Евакуація 200

Богдана ми везли мамі, сестрам і дідусю. В одній машині їхали я, замполіт 79-ї окремої десантно-штурмової бригади і ще один військовий. В іншій — водій, мобілізована медик і труна. У труні — Бодя. 

Все сталося вранці 8 листопада 2014 року на території Донецького аеропорту. У той день я вперше від початку ротації не отримала від Богдана повідомлення — і одразу ж забила на сполох. Зрештою почула у слухавку болісне: «Олю, Боді більше немає». Із солдатом 79-ї окремої десантно-штурмової бригади Богданом Здебським ми познайомилися під час одного з моїх журналістських відряджень на війну. Були однолітками, тому швидко потоваришували. Я мріяла про те, як ми разом будемо відпочивати на його рідній Львівщині. Він, дуже релігійний, просив мене ніколи не загадувати наперед. 

Із дня, який залишив Бодю назавжди 23-річним, минуло шість років. За цей час я чимало їздила по фронту і, на жаль, бачила не одну смерть. Але крик Богданової мами, коли вона відкрила труну, був і залишається найстрашнішим, що мені довелося пережити. То був звук розбитого маминого серця, який досі щоразу чують ті, хто привозить загиблих військових їхнім близьким. 

За даними зведеної волонтерами «Книги пам’яті загиблих», станом на липень 2020 року на Донбасі загинули 4320 армійців. На початку бойових дій евакуацією полеглих  з фронту займались і військові, і цивільні. Тепер, на сьомому році війни, евакуація — чітко налагоджений процес. Але він усе одно залишився коловоротом із болю та справи честі — поховати тих, хто загинув, щоб ми жили.

Пошуковці з музею

Вересень 2014 року. Країна все ще оговтується від новин про підлість ворога і сотні убитих українських військових та добровольців під час виходу з Іловайська. Точної кількості загиблих ще не знає ніхто. Тим часом неподалік Мар’їнки, за 20 кілометрів від окупованого Донецька, в автівці чекають четверо. Один з них — із майорськими погонами української армії та мобільним телефоном, який судомно стискає у руках, — вдивляється у далечінь, аж поки не випалює: «Увага! Наші їдуть!».

За хвилину на горизонті вже добре видно дві білі ГАЗельки з пофарбованими у червоне кабінами. Коли пригальмовують, із кожної вистрибують по двоє чоловіків у цивільному. Вони — пошуковці, які раніше займалися тим, що шукали тіла загиблих у Другій світовій війні, а тепер відгукнулися на заклик Національного військово-історичного музею, аби віднаходити полеглих у новій війні. Автівки, якими їздять за лінію розмежування, колись працювали на м’ясокомбінаті. З початком війни, згідно із законом про мобілізацію, їх передали для потреб армії. І ось тепер у ГАЗельках з Іловайська вивозять військових, які загинули під час виходу з «котловану». 

Армійців на поле битви ворог не пропускає, тож справу доводиться робити цивільним. Вони віддають машини військовим, щойно опиняються на підконтрольній Україні території, і ГАЗельки далі заводяться, розганяючись у сторону Дніпра — везуть тіла загиблих далі.

— Спершу було інакше. Восьмій медичній роті, яка складалася з мобілізованих лікарів із Полтави, росіяни двічі дозволили зайти на околиці окупованого міста. З 30 на 31 серпня. І потім із першого на друге вересня. Медики разом із військовими вивезли тоді загалом 250 тіл, — шість років потому пригадує полковник Михайло Котелевський з позивним Мухомор. 

Він — той самий майор, який у 2014-му перехоплював ГАЗельки із загиблими. Привітний, говіркий, він зовсім не схожий на тих військових, що живуть за схемою «згідно-відповідно». У галасливому київському кафе п’є гарячий імбирний чай і, перегукуючи фонову музику, розповідає про найстрашніше, що довелося побачити на війні. 

