Зверніть увагу: цей сайт стає архівним, але не засмучуйтеся. Тепер Reporters — не онлайн-медіа з друкованою версією, а навпаки: паперовий журнал, що виходить 4 рази на рік і має діджитал-доступ для нашої Спільноти. Долучайтеся, щоб читати і дивитися усі нові репортажі та фотоісторії на сайті The Ukrainians Media та регулярно отримувати свій друкований Reporters

    Чоловік шукає чоловіка

    Чоловік шукає чоловіка

    Три історії про одностатеву любов, випробувану часом
    Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur.
    0:00
    0:00

    — По-справжньому я почав жити у 33. Ми з Сашею щойно з’їхалися: я вперше вийшов на роботу з нашого спільного дому — і наче потрапив у сповільнену зйомку. Відчував на своїй шкірі кожен промінь сонця, запам’ятав кожен свій крок до таксі. Світ був той самий, але я у ньому став зовсім іншим — вільним від суспільного осуду і нарешті здатним сказати: «Так! Я — гей». 

    Через понад 17 років з того самого дня відомий український перукар, як сам себе зве «легенда нульових», 50-річний Олександр Ситніков, уже не озираючись на думку соціуму, відкрито говорить про свою гомосексуальність. Нарізає на кухні свого приватного будинку власноруч приготований штолен і поміж ділом констатує: «Попри зміну сучасності, дорослих геїв та лесбійок зараз майже не видно — певно, більшість звикла ховатися, як це було колись». 

    До здобуття Україною незалежності у 1991-му гомосексуальність не просто засуджувала суспільна думка. Ще 30 років тому, згідно зі статтею 154 Кримінального кодексу УРСР, геїв за саму тільки сексуальну орієнтацію могли ув’язнити на строк від трьох до п’яти років.

    І хоч до реальних рішень суду доходило нечасто, чоловіків, яким подобаються чоловіки, рішенням партзборів могли також відправити на примусове лікування у психіатрію. 

    У 2021 році, незважаючи на перемогу Революції Гідності й заявлене прямування до європейських цінностей, в Україні все ще небезпечно бути відкритим представником ЛГБТ+. За кохання без обмежень людей лупцюють просто посеред вулиць, морально вичавлюють, звільняють із робіт і притискають у юридичних питаннях. 

    «Втім, і це, — кажуть геї старшого покоління, — все одно краще, ніж так, як було колись. У наш час ти навіть не знав, ким є насправді, — такої термінології, як ЛГБТ, просто не було». 

    Тракторист із Тернопільщини

    Спортивну залу однієї зі шкіл Луганська заливає весняне сонце. Його проміння, ще не тепле, але дуже яскраве, ніби зумисне засліплює школярів, ледь зібраних докупи суворим фізруком. 

    Надворі гартується початок 80-х: у світі вже давно закінчилася сексуальна революція, а в СРСР усе ще табуюють публічні розмови про секс. Тогочасне суспільство свідомо ростить дітей у дусі суворих і традиційних сімейних цінностей, коли треба «якось вивчитися, швидше женитися й завести бодай двійко дітей». Ті, хто не поділяють такої життєвої прошивки, часто стають самітниками. 

    Втім, усе це ще не надто турбує 15-річного Андрія Кравчука — одного з тих, кого у спортзалі сліпить весняне сонце. Невисокого зросту, худорлявий та непримітний зовні, школяр із захватом дивиться на однокласників: витягнуті як лозини, чи не всі з помітним рум’янцем, вони перестрибують через «козла» і голосно ґелґочуть. Андрій теж усміхається, але в якийсь момент відводить погляд — дивно ж отак просто витріщатися на людей. 

    — У школі, — розповідає, — мені здавалося, що дивлюсь на хлопців тому, що хочу бути схожим на них. Ні про яку сексуальну складову не йшлося. Звідки б мені майже 40 років тому було знати, хто такі геї. Це все прийшло значно пізніше — аж під час служби в армії. 

