Хочу додому

У ніч на 17 березня Україна припинила авіасполучення з рештою світу і фактично закрила свої повітряні кордони. Про цей вимушений крок, який мав би завадити поширенню всередині країни коронавірусу COVID-19, українцям раптово повідомили за три дні до закриття сполучення.

Скільки співгромадян на ту мить перебували за межами країни і скільки з них лишаються за кордоном і досі, точно не знають навіть у МЗС. Лише в одну групу в Telegram, яка називається «Хочу додому» і де обмінюються інформацією ті, хто прагне повернутись в Україну, додалося вже майже три з половиною тисячі користувачів.

Ми зв’язалися з кількома українцями, які в момент відеозвернення Президента Зеленського перебували за кордоном, і розпитали про те, як це — опинитися за межами власної країни, коли світ охопила пандемія. 

Сергій та Дар’я. В день, коли Україна оголосила про закриття авіасполучення, щойно дістались до Ріо-де-Жанейро. Весільну подорож до Бразилії планували майже пів року. 

Два тижні тому ми одружилися. Мріяли про відпустку в Бразилії і завчасно, за чотири місяці, купили квитки. Спланували маршрут: три дні в Ріо, ще три — у маленькому поселенні на березі океану, де нічого не відбувається і можна просто чілитись. І на завершення хотіли побачити каскад водоспадів на річці Іґуасу. Тащойно прилетіли, виявилося, що нам треба терміново повертатися в Україну. 

Дорога до Бразилії зайняла в нас чотири доби: Київ — Відень — Стамбул — Сан-Паулу. Коли вилітали з Києва та Відня, загальна ситуація була більш-менш спокійною і ми не хвилювалися. Лише у Стамбулі перед останнім перельотом, який мав тривати 13 годин, прочитали новину про те, що США вводять travel ban. Ми вже були втомлені, сонні і, хоч і відчували легку тривогу, все це здавалося нереальним. Важко було усвідомити, що це початок світової тенденції. Але у перший же наш ранок у Ріо дізналися, що Зеленський оголосив про закриття українських кордонів. 

Усвідомлювати, що подорож, яку ми так довго планували, має завершитись у той самий день, було прикро. Але ми чесно намагалися змінити дату зворотного вильоту одразу ж — не вийшло.

Нам просто не вдалося зв’язатися з авіакомпанією. Зрештою, ми все одно не змогли б скористатись квитками. Коли наступного дня ми таки змінили дату і йшли на посадку, на стійці реєстрації Turkish Airlines нас відмовились брати на борт. До України ми би все одно не встигли, бо сісти у Стамбулі мали тільки о 22.30 неділі. Проте думали, що залишимося в Стамбулі — зрештою, звідти до України ближче і це принаймні один континент. Але виявилося, що на той момент Туреччина вже закрила кордони для всіх, хто протягом останніх двох тижнів був у низці європейських країн, у тому числі в Австрії, де ми мали пересадку. 

Ми були розгублені. Звернулися до українського консульства, але там втішних новин для нас не було — чартерів до Бразилії ніхто відправляти не буде, тож нам побажали гарного відпочинку й порадили власними силами намагатися дістатись до Європи.

Авіакомпанія була готова вдруге змінити нам квитки — ми мали лише обрати напрямок. Ніколи не думав, що, обираючи будь-яку європейську столицю, зупинюсь на Мінську. Рейси на Київ, на жаль, коштували від тисячі доларів на одного — ми собі такого дозволити не можемо. Але з Мінськом теж не вийшло — сполучення не було. Зрештою, наша найближча надія зараз на маршрут Сан-Паулу — Дубаї — Будапешт. В Угорщину нас так чи так не пустять, тому плануємо залишитися в Дубаї. Є надія, що там більше українців у схожій ситуації, а значить, повернутися додому буде легше. 

Те, що таке рішення логічне, нам підтвердив і місцевий український консул. Щоправда, іронічно він назвав це перельотом із вогню та в полум’я. Досі ми не знаємо, чи нам це вдасться, — літак за розкладом вилітає за кілька годин. 

Ми думали й про те, щоби залишитися в Бразилії. Це звучить заманливо. Але світ за нашої пам’яті ще ніколи не стикався з такою пандемією, тож годі передбачити, як будуть розвиватися події. Навряд чи така світова ізоляція завершиться за три тижні. А зависнути на чужому континенті без чіткого розуміння, коли зможемо повернутись додому, — не надто приємна перспектива.

