Десять хвилин тиші

Миколаїв — донедавна тихе місто на півдні України, населення якого у мирний час сягало майже пів мільйона мешканців. З одного боку воно межує з наразі окупованим Херсоном, а з іншого — з портовою Одесою, яку росіянам конче хочеться загарбати. Через таке розташування місто вже з перших днів повномасштабного вторгнення Росії опинилося на передовій: за словами секретаря РНБО Олексія Данілова, Миколаїв на третьому місці серед міст України, що зазнали найбільше обстрілів із боку російських військ. Попереду в цій страшній статистиці — лише Ізюм та Маріуполь.

У підвалі одного з будинків у самому центрі Миколаєва троє волонтерів щовечора грають у карткову гру «Уно». Їхня колода вже вдвічі товща, ніж була новою, — від частого використання карти набрякли. Гра бодай ненадовго відволікає їх від стресу постійних обстрілів і новин про чергові влучання по місту. 

Летить!

2.06: «Всі в укриття! Повітряна тривога!»
2.10: «Прильоти один за іншим!»
2.10: «Летить іще! Було сім вильотів!»
2.14: «У місті лунають потужні вибухи»

3.16: «Миколаїв, повітряна тривога!»
3.18: «Прильот!»
3.19: «Летить!»
3.19: «Летить ще!»
3.21: «Прильот!»

3.25: «Прильот!»
3.26: «Сильний прильот!»
3.28: «Летять дві!»
3.29: «Ракета з моря»
3.31: «Сім хвилин тихо»
3.33: «Наші очі пишуть: У нас прильоти там, звідки щойно по вас випускали ракети»
3.39: «Орки їдуть з точки»

Такі нічні повідомлення у вайбері — звична тепер історія для миколаївців. Від початку великої війни у лютому і до середини липня місто не потерпало від обстрілів усього 21 день. У решту понад 130 днів тут кожні кілька годин лунає сигнал тривоги і чути вибухи у різних районах. Про ракетну небезпеку повідомляють не лише офіційні канали, а й волонтерські чати. В одному з таких — понад 85 тисяч підписників. Серед них є люди з окупованих територій, які слідкують за переміщенням ворожих груп, на власні очі бачать, коли і звідки ті випускають ракети, і передають інформацію модераторам каналу. 

Стежить за повідомленнями у цій вайбер-групі і 59-річний Зіновій, місцевий мешканець і, волею випадку й власного вибору, волонтер. Його будинок розташований у самому центрі міста. Зовсім поруч — облдержадміністрація, зруйнована в кінці березня прямим влучанням російської ракети. Під завалами тоді загинуло 37 людей. Розуміючи реальність небезпеки, під час повітряної тривоги Зіновій разом із сусідами ховається в укритті, в яке можна потрапити просто з під’їзду. 

— Наше бомбосховище було занедбане. Перед початком війни трохи понаводили порядки. Позносили туди старі стільчики з сусідньої школи, електрочайник, щоб пити гаряче. Коли надворі було мінус 15, у бомбосховищі було градусів 6-8. Довго у такому холоді не витримаєш.  

У підвалі свіжо й тепер, але на початку липня ця прохолода приємна. Тут є кілька кімнат, в одній з яких підлога встелена ковдрами та спальниками. У кутку стоять стільці та столик. У сховищі прибрано: білі стіни, пофарбовані двері, можна навіть помити руки в умивальнику. Більшу частину свого життя Зіновій займався ремонтами, тож навести лад у занедбаному приміщенні для нього справа принципу. 

У перші місяці війни тут ховалося кількадесят людей, а тепер лишилися троє в сусідній кімнаті і троє тут: Зеник (його дружина з 13-річною донькою виїхала з міста не так давно) та подружня пара сусідів із третього поверху, Іра та Ігор. Вони перебралися в цей будинок лише рік тому, планували робити ремонт. Тепер живуть із вибитими ударною хвилею шибками. 

— Ходи ще раз, Іро! — каже Зеник. За традицією, яка народилася сама собою, під час тривоги вони грають в «Уно». Мета гри проста — першим скинути всі карти. Коли маєш на руках останню, треба попередити гравців, вигукнувши «Уно!». Якщо забув — береш додаткові карти. Граючи, мусиш бути зосередженим і уважним до себе та інших — так само як і для виживання в умовах війни. 

— Коли в місті почав формуватися штаб Червоного Хреста, ми туди віднесли все, що мали і що могло стати в пригоді: каремати, спальні мішки, простирадла. Я всі свої жовті футболки відніс — робити пов’язки на руки для розпізнавання своїх, — пригадує Зеник. 