— Попри те, що за ті два дні вдалося вивезти більшу частину тіл, в Іловайську все ще лишалися загиблі. Та росіяни заборонили виходити на місце побоїща нашим військовим. Пообіцяли, що запустять лише цивільних пошуковців. 

Так почалася гуманітарна місія — гуманітарний проєкт Збройних Сил України «Евакуація 200», спершу відомий як цивільний проєкт «Чорний тюльпан».  

За словами полковника, бойовики дозволили цим же групам забрати загиблих, зокрема, із Савур-Могили, Зеленопілля і Шахтарська.

До грудня пошуковці вивезли загалом 205 мішків із тілами. Окрім українських  військових, всередині були рештки цивільних, загиблих бойовиків і щонайменше декількох кадрових російських військових. Після ДНК-експертизи їхні тіла передали родичам та їхнім довіреним особам. 

У 2014-му Котелевський служив під Одесою у зенітно-ракетних військах. Після того, як бойовики 14 червня збили поблизу Луганська ІЛ-76 і з рейсу не повернулися 40 десантників та 9 членів екіпажу, — усвідомив, що має бути на війні, і почав писати рапорти з проханням служити в зоні бойових дій. 

— Було байдуже, куди йти. В окоп, у штаб — без різниці, аби тільки на війну. У серпні, після кількох офіційних відмов, мені запропонували пройти курс цивільно-військового співробітництва і долучитись до гуманітарного проєкту ЗСУ «Евакуація 200». 

За декілька років до бойових дій Котелевський уже шукав загиблих. Точніше, загиблого — свого дідуся Івана Федоровича, який зник у боях під час Другої світової війни. Так само, як і військові у 2014-му, він звернувся до цивільних пошуковців, а ті допомогли йому знайти в архівах місце поховання родича. 

— Виявилося, що він загинув на Харківщині, там же і похований. У братській могилі, де на величезному надгробку викарбувана лише частина прізвищ полеглих — інша не вмістилася фізично. Коли уперше зіткнувся з темою смерті на Донбасі, подумав: «Не хочу, щоб якогось військового, як колись я дідуся, знайшли у братській могилі. У рідних має бути місце, куди вони зможуть прийти».

Загиблих у трагедії під Іловайськом вивозили у морги Запоріжжя і Дніпра. Коли після двох сотень тіл патологоанатоми з цих міст сказали, що їм більше ніде зберігати померлих, дніпровська міська влада виділила АТОвцям залізничні вагони з рефрижираторними установками. Мухомор та інші військові з «Евакуації 200» перекладали чорні пронумеровані мішки з тілами з ГАЗельок у вагони на колії під Дніпром. 

— Оскільки чималу частину тіл неможливо було розпізнати, підтвердження осіб загиблих в Іловайську відбувалося за ДНК-експертизою. 

Родичі здавали ДНК-тест, і коли лабораторія виявляла збіг — рештки передавали близьким померлого. Через те, що одна частина тіл була у моргах, а інша зберігалась у вагонах під Дніпром, підтвердження могло тривати і місяць, і пів року, і навіть більше. 

Щоб, як сам каже, випробувати власну психіку і зрозуміти, чи взагалі готовий працювати зі смертю, щойно забравши перші тіла, Котелевський відкрив один із чорних мішків. У ГАЗельках не було охолодження, а загиблі до того днями лежали під палючим сонцем, тож найперше відчув їдкий нудотний запах. 

— Але з того часу я найбільше запам’ятав холод смерті. Коли відкрив вагон із рефрижиратором, а звідти, у спеку, яка навіть уночі трималася на рівні 35-ти градусів, повіяло холодом. І от, з одного боку, бодай на хвилину стало прохолодніше. З іншого — разом із холодом прийшов запах гниття і чергове усвідомлення, що у пакетах, складених у рядок, лежать чиїсь близькі. 

