Доню, заплющ очі і повторюй за мною

Авторка цього тексту — комунікаційна радниця та колишня журналістка — Маргарита Чимирис в момент, коли Росія напала на Україну, проживала у Харкові. Разом із чоловіком та 5-річною донькою спершу вони ховалися від бомбардування міста у метро, згодом — у підвалі сусіднього будинку з дотепер незнайомими людьми, які швидко стали близькими. Аж доки не зрозуміли, що єдиний шанс вціліти — спробувати втекти, хай навіть це — не менш ризикований план. 

Я прокинулася за пів години до початку війни. Чоловік надто гучно збирався на ранкову риболовлю. Ми у Харкові, затишний район Павлове Поле неподалік від центру міста. 

Хвилин із 20 я лежала із розплющеними очима, слідкуючи через скляні двері за різкими рухами чоловіка. 5-річна донька, розкрившись, солодко сопіла поряд. 

Попри якісь дрібні життєві негаразди, ми у той момент були щасливими. 

***

Вибухи почалися о 5-й. Спочатку далеко, згодом ближче. Телефон замиготів повідомленнями у робочих групах і телеграм-каналах. 

Лунало в усіх районах міста. 

Риболовля скасувалася. Чоловік рвучко вхопив порожні пляшки з-під води і вийшов на вулицю, аби наповнити їх у найближчому автоматі. За пів години  повз наш будинок почали бігати люди. 

Хтось віз валізу на коліщатках, інші заводили машини. Автомат із водою спорожнів за годину. Вода в ньому так і не з’явилася. 

Далі — похід в АТБ, де полиці швидко порожніли, а черги сягали виходу. 

«Я на роботу не прийду», — відписала вихователька у чаті нашої групи дитсадка. За пів години з’явилося і офіційне повідомлення від міськради: садки і школи не працюватимуть. 

Моя Марічка прокинулася зі сльозами на очах: побачивши мене одягненою, вона вирішила, що я йду на роботу, не відвівши її до садочка. 

Як могла, я приховувала справжні причини. Але хвилювання брало своє: все падало з рук, у горлі — клубок, у баку автомобіля — геть мало палива. 

Відпустити чоловіка навіть на заправку було страшно. Швидко зібрала той самий тривожний рюкзак, приготувала сніданок, постійно розглядаючи у вікно метушню людей. 

За пару годин відпустило. Захисні функції психіки і природний оптимізм брали своє — вирішила їхати на роботу. 

В метро було небагатолюдно. Частина пасажирів вже перекваліфікувалася у перших його мешканців, зайнявши найзручніші місця біля колон та у теплих куточках. У деяких — тварини в клітках та переносках. Я стрибаю в поїзд  — на інших станціях теж небагатолюдно. Харків психологічно відштовхує війну, не приймає її. Я теж. Ну хто нормальний у центрі Європи у 21-му сторіччі готовий так легко погодитись на війну? Попри усвідомлення усієї віроломності сусіда, попри вісім років бойових дій на Донбасі, попри усі знаки і попередження, людина завжди обиратиме мир. Можливо, в мінус собі. 

Але шанс не помилитися і тим самим врятувати себе від безумства має бути завжди. Я як могла користалася ним до останнього. 

На роботі у Харківській міській раді я затрималась буквально на кілька хвилин — встигла лише забрати ноутбук, охорона терміново просила всіх залишити приміщення. 

За кілька днів ракета влучить у сусідню будівлю — і в мерії вилетять вікна. Напередодні ракети потраплять у будівлю Харківської ОДА. Від вибухів буде пошкоджено університет Каразіна, знищено намет «Все для перемоги», що стояв тут з 2014-го року, пошкоджено площу Свободи. Найбільшу в Україні та Європі, де нам разом із колегами вдавалося зібрати сотні тисяч людей на концертах, велоднях та інших заходах. Площа — серце Харкова, його гордість, цінність. 

Хіба знати вбивцям, що таке цінність? 

