Зверніть увагу: цей сайт стає архівним, але не засмучуйтеся. Тепер Reporters — не онлайн-медіа з друкованою версією, а навпаки: паперовий журнал, що виходить 4 рази на рік і має діджитал-доступ для нашої Спільноти. Долучайтеся, щоб читати і дивитися усі нові репортажі та фотоісторії на сайті The Ukrainians Media та регулярно отримувати свій друкований Reporters

    Ізоляція
    29 Травня 2020

    Ізоляція

    Львівський фотограф Тарас Бичко працює у жанрі документальної фотографії. Він є учасником міжнародного стріт колективу «Little Box Collective» та співзасновником групи «Українська вулична фотографія», діяльність якої спрямована на розвиток і популяризацію вуличної документальної фотографії в Україні, а також фіналістом міжнародних конкурсів Miami Street Photo Festival, London Photo Festival і Documentary Family Awards. Ми публікуємо фотосерію, де Тарас документує власне переживання пандемії, ведучи глядача крізь композицію — немов крізь намальований камін у комірчині тата Карло — у потаємний світ співпереживання і співчуття.

    «Як документаліст я, звісно, не міг залишатися осторонь теми пандемії та карантину. Втім, спостерігаючи, як її висвітлюють інші фотографи, мені не хотілося знімати вже звичні маркери — людей у масках і рукавичках, соціальну дистанцію — чи щось на кшталт щоденника карантину. Натомість, поки я пропускав цю тему крізь себе (або вона — мене?), в уяві спонтанно виникали й накопичувалися певні образи стану внутрішньої ізоляції. Залишалося тільки пред’явити їх за нагоди, помітивши якісь цікаві об’єкти. 

    Як і більшість людей, я стикнувся із почуттям тривоги, коли не знаєш, чого чекати від наступного дня. Як незалежний фотограф, я мав купу планів на цю весну, чекав на зйомки у різних країнах. Аж раптом майбутнє завмерло, а у теперішньому з’явилася якась буденна і водночас моторошна циклічність, як у відомому фільмі “День бабака”. У певний момент я зрозумів, що не один такий — тож, сподіваюся, глядачеві вдасться пройти крізь композицію, поринувши у власні відчуття, але разом із тим і співпереживаючи мені. 

    Наприклад, перше фото з напівзруйнованими сходами передає стан, ніби земля йде з-під ніг. На другому — фотоінсталяція напруженої повсякденності: попри ззовні звичайний сніданок, всередині жереш себе через стривоженість. Короткі відео, мов флешбеки, доповнюють пекельну циклічність (невпинна круговерть вінілу, теленовини, що лише підсилюють тривогу). 

    Зазвичай легшими для сприйняття є речі, спрямовані назовні. Перші карантинні фотопроєкти (наприклад, як виглядає спорожніле місто) спочатку сприймалися цікаво, класно, але наразі вже потроху починають губитися у пам’яті. Наче кліп, який ми переглянули й забули. Натомість, як на мене, важливішими наразі є проєкти, спрямовані всередину. Глядач співпереживатиме лише тоді, коли автор викристалізує, виплекає власне переживання, що неможливо без уважної інтроспекції».

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00