«Графинечка»

Гуркіт техніки долинав до її кабінету. Шибки й товсті стіни санаторію, облаштованого в будівлі палацу XVIII століття, дрижали. За кількадесят метрів звідси робітники вже багато місяців поспіль довбали скелі. І, схоже, не збиралися зупинятися. Вапняк, який тут видобували, зробив колгосп імені Горького мільйонером. Олександра, молода санаторська лікарка, кинулася стрімким схилом вниз, де працювала техніка. Спостерігала, як великі ковші жеруть природні скелі та рукотворні монастирські келії в них. Ще трохи — й доберуться до водоспаду, який двісті років тому облаштував тут граф Орловський! 

Наступного ранку Олександра подалася у колгоспну контору. Вимагала припинити всі роботи, оскільки вони можуть знищити історичні печери й водоспад. Грозилася писати заяви та оббивати владні пороги. 

— Ви ж навіть не партійна! — стояв на своєму голова колгоспу. 

— І не збираюся вступати у вашу засрану партію! 

Олександра ніколи не добирала слів. 

Був 1967-й рік.

***

Листопад 2020-го. Самотній чоловік, мов привид, міряв кроками широке графське подвір’я. Тиша і спокій туманом лягли на палац. Проте всередині виконувача обов’язків головного лікаря все кипіло і стогнало: просто цієї миті він споглядав смерть санаторію, який його породив.

У «Світанку» познайомилися і все життя пропрацювали його батьки — вчитель історії Антон і лікарка Олександра. І ось тепер, по 75 роках існування, санаторій закривають. Спершу заморозили на карантин через ковід, а згодом повідомили: наново відкривати не збираються. Занадто дорого для обласного бюджету. Працівників звільнили. Рентген-кабінет розформували. Залишилося кілька сторожів, а він — в.о. головлікаря вже «мертвого» протитуберкульозного закладу.

Леонід Антонович Юнь об’їздив високі кабінети. Вислухав безліч обіцянок, що колись «Світанок» поновить роботу. Та грошей не виділили навіть на опалення. Керівник розумів: помер не лише санаторій — помре й палац, що простояв тут понад двісті років, переживши війни та негоди. 

***

«SOS. Терміново»!

Такими словами 8 грудня 2020 року його донька Анастасія розпочала свій пост у фейсбуці. Писала, що потребує дві, а краще — три професійні бензопилки для порятунку палацу графів Орловських у Маліївцях. Пояснила, що в історичній будівлі XVIII століття багато років діяв санаторій. Це зберегло палац від руйнування. Але тепер санаторій закрили, а грошей не виділили навіть на опалення. Одна зима — й привіт грибку та конденсатові на стінах, амінь опалювальній системі.

Анастасія Донець, історикиня та екскурсоводка, на власні очі бачила десятки історичних руїн, тож розуміла: якщо нічого не робити, побільшає на один зруйнований палац. А для неї колишній маєток Орловських був не просто цінною пам’яткою історії.

Палац був її особистою цінністю. Тут зустрілись її дід із бабою, а потім — тато з мамою. Її родина віддала палацові усе життя. 

Наступного ранку після публікації у соцмережі на банківському рахунку Анастасії було плюс 28 тисяч гривень. Вона купила пилки та бензин. Розшукала на санаторському складі старий твердопаливний котел, котрий — попри те, що його давно списали, бо палац опалювали газом, — потребував лише незначного ремонту. Анастасія влаштувала толоку. 

За десять днів до Маліївців на Хмельниччині приїхало шістдесят волонтерів. Цілий день чистили парк, пиляли сухостій, складали дрова. Заготували палива на цілу зиму.

***

Жовтневого ранку на подвір’ї Малієвецького палацу тихо й малолюдно. 

З розкішної двоповерхової будівлі, зведеної італійським архітектором Доменіко Мерліні у стилі раннього французького класицизму, немов насміхається пізній «радянський класицизм»: господарські прибудови та іржаві дитячі гойдалки.