***

О третій дня ми з чоловіком і донею вже були на станції метро «Ботанічний сад». Оголосили тривогу. Метро від нас — хвилин за 10 пішки. У рюкзаках — їжа, книжки, іграшки, навіть альбом та фломастери. У великих пакетах — каремати. Кажуть, на вулиці десь далеко чути вибухи. Тому люди все йдуть та йдуть. За кілька годин — на платформі ледве можна пройти. З тунелю тягне холодом. Але ми все одно намагаємося сприймати все це як дивну, тривожну, але пригоду. 

Ну, одна ніч в метро з дитиною — такого в житті ще точно не було. До того ж тут є туалети, вода і допізна працювало віконечко з кавою і солодощами. Доня зустріла кількох знайомих діток із садочка. Гралися, разом вечеряли. Довкола — купа іноземних студентів. У нашому районі завдяки кільком вишам їх завжди багато. Приїжджали в Україну у пошуках дешевої освіти і, можливо, кращого життя. Як виявилося, все дуже відносно. Тому зараз десятки арабів, індусів,  хлопців і дівчат з африканських країн сидять разом з українцями на холодній платформі метро без жодного уявлення, а що буде завтра. 

З тим і засинали. Хто міг. 

***

Ми прокинулися рано. Дитина тяжко кашляла. Втомлені сусіди по платформі вже не так весело сміялися. Метро поступово перетворюється у склад сміття, одягу, простирадл і пом‘ятих  людей.

Утім живих та неушкоджених. Чоловік швидко збігав додому по теплу  воду, аби відігріти малу. На вулиці було тихо, і ми вирішили сходити додому, аби привести себе до ладу. Раптом що — повернемося. 

Не повернулися. За кілька годин, щойно ми поїли, помилися і навіть глянули одним оком мультик, знову оголосили про необхідність бігти в укриття. 

Коли ми вискочили з будинку, бахнуло, за відчуттями, десь зовсім поруч. 

У чоловіка на руках дитина. У мене — речі. Разом із сусідами заскочили назад у під’їзд. Ті самі 10 хвилин до метро тепер здавалися страшно далекою відстанню. 

Ми вагалися зо дві хвилини. Дитина тряслася, я теж. Вибігли на вулицю, сподіваючись добігти хоча б до сховища у найближчій 9-поверхівці. 

Розхристана, в сльозах, я пробігала повз наш дитячий садок — яскрава пляма на тлі хмарного зимового міста. Різнокольоровий, розмальований, з великими світлими вікнами, він наче переконував мене — біжи і повертайся. Все буде добре. 

Однак обстріли не закінчувалися. Ми добігли до найближчої 5-поверхівки, на порозі якої стояла купка людей. 

— Забігайте! У нас підвал. 

Ми заскочили не вагаючись. 

Так на найближчі чотири дні цей підвал став нашим домом. 

***

Ви бували колись у підвалах хрущівок? 

Зазвичай це смердючі і холодні приміщення, де раз на три місяці обов’язково щось затопить чи прорве. 

Наш підвал був геть не таким. Як виявилося, мешканці будинку, на відміну від мене, до «визволення» підготувалися. Як могли розчистили підвал від зайвих речей. Провели світло, зробили кілька розеток. З «гівна та патиків» зробили умовні ліжка. Тут було тепло. Єдине, що не давало спокою, це пил. Особливо коли в підвалі збиралося зо три десятки людей, третина з яких діти. 

Увесь цей бруд стояв хмарою. А ми, задихаючись, кашляли, затуляли очі, носи, вуха і все одно усміхалися. Бо поки бігали діти, поки усі разом вони вечеряли спільними оладками та печивом, ми почувалися живими і справжніми. 

***

Найближче здружилися з тими, хто мав дітей.

Ось типова харківська родина. Він, вона, її старший син, певно, від першого шлюбу, і двоє менших спільних синів. Корінні. Російськомовні. У цьому ж під’їзді живе їхня бабуся, яка за час війни спустилася до підвалу лише раз. З ними 10-місячний песик бішон фрізе. 

