Дорога додому

Поліція Чернігівської області повідомила днями про повернення додому в село Ягідне 14-річного Сергія Сорокопуда, якого російські окупанти вивезли у Білорусь. До непростого повернення хлопця родині долучилося багато небайдужих людей — серед них, журналістка, яка записала цю історію. Сергій уже вдома, але скількох ще українських дітей росіяни примусово вивезли за кордон самих, наразі ніхто не знає. 

— Тобі дуже боліло? 

— Ні.

— А було страшно?

— Ні. 

— Хочеш поїсти? 

— Ні.

— Може, тобі купити води?

— Ні.

Всю дорогу від столичного залізничного вокзалу до рідного селища Ягідне на Чернігівщині 14-річний Сергій Сорокопуд мовчить. На всі запитання відповідає одним словом. Обличчя хлопця схоже на маску. Чи то він намагається справити враження дорослого й сильного. Чи то пережив настільки сильний стрес, що не має сил виразити свої емоції. А можливо, просто дуже втомився в дорозі. Разом із 25-річною сестрою Аліною вони їхали з білоруського Гомеля до Києва понад добу. Іще пощастило, що на кордоні натрапили на знайомих — ті зробили для них виняток і пропустили брата з сестрою напряму із Бреста до Ковеля. Адже кордони України з Білоруссю зараз закриті. 

Ми зустріли Сергія та Аліну вже на київському вокзалі і тепер веземо додому. Невдовзі наш старенький джип зупиняється на околиці Ягідного, біля старенького будинку. Тут сім’я Сорокопуд мешкає з квітня — впустили пожити друзі. Сергій обіймає маму, підхоплює на руки молодшого брата і сина Аліни. Хлопчаки майже ровесники, обом немає ще й восьми. І раптом просто у мене перед очима трапляється диво — осяйна усмішка Сергія засвічує не тільки його обличчя, а й усе довкола. Навіть згорілий російський БТР, що зачаївся у сусідському городі, потворне рудувато-чорне страховисько, не видається мені таким гнітючим. 

— Я й сам не знаю, що відчуваю, — неочікувано каже мені хлопець. — Багато всього… Просто не можу описати все це словами. Головне, що я повернувся додому!

У перші дні березня в Ягідне увійшли російські окупанти. Під час обстрілів Сергій Сорокопуд зазнав важкого осколкового поранення і росіяни без дозволу батьків вивезли його в білоруський Гомель. 

— Там його прооперували. Врятували життя братові, звісно, але якби вони не пришли нас «визволяти» — брат не мав би поранення. Ми майже місяць не знали, чи він живий. А тиждень тому нам юрист із гомельської лікарні заявив: не заберете хлопця впродовж семи днів — все, прощавай, Сергійку! Білоруси оформлять його у притулок, визнають сиротою при живих батьках і до повноліття не випустять із країни, — каже Аліна.  

Ми розмовляємо у дворі будинку просто під розлогою квітучою яблунею. Вітер зриває з неї цвіт, і білосніжні пелюстки сипляться на темноволосу голову дівчини. На тлі цієї казкової краси слова Аліни видаються нереальними. Так само, втім, як і розкидані по всьому селу, оточені червоними голівками тюльпанів, підбиті ворожі ЗІЛи й БТРи з літерою «О» на борту.  

Холодний березень у Ягідному

У перших числах березня у багатоповерхівку, де мешкала сім’я Сорокопуд, прилетіла ракета. У спальні досі зяє величезна діра у стелі — крізь неї добре видно небо. Сорокопудам пощастило, що в момент удару всі вони перебували у вітальні і кухні. Коли повітря розтинав зловіщий свист, вони дружно заскочили на диван, обійнялись і вкрились ковдрами. Навіщо? Відповісти на це питання ніхто з них досі не може. Наступну ніч вони провели у підвалі. Від вибухів тремтіла земля під ногами. Але втікати було пізно й нікуди. А зранку прийшла сусідка. Сказала, що в селище зайшли росіяни і всіх мирних жителів відправляють в евакуацію. Мовляв, збирайтеся. Сорокопуди слухняно почали пакувати сумки. Жити їм все одно було вже ніде. 