Відпочивати, поки ми тут, все одно не вдається через стрес, але ми намагаємося хоча б не втрачати оптимізму. Зрештою, пандемія тут досі не відчувається. Лише в аеропорту на екранах показують інформацію про кількість інфікованих. Але на вулицях Ріо повно туристів, у готелях, ресторанах теж чимало людей. Єдине, що нагадує про небезпеку, — цілковита відсутність санітайзерів у продажу. Ми тут гуляли в одному стрьомному районі й випадково купили там півлітрову пляшку — переливаємо тепер у маленькі пшикалки від хлоргексидину й обробляємо руки. Купили також 25 масок за 500 гривень на наші гроші. Сміємося, що коли повернемося нарешті в Україну, зможемо їх роздавати.  

Дмитро та Анна. Повертаючись із відпочинку у Швейцарії, через ремонт залізниці запізнились на запланований рейс. Застрягли в аеропорту на добу з чотирирічною донькою.

Дмитро: Це був збіса складний, але по-своєму корисний досвід. Так сталося, що дорогою до аеропорту нам, через ремонтні роботи в залізничному тунелі, довелося зробити гак. Потім через дезінформацію на вокзалі ми втратили ще сорок хвилин і зрештою запізнились на посадку. 

Коли дістались до аеропорту, почали шукати інші варіанти перельоту. Найближчий рейс був о 20.40 з 10-годинною зупинкою в Белграді. Не фонтан, але може бути. Ціна питання на трьох дорослих і дитину — близько 1700 євро. Купуємо квитки, чекаємо реєстрації та посадки.

Настає час, здаємо багаж, проходимо паспортний контроль, отримуємо штамп «вибув» і йдемо на посадку, яка повинна початись о 20.10. І от перед самим початком посадки раптом чуємо оголошення: Сербія закриває кордони для всіх, у кого немає сербського громадянства. Навіть на рейсах із пересадкою.

Це було жорстко. Інших квитків просто не існувало. В касі аеропорту нам порадили летіти через Відень — звідти квитки на Київ були на понеділок 16 березня. Але Київ у цей час уже мав бути закритий, тож імовірно, що цей рейс скасували б. 

Ми почали писати у фейсбук до знайомих і шукати рішення. Тим часом ситуація із закриттям кордонів тільки погіршувалась. Аби зробити хоч щось, купили квитки в Амстердам, аби звідти летіти до родичів у Бельгію і там спокійніше шукати варіанти. У той самий час моєму братові вдалося взяти єдиний квиток на МАУ до Києва для мами, яка теж була з нами. Вирішили ночувати в аеропорту.

Анна: Ми всі були втомлені та знервовані. Особливо втомилася наша донька Маша (їй чотири з половиною). Ми в той день прокинулись о 7й ранку, щоби встигнути в обід на літак, а далі були змушені лишатись в аеропорту. Їхати в готель не було сенсу, бо ми ж навіть не знали, коли й куди зможемо вилетіти. У багажний візок поклали валізи, зверху кинули куртки і там поклали її спати. В аеропорту ми пробули майже добу.

Дмитро: Вранці, десь о 4-й годині, я вирішив перевірити, що є на Google Flights. І випадково знайшов квитки Swiss International Air Lines на двох дорослих і дитину. Ще й ціна адекватна — 430 євро за трьох із багажем. Квиток МАУ до Києва на одну людину, який ми купили для мами, коштував 800 (!) євро. Ми порадилися й вирішили брати. Чому радилися? Тому що рейси скасовували абсолютно навмання і гарантій, що цього не скасують, не було. До останнього ми не вірили, що зможемо полетіти додому.

Марія, Вова, Надія. Полетіли на Кіпр за день до оголошення про закриття Україною кордонів та авіасполучень. 

Марія: Моя логіка була такою: якщо по всьому світу почнеться триндець, то краще пересидіти його там, де тепло, хороша медицина і де мені точно не доведеться ходити на роботу, бо в моєму офісі в Києві норма приходити на роботу хворим. Кіпр, зрештою, острів — там мало бути спокійніше. Так я собі міркувала, а тому зняла готівку, поклала ще на всякий випадок гроші на валютний рахунок, купила хорошу страховку на довший період, зробила довіреність для батьків і, виходячи з дому, вимкнула в квартирі електрику.  

Я попереджала про це своїх друзів, з якими ми спланували цю подорож. Але вони не взяли моїх слів до уваги, сказавши, що ми поговоримо про це за пляшкою вина вже біля моря. 

