Двобій з пітьмою

Голбол — паралімпійський командний вид спорту для людей із порушеннями зору. В Україні ця гра тримається на ентузіастах, які роблять усе можливе, щоб довести іншим: незрячі та слабозорі люди можуть вийти поза обмеження, якими (справді чи уявно) оповите їхнє життя. 

Невидимий суперник 

Суботній ранок у Коростенському міському колегіумі. Залиті сонцем тихі коридори ледь пахнуть хлоркою. Іду на звук гучних ударів м’ячів об стіну, що лунає вдалині зі спортзалу.

— Вирівняй спину після кидка, — дає команду Світлана одній зі спортсменок. Тренерка сидить на довгій лавці попід стіною, спершись ліктями на коліна. П’ятеро підлітків віком від 11 до 14 років розійшлися залом, де кожен зайняв свій куточок, відточуючи власну гру. 

Після розминки діти по черзі біжать у підсобку по спортивне спорядження: світлонепроникні окуляри й захисні нагрудники, що берегтимуть їх від ударів кілограмового гумового м’яча. 

Разом із другим тренером, Сергієм, Світлана ділить дітей на дві команди. Сьогодні змагатимуться двоє проти трьох, хоча для гри потрібні шестеро. 

— Готові? — котиться луною у просторому спортзалі. 

Лунає різкий свисток. Затамовую подих. Уболівальники мусять зберігати тишу, адже сторонні звуки відволікатимуть гравців, тож вони не почують м’яча, який летітиме у їхні ворота. Світлонепроникні окуляри створюють рівні умови для всіх — суцільну темряву.

Вони покладаються лише на власний слух і дотик. Масивний м’яч, розміром із баскетбольний, обладнано внутрішніми дзвіночками, що видають його положення під час руху. Перед низькими воротами, які незвично розтяглися на всю ширину поля, скотчем закріплено лінію захисту — аби гравці могли руками знаходити власну позицію і зону відповідальності: один у центрі, двоє обабіч. Невидимий суперник — на протилежній частині поля, розміром як волейбольне, 9 на 18 метрів.

Спортсмени стають у низьку стійку з упором на коліно. Натягнута спина видає найдосвідченіших. Видає й позиція, адже найсильніших дітей тренер ставить у центрі — аби підстраховували партнерів обабіч. 

За правилами, «чиста гра» — без таймаутів і штрафних — триває 24 хвилини, два тайми по 12 хвилин. Гравець «нападає» на іншу команду, з півоберту запускаючи м’яч низом у невидимий бік воріт суперника. Котячись або стрибаючи, м’яч дзеленчить, натомість друга команда намагається почути, куди він влучить, аби кинутися тілом навперейми. Збоку це виглядає як боулінг, де замість кеглів — гравці суперника.

Тільки дівчата

Голбол — унікальна гра. Єдина з переліку паралімпійських видів спорту, спеціально створена для людей із зоровою інвалідністю, а не адаптована для них з інших видів спорту, як, наприклад, футбол. Командна гра — велика рідкість для людей з порушеннями зору. 

Створили голбол у 1946 році австрієць Ганц Лоренцен і німець Зепп Райндле для реабілітації ветеранів Другої світової, які мали зорову інвалідність. У 1976 році голбол додали до паралімпійської програми. В Україні ця гра з’явилася на початку 9о-х, тоді її вважали надто травматичним видом спорту для жінок, тому проводили лише чоловічі змагання. 

— Розвитком українського жіночого голболу я зайнявся з власної ініціативи.

Будь-який вид спорту для незрячих — це передусім реабілітація, яка допомагає їм почуватися не інвалідами, а повноцінними людьми. У спорті вони можуть подолати не лише себе, а й стереотипи, якими оповито їхнє життя, — пояснює 62-річний тренер Українського товариства сліпих (УТОС) із Коростеня Сергій Горбенко. 

На початку 2000-х Горбенко ненароком здійснив революцію в історії українського голболу. Він став амбасадором жіночого голболу завдяки випадковому знайомству з білоруською тренеркою, яка приїхала у Коростень до родичів, а принагідно — подивитися, як працює український інваспорт. Та розповіла йому, що в Білорусі голбольні змагання проводять і серед жіночих команд. Не гаючи часу, Сергій запросив білоруську команду до Коростеня, нашвидкуруч зібравши охочих українок спробувати власні сили у голболі. 

— Дівчата мої були побиті, носи їм добряче повибивало, — згадує тренер. — Спершу грали медбольними м’ячами, які важать два-три кілограми й набиті ватою. Для голболу ж потрібні гумові з дзвіночками всередині, вагою 1 250 грамів. Таких тоді в Україні не було де дістати, тож навіть у 2001 році для першого чемпіонату України, в якому взяли участь жінки, м’яча позичали в білорусів. 

Того ж року на базі житомирської команди створили першу українську жіночу збірну з голболу, яка поїхала на міжнародні змагання в Бельгію. Звідти й привезли перші справжні голбольні м’ячі.

