Хто першим встав ― того і «найки»

В одному з інтерв’ю Курт Кобейн згадує, як йому подобалось ходити на секонд-хенди. «У цьому був якийсь кайф, ― говорить він. ― Знайдена річ для тебе дорожча, ніж коли ти маєш штуку баксів і можеш купити весь магазин». Останнім часом у соліста «Нірвани» з’являється дедалі більше однодумців. З одного боку, загальносвітовий тренд на свідоме споживання. З іншого ― середній українець, розіпнутий між цінником фірмового магазину й одноразовим «абібасом» із Піднебесної, дедалі частіше надає перевагу недорогим і якісним, хай навіть уживаним, речам.

Кожен знаходить на секонді щось своє. Для когось він є місцем сімейного шопінгу, іншого туди приводить потреба згаяти час. На декого порпання у пістрявих горах шмаття діє як антидепресант. Але це все ― про аматорів. Професіонали давно перетворили секонд-хенд на свій хліб. Про те, наскільки часто цей хліб ― із маслом, а ще ― як вижити в день оновлення товару, мені розповість і покаже перекупник із п’ятирічним стажем. 

08:59 Лишається хвилина. Усі зосереджено мовчать. Смердить потом і бітумом. Голова черги намертво вп’ялась у вхід, лише хвіст хитається з боку в бік у намаганнях знайти менш безнадійну стартову позицію. Лікті в Романа міцно притиснуті до ребер, підборіддя до грудей. Роблю те саме.

― Це ти правильно, ― каже він. ― Минулого разу чуваку ключицю зламали.

― Невже все настільки?..

― Зараз сам побачиш.

Крізь скло видно, як до дверей підходить охоронець. Він вставляє ключ, повертає і ледь устигає відскочити.

08:00 Високий, кістлявий, стрункий. Є в його фігурі щось готичне. Разом з тим,  сусідство широких плечей і вузької талії робить його схожим на масайського воїна з енциклопедії. Африканська асоціація тільки підсилюється, коли дюжиною розмашистих стрибків Роман долає нерухомий ескалатор метро, на виході з якого ми домовилися зустрітись.

― Інсульт-привіт! ― він шарпає донизу капюшон моєї толстовки. ― Ти би ще костюм-трійку вбрав.

― Щось не так?

― Поймеш потім. Джинси ― ну нехай, але капиздон ― то зайве. Відірвуть разом із головою.

Сам Роман вбраний у приталену флісову кофту і туристичні штани з безліччю кишень. Вассерман такі штані зацінив би. На ногах у Романа кросівки. Ну хоч тут я не прогадав.

Ми помаленьку рухаємося в бік секонду. Назустріч нам білі комірці з дерматиновими саквояжами в руках поспішають до метро.

Магазин розташований на першому поверсі хрущовки. Жовтим по червоному напис «Євро секонд хенд» різко виділяє вивіску на тлі сірого фасаду. Обрана гама кольорів і літера «Є», оточена загоном зірочок, разом нагадують прапор Китайської Народної Республіки.

На цьому секонді цінників немає, речі продають на вагу. День завозу, вівторок, найдорожчий ― 220 грн/кг. Завтра кілограм коштуватиме на тридцять гривень менше. Далі ― ще дешевше. І так ― аж поки в понеділок ціна впаде до смішної двадцятки за кіло. Оновлюється асортимент раз на тиждень.

Ми не перші. На сходах уже сидять троє пацанів із лаконічними зачісками. Роман здалеку вітається коротким кивком, звідти прилітають іще коротші. Холодні такі, недоброзичливі.

― Ти їх знаєш?

― Такі самі бариги, як я.

― Конкуренти?

― Угу. Хоча не зовсім. Тут є свої нюанси.

У перекупників існує щось на кшталт спеціалізації. Романова парафія ― туристичний одяг і взуття. Трекінгові черевики, мембранні куртки, лижні штани, рюкзаки, спальники. Навіть шкарпетки спеціальні. Натомість пацанів цікавить усілякий тематичний кежуал: кепка від Barbour, футболка Ellesse, кофтинка Stone Island. Втім, не погидують вони й Hilfiger’oм, Ralph Lauren’oм або іншим модним Lacoste’ом.