Евакуація загиблих із фронту давно стала для Мухомора більше ніж «роботою, яку хтось має виконувати». Він безліч разів перевозив полеглих і лише раз задумався, чи точно витримає аж до перемоги бути так близько до смерті. У той день у чорному мішку полковник побачив друга, з яким служив майже 10 років і разом писав рапорти, щоб потрапити на фронт. 

— Вася Петренко загинув 22 січня 2015 року під час боїв за опорний пункт «Зеніт», що в районі Донецького аеропорту. Він мав позивний Моцарт, був музикантом і людиною з великої літери, за якою йшли інші. Я боявся, що евакуйовуватиму когось із близьких. Але не думав, що побачу мертвим саме його. Навіть мені, кадровому військовому, морально непросто перевозити загиблих із фронту. Проте це не просто місія. Це — справа честі. 

 Аж до хвіртки

Зима 2015 року. Сільською дорогою, розбитою непогодою і корупцією, рухається реанімобіль. Із пів року тому цю автівку волонтерам-парамедикам передали благодійники. І тепер у білій швидкій з червоним написом «Ambulance» не тільки рятують поранених на передовій, а й відвозять загиблих військових у трунах додому.

— Онде купа людей, бачиш? Схоже, нам туди. Тільки давай не залишатися надовго — вже нерви не витримують. І треба чимшвидше повертатися назад, — каже водієві дівчина-парамедик на передньому сидінні реанімобіля. 

Водій схвально киває головою, а потім неочікувано різко тисне на гальма і вивертає кермо вбік. 

— Боже мій! — викрикує розгублено. — Жінка! Вона стрибнула під колеса! 

Минулого тижня цей же екіпаж силоміць відтягував маму загиблого військового, яка голими руками роздирала кришку труни. Сьогодні під колеса швидкої кинулася дружина вже іншого полеглого. 

Попри те, що проєкт «Евакуація 200» почав працювати ще у 2014-му, під час боїв за Донецький аеропорт і Дебальцеве евакуацією загиблих із фронту все ще займалися волонтери-парамедики, замполіти бригад і навіть самі побратими померлих. 

Керівниця бригади швидкого реагування «Вітерець» Галина Алмазова, яка разом із командою парамедиків-волонтерів допомагає на фронті від початку війни, каже, інколи одна й та сама швидка забирала «200-го» з передової, відвозила його у морг в одному з мирних міст Донбасу, а потім переправляла додому — аж до хвіртки, де труну зустрічали близькі. 

— У перший рік війни, — пригадує Алмазова, — кількість загиблих вимірювалася сотнями. І через це не справлялись ані цивільні морги, куди їх привозили, ані замполіти та воєнкоми, які після розтинів доставляли труни додому. Та й самі розтини, власне, не завжди встигали проводити: судмедексперти просто писали у довідці, що смерть трапилась під час і в результаті бойових дій. А далі тіло транспортували додому. 

Щоб фіксувати наслідки російської агресії на Донбасі, після кожної загибелі військового слідчі відкривають кримінальне провадження. І хоч це, певно, єдине, що дотепер залишилося незмінним у роботі з «200-ми», українське правосуддя, оскільки не має доступу на окуповані території, лише декілька разів ухвалювало бойовикам реальні, а не заочні, вироки. Наприклад, росіянин Руслан Гаджиєв, якого взяли у полон поблизу Дебальцевого взимку 15-го, отримав 15 років в’язниці. Артемівський міськрайонний суд Донецької області визнав його винним за низкою статей ККУ, зокрема за ч. 3 ст. 258 — «теракт, що призвів до загибелі людини». Як з’ясувало слідство, у бою на опорному пункті «Валєра» танк, яким керував Гаджиєв, убив сімох українських військових. Утім, росіянин не надто довго відбував покарання: під час чергового обміну військовополоненими його у грудні 2019-го передали угрупованню «ЛНР». 