Має вельми інтелігентну зовнішність і говорить чистою українською. Робить це не лише у розмові з нами — за майже 40 років у російськомовному Миколаєві Зенику вдалося зберегти свою побутову українськомовність. Родом він із Жидачева — маленького містечка на Львівщині. До Миколаєва приїхав у 1985-му зі Львова, де вчився на радіофізика. Після університету за розподілом мав поїхати працювати або в Казахстан, або в Ростов-на-Дону, або в Миколаїв.

— Обрав Миколаїв, бо, як і більшість людей на заході України, думав, що тут є море. А тут, — сміється, — навіть річкового пляжу нормального не було. 

Але залишився тут і з роками полюбив це пекуче місто на українському півдні.  

Місто без моря, але з історією

У Миколаєві справді немає моря. Але є дві великі річки: Інгул та Південний Буг, які зливаються воєдино просто у центрі міста, утворюючи водну широчінь, що спускається далі в лиман і згодом впадає у Чорне море. Географічне розташування було зручним для суднобудування, тож понад 200 років тому сучасне місто сформувалося саме довкола верфі. На цьому ж будувався виплеканий російською пропагандою наратив, буцімто Миколаїв — історично російське місто, адже було засноване за розпорядженням князя Григорія Потьомкіна, фаворита імператриці Катерини II. 

Втім, українські історики свідчать інше: цю місцину ще раніш обжили українські козаки. Ба більше — близько 1250-925 років до нашої ери на території сучасного Миколаєва існувало так зване місто людей кімерійських: стародавнє місто-порт білозерської культури. Це одне з найстаріших міст на території України, що згадане в писемних джерелах.

— Міф про те, що до рішення Катерини ІІ про заснування міста ця земля пустувала, є в російських наративах і проходить навіть через українську історіографію, — розповідає доктор історичних наук, професор Чорноморського національного університету Юрій Котляр. — Деякі свідчення про давнішу історію міста ми збираємо по крихтах. Але річ у тім, що документи, які стосуються давнішої історії Миколаєва, вивезли за межі України.

Історія, яку ми можемо простежити за архівом, — це кінець XVIII століття. Росіяни завжди так роблять — вихоплюють якусь частину, яка їм вигідна, і лише на ній акцентують.

Свого часу Юрій, спираючись на матеріали, зібрані на півдні України, написав дисертацію про повстансько-партизанський рух українських селян у 1919-20 роках — і в нашій розмові згадує також про події часів Врадіївської Республіки. 

— Це не було державне утворення, а радше спроба самоорганізації місцевого населення у час постійної зміни центральної влади. Але Врадіївська Республіка, — пояснює науковець, — заявила про підтримку Директорії УНР і була спрямована проти більшовиків. Вона була абсолютно проукраїнською. 

Ворог обстрілює житлові квартали

— Росіяни тут на чужій землі — їм нічого не шкода, — каже Віталій Кім, голова обласної державної — тепер військової — адміністрації і улюбленець щонайменше тих 800 тисяч українців, які підписані на його канал у телеграмі. — Ми не можемо стріляти по будівлях, бо це все наше — ми їх будували. А їм байдуже, вони загарбники. 

Голова ОВА — харизматичний 41-річний чоловік. У спілкуванні наживо він не такий веселий, як на більшості своїх відео. Кім стриманий, серйозний, подекуди різкий і небагатослівний. Проте, коли йдеться про рідне місто, зізнається, що любить його.

— Нам вдалося досить швидко привезти сюди багато зброї. Коли росіяни заходили, то наша тероборона, патрульна поліція, сили спеціальних операцій, військові — усі мали засоби протитанкової оборони. В нас були ручні протитанкові гранатомети. У нас було щось, окрім автоматів, тому ми відбили їх, — пояснює Кім, чому росіянам не вдалось захопити місто у першій фазі війни. І додає жартома, що справжня причина в тому, що корабели — суворі хлопці. 

Ми зустрічаємось із Віталієм Кімом коло будівлі зруйнованої обладміністрації. Всередині, на кожному з розбитих поверхів, — особисті речі працівників. Підлога вкрита шаром дрібного скла, що хрускає під ногами. Охоронець, який на момент вибуху був усередині і дивом уцілів, поливає вазони. Їх повиносило вибуховою хвилею, але квіти, хоч і засохлі, таки живі. 

Щодня Віталій Кім повідомляє у телеграмі про нові наслідки обстрілів міста та області росіянами:  

«Ворог обстріляв житлові квартали».
«Внаслідок вибуху зруйновані житлові будинки». 
«Від обстрілів зайнялися складські приміщення».
«Були влучання по сільськогосподарських будівлях».
«Окупанти вдарили двома ракетами по одному з наших гуманітарних штабів».

— Вони цілеспрямовано б’ють по цивільних будівлях? — питаю.

