Хіба весни не буде?

Дізнатися точну кількість медпрацівників, які померли в Україні від COVID-19, — непросто: у відкритих джерелах немає єдиної актуальної статистики. Але з тих даних, що час від часу звучать на офіційному рівні, можна зрозуміти масштаб втрат.

Наприкінці жовтня 2020 року головний санітарний лікар Віктор Ляшко повідомив, що за час епідемії в Україні померли 140 медичних працівників. Минуло кілька тижнів, і ця цифра зросла до 258 померлих, — таку статистику в середині листопада озвучив Міністр охорони здоров’я Максим Степанов. А вже в середині грудня Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль сказав в ефірі одного з телеканалів, що від коронавірусу в Україні померло понад 400 медпрацівників.  

На початку року з’явилася новина, що уряд значно спростив механізм страхових виплат членам сімей медиків, які померли внаслідок інфікування COVID-19 під час виконання професійних обов’язків. До цього родини померлих, щоб отримати компенсацію, часто були змушені довго й виснажливо боротися з бюрократією і шукати справедливості в судах. Замість відчувати підтримку від держави і вдячність, медики та їхні родини отримували приниження й знецінення.

Розповідаємо історії трьох лікарів, життя яких одними з перших забрав COVID-19. Бо коли йдеться про вдячність, важливою є не лише точна статистика, а й розуміння, що за кожною цифрою — людина.

Як стирачкою стерли: була людина — і нема

— Їду зараз до Сашка, везу йому квіти, — її голос злегка тремтить. — Раніше він дарував, а тепер я йому.

Старший анестезист реанімаційного відділення Рівненської обласної клінічної лікарні Олександр Іщук тішив дружину квітами навіть у скрутні часи.

— Забирає мене з роботи й каже: «Ірусю, піди подивися, що в багажнику». Відкриваю, а там букет, — розповідає Ірина Іщук. — Я йому: «Сашко, не траться, це дорого». Ні, каже, квіти в тебе будуть завжди.

У березні приніс дружині оберемок білих тюльпанів. Востаннє. Тепер Ірина щотижня возить квіти своєму Сашкові — на могилу.

Олександр Іщук не дожив до свого 52-го дня народження лише день. Його серце зробило останній удар 9 квітня 2020 року в реанімаційному відділенні Рівненської обласної клінічної лікарні, де він пропрацював 30 років і де зустрів свою дружину. 

Олександра лікували згідно з протоколом лікування людей із COVID-19, розповідає Ірина, натомість у довідці про смерть — двостороння негоспітальна пневмонія. На похороні, куди могли прийти лише найближчі, Ірини не було — сама лежала у лікарні з підозрою на COVID-19.

— Досі не можу повірити, що все це трапилося з нами, — тихо промовляє.

28 березня Іщук відчув перші симптоми хвороби. Піднялася температура, з’явилася млявість, а згодом і вологий кашель. Він одразу сповістив колег і головлікаря про свій стан, подзвонив сімейному лікареві, здав аналізи. Колеги переглянули результати й не побачили нічого, що викликало б занепокоєння. Та й сам він заспокоював себе, що при коронавірусі кашель має бути сухим.

— Разом із сімейним лікарем вирішили, що це бронхіт, — пригадує Ірина. — Лікувався вдома, втім, легше йому не ставало.

Під кінець дня 1 квітня температура піднялась і в Ірини, натомість чоловікові стало значно гірше.

— Сашко був дуже кволим, втратив апетит. Наступного дня обоє зробили рентген — у нього вже була двостороння пневмонія, у мене — ще нічого. Госпіталізували в нашу лікарню, але адміністрація поклала його не в інфекційне відділення, а до нас у реанімацію, де ми разом із чоловіком працювали анестезистами.

Експрес-тест на коронавірус виявився негативним.

— Тоді все лише починалося, ми ще не знали, що ПЛР-тест — кращий. Це вже зараз ми знаємо, що експрес-тест узагалі нерезультативний, адже він показує наявність в організмі антитіл, коли людина вже фактично одужує, а не коли тільки захворіла, — пояснює Ірина.

Вона постійно була поруч, лише ввечері ходила додому — прийняти душ, перевдягнутися, приготувати Сашкові щось поїсти. А вже 5 квітня госпіталізували саму Ірину з болями в зоні легень. Розмістили у сусідній з чоловіком палаті.

Того дня вона востаннє чула його голос.

— Спочатку Сашко був у кисневій масці, але щодня йому ставало дедалі гірше. Кисень подавали на повну, а він мені казав: «Іро, відкрий, нема кисню». Антибіотики не допомагали, шкіра посіріла. Просила боротись, а він питав, чи я його не залишу. Казала: «Я тебе ніколи не залишу», — плаче.

