центрі міста. В березні разом із соціальними працівниками, психологом, дітьми — вся команда збиралася там щодня. 

— Це була можливість підтримати одне одного. Ми отримували гуманітарну допомогу і передавали її тим, хто потребував. І навіть у березні ми тестували на ВІЛ. Це про життя на фоні війни. Лікарні як тестували, так і продовжили тестувати. Звісно, зменшився потік людей — хтось виїжджав, хтось ризикував приходити на обстеження, але в цілому тестування не зупинилося. Кожен із наших працівників, хто б у якому бомбосховищі перебував, як і я, всі продовжували свою роботу. У нас перший вихідний від 24 лютого був лише у липні. Не було такого дня, щоб без роботи.

У благодійній організації волонтерством займаються і люди з ВІЛ. Вони так само розносили ліки хворим. 

— Кожен повинен робити все можливе для перемоги. Наприклад, до нас в організацію приходила молода пара, у якої на папірці було розписано, які потрібні ліки для бабусь. Дівчина була вагітна, навколо все вибухало. Але вони все одно з чоловіком розносили ліки стареньким людям. І це лише один приклад, — пригадує  Анжела. 

Жінка зізнається: коли важко, пригадує слова одного із військових. Тоді він сказав: «Війна не закінчиться швидко. Але ви робіть те, що робите. Працюйте і тримайте економіку. Підвищуйте свою громадянську свідомість. І не втомлюйтеся підтримувати ЗСУ — словом, копійкою, ділом. Ці три кити наближають нас до перемоги».

«Потрібно жити тут і зараз»

У Світлани Свириденко більше як 40 років трудового стажу, з яких 23 — у благодійності. 

У жінки двоє дітей і троє онуків. Пропрацювавши тривалий час бухгалтеркою, вона зрештою заснувала власну благодійну організацію «Український ресурсний центр», офіс якої розташований у Києві, але працює вона у Донецькій області. 

— Я дуже добре знаю Донецьку область, адже працюю з 2014 року. Війна там почалася 9 років тому. І ми, на жаль, до неї звикли, — каже Світлана. — На початку реалізації проєкту HealthLink «Прискорення зусиль з протидії ВІЛ в Україні» у нас у співпраці було близько 30 закладів охорони здоров’я Донецької області. У партнерстві з ними ми організовували тестування на ВІЛ в Авдіївці, Бахмуті, Добропіллі, Покровську, Мирнограді, Часовому Яру, Дружківці, Костянтинівці, Краматорську, Слов’янську. Ми звикли до пересування в умовах війни. І коли в лютому почалося повномасштабне вторгнення і люди виїжджали з Києва, то з Краматорська, наприклад, аж до квітня ніхто з персоналу навіть не збирався нікуди їхати. 

Часткова евакуація персоналу лікарень почалася лише у квітні. 

— Ми з ними підтримували зв’язок, допомагали працювати. Наші соціальні працівники залишилися в Краматорську. Вони працювали, волонтерили в кабінетах «Довіра», тестували. Наприклад, лікарка виїхала з лікарні, а медична сестра залишилася. Соціальні працівники допомагали обдзвонювати, приймати пацієнтів, тестувати індексних партнерів. І, по суті, у нас не змінився обсяг тестування. Наше спільне завдання — протестувати, при виявленні ВІЛ-інфекції поставити на диспансерний облік і довести пацієнтів до лікування. На кожному етапі організувати ефективний соціальний супровід, надати психологічну та юридичну підтримку пацієнтам.

Жінка розповідає, що найстрашніше було у квітні-травні. Заклади охорони здоров’я з Бахмуту й Авдіївки частково евакуювалися. Їхні будівлі були розбиті від обстрілів. На сьогодні у проєкті HealthLink працює 13 закладів первинної та вторинної ланки, які спільно з благодійним фондом тестують і виявляють людей з ВІЛ.

Світлана зізнається, що саме робота і допомога іншим рятувала від стресу її саму. Не було комунікації, ланцюги поставок розірвані. У Краматорськ треба було закупити та доставити медичні товари, але не мали змоги відправити. Стояли нові завдання і виклики.

— Ми стараємося працювати і відпочивати. Коли є час для відпочинку, обов’язково треба робити те, що подобається, — так радить наш командний психолог. Особисто я люблю спілкуватися із онуками. Не хочу, аби мої онуки думали, що їхня бабуся — зануда, тому коли я можу показати їм щось нове, поділитися досвідом, роблю це із великим задоволенням, — усміхається Світлана. — Навіть в умовах війни потрібно жити тут і зараз. Якщо ми впадемо в паніку і нічого не будемо робити, ми не будемо ресурсними. А ми повинні працювати, платити податки в бюджет, допомагати людям. 

«Наш шлях до перемоги — у любові» 

Для Ольги Рубан, виконавчої директорки БО «БТ “Мережа” м. Кривий Ріг», першочерговим завданням у перші дні війни стала евакуація з міста дітей з ВІЛ і туберкульозом. 