— Увечері до нашого будинку приїхав «Урал» із хрестом на борту. Тоді я вперше побачив росіян. Кремезні мужики в темно-зеленій формі, з автоматами й червоними пов’язками на руках і ногах. Спочатку вони забрали у нас телефони і планшети, а тоді наказали швидко залазити в машину. Куди повезуть, не казали, — пригадує Сергій. 

Прикриваючись гучним словом «евакуація», загарбники зібрали всіх мешканців селища в підвалі ягодинської школи. Тих, хто не хотів іти з власної волі, гнали під дулом автомата. Чоловіків не просто обшукували — роздягали до спіднього. Надіялися за татуюваннями дізнатися, чи служили ті в армії. Коли всі зібралися (загалом 360 осіб, зокрема 80 дітей), підвал закрили на масивний амбарний замок. Так само під час Другої світової чинили з українцями фашисти.

— Потім вечорами росіяни напивалися, заходили до нас у підвал і погрожували, що всіх нас розстріляють, — пригадує Сергій. — Один із них, розмахуючи автоматом, казав мені: «Убью сученыша!» Та я чомусь навіть не злякався. Сам не знаю чому.

Попервах люди їли те, що взяли з дому. Та скоро харчі закінчилася. Тоді росіяни почали видавати їм свої пайки. Один — на трьох-чотирьох осіб. Згодом привезли кілька мішків крупи, яка страшенно смерділа соляркою. Але жителям Ягідного було вже байдуже, лиш би не вмерти з голоду. Діти крихітними порціями не насичувалися. Плакали, просили їсти. Але дати їм було нічого. 

— Зазвичай зранку окупанти випускали нас із підвалу в туалет. Коли наші продукти закінчилися, ми попросили в них дозволу готувати собі з їхніх пайків їжу на вогнищі біля школи. Вони погодилися. Але потім кілька разів закривали нас на добу і не випускали навіть в туалет. У такі дні про приготування їжі навіть не йшлося, ми просто голодували, — каже Аліна. 

Ягодинці не знали, що поки вони варили на вогнищі кашу, яка смерділа соляркою, загарбники грабували їхні домівки. Найперше винесли всі продовольчі запаси. Потім побутову техніку. І врешті постільну білизну, одяг і взуття.  

— Навіть труси забрали, — каже мама Сергія та Аліни, Світлана Сорокопуд. 

Через хворобу ніг (жінка майже не ходить) Світлані дозволили не сидіти в підвалі. Всю окупацію вона провела у квартирі своєї старенької лежачої сусідки. Над головою вдень і вночі літали ракети. Поміж обстрілами до помешкання ввалювалися озброєні окупанти і перевіряли, чи нема там ще чогось, що можна вкрасти. За словами Світлани, переважно це були тувинці. Росіяни забирали тільки золото чи комп’ютери. Один із них змилосердився над жінками і приносив їм на двох раз на добу мисочку супу. 

— Ту порцію можна було вмістити в долоні. Але мені через нерви їжа не йшла. Я той суп віддавала бабці, — розповідає Світлана. 

У ті дні Світлана найбільше боялася за доньку. Аліна — дівчина видна. А окупанти шукали розваг. Стріляли у повітря і вимагали «бабу на ночь». Якось схопили й вивели з підвалу 42-річну подругу Світлани, але командир наказав солдатні відпустити жінку. Кілька разів захмелілі тувинці хапали за руки й Аліну. Та, слава Богу, обійшлося.

Втім, найважче було стареньким. У тісному підвалі всім доводилося сидіти на стільцях. Дихати було нічим. Через нестачу кисню старенькі буквально на очах слабнули і божеволіли. За можливості їх виносили в комірку школи. Але це вже не допомагало. Десятеро літніх мешканців Ягідного померли, так і не повернувшись у свої домівки.  

Поховати стареньких ягодинці не могли. Вдень — обстріли, вночі росіяни з підвалу не випускають. Крім того, більшість бранців заразились вітрянкою й перебували у підвалі без ліків і з гарячкою. 