5 квітня Олександра Іщука терміново інтубували, бо його стан погіршувався надто стрімко.

— Я хотіла, щоб він не боявся. Сіла поряд, узяла за руку. Він питає: «Чому ти плачеш?». Витерла сльози й кажу: «Бо люблю тебе».

Це була їхня остання розмова. Ірина злягла сама, а Олександра після інтубації ввели у медикаментозний сон. За чотири дні його не стало.

— 9-го раненько прийшов лікар — запитати, як почуваюся. Раптом у сусідній палаті, де лежав Сашко, почалася якась метушня. Лікар одразу побіг туди, і я почула, як він кричить: «Адреналін, швидко!». Вибігла за ним і бачу — Сашкові роблять масаж серця. Впала на коліна, почала молитися… Серце вдалося запустити, але за кілька хвилин воно зупинилося вдруге, лікарі знов заметушилися, а потім враз усе стихло. Питаю медсестричку: «Завели?». Вона лише хитає головою. У мене був такий ступор, що навіть крикнути не могла, лише хрипіла. Лупила кулаками двері, повторюючи: ти ж обіцяв боротися, ти ж обіцяв…

Олександра Іщука поховали у герметичному пакеті і закритій труні.

— Як стирачкою стерли: була людина — і немає, наче й не було ніколи, — плаче Ірина. — Попрощалася з чоловіком біля труни у відділенні. Його речі поклали просто поверх цього мішка. Стоїш над цим пакетом і хочеш обійняти, але не можеш. Не знаю, як я все це змогла пережити…

Лікарня, якій Іщук віддав три десятки років, за словами Ірини, наче й не помітила втрати.

— Щойно Сашка не стало, мене теж наче не стало, всі якось відвернулися. Спакували мені у картонні коробки всі його нагороди, грамоти. Наче його ніколи у відділенні не було. Бодай би фотографію повісили, адже людина працювала тут стільки років і померла. Нічого. 

Сама Ірина важко перенесла COVID-19. Після смерті чоловіка її перевели в іншу лікарню — інфекційну, де підтвердили коронавірус. Захворіла на початку квітня, а лікарняний закрила аж 19 червня. 

— Не віриться, що Сашка немає. Ми були одним цілим. Коли їхали десь у машині, то він брав мене за руку — і хвилину ми ще відчували руки одне одного, а потім наче розчинялися. І він казав, що їхав і їхав би отак зі мною, — Ірина робить паузу. — Я зараз як щось роблю, то зупинюсь, візьму його фотографію і довго-довго вдивляюся в очі. Люблю його.

Зараз йому з Богом краще

Головний лікар Івано-Франківської станції швидкої медичної допомоги Ігор Ковалюк не став чекати весни. Почав наводити лад на дачі, щойно розпочався 2020 рік. Найперше взявся робити міцну теплицю.

— Ігорю, та ж холодно! Хіба весни не буде, що ти зараз цим займаєшся? — питала його дружина Тетяна. 

— Навесні буде інша робота. Мушу все закінчити, щоб тобі не лишати.

За зиму він устиг зробити надійну теплицю, а на початку весни — посадити там кілька кущів помідорів. 

— Казав, помідори — то його другі діти, дуже любив із ними возитися, — згадує Тетяна. — Але тих помідорів він не скуштував, достигали вони вже без нього. 10 травня 2020 року Ігор пішов до Бога.

Ігореві Ковалюку було 58 років. 36 із них він працював медиком.

Його першим місцем роботи стала маленька амбулаторія у селі Червоне на Тернопільщині — саме туди у 1985 році направили випускника Івано-Франківського медичного інституту.

— Легко не було, — згадує Тетяна, яка натоді вже була дружиною Ковалюка. — Єдиний лікар на п’ять сіл, Ігор пройшов там практику від і до: і терапевтом працював, і педіатром, і зуби рвав селянам. Він був трудоголіком, завжди думав про людей, як їм допомогти. 

Незабаром Ковалюка перевели в районну лікарню Монастириськ, заступником головного лікаря. У 1998-му він повернувся в рідний  Івано-Франківськ заступником директора у центральній міській клінічній лікарні. А у 2001-му перейшов на міську станцію швидкої медичної допомоги, де працював до останнього дня життя — 19 років.

— Коли він уперше переступив поріг тієї станції, побачене його шокувало. Навіть мене повіз туди, щоб показати, — згадує дружина медика. — Це було напівпідвальне приміщення, усюди цвіль, жодного опалення. Не було медикаментів, нічого не було. На швидку коштів не виділяли, адже там немає пацієнтів, самий лише персонал. Але я знала — як за справу береться Ковалюк, то все буде.

