«Іду до “дамського мастєра”»

Біла фура і карета «швидкої» ланцюжком зʼїжджають із сільської дороги у поле.  

«Я в городах людей ще не приймав», — сміється водій вантажівки Роман, зістрибуючи на землю і ледь не ступаючи, як сам жартує, на «міну» — коровʼячий послід. «Тільки ми з биком вдвох прийом вєдьом», — наспівує, відкриває задні двері фури і дістає металеві поручні. 

Трохи роботи — й від кузова громіздкої машини спускаються сходи: тут лікарі прийматимуть людей. 

На дверях написи: «Гінеколог. Педіатр». 

Поруч чорний бик дивиться на прибулих із підозрою, кози, що дожовують нутрощі кавуна, — радше з цікавістю. Ми в Роздоллі на Харківщині, де не було росіян, але й без того стає своїх проблем. 

Від початку великої війни і з першими деокупованими містами й селами в Україні гостро постало питання медичної допомоги — люди в окупації стикалися зі стресом і холодними підвалами, відсутністю ліків і гігієни, пораненнями і прогресуванням запущених хвороб.  

Самоорганізовані волонтери і великі фонди виїжджають в такі місця, аби привезти ліки і допомогти. 

Доволі швидко стало зрозуміло: медицина у селах — проблема не лише війни. Часто тут банально бракує рук, а місцеві не мають ні можливостей, ні звички якісно піклуватись про своє здоровʼя.

Бригада з пʼяти лікарів — гінеколога, педіатра, кардіолога, психіатра і невролога — та двох водіїв їздить селами Харківщини вже близько року. UNFPA, Фонд ООН у галузі народонаселення, зорганізував такі виїзди минулого листопада.  

Фонд, за фінансової підтримки Європейського Союзу (ЕСНО), Міністерства закордонних справ Данії, Канади, Франції та Республіки Корея, обладнав 23 мобільні гінекологічні бригади у 25 регіонах України усім необхідним для проведення якісних гінекологічних консультацій. Ще 86 новостворених кабінетів і один мобільний пологовий в усіх областях України надають дівчатам і жінкам гінекологічну допомогу, зокрема — першу допомогу у випадках гендерно зумовленого і сексуального насильства.  

Тут, в обмеженому просторі мобільного кабінету, жінкам можуть провести огляд, зробити УЗД, надати консультацію і психологічну підтримку, контрацептиви та препарати від інфекцій, ВІЛ і СНІДу. За статистикою фонду, 70% діагнозів лікарі бригади поставили пацієнткам вперше.

Розкіш

— До війни лікарі заїжджали до нас раз на рік. Сімейна, з Біляєвки, то приходить регулярно. А з війною ще стали волонтери їздити. Але люди чекають на цих лікарів, обласних, настоящіх, — розповідає фельдшерка Любов Миколаївна, вправно вдягаючи на жінку на кушетці кардіограф.  

(Жінка на кушетці — Володимирівна. В суботу рвала помідори, а тоді «знову почалися проблеми з головою», і вже лягла й не вставала).  

— Володимирівна, ти часом не грипуєш? Носом погано дишиш.

— Та наче ні, Бог милував. А шо, знову ковід грядьот? Кажуть, Верховна Рада знову сидить у масках.   

— Грядьот, будьте обережні.

Любов Миколаївна переїхала сюди з рідного Вовчанська по закінченню медучилища, 30 років тому, — так і лишилась. Каже, що вона тут чужинка. «Але вони мені всі ж рідні», — додає, відриваючи стрічку кардіограми.  

— Люди йдуть каждий день. Працюю з восьмої до трьох, але виклики є і вночі, і на вихідних, і вдома приймаю. За пропискою у нас живе близько 400 людей. Населення — бачите ж, «шістдесять плюс», так що ходжу по дворах. Суглоби, тиски, травми — всього хватає. Я їх всіх люблю.  

По медикаменти фельдшерка їздить у Первомайський — найближче місто. Ліків, каже, на щастя, вистачає. Звідти ж у Роздолля приїжджає «швидка». Там же, у місті, вагітні стають на облік. 

Разом із медсестрою Вітою Любов Миколаївна віддано тримає у фельдшерському пункті лад. У скромних шафах — підписані пакунки з медичними халатами, інструментами і ліками. Усі підвіконня заставлені багаторічними вазонами. У коридорі тихий гул — люди в черзі діляться діагнозами та плітками, і медсестра Віта періодично на них шикає — аби не заважали лікарям у кабінетах працювати.  

Сьогодні Любов Миколаївна не відходить від кардіографа, та найбільше любить робити людям уколи — «руки наче тільки для того й виросли».  

— Там гінеколог приїхав, але я не полізу туди. Я туди залізу й не повернуся зі своїми габаритами, — сміється, прощаючись, Володимирівна. 