Другий поверх палацу плечима підпирають чотири кам’яні атланти, увінчані лавровими вінками. Може, це вони утримали Малієвецький палац від руйнації? Бо те, що його зовнішній вигляд за чверть тисячоліття майже не змінився, — диво. Палацу не знищили війни. І навіть більшовики не розібрали на будматеріали для колгоспних ферм, як часто траплялося. Натомість облаштували тут лікарню, а згодом — санаторій. 

На фасаді збереглася дата будівництва — 1788 рік. 

Перед головним входом у палац дві жінки готуються прибирати осіннє листя: вдягають рукавиці, розкладають на землі рядно. Волонтерки Наталя з Дунаївців і Тетяна з Кам’янця-Подільського в Маліївцях бувають часто: чистять парк, обрізають кущі та проводять екскурсії.

Коли починають гребти листя, на парковій дорозі з’являється невелике червоне авто. Наталя піднімає голову й сміється: «О, наша графинечка їде»! Так волонтерка ніжно називає Анастасію Донець, котра майже рік тому розпочала боротьбу за збереження палацу Орловських.

Анастасія паркується й виходить із машини. Висока, струнка, з довгим чорним волоссям, вона упевнено прямує до палацового ґанку. Дивлюсь на неї й розумію — титул графині їй дійсно пасував би. Та й загалом Анастасія вельми личить цій повній гідності будівлі поміж столітніми деревами. Вбрана у чорні рукавички з відкритими пальцями, на голову вдягає білу шапку: у палаці доволі зимно, опалювального сезону іще не почали. Втім, цьогоріч проблеми з того вже не буде: кошти на опалення виділили з обласного бюджету. 

***

Анастасія пропонує почати з огляду внутрішнього оздоблення палацу. Радить вмикати уяву, бо від оригінального всередині мало що лишилося. Хіба що зношена ногами та століттями плитка у фоє — шахова дошка з великих темних і білих квадратів.

— Уявіть, що колись це був дуже заможний будинок. Але нині все, що я можу вам показати, — оця підлога. Решта — глибокий, махровий совок. 

Графську підлогу шкребе мале кошеня. 

— Йому можна, — сміється Анастасія. — Це справжня хазяйка палацу, Бона.

Слідом за Боною нашу подорож перериває дівчина з сокирою й секаторами. Волонтерка прийшла по настанови. Анастасія швидко розпоряджається і далі розповідає про палац.

— Понад два століття тому треба було мати чималі знання, щоб збудувати отакий будинок. Перший тутешній граф, Ян Орловський, привіз собі італійців-паркознавців. Маєток будувався не тільки напоказ, але і щоб графській родині тут було комфортно жити. І що більше я його вивчаю, то більше бачу, який він «розумний». Спочатку будували подвір’я, систему відведення води, водостоків, підземель, опор, і лише потім — сам будинок. Тут прожило чотири покоління Орловських. Ян Онуфрій передав палац єдиному синові Адаму. Після нього маєтком управляв Адамів син Олександр, а по тому — Олександрів наймолодший син Мечислав. Той був дуже азартним, любив грати в карти і якось програв цілі Маліївці. Його старший брат Ксаверій викупив програне село, відтак маєток дістався йому. Ксаверій Орловський став останнім володарем палацу. Історію програного і викупленого Орловськими села захопливо розповідали тутешні мешканці, а прямий нащадок Мечислава казав мені: «Я теж гуляка — мабуть, пішов у прадіда». 

***

1914-го, тікаючи від Першої світової, Ксаверій Орловський вивіз із палацу до Франції всі коштовності: велику колекцію живопису, десять тисяч томів книг, меблі та посуд. У Маліївку він більше не повернувся. Натомість служив польським послом у країнах Південної Америки. 

А у 1917-му маєток націоналізували більшовики. Спершу тут облаштували лікарню, а з 1945-го — дитячий протитуберкульозний санаторій.

Путівки видавали на три місяці. Однак чимало дітей лікувались і вчилися тут усі дев’ять років, аж поки не закінчували школу. Більшість пацієнтів були з багатодітних родин або мали батьків із пізньою стадією туберкульозу. 