    Тепер 52-річний Андрій, щирий чоловік із сіро-блакитними очима, пригадує, як через суспільство, де всі за замовчуванням мають бути гетеросексуалами, довго не міг самоідентифікуватись і просто не знав, хто такі геї. Першу більш-менш притомну інформацію про ЛГБТ+ чоловік знайшов наприкінці 80-х у вже не пам’ятає яких книжках та пресі. А усвідомив себе, як тоді казали, «блакитним» іще пізніше — під час армійської служби в Білорусі та навчання в університеті у Москві. Не останню роль у самоідентифікації чоловіка також зіграло телебачення. У 1991-му Кравчук вперше побачив передачу російського журналіста Сергія Шолохова «Тихий дім», де, поміж іншого, говорили і про ЛГБТ. 

    — Я дивився, слухав, читав — інформацію про те, хто такі геї, черпав з усіх доступних джерел. Самого моменту усвідомлення вже й не згадаю, бо все відбувалось поступово. Батькам у своїй сексуальній орієнтації я вирішив зізнатися, коли мені було років 26-27. Просто підійшов і сказав: «Мам, знаєш, мені здається, що я — “блакитний”». Мама зреагувала спокійно. Думаю, вона здогадувалася, що я не просто так не зустрічаюся з дівчатами. Щодо підтримки з боку родини, мені взагалі дуже пощастило — у нас завжди були класні стосунки. І моя орієнтація на них жодним чином не вплинула. 

    Поза сім’єю камінг-аут Андрій зробив під час першої зустрічі з іншим геєм. Одразу після повернення з навчання у рідний Луганськ чоловік не наважувався шукати собі партнера. Та й, власне, нíде було — хіба ось так просто, серед власного кола спілкування. Згодом, приблизно у другій половині 90-х, у розділі «Знайомства» однієї з місцевих газет почали з’являтися поодинокі оголошення, де чоловік шукав чоловіка. На одне з таких охоче відгукнувся Андрій — каже, найперше хотів просто поговорити з кимось таким, як і сам. 

    — Кардинально ставлення до ЛГБТ в Україні почало змінюватися і формуватися, думаю, десь у 2000-х. Коли з’явився інтернет і ширший доступ до інформації. Стало легше самоідентифікуватися, бо ти принаймні знав, як називається тяжіння до людей твоєї ж статі, розумів, як не почуватись кимось чужорідним і як не бути самотнім. 

    Останні 20 років, відтоді, як потрапив у Луганську в товариство однодумців та знайшов кохання свого життя, Андрій бореться за рівність між гетеросексуалами та людьми ЛГБТ+. Разом із командою правозахисного центру «Наш світ» він надає, зокрема, юридичну та правову підтримку, займається адвокацією законодавчих змін із захисту прав сексуальних меншин, а також фіксує порушення прав людини.

    — За 2020-й, — підкреслює, — ми зафіксували 230 порушень прав ЛГБТ, з них близько 80 — це злочини на ґрунті нетерпимості. Решта — інциденти, які не є порушенням наявних законів: ті ж, наприклад, словесні образи. 

    За роки правозахисної діяльності Кравчук зібрав тисячі фактів дискримінації представників ЛГБТ+, але чи не найбільше запам’ятав листи значно старшого за себе чоловіка — тракториста з Тернопільщини, якому випало народитись у часи, коли бути геєм фактично означало бути одиноким. 

    — Він описував, як важко працював і як навіть не наважувався мріяти про кохання. У листі нашій організації той уже, рахуйте, дід писав, що єдиною радістю в його житті була можливість поїхати в райцентр, де була плешка — місце зустрічі геїв.

    Це зараз усі вільні ходити на побачення, мати власну думку, не відповідати чиїмось очікуванням. А тоді, уявіть тільки, як воно — раз на пів року, раз на декілька місяців виїжджати в місто, щоб схопити там бодай крихту радості.

    А решту часу тікати від власної сутності й жити серед людей, які ніколи не приймуть і не зрозуміють тебе справжнього. 

    За словами Кравчука, більшість представників ЛГБТ його віку усвідомлюють себе людьми, які виросли на зламі епох. До 12 грудня 1991 року гомосексуальність вважали в Україні кримінальним злочином, тому геї, яким зараз за 50, переважно ще з юності звикли вести закритий спосіб життя. Вони менше звертаються по допомогу в разі порушення їхніх прав, рідше виходять на прайди і, незважаючи на зміни суспільства, навіть на пенсії далеко не завжди дозволяють собі бути собою. 