― Бариги діляться на прагматиків і фанатиків, ― пояснює Роман. ― Я прагматик. Для мене секонд ― це просто робота. Подешевше купити й подорожче продати. Жодного сентименту до цього заняття у мене нема, лише практичний інтерес. А от для чувачків це щось більше.

Довкола секонду встигла вирости ціла тусівка, субкультура, каста. Як правило, це пацани з місцевої школи тайського боксу, бурса, навіть школота. Є й аксакали професії ― дехто з них уже встиг стати легендарною особистістю

Довкола секонду встигла вирости ціла тусівка, субкультура, каста. Як правило, це пацани з місцевої школи тайського боксу, бурса, навіть школота. Є й аксакали професії ― дехто з них уже встиг стати легендарною особистістю. Хтось навіть обріс послідовниками, чимось на кшталт школи. В пабліках «Жирный улов» і «Мысли топовых украинских барыг» перекупники діляться секретами ремесла та професійними досягненнями. Stone Island є для них таким самим предметом гордості й загальної заздрості, як остання модель айфона для їхніх багатших однолітків. Окрема історія з вінтажем. Який-небудь Berghaus родом із минулого століття ніде, крім тусівки, особливої цінності не має. Пацани продають їх один одному й носять самі. Кругообіг такого вінтажу-для-тих-хто-в-темі рідко виходить за межі тусівки.

― Їбать, Дімас прошлого разу надувну бабу нашов, ― розповідає пацанам щойно прибулий товариш.

― Тю, я када-то парашут нашов.

― Атвєть, їбать.

― Атвєчаю, їбать.

Спробувавши звести прикиди всіх трьох до спільного знаменника, отримаємо такий фоторобот. Кросівки New Balance, вітрівка The North Face, підгорнута на лисій маківці чорна шапка римується з підкатами на темно-синіх джинсах Levi’s. Національний костюм бариги. Гібрид ультраса, вантажника й альпініста з очевидною претензією на зухвальство. 

― Чого, ― питаю, ― вони так рано? Ще майже година.

― Година ― це не рано. Бачиш? ― Роман показує на євробляху біля входу. ― Вона тут стоїть години з п’ятої, якщо не від самого вечора. Схема проста. Приїжджають двоє-троє і займають чергу для десятьох. Так можна.

― Ти не намагався раніше займати, як вони?

Звісно, Роман намагався. Щоб бути першим у черзі, він свого часу навіть ночував під секондом.

― Як-як? Приїздиш останнім метро, стелиш на сходах туристичний каремат, залазиш у спальник і спиш.

― Не було стрьомно?

― Чого? Ну спить якийсь бомж, та й хай собі спить. Кому я треба?

Неподалік ремонтують дорогу. Гуде техніка, пориви вітру приносять запах бітуму. Потихеньку сходиться народ. Я розглядаю вивіску «Євро секонд хенду». Євродвері, євровікна, євроремонт ― у моїй вітчизні приставка євро- у назві товару чи послуги є чимось на кшталт ГОСТу. Пригадую, як, гуляючи Києвом, знайома англійка дивувалася засиллю прапорів Євросоюзу на вулицях країни, яка не є його членом. Я сказав, що це наш політичний оберіг.

― Якось у мене порвались кроси. З грошима було туго ― у попередньому семестрі зі стипендії злетів. А в мене сусід у гуртожитку шмотом приторговував. Ну я, значить, напросився з ним на завіз. Сподобалось. Почав ходити, ― пригадує Роман, із чого все почалось.

Першою річчю, яку він продав, був віндстопер Everest. Чистий прибуток сягнув 456 гривень.

― І я тоді подумав: два таких віндстопери на тиждень ― і можна не ходити на роботу. Дохід такий самий, зате скільки з’являється вільного часу. Тоді ж і звільнився з контори, де брехав майбутнім абітурієнтам історію.

08:20 Публіка прибуває розмаїта. Ще той вертеп: пенсіонерка-кульбабка, чувак, на якому від татух живого місця не лишилося, вагітна шістнадцятилітка. Двоє старшокласників довго сперечались і все ж вирішують лишити портфелі у камері схову сусіднього АТБ. Ґанок перед магазином наповнюється теревенями й цигарковим димом.

Роман розповідає, що на київських секондах кілька разів бачили барабанщика з BRUTTO.