— З медичною профілактикою тут усе було шикарно, але з оздобленням наробили біди. То була архітектурна катастрофа! Втім, якби не санаторій, від палацу міг лишитися самий лише фундамент, — міркує вголос Анастасія, коли заходимо в колишній учнівський клас. На стінах — типові шкільні стенди, хіба що парти вже винесли. 

У наступній залі збереглися стіни з італійського мармуру. Ще орловські, але вкриті написами «Тут був Вася» та «Оля + Коля». 

У бальній залі — оригінальна ліпнина та малахітові колони. Який вигляд вони мали у графські часи, можна зрозуміти лише за фрагментами, де реставратори зняли кілька шарів вапна та фарби. 

— Казала мені одна бабка у селі: білили-білили ті колони, ледве забілили. Бабка думала: як буде чисто і біленько, то буде гарненько. Кожен уявляє комфорт за власними цінностями і світоглядом.

***

Анастасія відчиняє двері заввишки у два людських зрости. Одні, другі, треті. Відчинені усі й одразу, вони утворюють величну анфіладу розміром ледь не з футбольне поле. Сонце заливає світлом палацові кімнати, і вони, навіть під радянським вапном і фарбою, знов набувають аристократичності. 

— Я дуже люблю розповідати про двері, — каже Анастасія, зупиняючись у проймах. — Станьте тут і погляньте на оці. А тепер — на оті, — командує генеральським голосом, вказуючи рукою, куди слід дивитися.

Останні — з набагато нижчою проймою. Їх укоротили, забивши зверху фільонками. Решта — триметрові. 

— Велика риба не росте в малому акваріумі. Хочеш бути аристократом, гордо йти життям — тоді тобі личать отакі двері. Ти в них заходитимеш, не відчуваючи, що тобі забагато простору, — високо піднявши голову, Настя проходить у пройми графських дверей, минає залу й підступає до скалічених радянщиною. — Що вирішують оті фільонки, які вони прибили? Нічого вони не вирішують! Ми отак якось низенько зайдемо. А може, тепліше буде? Хрін воно буде тепліше — просто хтось звик, заходячи, схиляти голову. Цей будинок — про ментальне.

Виходимо на балкон. Сонце змушує мружитись. А бджолиний гул — підняти голову. Просто над нами, під карнизом — величезне гніздо. Комахи, каже Анастасія, господарюють тут давно. І радить глянути під ноги, на дірки у підлозі — водостоки для відведення опадів. На сусідніх балконах, пояснює «графинечка», такі дірки залили цементом, і тепер балкони в аварійному стані. Графський дім не пробачив невігластва.

***

З балкона відкривається чудовий краєвид на парк і крутий схил, що спускається до озер зі скелями, звідки у 1960-х видобували вапняк. 

Молода лікарка Олександра Соколова, котра у 1967-му вимагала в голови колгоспу зупинити видобуток і не руйнувати історичну та природну пам’ятку, згодом стала Настиною бабцею. Онука виросла й поїхала з рідного села. А нині повернулася, щоб рятувати палац над колись урятованими бабцею скелями і водоспадом. 

— Аж тепер починаю розуміти, що по її слідах пішла. Раніше якось не доходило. Я не пов’язувала бабину історію із власною, а тепер вони самі сплелися. З дитинства пам’ятаю розповіді, як баба добилася, щоб перестали валити водоспад. І як за премію купила чавунну трубу, якою до нього тече вода, бо стара, дерев’яна, перегнила. Ми не робили з того геройства. Бо то ж наша баба, їй до всього було діло!

Настину бабусю Олександру на роботу в Малієвецький санаторій скерували після медичного університету. Вона просилася кудись, де є річка. Їй пообіцяли Дністер, а він виявився невеличкою Ушкою. Втім, санаторій у стінах розкішного палацу Соколову вразив. Дівчина з селянської багатодітної родини завжди тяглася до прекрасного. У Маліївцях його було вдосталь. Це для місцевих палац і скелі з водоспадом були буденними — для неї ж, із маленького села на Кіровоградщині, де не було ані таких ландшафтів, ані історичних будівель, вони одразу стали значущими. Олександра Омелянівна провадила життя інтелігентки, котра подорожує, ходить у кіно і читає книжки. Тим і вирізнялася з-поміж решти. А ще була різкою і говорила в очі все, що думала. Її поважали і навіть трохи побоювалися. 

