«Хлопці, не копіруйте Примаченко»

Митець виводив фарбами «хижака», поки росіяни дерлися в його село. «Не роби минух», — повторювала колись малому Василеві Марія і вчила ретельно замальовувати прогалини.

Василь Шелігацький більшу частину свого життя провів у Росії. У Розважів повернувся перед повномасштабною війною, тут і прокинувся хист до образотворчого мистецтва, який він затамував у собі на десятиліття. Малював навіть тоді, коли село окупували росіяни: тепер війна читається у сюжетах його простодушних, на перший погляд, картин.

Уже після звільнення Розважева Василь втратив дружину. Вона померла внаслідок пережитого стресу. Але не втратив бажання тримати пензля. Може навіть — навпаки.

Повернення

У селі Розважів на Київщині всюди можна побачити слід Василя: на зупинці, у школі, у кількох будинках… Не потрібно бути знавцем наївного мистецтва, щоб виявити: десь тут живе митець — представник цього напряму. Варто все ж почати з хати, яка у цій історії є чи не найсуттєвішим рушієм подій та обставин.

У своєму просторому дворі 72-річний Василь Шелігацький швидко вітається з нами й одразу переходить до діла — показує художні роботи Каріни, яка приходить до нього вчитися малювати, коли батьки привозять її до бабусі у Розважів. Її він дуже хвалить за вміння сконцентруватися у добу цифровізації:

— Усі діти зараз в тєлєхфонах сидять, особливо хлопці неуважні.

Сам же він колись був єдиним хлопцем у групі дітей, які ходили вчитися малювати до легендарної художниці Марії Примаченко у Болотню, що за десять кілометрів від його рідних Русаків. Тут же, на Київщині.

В охайній  хаті Василь працює та зберігає свої картини. Подекуди вони висять на стінах, а деякі дбайливо упорядковані у сусідній кімнаті. «Материнські сльози», «Вазон у розбитому склі», «Березнева ніч», «Хижак», «Лютий звірюга» — це з воєнного циклу, їх він створив під час окупації. Каже: вважає назву надважливою частиною полотна.

Одна з таких назв — «З 8 березня»… Поки Василь розповідає про неї, дізнаємося, що його доньці сьогодні виповнюється 49 років і  живе вона в місті Усінськ, що в Республіці Комі (Росія). «Березнева ніч» — із датою виходу росіян із Розважева: 31 березня 2022 року.  Заключною у його циклі буде «Салют перемоги». На ній немає дати.

В армії Шелігацький малював плакати та різну наочність. Згодом працював над тим же у Будинку культури в селі Демидів. В обмін на агітмалюнки для Демидова та Литвинівки (був єдиним художником в околицях) йому дозволили користуватися колгоспною технікою, щоб  копати траншею під фундамент свого майбутнього будинку  на ділянці тещі. 

Хату в Розважеві Василь звів, але теща відмовилася переписати її на нього. Це його образило, й він вирушив на комсомольське ударне будівництво в Усінськ, на північ Росії. Наступні 40 років із дружиною та донькою жив там, працюючи трактористом до самої  пенсії. 

Давно хотів повернутися у Розважів, але зміг це зробити тільки у 2019 році, бо в хаті, яку побудував кілька десятиліть тому, нарешті звільнилося для нього місце. В Усінську померла перша дружина, живуть його дорослі діти та ростуть онуки. З переїздом на північ Василь перестав професійно займатися творчістю. Розмальовував кухонні дошки і здавав їх у магазин «під реалізацію», щоб якось протриматися у час, коли «все розвалювалося».

Мати Василя дочекалася його повернення на Батьківщину і померла за чотири дні після зустрічі.

Громадянство після розпаду СРСР Василеві дісталося російське, хоча за національністю він — українець. На паспорт громадянина України матиме право тільки після декади постійного проживання тут.

Перші фарби

Один із об’єктів у Розважеві, який Василь прикрасив від руки, окрім кількох хатів та зупинки, — школа. Щойно Василь її бачить, з особливим сентиментом згадує перші у житті фарби:

— У директора моєї школи була донька, Люда. Вони й жили в школі, а коли звідти виїжджали, викинули за собою сміття. Серед нього я й знайшов акварельні фарби «Нева» в тюбиках і пензлики.