    — І в цьому, — підсумовує правозахисник та відкритий гей, — також є своя трагедія. Бо всі люди, незалежно від статі та сексуальної орієнтації, мають право на щастя і родину. Я, наприклад, найголовнішою подією свого життя вважаю зустріч із моїм партнером, яка сталася понад 20 років тому. Ми разом жили ще у Луганську, а коли почалася війна — вдвох перебралися до Києва. Я щасливий кохати й бути коханим. І не важливо, за 50 мені, за 60 чи за 70 років.  

    Гей-життя

    55-річний Станіслав Науменко, як сам каже, був «замовною дитиною»: родина його батька, ортодоксального єврея, не благословила шлюбу із християнкою, мама вагалася, чи варто в такому разі зберігати вагітність, а баба й дід сказали: «Не смій. Народжуй. Самі виховаємо». 

    — Так-от і народився, — розповідає, — «на замовлення» старших родичів. І хоч ми з мамою жили у сусідніх дворах, справжньої емоційної близькості в нас не було жодного разу. Мабуть, з того й почалася моя внутрішня стриманість. Бо ще з дитинства звик, що мої проблеми — це мої проблеми. 

    Геть сивий, у темно-синій куртці й таких самих джинсах, Станіслав крокує невеликим сквером в одному зі спальних районів Києва. У руках тримає журнал «Stonewall» — видання, яке розповідає про життя ЛГБТ+ в Україні і де працює редактором. 

    На відміну від більшості інших відкритих геїв старшого віку, Науменко радше з негативом згадує 90-ті та притаманну їм розкутість. Не тому, що вважав ті зміни неправильними за суттю, а тому, що життя ЛГБТ у 1990-х і на початку 2000-х не збігалося з його розумінням любові. 

    — Це було таке, знаєте, ніби дорвалися. Не завжди та, звісно, не у всіх, але стосунки геїв тоді нерідко ставали просто задоволенням власних сексуальних потреб. Зустрічі були десь, грубо кажучи, в кущах чи туалетах. Не моє це. І не про мене. 

    У 1982 році, коли Станіслав закінчив школу, а в СРСР на зміну померлому генсеку Леоніду Брежнєву прийшов КДБіст Юрій Андропов, про ЛГБТ, м’яко кажучи, було відомо небагато. І хоч Науменко в той час вже усвідомлював, що йому подобаються хлопці, а не дівчата, через властиву собі замкнутість спочатку навіть не пробував шукати пояснення своїм сексуальним уподобанням. 

    — Мені було байдуже, що там подумають інші, — підкреслює. — Ну, добре, ви всі ходіть з дівчатами парами, а мені добре й самому. Ані у 80-х, ані у 90-х чи 2000-х мене не лякала самотність — навпаки, краще бути одиноким, ніж відповідати чиїмось очікуванням чи ж просто задовольняти сексуальне бажання. 

    Ще змалечку чоловік захоплювався транспортом, тому одразу після випускного вивчився на водія тролейбуса і влаштувався на роботу в депо. Каже, вже ближче до 90-х в одному тільки черкаському «тролейбусному» працювали щонайменше кілька геїв. Їх не ображали й не цькували — здавалось, пересічним людям уже тоді було байдуже на те, хто і яким статевим життям живе. Насправді ж у той час тільки-но скасували кримінальну відповідальність за гомосексуальність: геї стали почуватися трохи вільніше та об’єднувались у кола спілкування. А вже у 1998-му в Києві з’явився перший в Україні гей-клуб «Росток». 

    — Не скажу, що всі, але якась частина моїх однолітків-геїв іще у 80-х самоідентифікувалася завдяки старшим за себе представникам ЛГБТ. Доросліші чоловіки зваблювали молодших, і я навіть інколи думаю, що, може, краще було б, щоб і мене свого часу так само звабили. Але потім озираюся назад і усвідомлюю, що все є так, як мало бути. Я сам займався власною самоідентифікацією, і, врешті, жодного разу не подумав, що помилився з нею. Про стосунки з жінками не було навіть думок. І це моє власне, свідоме рішення. 