До нас підходить пара. Обом років по 30. Неозброєним оком видно ― люблять мандрувати.

― Ну, як тобі Ельбрус? ― цікавляться в Романа.

― Як Говерла, тільки не Говерла.

Оля і Саша ― переселенці з Луганської області. Секондом вирішили займатися після поневірянь по столичних роботодавцях. Трудяться сімейним підрядом. Він займається чоловічим одягом, вона ― жіночим. З того й живуть. Окрім прямої конкуренції, з Романом їх пов’язує інтерес до гір. І незрозуміло, що сильніше.

Випадкового пасажира легко відрізнити від профі. Він нікого не знає, тому ні з ким не спілкується. Нервова розгубленість. Незручний, як і в мене, одяг. Професіонали кучкуються, голосно сміються й розповідають останні новини. Усі в кросівках. 

― Тут багато цікавих персонажів, ― розповідає Роман. ― Он, бачиш, повна жінка і дєвочка біля неї? Це Марина з донькою. Була заміжня за бізнесменом. Хотіла йти вчитись ― не пустив. Мовляв, сиди вдома, займайся дитиною, всі витрати я беру на себе. І дійсно брав. А кілька років тому знайшов собі якусь бе і пішов із сім’ї. В Марини ― ані освіти, ані професії, ані трудового стажу. Добре, хоч квартиру лишив. От вони з донькою і приторговують шмотками.

Розпитую в Романа, яким чином відбувається торгівля.

― В основному інтернет. Хтось на OLX, хтось на інших майданчиках. У мене з друзями є група ВКонтакте. Надсилаємо «Новою поштою», самовивіз також практикуємо. В окремих випадках, коли ігра стоіт свєч, можу навіть адресно доставити.

Із забороною ВК хлопцям стало важче. Втім, не набагато. Переважно їхні клієнти ― постійні. Це, як правило, туристи-походники, альпіністи, мандрівники, просто фанати активного відпочинку. Загалом, усі, хто не бачить сенсу платити за нові черевики $300, якщо їх можна купити в Романа за $50.

― Ну і, само собою, ми продаємо тільки якісні речі. Таке трапляється рідко, але якщо після покупки виявлено брак, ми повертаємо гроші. В нас хороша репутація. Наші клієнти нас люблять.

08:40 Всі й досі роззосереджені по п’ятачку ґанку . В чергу поки що ніхто не стає, але і від дверей, про всяк випадок, далеко не відходить. Стартова смиканість бігунів на короткі дистанції. Нерви. 

Фальстарт таки відбувся. 

Один барига наблизився на критичну відстань до входу. Решта розцінили це як постріл стартового пістолета й також стали підтягуватись. І ми з Романом там. Переді мною колюча потилиця, позаду ― вологе дихання в карк. Черга півколом, ніби ластівчине гніздо, прилипла до дверей.

Дехто вже тримає напоготові великі рябі сумки.

Загалом, цей натовп важко назвати чергою. Нервове скупчення з броунівським рухом, де кожен намагається втиснути плече поміж передніх, відтоптати ноги заднім, одне слово, зайняти кращу позицію.

― Куда лізеш, бля?

― Завали їбало.

― Я твою мамку завалю.

― А-а-а, я ж пошутив.

08:50 Запах бітуму змішується з прілим духом прогуляного душу. Раптом чергу хитнуло. Кілька міцних хлопців під ремствування жінок і мовчання чоловіків клином протискуються до дверей. Роман пояснює, що це ті решта, які приходять під сам занавєс.

― Оце молодьож пішла, ніякого уваженія! 

― Нам занімали! 

― Безпредєльщики! ― не замовкає тітонька. До неї долучається хор інших, не таких сміливих, голосів.

― Мать, ми твоїх ліфчиків трогать не будемо, всім усього хвате.

― Мамці своїй таке казать будеш, сопляк.

― Ги-ги-ги.

Дугою широких спин пацани закрили доступ до дверей. Працівниці магазину ледве протискуються на роботу. 

― Значить так. Я біжу на одяг, ти біжи в самий кінець залу. Стелажі з взуттям там, ― дає мені фінальні інструкції Роман. ― Будеш сьогодні моїм асистентом. 