Тоді Василеві було років п’ять. Саме це, каже, стало точкою відліку його творчого шляху. А восени 1964-го шкільна вчителька повела Василя та 27 його однокласників пішки з Русаків у Болотню на екскурсію до Марії Примаченко. Після цієї зустрічі хлопчина став регулярно ходити/їздити до мисткині на заняття.

— Із Русаків до Болотні 10 кілометрів на велосипеді їхав, коли була грязюка — пішки, а взимку — на лижах. Іноді ночував там. Влітку бував у Болотні дуже часто.

Особливо  йому подобалося малювати гуашшю Марії, яку їй привозили з Києва. Фарба осипалася, тому до неї додавали яєчний жовток. Зараз він домішує клей ПВА

Примаченко збирала коло себе дітей і вчила їх малювати.

— Марія — проста селянська баба, — говорить Шелігацький. — Усі вважали, що це не малювання, а так, дитяча забава. Як в селі говорили: «Ой щось там мазюкає».

Уроки проходили у неї вдома. Показувала, як зображати квіти, звірів, листя. Коли малював, то у нього завжди були «минухи»  — незафарбовані дрібні ділянки. 

— Це площинне мистецтво, лист за квітку не заходить. Я ж постійно лишав «минухи» — не замальовував маленькі ділянки, цяточки, відтак лишалися білі прогалини. «Вася, не роби минух», —  говорила Марія. 

Примаченко давала домашнє завдання — намалювати чи то квітку, чи то звіра з уяви. Він приходив уже з готовим малюнком, й вона його коригувала. Марія була терпляча, на Василя не сварилася. Він сміється і каже, що, напевно, був її улюбленцем, бо став єдиним хлопцем серед дівчат, котрі приходили до неї вчитися.

Нині у хаті Василя чимало дипломів за досягнення: частина з них видана у часи Радянського Союзу, а частина — нові здобутки, грамоти-індикатори визнання його майстром народної творчості.

— У 60-х роках мистецтвознавець  Григорій Мєстечкін опікувався виставками Примаченко і нашими теж, як учнів. Він казав: «Хлопці, не копіруйте Марію Примаченко, виробляйте свою дорогу, свій почерк». Отак я намагався виробляти своє.

Бажання малювати після сорока років сплячки прокинулося у Василя невдовзі після повернення на рідну землю. Сталося так, що завітав у Болотню. Там зустрівся з невісткою Примаченко, Катериною, відвідали могилу мисткині, згадували минуле, уроки, її сина Федора, який для Василя став старшим товаришем і з яким часто разом поралися на городі, каталися на конях багато декад назад.

 — Після розмови з Катею повернувся додому, взяв до рук пензлик і став згадувати все. Як вулкан прорвався: я почав малювати, — каже він. 

Творчість рятувала художника під час окупації. Такої опції, як перестати малювати до моменту, поки ворог не вийде з громади, Василь навіть не розглядав.

— Розумієш, все, що в мене на душі тоді творилося, — в цих роботах.  У нас тоді, правда, світла не було, так я тільки у світловий день малював. Матеріал мав, фарби мав, — згадує.

Каже, щось подібне переживала і Примаченко — коли малювала цикл робіт, присвячений Чорнобильській катастрофі. У 1986 році Василь навідався в Україну:

— Я ж саме був тут у відпустці. А як приїжджав, то постійно заходив до неї в гості. Я, бач, малював те, що в мене наболіло про війну, а вона — те, що боліло їй: всі боялися наслідків Чорнобиля.

Василь показує світлину, яку під час чергового візиту до Примаченко зробила його перша дружина: на ній Марія та її полотно, Василь зі старшою донькою та Федір.

— Раньше за це все дипломи, грамоти, медалі давали. А за гроші не робили, всігда стіснялися про заробітну плату спросить. Це мистецтво не кожний же розуміє, — міркує, споглядаючи фото. —  Коли Примаченко дали Шевченківську премію, то вона викупила за ті гроші сарай під мастєрську. Тоді ще хорошо: ватману привезуть, фарб із Києва, така помощь була. Марія Оксентіївна сказала: «Що ж вони мені дали жить, як вже жить нема коли?». Оце мені запомнилось.  Всігда у нас відомими після смерті становляться. 