В день, коли ми прилетіли, на острові було 19 підтверджених випадків, з них 5 — на окупованій частині. Дані там оновлюють кілька разів на день. Школи та інші навчальні заклади закриті на карантин, у будинках для людей літнього віку заборонили відвідування, всі музеї закриті. Транспорт працював, його постійно дезінфікували.

Працює цілодобова гаряча лінія (навіть дві), на яку потрібно дзвонити у разі виникнення симптомів у себе або ще в когось. Тестують усіх, у кого є симптоми. Людей з підозрою відправляють в інфекційні бокси, якщо діагноз підтверджується — у спеціально виділену лікарню у Фамагусті. Хоча її ємність — всього 120 чоловік, але й на острові людей трохи більше мільйона, тому на хворих мало б вистачити.

У Лімассолі на вулицях людей було мало, як зазвичай у цей час — просто не сезон. У супермаркетах їжі повно. У закладах усюди санітарайзери, перед кожним відвідувачем обробляють столи і приносять знезаражувальні серветки. В цілому, ми почувалися там в безпеці.

Коли Зеленський оголосив про закриття кордонів, я вже навіть починала шукати квартиру на Кіпрі. Але мої друзі почали панікувати й накрили панікою навіть мене.

Вова: Взагалі-то, в нас була запланована відпустка в Римі на ці дати. Але коли почався карантин, в МАУ пішли назустріч і «заморозили» наші квитки з правом скористатися ними протягом року в будь-який інший момент. Та ми вже налаштувались на відпустку й вирішили поїхати кудись в інше місце — найбільш безпечним і дешевим з огляду на рейси від Wizz Air нам здався Кіпр. Ми летіли всього на 5 днів і планували повернутися в Україну вже 17 числа. На більш ранню дату авіакомпанія рейс не переносила, тож ми почали шукати альтернативу. 

Ввечері подивилися, що на МАУ є квитки по 5 тисяч гривень. Вдвічі дорожче, аніж ми летіли сюди, але може бути. Чомусь не взяли їх одразу — вирішили подивитися, що буде зранку. Зранку ті самі квитки коштували вже 15 тисяч! Але навіть за таку ціну їх неможливо було купити. В банку висла система верифікації — смс на підтвердження оплати просто не приходили. Кілька годин ми намагались купити квитки, підключали родичів в Україні, які дзвонили в підтримку банку, але безрезультатно. Зрештою зникли і ці квитки. Ми повернулися в готель і лише те й робили, що кілька довгих годин оновлювали сайти в пошуках нових квитків. Лише під ніч це вдалося — купили три квитки за 45 тисяч гривень. Але, зрештою, мали повернутися додому вчасно.

Надя: Нас дуже засмутило ставлення українського консульства. Ми подзвонили їм майже одразу, описали ситуацію, спитали поради, як найкраще діяти. Ніхто не запитував наших паспортних даних, не питав, скільки нас, — прекрасна жіночка на лінії порадили лише шукати житло на Кіпрі і планувати свій час тут.

«Ми не можемо врятувати всіх!» — сказала вона. Хоча, наскільки ми зрозуміли, в консульстві не мали плану порятунку ні для кого. 

Ще було дивно, що в аеропорту майже ніхто з персоналу не мав масок. Так само як на рейсі Wizz Air, яким ми прилітали. Можливо, таке рішення компаній продиктовано небажанням налякати клієнтів. Я працюю в готелі у Києві, й наше керівництво саме з таким поясненням відмовило мені у проханні надати всім співробітникам маски. 

Після реєстрації в аеропорту треба було стандартно пройти огляд речей. Але теж було неприємно, що всіх пасажирів пускали тільки через дві змійки. Хоча змійок там було більше десятка. Виходить, що понад сотня людей купчилась в одному місці — і це в час пандемії вірусу, який передається повітряно-крапельним шляхом! Хоча в літаку пасажири, які летіли в Україну, майже всі були у масках. А поряд із нами сидів хлопець, який обробляв руки санітайзером кожні дві хвилини. 

Вже у Києві в рукаві на виході з літака нас зустріли хлопці з Нацгвардії, які виміряли температуру кожному. І хоч мої показники в нормі, на роботі — після відвідин Кіпру — мене попросили два тижні побути в самоізоляції. Трохи сумую за роботою та колегами, все ж добре бути вдома. В усіх сенсах цього слова. 

На тепер Україна сформувала точки-хаби, з яких громадяни України гарантовано зможуть дістатись до України. Їх перелік, а також інші інструкції для тих, хто не встиг повернутись в Україну до 17 березня, можна знайти на сайті МЗС.

Фотографії надані героями матеріалу.