    Станіслав каже, в СРСР та ще якийсь час у незалежній Україні гей-життя насправді не було. Старше покоління часто-густо нав’язувало ситуативні одностатеві зв’язки, а про те, щоб боротися за щось стале і справжнє, годі було думати. У 1990-х і на початку 2000-х, як вважає чоловік, геї потроху стали виходити з тіні, але переважно не зважувалися на те, щоб шукати собі партнерів не для втіхи, а на все життя. 

    — І ось тільки зараз, — зізнається Науменко, — в Україні починається те, що я міг би назвати справжнім гей-життям. Коли всі мають доступ до інформації, самоідентифікуються та обирають для себе комфортний рівень стосунків. 

    Тема й закон

    У 80-х у шахтарському селі Нижня Кринка, що на Донеччині, життєві сценарії для всіх ніби заздалегідь були однаково прописані. Хлопці після школи вступали у гірниче училище, дівчата — йшли у медичне. Одні потім працювали на шахті «Ясинівка-Глибока», інші, якщо пощастить, — влаштовувались у місцевий лікувальний комплекс. Всі обов’язково мали одружитися, народити дітей і, в ідеалі, осісти в рідному селі — щоб розбудовувати Кринку, як колись робили діди й баби. 

    — Але мене не влаштовувала така перспектива. Ще років у 10 я зрозумів, що хочу бути перукарем, і хай би яку високу стипендію не пропонували у гірничому, точно мушу втілити свою мрію в життя, — розповідає Олександр Ситніков. 

    Тепер, уже 50-річним, із купою перукарських нагород, визнанням і власним салоном краси у центрі Києва, чоловік з усмішкою згадує, як був серед односельчан білою вороною. Як не одразу знайшов підтримку серед близьких і як зрештою довів, що, народившись хлопчиком у робітничому селі на Донбасі, не обов’язково ставати шахтарем. 

    — Та якщо стереотип щодо професії мені вдалося подолати ще в юності, — каже вже без усмішки, — то з іншим стереотипом, тим, що стосується сексуальної орієнтації, довелося, скажімо так, трохи пожити. 

    Уперше Олександр одружився в 20 років. Його дружині було 18, разом прожили всього 10 днів. У другому, значно тривалішому шлюбі, в перукаря та його жінки народилися двоє доньок, але й він зрештою розпався — Ситніков вирішив піти за почуттями. За почуттями до іншого чоловіка. 

    — Чи знав я, коли одружувався, що є геєм? — запитує, смакуючи випічку у просторій кухні власного будинку. — Певно, що так. Але у питанні створення родини тиск гетеросексуального суспільства був настільки сильним, що я не зміг йому опиратись.

    Так, у мене є чудесні діти, 25-ти і 27-ми років, я пишаюсь ними і дуже їх люблю. Але якщо говорити про мене самого, то обидва шлюби були насиллям над собою. По-справжньому я почав жити тільки у 33 роки, коли зустрів Сашу. 

    44-річний Олександр Ізотов приїхав до Києва із Латвії, як сам каже, за попередньою любов’ю. Проте стосунки не складалися, і чоловік почав шукати собі нового партнера у чатах ICQ, куди з цікавості та вже без сил приховувати власну гомосексуальність зайшов Ситніков. 

    Чоловіки зустрілися буквально через пару годин після першої онлайн-переписки: одразу ж зрозуміли, що подобаються один одному. За декілька місяців оселилися разом. 

    — От так, — каже Ситніков, — ми й живемо уже понад 17 років. Не знаю, як описати ті перші відчуття словами, — я просто якось одразу зрозумів, що Саша — моя людина. Закохався. Ми з ним разом побудували будинок, виховали моїх дітей, завели собак і кота, розвиваємо перукарський бізнес, а кілька років тому ще й одружились у Данії. Наш шлюб визнають у ЄС, але він не має юридичної сили в Україні. Мрію, колись доживемо, що і вдома будемо вважатись офіційно одруженими. 

    Про те, що син іде з родини, щоб жити з іншим чоловіком, батьки перукаря, мама-вчителька і тато-шахтар, дізнались через аутинг (від англ. outing — публічне розголошення інформації про гендер чи сексуальну орієнтацію людини без її згоди). Замість Олександра правду про його сексуальну орієнтацію свекрам розповіла його колишня дружина — чи то у відповідь на завданий біль, чи просто ненароком. Хоч і були ошелешені, рідні зрештою змирилися та прийняли вибір сина. 

