Горить — рятуйте козеня

Місяць тому в Луганській області, поблизу лінії розмежування, лютували найбільші за десятиліття пожежі.  Більшої драми регіон не переживав від часу активних воєнних дій. Горіло тридцять два села, десятеро людей загинули. Ми поїхали в Осколонівку — найменше та найвіддаленіше з потерпілих сіл, — щоб побачити, як люди відновлюють своє життя після пожежі.

Доки Осколонівка не згоріла, про неї мало хто знав. Сусідні Тошківка, Трьохізбенка, Кримське відоміші в усій Україні через новинні зведення із зони війни. Але ті, хто знав про Осколонівку, цінували її за тишу і чисте повітря. Село на одну вулицю сховалося в лісах, на двадцять кілометрів північніше від лінії розмежування. 

— Розумієте, тут тихо-тихо. І зелено. Туди — ліс, сюди — луги, — каже Микола Степанович, який купив тут землю на початку 90-х. Де були пісок і бур’яни, тепер будинок і город — «усе родить, якщо удобрити». 

Його будинок уцілів у пожежі, але й щасливцем чоловіка не назвеш — згорів доньчин дім, новісінький. Тому в руці його зараз шурупокрут — треба зняти залізний дах, він провалився від вогню і висить над чорними стінами.  

Із 29 вересня цілий тиждень у Луганській області палали ліси й села. Почалося біля Станиці Луганської — і в наступні дні горіли три десятки сіл уздовж лінії розмежування. Згорів КПВВ «Станиця Луганська». Вогонь підійшов упритул до Сєверодонецька, був і на північ від міста.   

Пожежі для регіону — не новина. Посушливий клімат, тож соснові ліси горять щоліта. Але такого вогню іще ніхто тут не бачив, і таких руйнувань старожили не пам’ятають.

Серед причин називають підпали з непідконтрольної території. До вогню додався ураганний вітер — сосни згоряли, як бенгальські вогні, палаючі шматки крон несло людям на подвір’я. Що було там дерев’яного, займалося вмить. По області згоріло близько 20 тисяч гектарів — це більше як площа Львова. Майже 600 будинків зруйновані. Загинули у вогні десятеро людей: під завалами, отруєні чадним газом, у когось не витримало серце.  

Мережу облетіло відео, як патрульні намагаються евакуювати людей. «Візьміть козеня, — благає дід. — Не моє, пристало, щоб я його витягнув. Візьміть». І тоді поліцейські затягують обгорілу козу в машину.   

Вітас

Зранку 26 жовтня в Осколонівці не чути кукурікання. Зате собачий гавкіт відлунює від чорної стіни лісу за сто метрів від села. Цей ліс насаджений у 1960-ті, місцеві пам’ятають, як їх забирали зі школи садити сосни. Ліси потрібні були, щоб захищати від піщаних бур. Із цього лісу прийшла пожежа. 

Це малесеньке село, фактично, хутір. Тут близько тридцяти жителів, які жили з пенсії та великих господарств. Тримали по 40 кіз, по 50 курей. Корів, овець, кролів. Від курей — так згадують люди — лишилися «маленькі комочки». Показують долонями розмір — як грейпфрут.

Вісім господарств у Осколонівці вогонь не зачепив, 23 — згоріли або повністю, або частково. Наприклад, хата ціла, а сараї погоріли. Людям би тішитись, але ні.

— Корівкам спершу треба зробити. Мені б муляра і теслю, бо ми з мужем ніяк, — 67-річна Тетяна Іванівна показує свій двір у руїнах. У неї вціліла хата, але згоріли всі хліви й сараї. На місці знищеної літньої кухні її чоловік робить корівник. Залив стяжку на підлозі, треба ще покласти дошки і зробити дах. Тетяна і Олександр поспішають до морозів: корівкам, кажуть, прийде час телитися, без тепла ніяк. 

Обидва їхні сусідські двори згоріли. Хоча важко зрозуміти, де закінчується цей двір, а де сусідські. Решток парканів не розпізнати серед обгорілого брухту. Очі мають звикнути, хоч і не хочуть звикати, до вигляду цієї біди: гори битої цегли та глини — рештки стін, уламки шиферу — це був дах, обвислі волокна синтетичного матеріалу паркана. 

Земля чорна, руки в людей чорні, тварини — в сажі.  

— Зараз молочка принесу, — Тетяна виносить із хати банку молока.  

— Няв! — чорний мурчик треться мені об ноги. Сажі на його хутрі не видно, а солідні вуса біліють.  