«Кров, шматки шкіри і м’яса»

Зранку 13 березня Сергій Сорокопуд вийшов із підвалу до вогнища, щоб набрати у склянку окропу. Поки дожидався своєї черги, запрацювала артилерія. Прогримів гучний «бабах», і хлопець упав на землю. Прибігла Аліна, перевернула хлопчину на живіт, у нього з рота пішла кров. 

— Я якось зняла з Сергія куртку і побачила кров, шматочки шкіри і м’яса… Мені стало дурно. Але я потягнула брата в російський медпункт. У той час був сильний обстріл. 

У приміщенні школи сипалися шиби. Промили Сергію рану в одному з класів, зробили перев’язку, укол і крапельницю. А потім знову відправили нас у підвал, — пригадує сестра хлопчика. 

Наступного ранку росіяни з позивними Павук, Клен і Глухий покликали Сергія на перев’язку. Аліна разом із батьком відвела брата в медпункт. Тоді дівчина повернулася в підвал до свого сина. А коли піднялася нагору, почула від батька страшне: «Сергія забрали…» 

— Я кинулася до росіян. Бачу, брат стоїть біля машини. Кажу командиру: я їду з ним! А він мені у відповідь: для тебе місця нема. Мовляв, вибирай: або він помре тут, бо рана глибока, або ми відвеземо його до лікарні. Довелося відпустити брата. Але я встигла запхати йому під футболку свідоцтво про народження. Куди його повезли, я не знала. Росіяни мені так і не сказали…

Пізньої ночі, у непроглядній тьмі, машина, якою везли Сергія, приїхала на якесь поле. Невдовзі туди прилетіла «вертушка», в котрій були поранені росіяни. На цьому вертольоті Сергія доставили в Гомель. А далі разом із солдатами відправили автобусом у Гомельську обласну лікарню. Там хлопця обстежили і за два тижні прооперували. В палаті разом із хлопцем лежав тяжко поранений дід із сусіднього села. Сергій знав його ще до війни. Але сил розмовляти у чоловіка не було і хлопець не знає, що з ним трапилося.

Приблизно водночас росіяни пішли з Ягідного, полишивши після себе зчорніле від кіптяви, майже вщент зруйноване село. Аліна лежала з вітрянкою й гарячкою «під сорок» у підвалі школи — більше не було де. Їжа закінчилася. Світла, газу, води, транспорту в селищі не було. Зв’язок із зовнішнім світом обірвався: телефони і планшети росіяни порозбивали, а волонтери дістатися до Ягідного не могли — все довкола було заміновано. 

— Я спитала в чоловіка про Сергія. Чи вдалося його погодувати? А він мені відповідає: ні, нашого Сергійка кудись повезли… Я спочатку навіть не повірила, як «повезли»?! Хіба таке можливо? Через окупацію я тільки за два тижні дізналася, що мого сина викрали! — розповідає Світлана.

За кілька тижнів сусіди розповіли Аліні: якась медсестра із Гомеля розмістила у фейсбуку пост про хлопчика, який шукає своїх батьків. На фото — Сергій і його свідоцтво про народження. Сорокопуди роздобули телефон і сконтактували з родичкою в Білорусі. На їхнє прохання жінка купила мобільний і поїхала в Гомельську обласну лікарню, де й зустрілась із хлопчиком і передала йому телефон. Уперше за місяць він зміг поговорити з сім’єю. 

— Сергійко у нас дуже мужній, він навіть не плакав, просто хотів додому. Але його перевели в Гомельську обласну дитячу лікарню на реабілітацію. Сказали нам: якщо зараз приїдемо — не віддадуть, — зітхає Світлана. 

У палаті разом із Сергієм були маленькі українці. Хлопчик із Чернігівського району з осколковими пораненнями колін. Підліток із Житомирської області, який підірвався на міні, з тяжкими ранами рук, ніг і очей. Була там і жінка з Київщини з донькою і сином. Під час обстрілів дівчинці поранило ноги, а хлопчикові — живіт. 