    — Попри те, що я був на сьомому небі від щастя і ми, врешті, досить цивілізовано поділили виховання дітей, а вони, до речі, поки росли, жили і в нас, і у своєї мами, я розумів, як сильно образив колишню дружину. З одного боку, я й себе весь час ображав — під тиском суспільства тікав від власної сутності, страждав через те, що не можу бути тим, ким є насправді, намагався будувати те, чого насправді ніколи б і не міг побудувати. А з іншого боку, для зовнішнього світу в цій ситуації саме я виявився поганим — це ж я пішов із родини, це я всіх підвів. 

    З моменту, коли відчув себе вільним і по-справжньому щасливим, Ситніков зарікся більше ніколи не тікати від власної сутності й дозволяти собі бути собою. Вони з Олександром є відкритими геями, не приховують своїх стосунків на роботі, але, разом з цим, особливо не виявляють почуттів на людях. 

    — Якщо ми у компанії друзів, то можемо, наприклад, узяти один одного за руку, — каже Ізотов. — А просто на вулиці — ні, ми не цілуємось і не обіймаємось. Але тут справа не у віці чи сексуальній орієнтації. Просто нам так зручніше. Маємо статус про стосунки один з одним у фейсбуці. Нічого не приховуємо, проте, наприклад, знімати в нашій спальні не дозволимо — у всіх пар мають бути інтимні місця, щось цілком приховане від очей інших людей. 

    З дискримінацією проти себе як представників ЛГБТ+ Ізотов і Ситніков у реальному житті зіштовхнулися всього раз: на відпочинку в Коктебелі охоронець одного з розважальних закладів почав їх словесно принижувати й вимагати 50 гривень. 

    — Нащо він то робив, — пригадує перукар, — ми так і не зрозуміли. Сказали, що ніяких грошей не дамо і зараз викличемо поліцію. Охоронець після цього пішов. 

    Тим часом у соцмережах чоловіки все ж нерідко бачать гомофобію. Чи не найобразливішими для Ситнікова були вислови активістів, з якими він стояв пліч-о-пліч на Майдані. Каже, під час Революції Гідності ті люди, здавалося, боролися зокрема й за європейські цінності, а врешті виявилися зовсім далекими від понять «повага» й «рівність». 

    — Коли ми були на барикадах, усе було добре. Потім активісти почали френдити одне одного у фейсбуці: частина з них побачила, що я у стосунках з чоловіком, і, скажімо так, дозволила собі зайвого. Я взагалі нікого у своїх соцмережах не тримаю: щось не подобається — видаляйтеся. Просто ж залишайтеся при цьому людьми. 

    За словами чоловіків, більшість людей ЛГБТ+ старшого віку майже непомітні в Україні, бо живуть у власній бульбашці — серед людей, для яких не потрібно бути кимось іншим. Тим часом  у розвиненіших країнах Європи геям немає сенсу створювати собі мушлі — в них удома сексуальна орієнтація вже давно не є предметом обговорень.

    — Наприклад, у Лондоні, де я раніше часто бував у справах, — розповідає перукар, — гей-квартали буквально вимирають. Їх відвідують або туристи, або ЛГБТ старшого покоління. Люди просто за старою пам’яттю збираються в гей-клубах, перехиляють бокальчик і згадують, як боролися за власні права. Згадують, бо тепер їм уже немає за що боротися — у цивілізованому світі не засуджують за кохання. ЛГБТ мають такі самі права, як і гетеросексуали. Тема сексуальної орієнтації в Європі взагалі перестає бути темою. 

    І хоч Україні ще далеко до адекватного сприйняття такої любові, Ситніков та Ізотов упевнені, що зміни, які вже почались у країні й завдяки яким існує той самий прайд, уже годі зупинити. 

    — Ну і що, — кажуть в один голос, — що колони на прайді охороняють поліціянти. Це нормально, в інших країнах теж так було. Головне, що продовження змін неминуче. Якщо не ми, то молодше покоління вже застане часи, де права ЛГБТ захищатиме дієвий закон, а обговорювати, чи людина, бува, не гей, буде так само дивно, як запитати: «А ви що, гетеросексуал?».


    [Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00