#Гопчиця

Коля ліниво веде запряженого у воза коня. Запримітивши хустку або чуприну за парканом, ще здалеку кричить:

― Журналістки приїхали, будуть про вас писати!

Ледь зачувши його радісний вигук, люди притьмом біжать до хати.

― Люди должні радуваться, шо про них говорять, а не тікать отак! ― стинає плечима Коля. Йому за 50, худе тіло прикриває куртка, кашкет ховає залисини. 

Вони з ветераном Романом Леонідовичем їдуть вулицею Кооперативною, якій перед Паскою випало передавати провіант на Схід. Щороку тричі гопчицькі волонтери надсилають допомогу на передову. На війні Роман Леонідович був двічі: вперше ― у складі Нацгвардії під Попасною та Кримським, удруге ― вже у ЗСУ, під Гнутовим і Талаківкою. 

Вулиця вузька і звивиста. Обабіч у дворах квітнуть вишні та яблуні, вітер ганяє білі пелюстки. Кінь Малиш поскубує траву на узбіччі, стукотять банки, картопля висипається з мішка, Коля швидко розставляє продукти, що їх несуть і несуть односельці. 

Якось восени його мама не при пам’яті вийшла з дому. Тіло знайшли у лісі навесні, як сніг зійшов. Півтора року тому Коля втратив і дружину. А згодом обидві доньки переїхали до Вінниці, тож нині живе сам. Три спорожнілі хати глипають на вулицю традиційно гопчицькими лазуровими вікнами.

Під колесами рипить гравій. Спиняємося біля рогу. З хати на перехресті тупцяє баба Галя, пригортаючи охайний пакуночок із горохом, рисом і варенням. Обережно кладе на воза, все вибачається, що не має картоплі чи яєць, а потому тицяє Романові сто гривень і поникло вертає до свого обійстя.

Із сусідньої хвіртки вигулькує її син, п’яничка Гриша. Очі скляні, шкіра аж воскова, між матюками чути окремі слова. Підходить до воза, здивовано глипає на фотоапарат і тягнеться відібрати в Романа купюру ― звик пропивати материні гроші. Леонідович і Коля червоніють.

Раптом нізвідки з’являється інтелігентний чоловік в окулярах.

― Йди звідси, Гриша! Я на ті гроші хлопцям паску куплю, ― авторитетно каже схожий на європейського пенсіонера Микола Захарович, або просто Захарович. Саме він уже вдванадцяте повезе з Гопчиці на Схід великодні дари. 

Гриша плентається геть. З-за сусіднього паркану за ним приречено спостерігає баба Галя.

Розібравшись із Гришею, Захарович енергійно дає вказівки Романові та Колі, куди везти зібраний провіант. Сунемо далі ― повз дім Лариси, що переїхала сюди із Закарпаття, дім сестри сільського голови Оксани, дім новоприбулих із сусіднього села, що у Гопчиці кинули пити, бо знайшли роботу.

― У нас небагато п’ють, більше молодьож, ― винувато каже Коля, підганяючи Малиша. — Вйо! Вйо! Якщо роботи нема.

Потому замовкає, а за хвильку додає: 

― У нас є пам’ятник солдатам, там у касці пляшка «казьонки» замурована!

Коля сміється й завертає на головну асфальтовану вулицю. Показує рукою на селян на розораному городі при дорозі.

― Отой хлопець був в АТО. Сапером, розміновував. Тепер трактора має, картоплю садить. 

Усього з Гопчиці на війну пішли п’ятнадцятеро чоловіків. Усі повернулися, усі цілі.

Як Берлін

Зупиняємося біля озера ― Коля хоче показати лебедів. Поки птахи, як на замовлення, плавно сідають на воду, з крайньої хати бадьоро виходить тітка Галя. Несе дві великі банки помідорів, мимохідь перемовляючись із сусідкою за низьким парканом.

На пенсії тітка Галя взялася до вишивання. Подушки, рушники, серветки роздає внукам і гостям. Вишитому втратила лік, але подушки рахує ― вже 68. Каже, вишила портрет Шевченка для кабінету сина, сільського голови Романа Прилуцького. На виборах у 2015 році Роман переміг попередника, що відбув уже три каденції. Раніше навіть на засідання громади не ходив, але швидко дав собі раду. 