Мінімум розмов про політику. Все більше про те, як прогодувати велику родину і як не дати комусь там забрати старшого сина в армію. Бо ж раптом ходять біля під’їздів. 

Звичайні, не заполітизовані харків’яни, які хочуть одного — мирного неба над головами своїх дітей. Вони, як і ми, сплять у підвалі, а до себе піднімаються лише аби приготувати їжу. Діти вередують, собака хоче до туалету. Нові реалії життя. 

Ось інша сім’я. Він — колишній військовий. Виважений, спокійний, багато жартує.  Тому всі його діти лише вдень у підвалі, вночі — всі додому. Дітей теж троє. Живуть небагато, але дуже дружно. Старший син виховує менших. 

Саме ця родина виділила нам місце для туалету, ділилася  їжею з нашою Марічкою. Радісно приймали і давали надію. Вірю, що живі і з ними все добре. 

Їхня донечка на ім’я Маріель — учениця 4-го класу школи, що неподалік. 

«Марічка, давай я буду твоєю мамою!» — обіймає мою малу. Та весело погоджується і вилазить старшій подружці на руки. 

Ось так, обійнявшись, дві дівчинки, які стільки часу жили поруч, а перетнулися лише в підвалі під час війни, могли сидіти по пів години. 

Згодом до них приєдналася ще одна — Регіна. Вона — однолітка моєї, вертлява, розумна, ініціативна. 

Утрьох, граючись, дівчата могли здійняти таку хмару пилу, що ми, дорослі, заледве викашлювали його. 

У хвилини спокою малювали. Один з таких малюнків я потайки забрала у сумку. Тепер він зі мною: три різнокольорових фігурки. А на зворотному боці підпис — Маріель, Марічка, Регіна. Група «Райдужні зайці». 

Не впевнена, що ми колись ще перетнемося з ними. Але ось цей малюнок, де тендітною дитячою рукою змішаною російсько-українською мовою виведені ці імена, закарбується на все життя. Як нагадування про те, що навіть у запилюженому підвалі харківської хрущівки було місце дружбі, веселощам і хорошим спогадам. 

***

Звісно, у підвалі не без виродків. Не явних, але таких, що чайними ложечками отруювали життя. 

От, наприклад, Бабця-панікер, яка воліла чи не з кожним обговорити політичні новини з чергового зливного бачка. Або розповісти раптом, що місцева влада нібито самоусунулась і тому нам усім гаплик. 

Спочатку я навіть намагалася їй щось пояснювати. Потім усвідомила, що це схоже на виснажливу дискусію з ботом — беззмістовну і нікому не потрібну. 

Після трьох діб у підвалі з короткими перебіжками додому по гарячу їжу, пранням за 30 хвилин і навіть помитою головою раптом перестала відчувати панічний страх. Життя звузилося до перехрестя між будинком, де наша квартира і де підвал. 

На слух розрізняю звуки вибухів. 

Нерідко дуже поруч. Страх застряг десь поміж грудьми і горлом. 

Вирвався назовні після трьох діб у підвалі, коли одного ранку сусіди по підвалу увірвалися з нелюдськими криками:

— Гради! 

Діти роззирнулися і тихо обійнялися. Будинок трясло. 

За пів години ми дізналися, що обстріляли сусідній квартал. В одній машині загинула вся родина — батьки та двоє дітей. Вони їхали набрати води до джерела, звідки часом брали воду і ми. 

Інші загиблі так і лежали на вулицях із пластиковими пляшками в руках. 

Посічені будинки, розбиті вікна, кров на засніжених тротуарах. Я вдивлялася у фотографії і впізнавала вулиці, по яких ходила. 

Це був той момент, після якого я насправді вперше по-справжньому  замислилася над тим, що треба шукати можливість виїхати. 

На практиці це означало — спробувати вирватися з міста, яке обстрілюють, з мінімальною кількістю палива, залишити чи не всі речі, бо довго і методично збиратися немає часу і можливості. Залишити мрії про свято і випускний у дитячому садочку і, певно, про школу, яку ми вже вибрали для Марічки. 