Завдяки друзям і знайомим вдалося з часом навести на станції лад. Перекрили дах, замінили вікна, відремонтували туалети, завезли ліжка, бо раніше спали на якихось старих матрацах. 

— Ліжка ці привезли на станцію в розібраному вигляді. Він колегам каже: «У нас коштів нема, аби хтось нам все це склав. Стаємо й самі все скручуємо». Йому зауважили, що на таке не вчилися, а він став сам у білому халаті і скручує. Усі роти повідкривали, і вже немає куди діватися: як головлікар скручує меблі, то решта теж узялися до роботи. 

Тетяна розповідає, що чоловік був вимогливим і суворим.

— Своїм працівникам казав: «Як їдете на виклик, вважайте, що їдете до власних мами, тата, сестри чи брата. У кожному пацієнті вбачайте своїх родичів», — згадує дружина лікаря.

Охочий до нових знань, усе найкраще Ковалюк брався тут же втілювати на своїй станції швидкої допомоги.

— Поїде десь за кордон, щось побачить цікаве й каже: «О, я в себе на швидкій так зроблю». Він не розумів, як люди можуть не хотіти працювати або вчитися. Найгіршими словами для нього було: «Як платять, так і працюю». Вважав: коли не подобається — розраховуйся, звільняй місце для того, хто хоче працювати. Як обрав таку професію, то мусиш працювати для людей. 

Ігор і Тетяна познайомилися ще студентами. У шлюбі прожили 35 років. Виховали двох дочок. Мають четверо онуків.

Останні кілька років Ковалюкові було надзвичайно важко на роботі. Повертався додому й казав, що вже не витримує, що все в медицині робиться не для людей, а проти людей. Дружина просила його залишити роботу. 

— Казала, нам уже нічого не треба, тільки жити й тішитись онукам. А він відповідав, що не може покинути колектив у таких умовах. Він був для них як тато. Нині вони так і кажуть: «Ми залишилися сиротами».

Останні пів року перед смертю Ігор Ковалюк наче готував дружину.  

— Багато говорив про смерть. На роботі люди розповідали, що бояться померти, а він казав: «А я не боюся. Чого тут боятися?», — згадує Тетяна.

Коли почалася пандемія, Ковалюк був у перших рядах. І вже у квітні захворіли він і троє його заступників з дружинами. Коронавірус підтвердили в усіх, усі були госпіталізовані, усі одужали. Крім нього.

— Він ліг у лікарню 24 квітня, а помер 10 травня вранці. Останні чотири дні був у комі. На похороні труну, звичайно, не відкривали… Як його везли на цвинтар, то супроводжувала поліція. Завезли на цвинтар, кинули в яму й одразу закопали, тож можливості попрощатися не було. У вівторок ховали, а напередодні за нього була служба Божа. В церкві стояла його фотографія, туди поприходили друзі, знайомі, рідні, — голос Тетяни Ковалюк дрижить.

Раніше вони щонеділі разом ходили до церкви. І зараз саме віра допомагає їй пережити втрату.

— Вірю, що зараз йому з Богом краще, — говорить стиха.

Останні п’ять років Ковалюки будували дачу. Мріяли нарешті все довести до ладу і вже цієї весни запросити друзів.

— Ігор насадив пів городу картоплі, бо в нього була фірмова страва — деруни у п’єці. Казав: «Будемо пригощати гостей». Тепер Ігоря немає, а картоплю нам сапали його друзі та колеги. Бо як робиш людям добро, воно повернеться сторицею, — каже Тетяна. І робить довгу паузу.

Аж раптом починає усміхатися.

— Минулого року куми їхали за кордон відпочивати, а через сильні дощі не встигли довести до ладу свій город. Так і поїхали. Ігор приходить додому й каже: «Слухай, вони як вернуться, то нічого вже з їхньої картоплі не буде. То я піду їм все зроблю». Взяв із собою ще двох людей — і посапали кумам город. Ті приїжджають із відпочинку й бачать — не город, а лялечка. Ось такий у мене був чоловік. Найкращий.

Плани на це життя

65-річний Микола Божук працював сімейним лікарем у селищі Великий Бичків, що на Закарпатті. Роботу свою дуже любив, тож, вийшовши на пенсію, і далі працював. Пацієнти з навколишніх сіл його поважали, адже він був уважним і небайдужим сімейним лікарем. До того ж робота допомагала йому пережити важку втрату — два роки тому від раку померла дружина медика. 