— Сусідський, бачите… Куди ж його дінеш. Буду всіх їх няньчити. Пішли, Вітас, пішли, хороший мальчик. 

В одній руці молоко, в другій кіт, Тетяна переступає завали і йде на сусідське подвір’я. Вітас не хоче їсти на чужому дворі, а ще треба пригледіти, щоб молоко не випили собаки. Кілька печальних барбосів із посірілими мордами ходять колами. Тетяна відганяє собак: цих уже напоїла. 

— Я за людей хвилююся. І за корів теж. І бросать не хочеться, а то в лісі — з ким будем балакать? Хоть з коровами та собаками. 

Тетяна все повторює, як вдячна волонтерам — у перші дні в соцмережах розгорнувся цілий антипожежний майдан. Таксисти приїздили в села і безкоштовно вивозили людей у місто — це під час пожеж. У наступні дні люди збирали допомогу для погорільців, а тим потрібно було все — від спідньої білизни до будматеріалів. Возили харчі, одяг, допомагали розбирати завали. Обов’язково везли корм для тварин. 

До Осколонівки доїздило менше волонтерів, але були й тут. Зараз, коли від пожеж минуло три тижні, люди вже не плачуть, шок минув. Але, приїхавши в якесь із потерпілих сіл, обов’язково бачиш похилену над купою уламків фігуру, яка поволі вибирає шматочки плитки, перекладає розбиту цеглу. З руїн підноситься пил, неначе димок. 

Але Тетяна випростана і діяльна. Вона мріє про робочі руки для свого господарства, і про те, щоб дали якесь житло для тих, у кого згоріло все.  

— Мені хочеться, щоб вони тут жили. І їм же хочеться повернутися. А побудуватися вони не побудуються — там є люди, яким по 80 років… Мені сарай, а їм нехай дадуть доміки. 

Поки що родичі живуть у неї. 

— Он у брата все згоріло, і хата, і сарай, — її рука, в яку в’їлася сажа, показує на зелений намет ДСНС. 

Саман

Із намету виходить труба, з труби куриться димок. Розпалив пічку і відпочиває тут Петро Іванович. Тетяна з братом схожі. Обидвоє худі, з якимось іронічним прищуром. В обидвох відчувається внутрішня сила — хоч на Петровому подвір’ї вище метра не здіймається жодна стіна. Він веде мене до «новобудови». Її складає із саманної цегли — дідівський метод, глина із соломою. З таких саманних блоків була стара хата, де жив іще його батько. 

— Бачите, я тут козлятник будую. Худоба ж на вулиці, п’ять кізочок і три барашка. Поки що вони в садку прив’язані, лишилося накрити.  

В садку порається біля худоби ще одна Тетяна — Петрова дружина.  

— Він же після операцій, — хитає жінка головою. — Більш як два кілограми йому не можна підіймати.

— А я забинтуюсь і ходжу. Не поспішаю. Став і теслею, і муляром…   

В історії про Чиполліно був один зворушливий персонаж Кум Гарбуз. Гарбуз мріяв про свій будиночок, але заробленого за рік йому вистачало на одну цеглину. Так і купував по цеглині, аж доки зрозумів, що не побудує дім за ціле життя. І тоді склав собі будиночок розміром із собачу буду. 

Від світанку Петро мішає руками глину з соломою. Вода холодна, кінцівки дубіють — тоді йде в намет і розпалює пічку. Повертається до своєї будови, опускає руки в каструлю з глиною. За день кладе один ряд. 

 — Наше життя таке. Потрудилися — і знову трудимося, — каже про себе та сусідів його сестра. 

Мухтар

В Осколонівці не думали, що пожежа дійде до села. Влітку в сусідньому Смоляниновому згоріла ціла вулиця — дим бачили й в Осколонівці, але сюди вогонь не пішов. Тому люди, які залишали свої хати 30 вересня, не думали, що від їхніх господарств лишаться фундаменти й пару цеглин, із яких можна скласти сарайчик. 

Займалося за секунди, кажуть жителі Осколонівки, Сиротиного, Воронового — всі ці села біля Сєверодонецька частково згоріли. Йшла стіна вогню — згадує Петро, і він з дружиною і тваринами відходили в бік розораного чистого поля. Коли дійшли до безпечного місця, він згадав, що забув відв’язати собак. 