— Проте для нас, парамедиків, — продовжує Алмазова, — найскладнішою була не юридична складова евакуації загиблих. Ми загалом і так розуміли, що всі ці провадження — це радше формальність, яка, можливо, колись дасть результат. Приїхати, забрати з поля бою, хай навіть руками й по частинах у чорний пакет, потім доставити у військкомат — не це було вайважчим. Найважче — передати труну безпосередньо рідним. Що, наприклад, казати дружині, яка від розпачу кидається під колеса реанімобіля? Перевезення загиблих — надзвичайно складна морально місія, якої ми не виконуємо приблизно з 2017 року. Тепер цим повністю займаються лише військові. 

Декілька років тому проєкт «Евакуація 200», де головує полковник Михайло Котелевський, став повноцінною складовою Управління цивільно-військового співробітництва (CIMIC — Civil-military co-operation), і тепер займається не лише евакуацією полеглих, а й пошуком армійців, зниклих безвісти. Підлеглі Мухомора йдуть по загиблого, якщо тіло залишилось у «сірій зоні», й чекають на контрольному пункті в’їзду-виїзду, якщо полеглий опинився у бойовиків і ті готові його передати. В «Евакуації 200» працюють офіцери, які їздять на ротації на передову. Вони тепер є тими, хто безпосередньо відповідає за доставку полеглого з моргу одного з мирних міст Донбасу до місця поховання. 

«Бачити вас більше не хочу»

Липень 2020 року. На КПВВ «Майорськ», закритому через пандемію коронавірусу, кілька годин стоїть білий автобус. На його багажнику викарбувані чорні цифри «200». 

— Є якісь новини? — питає чоловік у штатному пікселі ЗСУ. 

— Та таке, — відповідає інший військовий. — Тіло вони віддати не можуть, зате вже виклали у мережу фото і відео з нашим загиблим. Бля, ну нічого святого немає! Геть нічого! 

Команда «Евакуації 200» чергує на пропускному пункті з самого ранку. Бойовики угруповання «ДНР» пообіцяли цього дня передати українській стороні тіло Дмитра Красногрудя — лейтенанта 35-ї бригади морської піхоти, який загинув напередодні в районі селища Зайцеве. 

— А що про інших загиблих чути? Ільїна віддадуть?

— Давай спочатку лейтенанта заберемо. Щось мені підказує, що сьогодні ніхто нам його не привезе. Мабуть, завтра поїдемо зустрічати на Мар’їнку. 

Крім Красногрудя, напередодні, 13 липня, під окупованою Горлівкою також загинув медик підрозділу, громадянин Литви Микола Ільїн. Він входив у групу військових, які у білих шоломах та під гарантії режиму тиші зі сторони бойовиків мали забрати з «сірої зони» тіло лейтенанта. Але російські гібридні сили порушили домовленості й відкрили вогонь. Ільїн загинув, підірвавшись під час відходу на невідомому вибуховому пристрої. Ще один морпіх, сержант-розвідник Ярослав Журавель, отримав кульові поранення. Він стік кров’ю у тій-таки «сірій зоні», так і не дочекавшись підмоги. Врешті Красногрудя передали «Евакуації-200» 15 липня, Ільїна — 17-го, а Журавля — аж 21-го. 

На сьомому році війни хаос після боїв із великими втратами й болісні доправляння трун волонтерами-парамедиками й побратимами загиблих змінилися новими тягарями. Родичі полеглих часто дізнаються найгірші новини з дописів у соцмережах від абсолютно чужих людей. А бойовики, якщо тіло в них, хизуються ним у своїх «медіа» і, як було з морпіхами, можуть день у день переносити передачу «200-х». 

Втім, перевезення полеглих із фронту сьогодні є чітко налагодженим процесом: із місця загибелі солдата забирають військові медики, далі тіло передають «сіміку», бригадному представнику CIMIC, який залучає «Евакуацію 200» і паралельно комунікує зі слідчими, моргом, ритуальними службами. Додому труну везуть підлеглі полковника Котелевського. На місці вони або самотужки віддають її батькам, або передають воєнкому. Про загибель військового родичам, як правило, телефоном повідомляє хтось із підрозділу. Також гірку новину близьким полеглого може особисто повідомити представник військкомату. 