— Коли вона сказала: «Не потрібна мені ваша засрана партія», навіть не знаю, як їй це з рук зійшло. Дякувати, що не донесли куди слід.

***

У 1967 році малієвецький вапняний кар’єр закрили. Малоймовірно, що голова колгоспу послухав молоду санаторську лікарку, але факт залишається фактом: якимось дивом водоспаду не знищили. І нині він такий, як і двісті років тому. А джерельна вода тече до краю скелі тією самою чавунною трубою, яку у 60-х на власну премію в 400 радянських рублів купила Олександра Соколова. Влітку скеля поростає густим зеленим мохом, а взимку в сильні морози вісімнадцятиметровий струмінь замерзає, перетворюючи водоспад на льодову скульптуру.

У 1763 році над скелею поставили Хрестовоздвиженську церкву, але храм було втрачено між двома світовими війнами. Наразі на його місці встановлено хрест. Щовихідних сюди приїжджає багато туристів. Одні просто фотографуються і влаштовують пікніки під скелями. Інші — моляться у старому печерному монастирі. Одну з печер, двоповерхову, пов’язують іще з язичницькими капищами. Нині верхня має ім’я Різдва Іоана Предтечі, нижня — Святого Онуфрія. За легендою, на світанку християнства сюди прийшов монах із Візантії. Жив самітником і молився. Відтоді скелі ставали прихистком для багатьох ченців різних згромаджень. 

Наближаючись до печер, чуємо, як група вірян співає молитви. Від скель лине дивний звук — кажуть, у печерних келіях особлива енергетика.  

— Тут був скельний монастир, чимало печер. Але бабуся була атеїсткою — мабуть, через свою професію і тогочасні обставини, навіть попри велику побожність батьків. Тож їй було байдуже до того монастиря. Її цікавила пам’ятка природи та історії. Боліло дивитись, як це знищують. Колгосп брав брили зі скелі, бо вапняк — м’яка порода. Тому там, власне, і селилися монахи — легко було копати печери.  

***

Закінчивши школу, Анастасія Донець порушить родинні традиції — вступить на історичний факультет Кам’янець-Подільського державного університету, а не в медичний. І вирішить, що село — не для неї. Успішно вивчиться й облаштується у Кам’янці-Подільському, працюватиме в музеї та відкриє власну туристичну агенцію. Об’їздить Україну та Європу. Життя, як то кажуть, складеться.

Але якось восени вона приїде в Маліївці до батьків. 

— Приходжу, а тато на роботі, і йому  пара з рота йде. Кажу: «А що то має бути»? А він мені: «Насте, то вже просто всьо». А тут іще сторож не злив води, полопалось опалення. Я дивлюся й розумію, що це — початок повного занепаду. Початок смерті. Постійно подорожуючи, я надивилася на руїни — тому і написала той істеричний пост у фейсбуці: «Друзі, мені потрібні бензопилки…»

Ця публікація змінить долю палацу Орловських і долю самої Анастасії. Про порятунок Малієвецького палацу напишуть у місцевій пресі, Настю запрошуватимуть на радіо- і телеефіри. Відповідальні за історичну спадщину й туризм чиновники запевнятимуть: «Не дозволимо палацу перетворитись на руїну». Анастасія повернеться до рідного села, збиратиме документи, вникатиме у юридичні тонкощі. Крок за кроком санаторій ставатиме музеєм. І на папері, і в житті.

— Багато шишок тоді полетіло в батька — мовляв, не зберіг санаторію. У селі говорили, що я навмисно закрила санаторій, щоб музей собі тут зробити. І роботу мати. Ага, поверталась би я з Кам’янця в село на 6200 гривень зарплати! Для мене все це — про велику любов і круте хобі.  

Маліївці не розбиралися, що їхній «Світанок» закрили в межах медичної реформи, згідно з якою державний бюджет більше не фінансуватиме санаторіїв такого типу, бо їх не вважають медичними закладами. 