— Ми також надавали послуги тим, хто потребував їх негайно. Це здебільшого були лежачі хворі з ВІЛ. Тиждень-півтора — і ми увійшли в колію і продовжили надавати всі послуги, як і до війни, — розповідає Ольга. — Ми також всіляко підтримували медичні заклади. Ми не знали, що нас очікує восени-взимку, чи буде блекаут, але ми дуже хотіли, щоб у кожного жителя міста була можливість перевірити своє здоров’я. Ми передали понад 21 тисячу тестів для діагностики ВІЛ-інфекції. Лікарям ми намагалися створювати можливі умови для прийому пацієнтів. Для п’яти кабінетів «Довіра», що розташовані у лікарнях Кривого Рогу, ми закупили генератори, ноутбуки, маршрутизатори. 

У благодійній організації, яку очолює Ольга, надають гуманітарну допомогу, консультативну з питань, де отримати АРТ і протитуберкульозні препарати за кордоном. У рамках гуманітарних проєктів передають харчі і ліки у Херсонську область.

— Ми знайшли проєкт на фінансування мобільних бригад на Херсонщині. З лікарями і психологами возимо туди ліки, а також діагностику туди, де ще не відновилася медична сфера.

Інший напрям, куди Ольга спрямовує свої зусилля, — це створення бібліотек здоров’я. 

— Я бачу звільнені території, де відсутній зв’язок, інтернет. У тих селах, де ми працюємо, часто немає медичних працівників. І буває таке, що рідні тих, хто, наприклад, пережив інсульт, не знають, як доглядати. Я хочу їм допомогти із забезпеченням необхідною інформацією. Це почалося з пошуку літератури саме про реабілітацію після інсульту, а потім я подумала і про інші захворювання. Тож  почала надсилати листи у видавництва і спеціалізовані організації — і люди відгукуються й надсилають книжки, — розповідає Ольга.

Усі ідеї, каже жінка, вдається втілювати завдяки колективу. Триматися допомагає родина. Хоча її рідні наразі за кордоном, та навіть кілька днів, які Ольга провела за цей рік із сім’єю, багато що дають.

— У насичених буднях, коли рятуєш інших, розумієш: так ти наближаєш перемогу. Опісля буде багато роботи для відновлення країни, людей, здоров’я. Але я вірю, що ми впораємося. Бо наш шлях до перемоги — у любові.  

«Ми всі заточені на перемогу»

Українці мають бути здоровою нацією, бо нам ще відбудовувати країну, — так говорить Алла Ходак, керівниця БО «100 відсотків життя. Одеса». Сьогодні, як і раніше, ця організація проводить тестування на ВІЛ усіх охочих, зокрема і внутрішньо переміщених осіб.

— Ми приходимо до переселенців і пропонуємо перевірити своє здоров’я,  пройшовши тестування на ВІЛ. В Одесі працює Міжнародний благодійний фонд «Гуманітарний штаб “Українська душа”». Це великий штаб, у якому за день обслуговують близько тисячі людей. Ми залучаємо медичних сестер із обласного СНІД-центру, вони здійснюють тестування і консультування про ВІЛ-інфекцію. Виявилося, що у багатьох ВПО не підписані декларації із сімейним лікарем. Тож ми домовилися із департаментом охорони здоров’я, аби залучили сімейних лікарів, з якими люди змогли б підписати декларації під час наших акцій тестування, — розповідає Алла.

Благодійна організація «100 відсотків життя. Одеса» у війну почала також допомагати людям продуктовими наборами. І дітям від 6 місяців до 2 років, сім’ї яких у скруті через війну, і дітям з ВІЛ і туберкульозом. І людям, які живуть з ВІЛ, хворіють на туберкульоз, переселенцям. І лікарням, забезпечуючи харчоблоки продуктовими наборами. Опікуються і бездомними тваринами, забезпечуючи їх кормом, який надають партнери. 

Алла Ходак за період війни крізь своє серце пропустила сотні непростих історій.

— Коли Україна звільнила Херсон і частину Херсонськох області, ми почали туди возити гуманітарну допомогу. Добре пам’ятаю, як ми привезли медичні препарати, продуктові і гігієнічні набори в одне із сіл на Херсонщині. Десь поряд все ще було чути вибухи. А до нас підходили люди, обіймали нас і плакали. Це були такі щирі емоції, що я досі їх пам’ятаю, — згадує Алла.

Їй самій допомагають триматися сім’я, команда і люди, яким допомагає. 

— Нещодавно я отримала водійські права і почала водити автомобіль. Щовихідних я ходжу з дитиною в кінотеатр або в дитячі розважальні заклади. У мене є чудові друзі — мої  колеги-співробітники. І ми періодично збираємося вдома і граємо в Dixit, — ділиться Алла Ходак тим, як наповнює власний ресурс.

Жінка вірить, що після закінчення війни Україна буде європейською, красивою та відновленою. 

— Ми всі заточені на перемогу. Нас об’єднало велике бажання відстоювати наш суверенітет, — впевнено каже Алла Ходак.