Два десятиліття тому Роман їздив із односельцями на заробітки до Німеччини ― «робити ремонти». Німеччина і досі йому сниться. За півроку в Берліні Романа найбільше вразили дві речі: охайні ковані паркани і як люди облаштовують життя, не псуючи його іншим. Побачене у німців Роман втілює у рідній Гопчиці. 

Перш ніж головувати, він 15 років працював зварювальником на тутешній птахофабриці. Більшість парканів у селі викував сам ― поміж дерев’яними та бляшаними неважко впізнати ворота його роботи, з різнобарвними квітами й завитками. Нині він, щоправда, ту справу закинув.

― Як став головою, часу на хобі не лишилося. Зарплата менша, ніж у зварювальника, але мені хотілося, щоб Гопчиця була, як Берлін.

Романів родич Сашко, який нині живе у столиці, запропонував створити сайт і сторінки села у соцмережах ― останні чотири роки вони є візитівкою Гопчиці. Роман надсилає новини та світлини, натомість Сашко керує онлайн-життям села, а також шукає архівні документи, публікує статті про історію села, стежить за статистикою ― про Гопчицю читають навіть українці за кордоном.

Розібрати повалені буревієм дерева, перевірити, як просувається ремонт у Будинку культури, чи працює пункт прийому сортованого сміття і непотрібних речей (такий, як бачив у Берліні), чи отримали гроші кризові сім’ї, чи ходять діти до школи, чи провели нову межу між земельними ділянками, чи відремонтували дорогу ― у кабінеті Роман не засиджується. Часто-густо його авто спиняють і прямо через відкрите віконечко радяться, нарікають або щось пропонують. 

Односельці найбільше хвалять Романа за заходи ― чемпіонат із хокею, святкування Купала, майстер-класи з писанкарства, велопробіги, толоки, ярмарки. 

― Жодної копійки з місцевого бюджету на це не витратив: майстри приїжджають як волонтери, місцеві фермери допомагають грошима, на концертах виступають гопчицькі колективи, ― гордо каже голова.

Та є і невдоволені. Нарікають, що багато планує, але нічого не робить. Проекти дитячого майданчика, освітлення всіх вулиць, добудови школи, ремонту доріг ― гроші в села є, а де результат? 

― Бюджет Гопчиці ― 1 мільйон 300 тисяч гривень, але після сплати за комунальні послуги на хазяйнування лишається від сили 400 тисяч. За чотири роки моєї каденції сума майже не зросла, адже наповнюється за рахунок продажу й оренди землі, якої в села не більшає, ― пояснює Роман.

Головна та найкоштовніша проблема Гопчиці ― школа. Діти навчаються у старій, ще 1920-х років, поки недобудова 1989 року стоїть порожня. Стіни звели, дах поклали, вікна поставили, а як Радянський Союз розпався, будівництво завмерло. Для його завершення потрібно 77 мільйонів гривень, з яких сім готовий дати місцевий фермер, а от де взяти решту, Роман не знає. 

Він мріє добудувати школу й перемістити туди дитячий садок, на його місці відкрити амбулаторію, відремонтувати бібліотеку, центр для гуртків, дати більше приміщення приватному стоматологічному кабінету. Мріє, що побудують сміттєпереробний завод, і навколо села не буде смітників. Мріє, що на толоку приходитиме більше людей. І головне ― що в селі буде добре і місцевим, і туристам. 

Гопчиця розташована біля виходу кряжу на поверхню землі, у 1930-1990-х тут видобували граніт. Невдовзі після розпаду Радянського Союзу машини, що відкачували воду, зупинилися. Відновити кар’єр село не може, бо не від нього це залежить. Натомість може запропонувати туристам два мальовничі затоплені кар’єри.

Ближчий до головної дороги кар’єр мілкий, до 14 метрів глибиною. Потоки, що залили його, розмили піщані ґрунти, тож вода тут м’якого теракотового кольору. За кам’янисті береги вчепились абрикосові дерева, а навколо розкидані, мов іграшки велетів, гранітні брили розміром з людину. Другий кар’єр майже стометрової глибини, вода прозора, аж лазурова на сонці. 