І хоч така  налагодженість зняла моральний тиск із замполітів і волонтерів-парамедиків, тепер чи не найважча місія лежить  на плечах «сіміків», які збирають військових в останню путь, зокрема тих, із ким товаришували. 

До війни  «сімік» 128-ої окремої гірсько-штурмової бригади Наталія Мещерякова працювала юристкою у сфері інтелектуального права. У 2016-му жінка підписала контракт із ЗСУ, і тепер, поміж іншої роботи, відповідає за підготовку загиблих військових до поховання. 

Вона контактує з поліцією, щоб вчасно надали дозвіл на розтин, стежить, щоб у морзі «наскільки можуть, зробили все гарно», і пояснює ритуальним службам у мирних містах Донбасу, що «труну і вінки треба вже, а гроші будуть пізніше — коли фінуправління перерахує їх у бригаду». 

— Чесно, — каже Мещерякова чи не пошепки, — це така місія, про яку немає кому розказати. Згадую загиблих, і завжди мурашки по шкірі. Коли ми приїжджаємо на чергову ротацію, я найперше йду знайомитися з працівниками моргу, з поліцією і з ритуальними службами. Важко, але мені потрібно, щоб вони, в разі чого, допомагали за першим же дзвінком. Окрім того, що військові гинуть на війні, вони можуть померти на фронті через хворобу. Або й накласти на себе руки. Хай там як, я маю зробити все, щоб хлопці з «Евакуації 200» якнайшвидше отримали труну і транспортували загиблого додому з усіма необхідними документами. Щоб у родичів була можливість достойно попрощатися. 

Строга і, на жаль, досвідчена у питаннях поховання побратимів, «сімік» 128-ої лише раз не стримала емоцій і, щоб опанувати себе, вибігла з моргу в автівку поруч. У той день загинув один з офіцерів бригади: він лежав на столі судмедексперта, а поруч від дзвінків розривався мобільний телефон. На екрані горіло «Кохана». 

— Дружину на той момент уже сповістили про втрату. Але вона, певно, не могла прийняти це, тож далі телефонувала чоловікові. Досі не знаю, чи правильно вчинила, але я просто вимкнула його телефон, — розповідає «сімік».

Більшість судмедекспертів і працівників місцевих похоронних бюро йдуть назустріч Мещеряковій. Морги працюють до 15:30, тому працівники залишають військовій ключ і кажуть, щоб доставляла загиблих у будь-який час. А власники ритуальних служб без зайвих запитань надають труни та інші необхідні речі, хоч часто буває так, що, через армійську бюрократичну машину, ще не отримали коштів за підготовку до поховання попередніх загиблих. 

— Ми у дружніх стосунках і з хлопцями з «Евакуації 200», і з людьми з моргів. Але щоразу, коли  перетинаємося, я кажу: «Бачити вас більше не хочу». А вони мені: «Ми теж не раді тебе бачити». Так потрібно, бо кожен із нас більше за все хотів би зустрічатися за інших обставин. Але така вже місія. Хтось має допомагати ховати тих, хто загинув, щоб ми жили. 

Якою б налагодженою не була евакуація загиблих з фронту, ті, хто сповіщає про найстрашніше, для близьких полеглого назавжди залишаться нагадуванням про гірку втрату. Скільки б військові, які транспортують тіла, не говорили про те, як звикли до важкої місії, кожен із них боїться одного дня побачити у чорному мішку когось зі знайомих. Скільки б текстів не було написано, навряд чи медіа зможуть розповісти історію кожного із загиблих солдатів. Скільки б не говорили, що герої не вмирають, вони, на жаль, умирають. Час не лікує. І ніякі домовленості не повернуть тих, хто загинув у боях на Донбасі, відстоюючи суверенітет і законні кордони держави.

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]