Горбенко все життя у спорті, хоча сам має інвалідність по зору — спадкову у його родині. Після армії зір суттєво погіршився, тому він не міг продовжити навчання в університеті. Батько привів його в УТОС, коли хлопцеві було 20. Там він почав розвиватися як професійний спортсмен. У 88-му став інструктором, а згодом тренером УТОСу. Найбільше прикипів серцем до легкої атлетики. Рідний брат, також із зоровою інвалідністю, став одним із перших, кого Сергій готував для Паралімпійських ігор. У 96-му Ігор Горбенко у складі збірної України привіз перші медалі з Паралімпійських ігор у американській Атланті, натомість Сергій почав тренувати власну доньку, якій тоді було 11. Коли вона кілька років потому привезла з Пекіна бронзову медаль із легкої атлетики, у нього нарешті з’явився час для голболу. 

У 2009 році Сергій Горбенко став тренером національної жіночої збірної. У Коростені тоді якраз побудували фізкультурно-оздоровчий комплекс, на базі якого можна було проводити національні змагання. Бракувало лише судді — адже єдиний тамтешній знавець голболу як тренер судити тепер не міг. Так одинадцять років тому в одному з номерів санаторію біля Шацьких озер, де відпочивала з дітьми 37-річна Світлана Мороз, пролунав дзвінок. 

— Свєто, потрібна твоя допомога, — сказав Сергій. — Треба підготувати суддю з голболу. 

Вдома у Коростені Світлана проводила тренування з шейпінгу та фітнесу в спортзалі, де працював Горбенко. Про голбол вона тоді не знала нічого. Втім, ця пропозиція круто перевернула її життя. 

Коли спіймаємо

— Все, що було в мене до голболу, — темна пляма. Події, які складно згадати. То була рутина: дім-робота-дім. Разом із голболом у моє життя увірвалися нові люди, події, спілкування. З’явилося хобі, яким я справді насолоджуюся. 

Нині Світлані — 48. Волосся зібране у хвостик, швидка спортивна зачіска. Говорить так само енергійно, як і ходить. Одразу видно, що живе у швидкому темпі. Нову суддівську кар’єру у голболі Світлана починала, навчаючись просто на полі. 

— На перших тренуваннях у мене від стресу пітніли долоні. У гравчинь — азарт, а в мене — відповідальність. Якщо, наприклад, не помічу порушення команди, то її суперники не матимуть змоги забити пенальті.

З 2013 року Світлана працює тренеркою на пів ставки і суддею як волонтерка. За це отримує близько трьох тисяч гривень на місяць. Основним місцем роботи залишається колегіум, де вона працює вчителькою фізкультури. Тренувати збірну Житомирської області їй допомагає напарник Сергій Ходаківський. Разом працюють на два міста — кілька разів на тиждень проводять тренування в Коростені й двічі — у Житомирі. Тренують і дорослих, і дітей. 

— Ми хочемо залучити якомога більше людей. За дітей конкуруємо з комп’ютером та інтернетом. Ходимо по школах, питаємо. Адже немає якогось механізму, який скеровував би у гуртки таких дітей.  Така система була налагоджена в УТОСі за радянських часів, але не зараз. 

Мережу видів спорту для людей з інвалідністю розвиває Український центр з фізичної культури і спорту «Інваспорт», підпорядкований Міністерству молоді та спорту. Саме з «Інваспорту» області отримують виклики на змагання, а тоді формують місцеву команду, яка поїде. Через брак тренерів багато українських областей на змагання з голболу не їздять. 

Найкращі результати показують першопрохідці, які цей спорт розвивають іще з початку 2000-х — Житомирська, Полтавська та Харківська області. В останніх двох проводять навчально-тренувальні збори збірної України. Ще осередки голболу мають Донецька, Тернопільська, Чернівецька, Львівська та Черкаська області. Нещодавно почали їздити на змагання і з Київщини — там голбол розвивають у Білій Церкві. Натомість у самій столиці, на жаль, можливості займатися голболом немає — ані тренера-ентузіаста, ані бодай спортзалу для тренувань. 

— А в якому віці починають тренуватися? — запитую. 

— А коли спіймаємо, — сміється Світлана. — Почати грати у голбол ніколи не пізно, але для досягнення професійних результатів варто починати якомога раніше. Одну з наших спортсменок я спіймала просто на вулиці в Житомирі. Побачила, що вона з тростиною. Їй було близько 30-ти, розрізняла лише тіні та відтінки. Страждала, що їй нíчого робити. Тепер ходить на тренування. Має двох дітей, родину, але нині відчуває, що потрібна не лише рідним, а й команді. Голбол розширив її спілкування поза межі власного дому, тепер вона їздить в інші міста, має багато нових знайомств. 

Тигр

— Голбол — перший вид спорту, в якому я себе спробувала. Раніше взагалі не знала, що якісь для нас існують. Наприклад, у нашому інтернаті можна було ходити лише на шахи, — розповідає cпортсменка національної збірної з голболу, 21-річна коростенчанка Ольга Лук’янчук. У дівчини одне око — незряче, інше — слабозоре через атрофію зорового нерва.