У Харкові ми жили менше як рік. Місто ще не стало рідним, однак ми сподівалися, що скоро воно буде саме таким. 

***

Наступного ранку, коли я нашвидкоруч смажила дитині оладки, ворог поцілив у будівлю ОДА. 

За кілька годин я вискочила до найближчого магазинчика, аби поповнити запаси їжі. Там саме вирішили розпродати рештки овочів, фруктів, круп, консервів та солодощів. 

Продавчиня хвилювалася і по кілька разів перераховувала вартість продуктів. Покупці, що стояли у черзі, нервово оглядалися після кожного звуку вибухів, що лунали неподалік. 

Взявши в руки два пакети, ми з чоловіком вирішили занести покупки в квартиру. Дитина в цей час була у підвалі з друзями. 

Щойно ми дійшли до під’їзду, над головою заревів винищувач. 

Не пам’ятаю, як вскочили в дім, як разом з нами до квартири забігла пара з собакою, що стояли на вулиці. За кілька хвилин пролунали страшні вибухи. Я нервово заїкалася і весь час думала — у цей момент я не поруч з дитиною. Пекельна мить, якої я не забуду ніколи. 

***

Винищувач вдарив по такій же 5-поверхівці як і наша у Новобаварському районі міста. У її підвалах теж ховалися люди. Навпроти — лікарня № 3, в якій вилетіли вікна й двері. 

Того дня і ночі бойові літаки прилітали до міста ще кілька разів. Низько летіли, ревіли, наводячи страх. 

Розуміла: від цього реву та ударів може захистити хіба сховище в метро — холодне, завалене людськими тілами, наче живими, але вже зім‘ятими, втомленими, наляканими. А наш підвал, теплий, добрий, веселий, запилюжений, — жалюгідне прикриття, яке не сховає від того, хто втратив честь, розум та серце. 

За ніч не зімкнула очей. Ще вдосвіта сусіди почали нервово збиратися. 

Ноги підкошувалися від самої думки про те, що зараз треба вийти зі сховку. Але страх за дитину не залишав вибору. 

У підвалі ми забули дитячі капці, альбоми, ігри, олівці. Вдома зібралися за пів години. Лишали чи не все, що мало сенс останнім часом. 

— Мам, куди ти так спішиш? Чому ти плачеш? Я боюсь! — дитину трясло, і я не знала, що робити. 

Коли ми зрештою вийшли на вулицю, аби сісти в авто, знову почалися вибухи. 

— Або зараз, або ніколи! — чоловік схопив мене за руку і ми сіли в авто. 

«Хто живе в помочі Всевишнього, під крівлею Бога небесного поселяться. Скаже Господеві: Заступник мій єси і прибіжище моє — Бог мій. І надіюся на нього». 

Це початок 90-го псалома. Мама сказала читати його, коли важко. Ще одна знайома говорила, що її бабуся читала його ледь не всю війну — і всі сини повернулися додому живими. 

— Доню, заплющ очі і повторюй за мною, —  я читала псалом і дивилася на ту саму 5-поверхівку, яку бомбили вчора. Ми проїжджали її, коли виїжджали з міста. 

Навколо купа таких як ми. Навантажені автівки, на які власники наклеїли папірці з написом «Діти». Всі їдуть тихо, обережно, створюючи неначе рятівну нитку з машин. 

В якийсь момент усвідомлюю — всі ми, сотні людей у цьому рятівному заторі, мішені для злочинців. 

Позаду — мільйонне місто. Одна велика нескорена мішень. Російськомовний Харків, місто, де чи не кожен третій має рідню в Росії. Місто, яке природно  вважало сусіда родичем. Де до останнього не вірили, що цей-таки «родич» може зґвалтувати. 

Місто, яке ми щиро полюбили і в яке я щиро хочу повернутися, аби відбудувати і зробити його ще кращим. 

Авторка щиро дякує Владі Миколюк з Дніпра,  її друзям-волонтерам, а також рідним з Черкащини  за підтримку, турботу, допомогу та житло. 

Фото авторки. Колаж на головній: Вадим Блонський