— Йому було складно з реформою, але він купив ноутбук, аби встигати за часом. Медсестра допомагала йому реєструвати пацієнтів. Батько активно працював з електронною системою на власному ноутбуці ще задовго до того, як у них на робочому місці з’явилися комп’ютери, — розповідає син Володимир Божук. — Життя його не було солодким, він тужив за дружиною. Але хотів жити і ще мав плани на це життя…

Молодший Божук розповідає, що батько хотів бути лікарем іще з дитинства.

— Він і сам мені не раз про це розповідав. Пам’ятаю його безсонні ночі, коли звертались односельці.

Я тоді був маленьким, але завжди прокидався, коли батькові серед ночі треба було йти до пацієнта. Він жодному не відмовляв у медичній допомозі. Завжди допомагав людям і вмів це робити. Це було його покликання. 

Коли в Україні розпочалась епідемія коронавірусу, Володимир часто телефонував батькові й просив, щоб той себе беріг. 

— Коли почався карантин, більшість керівників лікувальних закладів рекомендували надавати пацієнтам послуги дистанційно — консультувати в телефонному режимі й лише у крайньому випадку відвідувати вдома. В умовах сільської амбулаторії батько вирішив і далі особисто приймати пацієнтів. Захист у нього був: надсилав фотографію, де він у костюмі, в окулярах, у масці. Респіратора не було, але батько завжди мав маски з собою — і в кабінеті, і в машині. Пацієнти, яких він оглядав, кажуть, що він завжди був у масці й захисних окулярах.

Дев’ять днів. Рівно стільки минуло від перших симптомів до останнього подиху Миколи Божука. Хвороба розвивалася стрімко й обірвала життя медика раптово, коли ще була надія на його одужання. 2 квітня вночі у Божука підвищилась температура, з’явилося легке покашлювання. Утім, лікар списував це на хронічний гайморит.

— Подзвонив мені й каже: «Знову загострився гайморит, температура, голова тріщить, питиму антибіотик», — пригадує Володимир. — Перші симптоми з’явилися ввечері в четвер, а в понеділок зранку температура не лише не падала, але й зростала, хоча він уже пив антибіотики. Тоді він, певне, й зрозумів, що то не гайморит. У середу в нього підтвердився ковід, а рентген показав двосторонню пневмонію.

Тієї середи у Великий Бичків приїхала швидка, щоб відвезти Миколу Божука на госпіталізацію в Ужгород. На той момент йому вже було важко дихати. 

— Він задихався, — розповідає син медика. — Йому поміряли сатурацію, і ужгородське керівництво швидкої деякий час не дозволяло везти такого пацієнта без реаніматолога. У бригаді швидкої реаніматолог не був передбачений, а дорога до лікарні займає майже три години. За день до того не довезли коронавірусного пацієнта з Мукачева до Ужгорода — помер у дорозі. Тому вони боялись везти батька.

Зрештою вночі Божука таки привезли до лікарні, але він попросив розмістити його у звичайній палаті. Сказав, що буде з кисневою подушкою, але хоче дихати сам. Та на ранок у четвер його терміново перевели до реанімації.

— У п’ятницю вранці у нього була задишка, але він більш-менш нормально почувався. При коронавірусі людина може довгий час почуватися більш-менш добре, а потім раптом померти, — розповідає Володимир Божук. — У п’ятницю зранку ми ще спілкувались телефоном. Він попросив принести краплі, бо йому заклало ніс. По голосу було чутно, що батько усвідомлював усю серйозність ситуації. Того дня його мали інтубувати. 

Але вечері 10 квітня Михайло Божук помер.

— Нам дуже пощастило, що знайшлося ритуальне агентство, яке допомогло організувати транспорт і довезти батькове тіло до кладовища. Мукачівські — жодне з трьох — не захотіли везти. Хоча шанси інфікуватися були мінімальними: тіло було загорнуте у тканину, просочену дезінфікуючим розчином, поверх того — герметичний пакет і труна.

На похороні могли бути присутні не більше як десять людей — включно зі священником і працівниками ритуального агентства. Володимир Божук розповідає, що від голови сільради вимагали відеозвіт про проведення процедури поховання.

— Багато хто дзвонив висловити співчуття, але ніхто не питав, коли буде похорон. З родини, крім мене і моєї дружини, був іще батьків троюрідний брат. Усе.

Володимир Божук пішов слідами тата і теж став медиком — працює дерматологом в одній з лікарень Мукачева. Епідемія COVID-19 забрала в нього не лише батька, а й тестя. Сам він разом із дружиною та сином теж перехворіли на коронавірус, як і його сестра.

—За нас із сестрою батько дуже переживав, іноді надміру. Це часом дратувало, адже ми вже дорослі. Втім, батько завжди бачив нас дітьми, завжди піклувався про нас, — зітхає Володимир. — Дуже скучаю за ним.

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]