«Така нєжность»

Росіяни вперше прийшли у дім Василя в лютому 2022-го. В годині девʼятій, коли вже було темно. У хаті в шафі у квадратних пляшках стояла горілка. Окупант ретельно просвітив пляшки ліхтарем, відкоркував та знову закоркував, нічого підозрілого там не знайшовши. Згодом група із чотирьох солдатів пішла подивитися на сарай і лазню, в якій Василь із Галиною, його другою дружиною, ховалися від вибухів.

— А кто у вас тут спіт?

— Жінки ховаються від вибухів.

— А навєрху что там у вас в сумках?

— Я не пам’ятаю, що вчора де поклав, а ти мене питаєш. 

Російський солдат почав обшукувати лазню.

— Що ви шукаєте?

— Іщєм украінскіх солдат і оружиє.

Відповів, що їх тут не бачив і зброї тут ніколи не було. На прощання окупант мовив: «Ізвінітє, что потрєвожилі».

—  Думаю: ні хрена собі, така нєжность.

Наступного дня по хатах з обшуками ходили вже значно більші групи російських солдатів. На своїй ділянці Василь показує місця дислокації особового складу та важкої техніки ворога: 

— Один (бронетранспортер, — авт.) стоїть стволом на хату повернутий, другий ззаду отак, теж на хату націлений. Третій — ось тут, коло груші, стволом до нас. Галя кричить: «Васю, зараз по хаті будуть стріляти!».  Я їй: «Дивись, яка груша велика: дуло зламається».

Василь проводить нас вузькою лісовою стежкою на місце, що недавно було табором росіян. За собою, як це у них заведено, ті залишили немало сміття.

— А я так — за соком іду березовим… Тачку взяв, банок набрав.  Тут чотири чоловіка з лісу з автоматами навпроти.  «Ви куда?» — питають.  «За соком березовим».  «Так, стоп, нєльзя в лєс».  Ну я повернувся, а Галя там полуницю граблями загрібає (на городі працювати дозволили). То я кажу Галі: «Ну його, цей березовий сік, бо чорт його знає, кому що в голову стрельне». Вони стояли в 50 метрах буквально, — згадує Василь.

За дня малював та порався на городі. На ділянці є маленький ставок, у який Василь закидав сіті. Щоб відволікти дружину від жаху окупації, збудував теплицю (вдалося вихопити в магазині останній моток плівки). До війни у Галі було дві улюблених справи: торгувати та вирощувати розсаду. Окупацію вона переживала дуже важко.

— Бахкає, вона вся біла. «Галю, не бойся, — кажу. — Страшно, коли до нас летить, а коли від нас — не страшно». Крупнокаліберна зброя, вертольоти, самольоти над самим лісом. Голосно цілодобово. Як тільки тиша, аж дико. Вони їдуть, колона на 30-35 машин. Транспортіри, танки, інша техніка. Сусід поруч дрова коле, я теплицю роблю.  Напевне, думали: що за дід-придурок?

В один із днів окупації Галя побачила, як двоє російських солдатів женуться за сусідом, й одразу побігла попередити Василя, що саме працював над картиною «Хижак», з якої неозброєним оком видно, про кого йде мова.

— «Утікай, ховай скоріше, бо якщо зайдуть…» — каже. А там прапор триколор, голова орла двоглавого, там-от і руки (бачиш?) не орла, а людські руки, бо хижак на квітучу Україну нападає, як говориться. Я картину взяв — і бігом в лазню, — розповідає художник.

Василь сховав її поміж стелажами, завернувши в ганчірʼя, але того вечора окупанти не зайшли в хату. 

Під час окупації рятувалися зерном із сільського складу. Спочатку Галя перемелювала пшеницю у мʼясорубці, пізніше з товаришем та його дружиною зерно перетирали в саморобній дробилці. Крупу пересівали, з неї пекли і варили. На десерт до чаю «борошно» змішували з варенням, яке було в погребах, і пекли коржики. Шматок в горло не ліз, а з часом навіть стало смачно, всі звикли. Їли запаси з городу.

— Схудли трохи, стали себе чувствовати бодрєй.