***

Заходимо в кімнату з кількома рукомийниками. Дешева біла плитка на стінах, сіра підлога і пофарбований у червоне плінтус гнітять дешевою казенною радянщиною. Настя дістає телефон, знаходить ретрофото і показує, який вигляд мало це приміщення за графів. 

— Для розуміння масштабів лиха, яке вони заподіяли палацові, ставайте біля вікна, дивіться на оцю світлину, а я вам пояснюватиму. Це був камін. Тут — одна замурована арка, там — друга.

Розташування каміна видає плитка іншого кольору. Одну з арок так до кінця й не замурували. Повну книжок кімнату, де колись читали при вогні, називаючи її камінною бібліотекою, в радянські часи перетворили на вбиральню. На старому фото збереглося багате оздоблення стін, розкішні м’які меблі та круглий дерев’яний стіл. Виблискує підлога (мабуть, мармурова), а в центрі — величний білий камін. 

Первісне оздоблення палацу Анастасія знає з фотографій, переданих нащадками Орловських, що нині розпорошені по всьому світу — в Аргентині, Мексиці, Польщі та Франції. Донець із ними листується, щоб розуміти, як повернути їхньому колишньому домові первісний вигляд. 

***

30 вересня 2021 року Анастасія Донець напише пост про народження дитини — Малієвецького обласного історико-культурного музею. На доданому фото — помаранчева бирка, на зразок такої, яку видають немовляті у пологовому:

Час народження: 17:38, 30 вересня 2021
Вага: Національна Спадщина
Розмір: 17,2 га
Стать: класицизм

Анастасію призначать керівницею музею. З обласного бюджету виділять кошти, і для опалення палацу вже не треба буде пиляти сухостій. Утім, волонтери й далі приїжджатимуть. Фінансування поки що мізерне, натомість роботи — багато. Вони збиратимуть на сільському цвинтарі старі занедбані скульптури, що колись стояли в парку, і робитимуть реставрацію. А Настя пригадає свій дитячий сон. 

— Наснилося, що я гуляю по розчищеному парку. Поміж відновленими статуями проводжу екскурсію, розповідаю людям: тут ми прибрали парк, тут — усе почистили.

Її спогади перериває один з робітників. Запитує, куди везти обрізані гілки. Керівниця нового музею щодня вирішує сотні господарських питань: на сімнадцяти гектарах є де розгулятися. 

За мить на подвір’ї з’являється група туристів. З натовпу лунає: «А де можна побачити Анастасію Донець?». «Це я», — відповідає Настя. Рівненська екскурсоводка Світлана, що стежить за долею палацу Орловських на Настиній фейсбук-сторінці, захотіла побачити все на власні очі. Сама приїхала, ще й групу привезла. Починається  екскурсія, а «графинечка» зиркає на годинник.

— Я — по борщ. Мама зварила, щоб волонтерів нагодувати.

Сідає в машину і за кілька хвилин повертається з невеликою каструлею.

— Я не хотіла жити у селі. Прагнула жити в місті, багато подорожувати. А вчора їду на мотоблоці в сусіднє село — вкопати рекламний стенд музею — і думаю, що десь у Нью-Йорку якісь нещасні люди сидять зажурені в кафе, а в мене тут така двіжуха!

Двіжухи у «графинечки» — на роки наперед. Анастасія хоче повернути палацові і парку вигляд як на світлинах до Першої світової війни. Зробити музей інтер’єрним, щоб він відображав культуру XVIII століття. Прагне отримати для Малієвецького палацово-паркового комплексу статус заповідника. Адже недарма бабуся Олександра заповідала їй рятувати красу. Недарма батько, змінивши лікарський халат на риболовний костюм, ішов після роботи чистити графські басейни — цим виховуючи доньку.

Вона вірить, що її дитячий сон колись здійсниться. 

І до Маліївців повернеться аристократія.

Окремі з архіву Анастасії Донець

Читайте наші репортажі на папері. Щоб підписатися на друкований Reporters, долучайтеся до Спільноти The Ukrainians