Хіросіма

6 серпня 1945 року вперше в історії людства застосовано ядерну зброю: американський бомбардувальник скинув атомну бомбу на японське місто Хіросіму. Понад 100 тисяч людей загинули, сотні тисяч отримали поранення та променеву хворобу. Рік по тому журнал The New Yorker присвятив окремий номер репортажу Джона Герсі, який зафіксував, що сталося з шістьома японцями, які вижили під час і після вибуху.

У 1985 році Герсі написав новий текст, який став п’ятим розділом книжки: він докладно розповів, як склалася доля шести головних героїв книги.

«Хіросіма» Джона Герсі — класика художнього репортажу та взірець американської журналістики ХХ століття. Книга-репортаж, продажі якої у світі — понад 3 млн екземплярів, вийшла друком українською у співпраці видавництва «Човен» та Лабораторії журналістики суспільного інтересу. Публікуємо уривок з розділу про ранок того дня і перші хвилини після удару.

Отець Вільгельм Кляйнсорґе з Товариства Ісуса вранці в день вибуху чувся кепсько. Японське харчування у воєнні часи не сприяло його здоров’ю, і він як іноземець відчував напругу в дедалі більш ксенофобській Японії; навіть до німців після поразки Батьківщини вже не так добре ставилися.

У тридцять вісім років отець Кляйнсорґе виглядав як хлопчик, який занадто швидко виріс, — з худорлявим обличчям, виразним адамовим яблуком, порожнистими грудьми, звисаючими руками, великими ногами. Він невміло рухався, трохи нахилившись уперед. Постійно був втомлений. Щогірше,разом з отцем Цєсліком, колегою-священнослужителем, вони вже два дні страждали від досить болісної та затяжної діареї, причиною якої вважали боби та чорний пайковий хліб, що мусили їсти. Двоє інших священників, які жили у формації місіонерів, що містилася в дільниці Ноборі-чо, — отець-настоя­тель Ла Салль і отець Шиффер — щасливо уникнули цієї недуги.

Отець Кляйнсорґе прокинувся приблизно о шостій того дня, коли була скинута бомба, за півгодини, будучи трохи кволим через хворобу, він почав служити месу в місіонерській каплиці, маленькій дерев’яній будівлі в японському стилі без лавок, оскільки парафіяни ставали навколішки на звичайній японській зручній підлозі, обличчям до вівтаря, що прикрашений чудовим шовком, латунню, сріблом та густими вишивками. Цього ранку, у понеділок, єдиними присутніми були містер Такемото, студент теології, який жив у місіонерському будиночку; містер Фукай, секретар єпархії; місіс Мурата, віддана місіонерам економка-християнка; та його співслужителі. Після меси, поки отець Кляйнсорґе читав подячні молитви, залунала сирена. Він зупинив службу, й місіонери повернулися через формацію до більшої будівлі. Там, у своїй кімнаті на першому поверсі, праворуч від вхідних дверей, отець Кляйнсорґе переодягнувся у військову форму, яку придбав, коли викладав у середній школі Рокко в Кобе, і яку одягав під час сигналів повітряної тривоги.

Після сирени отець Кляйнсорґе завжди виходив на вулицю й оглядав небо, і тепер, коли він був назовні, радів, бо бачив тільки один метеорологічний літак, який щоденно тієї пори пролітав над Хіросімою. Задоволений тим, що нічого не станеться, він увійшов досередини, поснідав разом з іншими отцями замінником кави та пайковим хлібом, що за таких обставин був йому особливо нестерпним.

Отці сиділи й деякий час розмовляли, аж поки о восьмій не почули відбою тривоги. Потім вони розійшлися по різних частинах будівлі. Отець Шиффер повернувся до своєї кімнати, щоби щось записати. Отець Цєслік сидів у своїй кімнаті на стільці із прямою спинкою, поклавши на живіт подушку, щоби трохи вгамувати біль, і читав. Ігумен Ла Салль замислено стояв біля вікна своєї кімнати. 

Отець Кляйнсорґе піднявся до кімнати на третьому поверсі, роздягнувся до білизни, ліг на праву частину ліжка й почав читати Stimmen der Zeit.