08:58 Чергу гойдає з боку в бік. Я втрачаю опертя і сліпою ногою намагаюся намацати край сходинки.

09:00 Хтось шарпає двері. Поштовх назад. Коротка тиснява у проході ― і вся маса рине всередину. У найвідповідальніший момент я повністю втрачаю опертя, але задні мене вносять.

Коли я добігаю до стелажа, вершки вже знято. Лишились або ласти 47-го розміру, або ляльковий 38-й, або просто очевидний мотлох. Ось що мав на увазі Роман, коли казав, що вся годнота розбирається у перші 30 секунд після завозу

Мчу до стелажів зі взуттям. Краєм ока помічаю Романа. Зі швидкістю машинки для підрахунку банкнот він перебирає верхній одяг. 

Коли я добігаю до стелажа, вершки вже знято. Лишились або ласти 47-го розміру, або ляльковий 38-й, або просто очевидний мотлох. Поряд зі мною чувак задоволено міряє новенькі Nike Air Max. В іншого в руках біліє пара Lacoste. Ось що мав на увазі Роман, коли казав, що вся годнота розбирається у перші 30 секунд після завозу. Баригу ноги годують.

09:10 Поряд зі мною височенна жінка в панамці жбурляє на стелаж пару чорних лакованих черевиків. Жовта нитка на підошві видає Dr. Martens. Дійсно, вони. Міряю. Мій розмір, і начебто без дефектів. Хоч якась радість. Бо асистент із мене виявився так собі.

Залом носяться люди, розминаються, таранять одне одного. Саранча в банці. Вони гортають вішаки з одягом, ніби сторінки нецікавої книжки у пошуках ілюстрацій. Те, що подобається, скидають на підлогу. Тут і там по всьому залу ― купи одягу. Смердить потом і дезінфекцією.

09:30 Полювання завершено. Кожен розбирає здобич. Ретельно оглядає шви, згинає та розгинає підошву ― чи, бува, немає тріщин. Матюкаючись у бороду, відкидає набік браковане. 

Застаю Романа за перевіркою блискавки в пуховику. Туди-сюди, застібнув-розстібнув. 

― Жирок, ― реагує він на мої «мартінси».

Перш ніж я встигаю поцікавитись його успіхами, до Романа підходить один із «безпредєльщиків». Той, що обіцяв сварливій тітоньці не чіпати її ліфчиків.

― Ого. За скоко продаш?

― Не продаю, ― відповідає Роман.

― А можна подержать?

Безпредєльщик жадібно роздивляється непримітний пуховик оливкового кольору, акуратно мне його в руках. Скрушно видихнувши, повертає Романові.

― Три куска.

― Я ж сказав, не продаю.

― Тю, та його дороже ніхто не купе.

― Ну і хорошо, ― усміхається Роман, ― сам носитиму.

Але чутка поповзла. До пуховика, ніби до святині, йде народ. Подивитись, помацати. Навіть приміряти, якщо Роман дозволить. А дозволяє він далеко не всім.

― Ей ти, Іксіксель! Куди? Кажу, розтягнеш!

Пуховик збирає на собі пучок голодних поглядів. Приходить іще один паломник: із білими поросячими бровами та сваргами на ліктях.

― Здарова, ― мені відразу не подобається його тон.

― Здарова, ― відповідає Роман.

― За скока «стонік» отдаш? 

― Він не продається.

― Нє гоні, їбать! Я же твоєво барахла нє трогаю.

― Трогай, хто тобі не дозволяє?

Прикидаю, що буде, коли дійде до бійки. Чувак не набагато більший за мене чи Романа, але насторожує його сутулість. Нехороша така, властиво боксерська. Разом із Романом ми ще, може, впорались би, але поодинці ― без шансів.

― Ти в курсє, что ето тєматіческая вєщь? ― веде далі він.

― Ти ж розумієш, що ти неправий.

― Йобта, да какая разница, прав ― не прав? 

Тим часом біля каси щось відбувається. Охоронець тримає петеушника. Той намагається прорватись до виходу.

― Не маєте права!

― Ану розстібни куртку! ― кричить охоронець.

― Хуль вам, а не куртку!