З Галею Василь знайомий з дитинства, вона теж із Русаків. Спілкуватися почали, коли Василь Іванович повернувся в Україну.  Вирішили розписатися, бо подобалися одне одному і хотіли вести разом хазяйство: їздити 30 кілометрів туди й назад незручно.

— Подали заяву в РАЦС, 26 лютого мали розписуватися, і Галя повинна була отримати закордонний паспорт, щоб поїхати в  Усінськ, побачити північ.  А 24-го почалося, — згадує Василь.

Після того, як окупанти вийшли з області, в РАЦСі сказали, що розписатися можна у будь-який день.

— Я приїхав до Галі на базар, вона там ягодами торгувала, кажу: «Там бумаги є», а вона мені: «Ладно-ладно, подожди». Видно, відчувала щось. Якось після цього в Русаках на могилках, де наші батьки поховані, прибираємо, і вона каже: «Василю, шукай собі невісту». Окупацію пережила, а потім півтора місяця відхворіла і померла. 

У перші дні окупації, як ще мали світло і звʼязок, коли дзвонили родичам у Росію, спеціально виходили на вулицю: щоб ті слухали, як від вибухів розривалося небо.  Спочатку у відповідь чули: «Яка це військова операція? Не може такого бути».  У такій прірві між родичами і ним Василь звинувачує російську пропаганду.  Та все ж він із ріднею залишився у хороших стосунках, бо каже, що з часом до них «щось стало доходити». 

Свою позицію Василь окреслив так:

— Я тут був, і там був: я вже чорне від білого відрізняю.

Проживши багато років в Росії, він прекрасно спілкується рідною мовою, бо українська діаспора — третя  за чисельністю в Усінську. Василь показує журнал ще з довоєнних часів, на сторінках якого йдеться про багатонаціональність міста. В ньому світлина з концерту, де у шароварах, шапках та строкатих спідницях танцюють гопака. Під кінець дійства, згадує Василь, учасники ходили між рядів із тацями, частували горілкою з перцем, салом та хлібом. Співали: «І у вас, і у нас хай буде гаразд, щоб ви і ми щасливі були».

Мітя любить ту, «де путін»

Через вузькі розважівські вулички неспішно підʼїжджаємо до будинку найближчого товариша Василя — Міті. Каже, раніше писали один одному листи. А як ні, то Василь сідав на літак «Сиктивкар-Київ» — і  «о 7-й виїхав із Усінська, а о 5-й вже в Демидові  у тещі самогонку пив».

Затримуємося біля зупинки. Яскраві орнаментні квіти обвивають бетонні кути, а над свіжопофарбованою у синій колір лавкою — символіка Розважева. Почерк Шелігацького. Каже, робив її в подарунок селу. Ще рік тому ліворуч стояв російський блокпост із мінометом.

Стіни Мітіної хатини теж розписував Василь: подарунок другові на день народження. Чоловік гаряче запрошує у двір, з хати виносить домашнє вино, підганяє всіх до столу на веранді та не втрачає нагоди підколоти друга молодості.

— Вася постійно відмахувався, що зайнятий, і не приїжджав. Тунєядець, бо нічого не заробив, і пенсії нема.

Історія їхньої дружби почалася ще до служби в армії, молодими вони їздили до дівчат у сусідні села на конях. Дружили крепко, як любить казати Мітя, поки Вася не «втік на північ». Із Василевих робіт Мітя найдужче любить ту, де є «путін» («Хижак»). Її й радив сховати, як росіяни зайшли у село. Між спробами нагодувати гостей домашніми яблуками та огірками Мітя зізнався, що його жінка —  з Росії, з Бєлгорода.

— Не хоче вона росіян, не признає. Сестрі телефонує, каже: «Я все життя прожила тут, і немає ніяких розмов», а та плаче.

Коли у село заходили окупанти, Мітя напалив у лазні, вимився і став у хаті чекати невідомого.

— Чую: щось гуде. Бачу — танк отак розвертається на хату, кличу дружину з іншої кімнати. Вона питає: «Шо це?». «Ну як шарахне, то побачим, що це!». Я зі своєю двустволкою на танка ж не піду, — згадує той.

Кожен двір має якусь історію, повʼязану з окупацією.