Після страшного спалаху — який, як пізніше усвідомив отець Кляйнсорґе, нагадав йому щось, про що він читав у дитинстві про зіткнення величезного метеорита із землею, — він мав час (оскільки перебував на відстані 1400 ярдів від епіцентру) для однієї думки: бомба впала прямо на нас. Відтак на кілька секунд чи хвилин він перестав думати.

Отець Кляйнсорґе не розумів, як вибрався з будинку. Наступне, що він усвідомив, було те, що блукав садом місії у спідній білизні, злегка стікаючи кров’ю від невеликих порізів уздовж лівого боку; що всі будинки навколо зруйновані, окрім місійного будинку єзуїтів, який задовго до події укріпив священник Гроппер, котрий страшенно боявся землетрусів; що день став темнішим; що економка місіс Мурата була поруч і постійно кричала: «Shu Jesusu, awaremi tama! Господи Ісусе, змилуйся над нами!».

У поїзді дорогою до Хіросіми із села, де він жив зі своєю матір’ю, лікар Теруфумі Сасакі, хірург із лікарні Червоного Хреста, подумав про жахіття, яке йому наснилось минулої ночі.

Дім його матері був розташований у Мукайхарі, за тридцять миль від міста, і йому знадобилося дві години, добираючись поїздом і трамваєм, щоби дістатися до лікарні. Чоловік неспокійно спав усю ніч і прокинувся на годину раніше, ніж зазвичай, відчуваючи млявість та легку гарячку; він ніяк не міг вирішити, чи варто йому їхати до лікарні; та почуття обов’язку врешті змусило його встати, і він пішов на поїзд, який вирушав раніше, ніж той, яким він зазвичай їхав уранці. Сон дуже налякав його, оскільки був так тісно пов’язаний, принаймні деякими деталями, із тривожною реальністю. Чоловікові було лише двадцять п’ять років, він тільки-но закінчив навчання у Східному медичному університеті Ціндао в Китаї. Був кимось на кшталт ідеаліста й дуже переймався недостатньою кількістю медичних закладів у містечку, де жила його мати. Із власної ініціативи без попереднього дозволу вечорами почав навідуватися до кількох хворих людей, після восьми годин роботи в лікарні й чотирьох, які витрачав на дорогу. Нещодавно він дізнався, що покарання за практику без дозволу є суворим; колега-лікар, якого він запитав про це, вилаяв його за таке. Однак він і далі відвідував хворих. Уві сні був біля ліжка одного з пацієнтів, коли поліція та лікар, із яким він консультувався, увірвалися до кімнати, схопили його, витягли на вулицю та жорстоко побили. У поїзді він майже вирішив відмовитися від роботи в Мукайхарі, оскільки відчував, що отримати такий дозвіл буде неможливо, бо влада вважатиме, що це заважатиме виконувати його обов’язки в лікарні Червоного Хреста.

На кінцевій зупинці він одразу пересів на трамвай. (Пізніше підрахував, що якби того ранку їхав своїм звичним потягом і якби йому довелося чекати кілька хвилин на трамвай, як це часто траплялося, він перебував би близько до епіцентру вибуху і, безсумнівно, загинув би.) Лікар прибув до лікарні о сьомій сорок і доповів про це головному хірургові. Кількома хвилинами пізніше пішов до кімнати на першому поверсі й узяв кров у чоловіка, щоби провести реакцію Вассермана. Лабораторія, у якій лежало приладдя для аналізу, містилася на третьому поверсі. Зі зразком крові в лівій руці та якоюсь розгубленістю, яку відчував увесь ранок через сон і неспокійну ніч, рушив головним коридором до сходів. Він був за крок від відчиненого вікна, коли світло бомби відбилося, як гігантський фотоспалах, у коридорі. Він опустився на коліно і сказав собі так, як це вміє тільки японець: «Сасакі gambare! Будь хоробрим!». Саме тоді (будівля містилась за 1650 ярдів від епіцентру) через лікарню пройшла вибухова хвиля. Окуляри, які він носив, злетіли з обличчя; пробірка із кров’ю розбилася об стіну навпроти; його в’єтнамки злетіли з ніг, але завдяки тому, як він стояв, його не зачепило.