Коли повернувся на подвір’я, вже стемніло. За димом не було видно села. Спершу поливав будинок та інші споруди зі шланга. Вода мала б захистити від вогню. А тоді вимкнули електрику. Відрами багато не наносиш, тим паче, в диму. Із собаками він повернувся на поле, де чекали жінки з худобою. Вогонь несло на них, відходили в безпечніше місце, не відводили очей від села — і так до світанку. Тварини зігрівали людей. 

— Всю ніч біля нас був Мухтарик, нікуди не відійшов. Вони ж притискаються до людей, чують, що біда, — Тетяна, Петрова дружина, обіймає великого пса за шию. — А кішка тільки останній тиждень стала у двір заходити… Мамулечка осталась, нема ні донечки, ні синочка, — звертається до кішки. Та обережно пробирається під каркасом обгорілої техніки. 

Рано-вранці Петро повернувся в село. На подвір’ї ще трохи горіло. Взяв лопату, засипав піском. Хати вже не було, а рештки тліли ще три дні. 

Молоко

Пожежники були того вечора в Осколонівці. Але село горіло в кількох точках одночасно, і поки машина доїхала до цього краю, де живуть Тетяна і Петро, вже не мала води. Та й не могла їхати далі: асфальт закінчився.

— Пожежники сказали, що на піску забуксують, — каже Микола Степанович. 

Врятувати свої будинки вдалося тим, хто мав генератор і лишився боротися з вогнем. А їх приїхали евакуювати: Лідія Афанасьєва, голова селищної ради Борівського (до якої належить Осколонівка), губернатор Луганщини Сергій Гайдай.

— Ми спершу вмовляли людей евакуюватись, а потім губернатор уже кричав: «Я за вас відповідаю!». А дід іде з відром молока: «Я нікуди не поїду», — згадує Лідія Афанасьєва. 

— За руку тягнули! — Микола тягне мене, показуючи, як саме. — Але воно ж, коли своїми руками строїш, уже не дивишся на здоров’я. Пожежники тут із нами відрами гасили. Рушниками мокрими пообмотувалися… Було страшно, як вдень!

На другий і третій день у згорілі села приїздили психологи. Люди сиділи на уламках у якомусь заціпенінні. Тоді їм пропонували вітаміни, їжу, чай. Від диму і пилу в людей запалились очі, боліли і сльозилися, тож давали ще й очні краплі. Робили це для того, щоб перевести увагу людини на своє тіло, на піклування про себе, розповідає Тетяна Донцова, психологиня з організації Восток-SOS. 

— Хтось плаче, хтось реагує незвично. Важливо було розповісти людям про те, що з ними відбувається: це нервова система їх так захищає. А потім — знайти в людині ресурс і допомогти впоратися. Їм складно, вони плакатимуть — це знак, що люди справляються, і це вартує поваги. Вони ж подолали стихію! Старші люди розуміють: те, що вони вижили, — це не так уже мало. Ти не скажеш їм «та все добре!», але в них є шанс жити далі. Їм допомагають родичі — й вони це цінують. Ми не можемо змінити їхні життя, але можемо дати їм увагу. Людська увага — це, мабуть, найголовніше.     

Бджоли

Зранку 27 жовтня люди збираються під селищною радою в Борівському. Майже всі тут пенсіонери, багато хто — в одязі з чужого плеча, в чужому незручному взутті. Вони чекають — зараз прийматимуть документи для компенсацій. 

300 тисяч гривень держава обіцяє за повністю зруйнований будинок, 50 тисяч — за частково пошкоджену полум’ям будівлю. Зараз минуло три тижні від пожеж, а погорільці отримали тільки по 3400 гривень від французької гуманітарної організації ACTED. Грошей від держави ще не бачили. Тетяна Іванівна каже, що намовляє сина брати кредити на будматеріали: поки дочекаєшся компенсації, прийде зима, а тваринам потрібне тепло. 

Люди стоять із пакетами й пакетиками — в них документи, які вдалось урятувати. Повдягали маски. Петро Іванович демонструє запечатані рукавички — може, вбрати? Підсміюється. Вони почуваються ні в сих ні в тих перед селищною радою — думають, скоріше б вертатися додому, там чекають голодні кози й корови, собаки й коти. 

Але мусять стояти, мусять чекати. Щоб згаяти час, перебирають події вогняної ночі. 

— А в неї бджоли погоріли. Нічого від вуликів не лишилося. Тільки лужа меду — одна, друга, третя, — раптом чую. І мені здається, що селяни ті із жалем і турботою говорять навіть про бджіл, найменшу свою худобу. Хоч, може, справа лише у медові.  

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]