Для популяризації гранітних принад Роман запросив художників на пленер. Але замість розкиданих вибухами брил та полишеної видобувної техніки вони малювали навколишні пейзажі. Деякі висять у музеї, яким опікується місцевий історик-любитель Міша.

Міша

Михайло Дмитрович, або просто Міша, знає про Гопчицю майже все. Розповідає про місця, де бував Шевченко з експедицією, де зупинявся Оноре де Бальзак, де стояв старий водяний млин, де жили графи й дипломати з Росії, хто й коли знайшов срібні монети часів Сигізмунда III, де колишнє русло Росі і щó набіги татар мають до назви села. Мішу ― слухати не переслухати.

Музей Гопчиці, яким він завідує, розташований у колишній колгоспній їдальні. У вікнах поставили віднайдені радянські, подекуди побиті, вітражі з металургами, робітницями і солдатами. На стінах висять збільшені копії старих світлин гопчинців ― тоді масово фотографувались у салоні в Погребищі і на кожному фото є пластикова пальма, екзотика 30-50-х. Крайня зліва босоніж сидить бабуся Романа.

Місцеві віддають до музею те, що переважно самим не потрібно: жорна, з яких робитимуть пам’ятник жертвам Голодомору; пряльні верстати, на яких іще з початку минулого століття завмерло недоткане конопляне полотно; заіржавілі серпи й лопати; верстати для виготовлення взуття; старі вишиванки й свити кінця позаминулого століття, у яких переколядувало ледь не пів села; старі ікони й поминальні книжечки 1894 року, які розповідають історію сільської церкви; фотографії селян іще з 1920-х, коли відкрили школу. Усе це Міша дбайливо збирає. Музей має п’ять залів ― тут можна побачити кремнієві ножі трипільських часів і скляну кулю-праску, запальну стрілу часів Київської Русі, шматок метеорита і плавлений пісок з кратера неподалік села, старі гроші, які колись пробували викрасти.

Міша став музейником недавно. За освітою він іхтіолог і довго працював у місцевому рибгоспі. Коли Україна стала незалежною, два десятиліття був товарознавцем в Укрпошті, але після реформи його звільнили. Міша міг би сидіти без роботи, але став у нагоді музею. 

― Ми досліджуємо історію села, шукаємо щось цікаве в інших музеях, перевіряємо перекази старожилів. Як буде цікава експозиція, до нас приходитимуть, ― Міша ставить платівку улюбленого Марка Бернеса на музейний патефон, який потім сховає до сейфу.

Платівка скрипить, звук ледве чути, ніби його притрушено пилом. Міша вслухається ― і  розквітає.

Культура на ремонті

Щойно Гопчиця завела сторінки у соцмережах, про село із захватом писали — через Wi-Fi та місцевий буккросинг. Роман показує будку коло Будинку культури, де у кращі часи були книжки, касети, диски. Пік популярності буккросингу минув, будку відвезуть на стадіон.

Ремонт Будинку культури ще триває: вже завершили актовий зал, кімнату для фітнесу, тренажерний зал, але ще треба перекрити дах і добудувати бібліотеку. Зазвичай на вихідних тут проводять дискотеки, а в будні після школи місцеві хлопчаки грають у духовому оркестрі. Навчає їх Олексій Лабенко, директор Будинку культури.

― Раніше в нас був оркестр на 24 музиканти, а ще й соліст! Запрошували грати по всій області. А зараз усе розпалося… ― ностальгує за радянським минулим Олексій, який у 80-х і сам грав на духових в оркестрі.

Щоб відродити гопчицький оркестр, Олексій зібрав школярів 9-12 років грати на духових і барабанах. Наразі це єдиний дитячий оркестр у Погребищенському районі, тож хлопці представляють село на фестивалях і ярмарках. Грошей на нові інструменти немає, тож збирали старі по складах і навколишніх селах. Найстаріший інструмент ― бас 1963 року випуску. Бас старший за басиста на 45 років.