Лікар Сасакі вигукнув ім’я свого головного хірурга й кинувся до кабінету чоловіка, виявивши його жахливо порізаного склом. Лікарня була розгромлена: важкі стелеві перегородки впали на пацієнтів, ліжка перекинулися, вікна розбилися та порізали людей, кров бризкала по стінах і підлозі, інструменти були скрізь, багато пацієнтів бігало і кричало, а ще багато лежало мертвими. Колега, який працював у лабораторії, до якої ішов лікар Сасакі, був мертвим; пацієнт лікаря Сасакі, якого він щойно покинув і який якусь мить тому страшенно боявся сифілісу, також був мертвий. Лікар Сасакі виявив, що він єдиний у лікарні, хто не постраждав.

Лікар Сасакі, який вважав, що ворог вразив лише будівлю, у якій він перебував, схопив пов’язки й почав перев’язувати рани тих, хто був у лікарні; тимчасом вулицями по всій Хіросімі покалічені і вмираючі громадяни непевними кроками ішли до лікарні Червоного Хреста, щоби почати вторгнення, яке мало змусити лікаря Сасакі забути власне нічне жахіття на довгий-довгий час.

Міс Тосіко Сасакі, штатна працівниця Східноазійського олов’яного заводу, яка не була родичкою лікаря Сасакі, прокинулась о третій в день, коли скинули бомбу. Вона мала багато хатньої роботи. Її одинадцятимісячний брат Акіо напередодні мав серйозний розлад шлунка; мати відвезла його до педіатричної лікарні «Тамура» й залишилася з ним. Міс Сасакі, якій було майже двадцять, довелося готувати сніданок батькові, братові, сестрі й собі. І оскільки лікарня через війну не могла забезпечити харчування — вона мала вчасно приготувати їжу для матері й дитини на весь день, щоби її батько, який працював на фабриці з виготовлення ґумових вушних затичок для артилерійських бригад, забрав їжу, коли йтиме на роботу. Коли вона закінчила, помила посуд і прибрала в кухні, була майже сьома. Сім’я жила в дільниці Кой, їй потрібно було сорок п’ять хвилин, щоби дістатися до заводу в міській дільниці Канномачі. Вона вела кадровий облік на заводі. Дівчина залишила Кой о сьомій, і як тільки дісталася до заводу, пішла з іншими дівчатами з відділу кадрів до одного з фабричних приміщень. Відомий місцевий військовослужбовець, їхній колишній співробітник, напередодні вчинив самогубство, кинувшись під потяг, — смерть, яку вважали достатньо почесною, щоби виправдати поминальну службу, яку мали провести на заводі о десятій того ж ранку. У великій залі міс Сасакі разом з іншими належно готувалися до зустрічі. Ця підготовка забрала майже двадцять хвилин.

Міс Сасакі повернулася до офісу й сіла на робоче місце. Вона перебувала досить далеко від вікон, які були ліворуч, а за нею стояло кілька високих книжкових шаф, на яких лежали всі книжки бібліотеки, що зібрав відділ кадрів. Розмістилася за своїм столом, деякі речі поклала до шухляди й переклала папери. Подумала, що перед тим, як почне вносити записи про своїх нових співробітників, звільнених, і тих, кого відправили до армії, кілька хвилин поспілкується із колегою праворуч. Власне тоді, коли

вона повернула голову від вікон, кімната заповнилася сліпучим світлом. Вона завмерла від страху, довшу мить сидячи на своєму кріслі (завод містився за 1600 ярдів від епіцентру).

Усе падало, і міс Сасакі знепритомніла. Зірвалася стеля, а дерев’яна підлога на верхньому поверсі розвалилася на частини, люди падали згори, дах над ними теж піддався; але насамперед книжкові шафи одразу біля неї нахилилися вперед, і весь їхній вміст висипався, її ліва нога жахливо вивернулася і зламалася. Там, на олов’яному заводі, у першу мить атомної ери людину розчавлювали книжки.