Не без добрих людей

Грім грянув несподівано. Юрист із гомельської лікарні повідомив Сорокопудам, що батьки мають забрати Сергія впродовж тижня. Світлана поїхати по сина не могла, бо ледве ходить. Батько хлопця — військовозобов’язаний і, відповідно, невиїзний. Довелося Аліні оформляти в нотаріуса довіреність від батьків, що вони поручають їй забрати брата. 

Саме того дня, коли я приїхала в Ягідне, Аліна повернулася від нотаріуса. За все своє життя вона кілька разів була у Чернігові й Києві. 

— Я боюся загубитись у столичному метро, — пожалілася вона мені.  

Зізнаюся, що пробувала відмовити дівчину від поїздки. Мовляв, давай звернемося в МЗС України. А раптом у Білорусі тебе заарештують? Та Аліна й чути нічого не хотіла. 

Їду по брата — і крапка!

Подзвонила вона вже із Ковеля. По-перше, з’ясувалося, що кордон із Білоруссю закритий. Їхати треба через Польщу. По-друге, без закордонного паспорта в Білорусь тепер не пускають. А в Аліни документа не було.  

— Що робити? У мене залишилося три дні! Допоможіть! — попросила вона мене. 

— Повертайся до Києва, — на свій страх і ризик заявила я. 

Звісно, я розуміла, що миттєво виготовити закордонний паспорт неможливо. Та все-таки вирішила через прес-службу подзвонити керівництву Державної міграційної служби України. І глава служби Наталія Науменко сказала мені, що «докладе всіх зусиль, в рамках чинного законодавства, щоби вирішити питання». А потім з’ясувалося, що дива трапляються.  У вихідний день cпівробітники ДМС України в Києві вийшли на роботу і всього за п’ять-шість годин виготовили Аліні новенький документ. Бережно поклавши його до сумки, вона помчала на залізничний вокзал, аби встигнути купити квиток на потяг до Любліна. Однак у Польщі на Аліну чекала нова перешкода. Виявилося, що через війну в Україні потяги й автобуси до Бреста скасували. Аліна мала добиратися до кордону чим доведеться або йти пішки понад 100 км…

Допомогли українці із християнської організації «Східноєвропейська реформація». 

Після мого дзвінка Світлана Чернівська (її чоловік Віктор у 2014 році в Луганську потрапив у полон до загарбників за те, що вивозив мирних громадян з окупованої території) забрала Аліну з люблінського вокзалу, нагодувала обідом і відвезла на погранпункт. Уже з іншого боку, на прохання Світлани, дівчину зустріли співчутливі Україні білоруси. У них вона переночувала і потягом вирушила до Гомеля. На щастя, під час перетину кордону проблем у неї не виникло.

До слова, не залишився осторонь і ще один білорус. Звернутися по допомогу до цього чоловіка мені порадили друзі. Спочатку я просила його знайти водія, який забрав би Аліну в Бресті й відвіз до Гомеля. Але такого не знайшлося. Зате мій співрозмовник вирішив купити Аліні квитки на поїзд в обидва боки. Крім ніка в телеграмі, я про цього чоловіка нічого не знаю. На вотчині бацьки люди бояться називати свої імена. Але сім’я Сорокопуд білорусові дуже вдячна. 

— Перехід назад в Україну був для нас із Сергієм важким. Річ у тім, що лікар у Гомельській дитячій лікарні виявився українцем. І на медичній виписці брата (просто в шапці документа) написав: «Слава Україні!». Я вдячна йому за підтримку. Та через це білоруські прикордонники обшукували нас і перевіряли чотири години, — розповідає Аліна. 

Тим часом у Ягідному хлопця з нетерпінням чекали батьки, друзі й сусіди. 

— Чи знала я, що ми заберемо Сергійка? Звісно, я серцем відчувала. Але коли його вивезли — перестала спати. Тепер нарешті висплюся, — каже мама хлопчика і затуляє рукою очі від сліпучого сонця. 

Весна цьогоріч особливо пронизлива і щемка. Очікування тепла було довгим і болісним. Може тому, що в нас була несмілива надія — з його приходом відступить і війна. Та ми помилились — ця війна триватиме довго. Вірю, що принаймні для Сергійка Сорокопуда жах нарешті скінчився.