— Валя, там у них крісло не таке, як оце. Удобне, і залазити добре. Валь, коли ти ще зможеш собі таку розкіш позволить? 

Жінка знизує плечима і йде собі зі стрічкою з серцебиттям до сусіднього кабінету — до «настоящого» харківського кардіолога. 

Погані новини 

Пані Олена під сходами фури-кабінету таки наважилась на розкіш гінекологічного огляду, але все одно страшно нервує. Боїться, каже, поганих новин. 

— Ти чого прийшла? — питає її бабуся в черзі.  

— Буду клімакс лічить. 

— Не поможе.

— Слухайте, ми в соврємєнном обществє. Космос, ракети літають, а клімакс вилічить не можуть? — обурюється Олена.

Співрозмовниця замовкає. Інші жінки обговорюють натомість, як обходяться зі своїми хворобами самі: кажуть, настоянка лопуха допомогла від пухлини, та загалом — «до того лікаря всім треба, але всі бояться». Обговорюють, хто коли був у гінеколога востаннє: вісім років, десять, двадцять. 

— У вас поліп, — говорить лікар Віталій Кучер жінці, що прийшла на огляд вперше за дванадцять років.  

— А що йому робить?

— Та нічого не робить. 

— От і я так думаю, — зітхає полегшено.

Цій жінці пощастило. Так щастить не всім. 

Ірина спускається з кабінету у сльозах, і перші хвилини від схлипувань не може звʼязати двох слів. Навколо неї починають юрмитись інші жінки. З вулиці чутки швидко ширяться коридором амбулаторії, і Любов Миколаївна вже вибігає з пакунком серветок. 

В Ірини теж поліпи — але такі, що їх треба терміново видаляти, аби не зʼявились злоякісні утворення. Ірині 36 років, вісім років тому вона народила дитину — і відтоді не ходила до лікаря. За ці вісім років у неї пропали місячні, але жінка на те не зважала. 

— А ти ще й іти не хотіла! — сердиться Любов Миколаївна.  

Жінкам, що говорять наперебій, таки вдається трохи заспокоїти Ірину. Ще стривожена і замислена, витирає почервонілі очі і сідає на велосипед — їхати додому з нехорошими новинами і планувати поїздку в Харків — на операцію.

Так живуть мирні села — що казати про деокуповані. Та попри вдалу географію, Роздолля теж хворіє через війну.  

 — Ви кажете, у вас нормальний тиск. Чого ж тоді ЕКГ показує пульс за сто? — награно суворо питає лікар-кардіолог Олександр Карасьов, що приймає зараз в амбулаторії. У нього на прийомі — літнє подружжя.

— Ніч не спала.  

— Чого?

— Внук виїжджав на завдання. А внук — це для мене все.  

*

— На що скаржитесь? — питає гінеколог Віталій у кабінеті-машині. 

— Болить живіт. Я ж сама все тягаю, чоловік воює. Був у Бахмуті, зараз на купʼянському напрямку, — відповідає молода жінка Ірина. Вони з трирічною донькою Машею переїхали у Роздолля з Харкова до її батьків. Востаннє Ірина говорила з чоловіком понад тиждень тому, не бачила — близько року. 

*

Дівчинка Аня народилась у липні 2014-го.  

— Де саме в Куп’янському районі народжували? — питає педіатр Юрій Корнієнко її маму. 

«Кабінети» педіатра та гінеколога у тісному просторі кузова розділяє шторка. Маму з дитиною приймають одночасно.

— В Шевченкове, його вже нема, — відповідає. 

Насправді ж Шевченкове є, село звільнене, та Аня з мамою навряд чи туди повернуться.  

Лікар Віталій мовчки киває на ці розповіді. І сам не знає, коли повернеться додому. 

Берегти своїх людей 

Селище Дворічна, де війна застала Віталія Кучера, розташоване неподалік Купʼянська — за кілька десятків кілометрів від кордону з Росією. Колону ворожої  техніки тут побачили о сьомій ранку 24 лютого. Наступного дня головний лікар зібрав нараду і повідомив, що лікарів відправляють у відпустку за свій рахунок, — ніхто не розумів, як розвиватимуться події.  

«Я не був готовий виїжджати. Я не знав, куди мені подітися, і у мене залишалася моя робота. Майже всі наші лікарі залишилися на місці. Ми отримували українську зарплату аж до звільнення. Тут не було мобільного звʼязку. Вимкнули електроенергію — працювали завдяки великому генератору. До мене їхали вагітні з Великобурлуцького району ставати на облік. У нас було більш-менш спокійно. Працювало УЗД — це був нонсенс! Ми надавали медичну допомогу в повному обсязі», — згадує лікар.  

Зараз він має несподівані пару хвилин перепочинку — у Роздоллі зникло світло і лікарі дістали великий генератор. За місяці роботи на деокупованих територіях звикли возити його з собою. У багатьох селах, де працювали, не було ні електрики, ні води.  