— Скажімо так, це їхня паралельна ціль. Можливо, вони кудись там ціляться, але стріляють ракетами, у яких похибка від 600 метрів до кілометра. І це їхня відповідальність бити такими неточними ракетами по центру міста. 

З останніх 30 об’єктів, які вони обстрілювали, лише два були військовими, каже Кім. Усі решта — цивільні будівлі у спальних районах. 

Їдемо до одного з таких.

***

— Це останнім часом ракетами почали стріляти. Раніше — «Смерчі» та «Урагани», вони більше осколками били, — каже Ігор Руденко, рятувальник з 22-річним стажем. Він із колегами — у групі, яка першою виїжджає на місця нових ударів по місту. 

Ми стоїмо перед будинком, у який росіяни поцілили нещодавно. Як і в більшості випадків, це звичайна житлова панелька. Під час обстрілу тут спали люди, восьмеро загинули. Два верхні поверхи зруйновані повністю, їх там ніби ніколи і не було. Лише купа каміння та плит унизу.

— Прибирати починаємо згори, бо є загроза, що будинок обвалиться. 

Рятувальник каже, що страху не має. Хоча під час розбирання завалів цього будинку двох його колег вже завалило плитами і наразі вони в лікарні з переломами.

— Вперше було страшно, але робота нівелює цей страх. Хтось має це робити, а ми знаємо як. 

***

Ще одне місце, куди прилітали російські ракети, теж абсолютно цивільне — місцевий зоопарк. З військового тут хіба те, що вісім працівників із початком російського наступу пішли у військо, захищати свою землю. Миколаївський зоопарк вважають одним із найкращих у Європі, він має 211 рідкісних видів ссавців, птахів і рептилій. Від початку великої війни сюди влучило вже вісім ракет.  

Новина про обстріл зоопарку спричинила хвилю його підтримки — люди з усієї України та з-за кордону почали скуповувати віртуальні квитки. На ці кошти керівництво зоопарку закуповує корм для тварин і далі про них піклується. Бо життя не спинити: за час війни місцеві мешканки — самки рисі, гепарда і видри — народили потомство. Гроші, отримані з продажу квитків, пішли також на буріння свердловини, коли у місті цілком зникла вода. 

Вода, якої не можна пити

Вона зникла в середині квітня. У перший день місцева влада попросила не хвилюватися, мовляв, «Миколаївводоканалу» просто потрібно перевести смоки (насоси), залучені до подачі води, на резервні лінії електропостачання. Смоки перевели на резерв, але вода так і не з’явилася.

— Це була помилка так казати, — міркує тепер Зіновій. — Якби нас попередили, ми б зробили запаси. А так ніхто не хвилювався аж доти, доки ми не зрозуміли, що води найближчим часом не буде. 

Росіяни перебили водогін, який тягнеться на понад 70 км із Дніпра — ним Миколаїв десятиліттями отримував питну воду. Поки більша частина водогону розташована на окупованій території, відремонтувати його неможливо.

— Нам іще пощастило, — каже Зеник, — у наш квартал підвозили воду автомобілями з діжками. Була велика черга, чоловік 50-70. То ми скооперувалися з сусідами, чергувалися і відрами носили воду додому. 

Каже, в хід ішли усі ємності, які можна було знайти: трилітрові скляні банки, відра, шестилітрові пластикові бутлі й навіть кілька десятилітрових, у яких Зеників швагро колись робив вино.  

— Було таке, що стоїш у черзі по воду й починає гудіти сирена. А ти стоїш і не знаєш, що робити. Йти ховатися — позбудешся місця у черзі. І стоїмо,— додає Ірина, роздаючи карти для нової партії.

Найбільше щастя, пригадують співрозмовники, було тоді, коли йшов дощ. Під ринви підставляли відра і так збирали технічну воду. Без неї навіть у вбиральні не змити. 

Згодом, десь за місяць, вода у кранах усе ж з’явилася. Водозабір організували зі свердловин та Південного Бугу. Але пити її не можна — вона солона й лишає на руках наліт. Воду для пиття і приготування їжі миколаївцям доводиться купувати або набирати у волонтерських центрах, куди її підвозять з Одеси та інших міст. 

Раз на кілька днів Зеник сідає на велосипед, яким зазвичай пересувається містом, і у спеціально приладнані з кожного боку торби вкладає по дві шестилітрові бутлі. Ще одну кладе у наплічник. Так за один раз може привезти додому до 30 літрів питної води. 

— Зараз трохи легше. Важче було зимою, — каже він і розповідає про те, як почав допомагати іншим. 

Зміни, яких не стримати

В один із перших днів війни, ще холодного лютого, Зениковій дружині подзвонила подруга, яка вже давно допомагала військовим. Сказала, бракує рук. Йшлося про те, аби гріти у мікрохвилівці обіди і розносити їх по блокпостах у центрі. 