Вперше Світлана зустріла її у спеціалізованій житомирській школі, де навчаються діти з вадами зору. Напівсирота з малозабезпеченої родини, Оля змалечку жила у спецзакладах. Мати працювала двірничкою, донькою не опікувалася, хоча батьківських прав її не позбавляли. 

— В інтернаті я думала, що піду зі школи, розчаруюся в житті. Нічого особливого не очікувала. Ніколи не мала підтримки, когось, хто міг би щось порадити. Закінчила би школу, а там… Не знаю, мабуть, поїхала б додому. Може, мама знайшла б мені роботу. Не впевнена, чи я пішла би здобувати якусь професію. 

У 2016 році Світлана влаштувала в її інтернаті демонстраційне тренування, куди серед інших дітей запросили й 16-річну Олю.

— Спочатку прийшла, бо просто було цікаво, що це за вид спорту. Але дуже швидко втягнулася, — згадує дівчина. 

Того ж року вона вперше виїхала за межі Житомирської області та вперше грала на чемпіонаті у Полтаві.

— Там я зацікавилася голболом серйозно. Побачила, що таке справжнє змагання. Правда, та гра мене захопила і засмутила водночас, бо ми тоді програли, — сміється. 

— Але вона дуже захотіла грати. Кидалася на той м’яч як тигр. Її помітили, почали викликати на навчально-тренувальні збори як перспективну спортсменку, хоча натоді вона грала лише пів року. Втім, конкуренція в нас у жіночому голболі не дуже висока, — каже Світлана.

У 20 Ольга мусила отримати міжнародну медичну кваліфікацію, щоб стати професійною голболісткою. Іншими словами, підтвердити, що має відповідний для професійної гри рівень інвалідності. Для участі у міжнародних турнірах інвалідність гравців має бути рівня B1, B2 або B3, відповідно до класифікації Міжнародної спортивної асоціації незрячих (IBSA). З інвалідністю найвищого рівня B1 людина не сприймає світла і не здатна розрізняти форму руки на будь-якій відстані у будь-якому напрямку. На нижчих рівнях — різновиди слабозорості. Класифікація потрібна для забезпечення чесної конкуренції, а вимоги покликані надати впевненості кожному гравцеві, що він чи вона змагається з рівним суперником. 

— Тепер моя мета — розвиватися у голболі. Щодня показувати кращі результати на тренуваннях і змаганнях, — каже Ольга, для якої голбол став ремеслом. — Це моя робота. Не можу дозволити собі пропустити жодне тренування, хіба через хворобу. 

У Житомирі паралельно зі спортивною кар’єрою дівчина навчається в училищі на кравчиню. Першу, бухгалтерську, освіту вже закінчила. 

— А як мама ставиться до твоїх успіхів у голболі? 

— Їй по барабану, як і чим я займаюся. Розповідала їй, але мамі не дуже цікаво. Вона не переймалася мною змалечку, я жила в інтернатах.

Уже п’ять років, як поряд із дівчиною її тренерка Світлана. Вона привела її в голбол, а заразом відкрила Олі можливість прожити своє життя так, як вона собі навіть не уявляла. 

— Світлана для мене і тренерка, і подруга, а десь і мама. Не знаю, звідки вона бере ту енергію. Можливо, вона і втомлюється, але цього й не помітиш. Вона допомогла мені сміливіше відчинити двері у доросле життя.

***

Суботній ранок у коростенському колегіумі. Сьогодні ніхто не переміг — адже на полі лише п’ятеро. Втім, усі вони мають вигляд переможців.

Підлітки допомагають Світлані зібрати спортивний інвентар. Коли м’ячі та окуляри вже у спортивній комірці, повертаються на поле, аби здерти скотч зі своїх позицій. 

— Інколи запитую себе, чому вкладаю так багато зусиль у цю роботу. Але після кожного тренування точно знаю, що день прожила недарма, — з усмішкою каже Світлана і зачиняє двері шкільного спортзалу. 

Фотоісторію зняла Оксана Парафенюк — київська фотографка, одна з ініціаторок створення українського представництва світової організації Women Photograph. Її роботи публікували The Washington Post, The New York Times, NBC News, The Wall Street Journal, Al Jazeera English та інші. Серію про голбол Оксана знімала на тренуваннях і змаганнях дитячих та дорослих команд Житомирської області.

«Спочатку я потрапила на тренування дорослої команди, але згодом зрозуміла, що мені цікавіше знімати дітей — їхні перші кроки у спорті, наснагу та прагнення жити сповна. Для декого з них, наприклад, для Олі, Світлана стала кимось, значно більшим за тренерку. Вона ідеалістка, майже задарма докладає чималих зусиль, аби зробити голбол досяжнішим для дітей з вадами зору. Якось Світлана привезла дітей на жіночий чемпіонат для дорослих — «прожити» змагання, відчути ці емоції. Пам’ятаю, як ці діти обіймались і раділи, коли турнір завершився. Думаю, вона вірить, що спорт допомагає їм жити повнішим життям. Її енергія, жодним чином не пов’язана із заробітком, дуже мотивує».

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Фотографії є частиною персонального фотопроекту Оксани Парафенюк. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]