— Одна дочка була, і та підірвалася на міні, коли хотіла виїхати. Думали, що евакуюються.  Їхали машиною через ліс, аж тут колода лежить. Вона вийшла, щоб подивитися. Згоріла майже повністю. Решта пасажирів отримали серйозні поранення, але залишились  живі, — так Василь розповідає історію однієї родини, помітивши дорогою їхній дім. 

Для власної безпеки мешканці Іванківської громади, до якої входить Розважів, повинні були розвішувати білі мішки на воротах, а на руках носити повʼязки. Перш ніж окупанти остаточно зайшли у село, скинули на Розважів касетну бомбу.

— Ця касетка шкоди крепко наробила. Хлопчика 11-ти років вбило, 14-річного підлітка довезли до Іванкова, але врятувати не змогли. Були й інші поранені.

У дні найбільшого пекла Мітя віз поранених односельчан у найближчий шпиталь, до Іванкова. З сусідами назбирав два літра бензину, взяв трьох поранених та й поїхав. На перехресті біля Іванкова машину спинив на блокпості російський солдат. Дебелий молодий чоловʼяга років 25-ти.

— Куда єдєтє?

— Що не бачиш? Люди кровʼю сходять.

— А что такоє случілось?

— Касетну бомбу скинули, поранених везу в лікарню.

Документів не перевіряли, хоча перед цим велосипедом через блокпост намагався проїхати хлопець: його догола роздягнули, обшукали, забрали телефон. На щастя, автомобіль з потерпілими пропустили. На зворотному шляху на блокпості вийшов інший солдат, бурят, теж здоровий лобуряка. Перевірив, хто і куди, сказав: «Ето нє ми. Ладно, єзжайтє». 

Збройні Сили України увійшли у села Іванківської громади навесні 2022-го. Після деокупації Мітя та односельчани допомагали судмедекспертам фіксувати наслідки перебування росіян. 

— Стою з внуком, він махає українським солдатам, ті зупинилися, питають: «Як ви тут?». «Ну живі», — кажу. Старший лейтенант запитав, чи малий із нами тут був увесь цей час. А куди ж ми його дінемо?

Коли чує запитання про те, чи були у його селі колаборанти, в очах у Міті зринає нерафінована відраза.

— КАНЄШНО!

Були такі, що у вільному доступі мали і цигарки, і ковбасу від окупантів, коли місцевим доводилося курити чай та їсти крихти.

— Дали одному палку ковбаси, і воно їздить з орками на тому ВАЗі.  А тоді ж, як закінчилося, всі втекли.  Він зятя мого здав росіянам, коли ті у двір заїжджали. Тоді його (колаборанта, — авт.) носяра виглядала з-під занавєски. Я казав його доньці: як СБУшники приїдуть, то хай молиться, щоб не завітали до мене. Я зроду-вєку нікого ніколи не здавав, а його, кажу, — з гамузом, гада такого. Навіть не подумав би на тих людей. Ні, це не страх. Це просто порода така, — резюмує. 

Мітя з Василем кажуть: краще здохнути з голоду, ніж узяти щось з рук місцевих, котрі після деокупації «перевзулися» і почали роздавати замість російської гуманітарки — українську.

Сам Шелігацький чекає, поки відбудують зруйнований окупантами музей його наставниці Марії Примаченко в Іванкові, бо робіт для великої персональної виставки назбиралось, але через пандемію та окупацію мало що йшло згідно з планом. Однак, можливо, саме тому багато людей і дізналося про існування Василя: проїжджали повз його розмальовану хату в Розважеві, коли прямий вʼїзд до Іванкова з Києва був неможливий через зруйновану паводком дамбу.

*

Щоб показати, як працює, Василь збирає зі столу чашки після чаю, протирає стіл, застеляє його газетою. Поруч — розтягнуте в рамці полотно з ескізом. Починає замішувати  фарбу: до пігментного концентрату потрібного кольору додає клей ПВА. Сідає і методично, неспішно, майже медитативно тонким пензликом кладе колір на бліде тло.  

— Стараюся наздогнати роки, що вже пройшли, — каже поміж тим. — Встаю о 4-5 ранку і кажду хвилину просиджую за роботою. Я малюю більше ніж 8 годин. Мені не до сну — хочеться швидше закінчити і бачити результат.

Варто нарешті замалювати ці прокляті «минухи».