Слідом за дружиною долучився й сам Зеник. Його основною зайнятістю довго були нічні чергування у кав’ярні в центрі міста (назву не вказуємо з міркувань безпеки), власник якої відчинив свої двері для військових — і кафе раптом стало штабом небайдужих містян. Уночі, коли більшість волонтерів розходилась відпочити, Зеник заступав на своє чергування — щойно до кав’ярні заходив хтось із військових, готував для них гарячі напої. За ніч міг наливати по 50-60 порцій. 

Згодом переключився на роздавання обідів, які готує міжнародна гуманітарна організація World Central Kitchen і роздавав волонтерський центр. У місті з’явилося з десяток точок роздачі їжі для переселенців, людей літнього віку, членів багатодітних родин та інших містян, які потребували допомоги. На локації в центрі міста, де разом з колегами працював Зеник, 500 порцій гарячих страв розліталися на очах. Люди сотнями ставали в чергу ще за дві-три години до прибуття машини з їжею.  

Ініціативна група, до якої долучився Зеник, швидко набрала обертів. Сьогодні «Волонтерський центр на Соборній», як тепер зветься об’єднання, перетворився на великий гуманітарний штаб. Волонтери шукають і розподіляють вантажі з необхідним для армії та потерпілих від обстрілів. Допомога надходить із різних куточків України, а також з-за кордону: США,Ізраїлю, Польщі, Португалії, Німеччини та інших країн Європи. Волонтери контактують із військовими частинами, підвозять додаткове харчування, спорядження й медикаменти на позиції українських бійців у віддалених районах міста.

— Зараз ми перестали роздавати обіди. Але є багато іншої роботи… Моя троюрідна племінниця зі США надсилає рації, фільтри для очищення води, ліхтарики, сумки для аптечок. Тепер моя дружина Іра домовляється із волонтерами в Коломиї і вони допомагають з ліками, засобами гігієни та іншим. Робимо все, що в наших силах. 

Таких людей у місті чимало. Від 2014-го Миколаїв і його мешканці сильно змінилися. Ці зміни були поступові і часто неочевидні. Спочатку вулиця, де ти виріс, змінила назву з Героїв Сталінграда на Героїв України. Згодом цією вулицею почала їздити військова техніка. Ось місто, яке роками вперто голосувало за проросійських політиків, раптом обирає проукраїнського мера. І переобирає його вдруге. Ось твої друзі вирішили йти воювати. А от інші збирають для них амуніцію чи влаштовують толоку, відкриваючи у собі волонтерський талант допомагати іншим та змінювати місто на краще.

Кровний спротив

— Чому тоді, у 90-х, ви вирішили залишитися в місті? Ви ж могли знехтувати розподілом після розпаду Союзу й поїхати. Зі своїм львівським бекґраундом, чи не почувалися тут чужим? — запитую в Зеника.

— Та навпаки, — каже він, трохи подумавши. — Мене батьки кликали назад не раз. Але я не міг собі уявити повернення в Жидачів чи до Львова. Тут я мав роботу, друзів, захоплення. Ганяв із хлопцями у футбол по вихідних (і досі так робимо). Разом ходили в походи горами Криму, Карпат і Кавказу. Їздили в область на скелі тренуватися — наше конструкторське бюро мало власну команду з техніки гірського туризму. Пізніше потрапив до збірної області. Тут було все моє оточення, це були мої люди. Зрештою, тут склалося моє життя, — стинає плечима і усміхається.

— Чому не виїхали тепер? З тих самих причин?

— Вважаю, що я тут потрібен. І поки я тут потрібен, залишатимуся. 

Трохи згодом він показує в телефоні повідомлення від далекої родички. Та, дізнавшись, що Зеник лишається в Миколаєві під час війни, написала захоплено, що навіть не сумнівалася у цьому. І нагадала історію, що його родина, виявляється, партизанила в УПА. 

— Виглядає так, що спротив трохи у мене в крові, — усміхається так, що не збагнути, чи жартує, чи каже всерйоз. 

— Уно! — вигукує Зеник. 

Має на руках останню карту. І поки що лишається тут.

2.45: «Миколаїв, повітряна тривога!»
2.45: «Прильоти!»
2.49: «Всі в укриття! Ще прильоти!»
2.59: «Десять хвилин тиші».

Підтримати Волонтерський центр на Соборній можна за реквізитами:
ЕГРПОУ-44898982
UAH рахунок IBAN-UA633077700000026004011143064
USD рахунок IBAN-UA813077700000026003011143065
EUR рахунок IBAN-UA023077700000026002011143066
Платіжна картка 4323407004337365
PayPal-panas0863@gmail.com