Інші малолітки намагаються визволити товариша, однак між ними щільним кордоном стає товста продавчиня. Під час метушні у впійманого з-за пазухи випадає дві футболки. Він усе ж виривається з рук охоронця і рветься до дверей, але на ньому виснуть тітки. Охоронець тим часом зачиняє двері на ключ.

― Валя, визивай поліцію.

Двері на замку, поліція уже в дорозі, тому винуватця пускають погуляти залом. Все одно тікати нікуди. Він роззирається навкруги, метушиться, ніби звір у клітці. І раптом починає бігти у протилежний від виходу бік. Ніхто, навіть його товариші, не розуміє навіщо.

Аж поки петеушник не відчиняє вікно.

У поспіху він втрачає рівновагу і задом, як водолаз, випадає на вулицю.

Коли метушня влягається, бик повертається до нас. Він жбурляє в Романа футболку.

― На, подавись!

― Дякую, ― спокійно, по-махатмагандівськи, відповідає Роман. Бик іще деякий час дивиться на нас, потім іде геть.

― Прямо якось неприємно, ― каже Роман. ― Звідки, головне, взявся?

09:50 Охоронець пояснює ситуацію прибулим поліцейським. Біля каси та примірочних ― черги. Допомагаю Романові розвісити кілька забракованих футболок. Лишається улов: штани Mammut, трекінгові шкарпетки Salomon і причина народних хвилювань ― пуховик Stone Island.

Повільно рухаємось до каси.

― Ну як? ― питаю Романа. ― Це хороший завоз?

― Так собі. Але «стонік» витащив. 

Розраховуємось на касі. Мої «мартінси» заважили на 237 грн. Роман за своє заплатив майже 500. Він у хорошому гуморі.

― Носочки можна за 150 продати. На штани поставлю п’ять сотень. А «стонік» після хімчистки і за 8 штук зайде.

― Не дорогувато?

― Заберуть у перші пів години. Ще битися будуть.

Після душного залу повітря вулиці особливо смачне. Навіть зі смаком бітуму. 

― Ніколи не думав знайти нормальну роботу?

А що, по-твоєму, нормальна робота? Офісна п’ятиденка з 9 до 18? Водичка з кулера і гречка в судочку? Тут, на секонді, ― життя, непередбачуваність, інтрига

― А що, по-твоєму, нормальна робота? ― як і очікував, моє питання Романа бадьорить. ― Офісна п’ятиденка з 9 до 18? Водичка з кулера і гречка в судочку? Халявне бухло на корпоратосі?.. Розумієш, люди, вони ж як тварини ― діляться на диких і свійських. Тут, на секонді, ― життя, непередбачуваність, інтрига. Буває, раз завоз хріновий, другий раз, третій… Грошей нема, за квартиру платити нічим, останній етот самий без солі доїдаєш. А потім оп ― і взяв «стонік». Або пару дорогих альпійських ботів. Так цікавіше, ніж стабільний конверт укінці місяця. Плюс ти сам собі начальство. Стрелило в голову ― за пів години зібрався й поїхав у гори. А коли вернувся ― вкалуєш, як проклятий, жодного завозу не пропускаєш… Є такий письменник, Тарас Прохасько. Так-от, своїм найбільшим життєвим успіхом він вважає те, що не повинен ходити на роботу.

10:00 Після завозу перекупники ненадовго затримуються під магазином. Помірятись уловом, порадіти, позаздрити. Хтось телефонує пацанам з іншого секонду ― що, мовляв, узяли сьогодні, трудяги? Всі, хто до нас підходить, вітають Романа з пуховичком. Але один зацікавлюється моїми «мартінсами». Дозволяю йому приміряти.

― Братанчик, я вже їх пів року ловлю. І розмір мій.

― Емм.

― 600 рубчиків і жирний плюс в карму зверху. Ну?

Дивлюсь на Романа. Той розводить руками. На мить задумуюсь, чи дійсно потрібна мені друга пара «мартінсів», хай навіть іншої моделі.

― Штука, ― кажу.

― Та ну, скинь хоть соточку.

― Штука.

― Ладно.

Чувак відслинявлює десять соток і простягає мені. Разом із черевиками повертаю йому чотири папірці. Той розпливається в усмішці. Дякує. Йде від нас ледь не підстрибом. Мав би хвіст ― виляв би.

― З почином, ― усміхається Роман. ― Далеко підеш.

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]