Хлопці старанно надувають щоки, поглядаючи у рукописні ноти на пюпітрах часів Олексієвої ностальгії. На них натягнуто стару лляну тканину, і вони блакитні, як вікна у гопчицьких хатах.

― Ну все, вам ще уроки робити, ― гасить запал малих музик Олексій після «Червоної рути». 

Але хлопці не поспішають розходитися. Лишаються пограти в шахи, до яких теж привчив музикант.

― Ми всі концерти робимо власними силами. Діти співають, танцюють, читають вірші. У нас завжди повний зал, ― складаючи інструменти, гордо каже Олексій.

У Гопчиці вечоріє. Школярі вибігають на вулицю і дуркують. Барабанщик Артем сідає на велосипед і за п’ять хвилин прилітає з м’ячем. Промені втомленого сонця майже торкаються поля, яким, здається, ганяє сама радість дитинства.

Святі на стрісі

У позаминулому столітті у Гопчиці мешкав друг Пушкіна, сербський купець Іван Різніч. Він збудував церкву, яку в 1920-х радянська влада розібрала, а дерево використала для будівництва школи. За часи Союзу про те, звідки взяли дерево, забули. Аж раптом, ремонтуючи аварійну будівлю, на горищі помітили балки з розписами та іконами. А коли Роман став головою, вирішив їх рятувати й почав шукати реставраторів. Наслухавшись про розписи, ми з тутешнім священиком отцем Іваном приїхали на них поглянути.

Директорка поїхала в Погребище на нараду, тож не пускати нікого на дах поставлено завучку Галину Іванівну. На всі запитання вона всміхається і знай повторює: 

― Нічого не знаю, у школі працюю недавно.

Безсилі домовитися зі шкільною владою, телефонуємо Романові. Згодом директорка телефонує завучці. Галина Іванівна похмурніє, а завгосп плентається по дерев’яну драбину і ставить її під металевим люком у стелі.

Дощаний дах перекрито щільно припасованими металевими листами. На горище не пробивається жоден жмут проміння. Світло ліхтарика вихоплює з мороку стовпи пилу. Підлога прогинається, але завгосп рухається впевнено і швидко знаходить дерев’яні балки, з яких облущеними очима на прибульців дивляться Діва Марія та інші переселені на шкільну стріху святі.

Завидівши відкритий люк, діти задирають голову й чекають: хто звідти вилізе? Малі жваво розпитують, як там, нагорі. «Як треба в школі поводитися?!», «Іди на уроки!», «Тихіше!» ― відстрілюються вчительки. Похнюпившись, більшість дітей розбрідаються.

Шкільна влада полегшено зітхає, коли ми йдемо до авто. Романа з його «реформами» тут недолюблюють ― бояться, що через можливе об’єднання з великою громадою Погребища школу в Гопчиці закриють. 

― Роман молодий, енергійний, усім розповідає про ці балки. При ньому з’явилися сайт, сторінки в соцмережах. А директорка ― старе покоління. Нікого не пускать, нічого не змінювать, ― знизує плечима священик. 

Гопчицька школа консервативніша за церкву.

***

«Європейський пенсіонер» Захарович готується везти гопчицькі дарунки на Схід. До продуктів від селян додається тютюн від місцевого фермера і коробка яєць від птахофабрики. 

Захаровичу ― 70, але він бадьоро вантажить багажник.

― Я жив у Києві, а як вийшов на пенсію, то повернувся додому. Тягне сюди. Що я там робив би? Сидів би на десятому поверсі і грав би у доміно. А тут життя є, ― він замовкає, глибоко зітхає і зачудовано дивиться у поле. 

Їдемо на толоку, де охочі прибирають центральну вулицю села. Охочих небагато. Роман, той що Леонідович, розповідає про війну кільком чоловікам, які зібралися навколо Малишевого возу.

― Там час зупинився. Вони заблудні, ― Роман спирається на лопату.

Усі мовчать. 

Він повернувся до Гопчиці, бо зламав руку в окопі. Незабаром знову на фронт. 

Роман мовчки береться зішкрябувати траву з тротуарів. Решта теж стають до роботи ― часу на теревені мало, до вечора треба всю вулицю почистити. Малиш тихенько тягне воза головною вулицею.

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]