В час окупації на обліку у Віталія на Харківщині перебувало близько сорока вагітних жінок. До Дворічної, де окупація була відносно тихою, приходили із сусідніх селищ — мобільного звʼязку не було.  

«У мене була одна пацієнтка зі злоякісним утворенням шийки матки у запущеній стадії. Усі шість місяців вона ходила до мене пішки кожного дня — потребувала тампонування і контролю кровотеч. Дістатися Харкова можливості не було, і вона виїхала в Росію. Так прожила з хворобою ще півтора року. Вона померла минулого місяця. Шкода жінку, вона була молода. На жаль, вона не відвідувала гінеколога близько десяти років», — розповідає. 

Лікувати доводилось не лише своїх. Окупанти теж ходили по лікарях — з автоматами, минаючи черги, заходили в кабінет і розповідали про свої проблеми, ніби так і має бути. Найбільше діймали стоматолога. Так минули ті довгі місяці. А одразу по звільненню, 12 вересня, росіяни стали сильно обстрілювати прикордонні райони. Віталій з родиною кілька днів не виходив із підвалу. Виїхали, як тільки зʼявилася можливість — забрали волонтери.

«Ми приймаємо всіх і майже всюди знаходимо жінок, які дійсно потребують допомоги. А наслідки війни будуть віддалені — порушення менструального циклу, проблеми з ментальним здоровʼям, щитоподібною залозою тощо. Спостерігаємо хронічні запальні процеси. Жінки просто не звертаються і з війною менше думають про своє здоровʼя», — міркує під гул генератора.

Під час окупації Віталій допомагав триматись сорока вагітним жінкам, і так підтримав вісімдесят життів. Після деокупації продовжує робити те саме — а його роботу може перервати ненадовго лише вимкнене світло.  

— Ти до кого? 

— Та ж до дамського мастєра, — весело відповідає подрузі літня жінка. 

До невдоволення чорного бика, черга під мобільним кабінетом не зменшується.

***

Щороку у понад одного мільйона жінок діагностують рак шийки матки, яєчників, ендометрію чи інші види гінекологічних онкозахворювань. На жаль, загальний рівень обізнаності жіночого населення про онкогінекологію все ще низький. До того ж Україна залишається регіоном з високим рівнем поширеності ВІЛ серед ключових груп населення, високим рівнем безпліддя та штучного переривання вагітності, інфекцій, що передаються статевим шляхом, та онкогінекологічної патології.  Російське повномасштабне вторгнення призвело до гуманітарної кризи, яка ще більше погіршила ситуацію.  

UNFPA, Фонд ООН у галузі народонаселення, створив телефонну лінію підтримки з питань жіночого здоров’я, на якій можна отримати первинну консультацію гінекологині.   

За номером 3033* можуть зателефонувати пацієнтки, які потребують консультації щодо  жіночого здоров’я: до якого лікаря звернутися в конкретній ситуації, де знайти контакти гінекологів чи гінекологічних мобільних бригад у місці перебування, що, зокрема, актуально для  вимушених переселенок. Також на телефонну лінію можуть звернутись лікарі різних спеціалізацій, щоб  проконсультуватись із провідними акушерками-гінекологинями.

За номером 3033* можна отримати детальну інформацію про роботу  гінекологічних кабінетів безбар’єрного доступу та мобільних гінекологічних бригад. 

*Лінія працює щодня з 9:00 до 18:00, дзвінки з мобільних операторів та міських номерів по Україні безкоштовні.

Якщо ви зіштовхнулись із сексуальним насильством, ви можете отримати безкоштовну психологічну допомогу. 

Національна лінія із запобігання домашньому насильству, торгівлі

людьми та гендерної дискримінації — 116 123 або 0 800 500 335;

• Цілодобові безкоштовні телефони довіри — 1500 зі стаціонарного телефону або 044 272 15 00 з мобільного;

• Психотерапевтична допомога — онлайн-платформа «Аврора». 

За потреби зверніться по медичну допомогу. Навіть якщо ситуація сталася давно, потрібно запобігти тяжким наслідком для вашого здоров’я. Втім, за можливості, звертайтеся якомога швидше.

«Аврора» — це  онлайн-платформа з надання спеціалізованої психотерапевтичної підтримки особам, які зазнали насильства, в тому числі сексуального насильства, пов’язаного з війною. На платформі постраждалі можуть отримувати комплексну підтримку психотерапевтів для подолання травматичного досвіду, відновлення емоційної рівноваги та внутрішнього ресурсу для відбудови життя. 

Крім того, вони можуть звернутись по консультацію до медичних фахівців для вирішення нагальних питань збереження здоров’я, зокрема репродуктивного, а також отримати професійну допомогу юристів. Деталі щодо послуги можна знайти за посиланням.

Підготовка цього спецпроєкту UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, стала можливою завдяки фінансовій підтримці Міністерства Республіки Корея.