«Я не можу виїхати — у мене двадцять котів»

Інна Адруг знана в Чернігові за літературними читаннями та сувенірною крамницею у серці міста. Вона з родиною та загоном із двадцяти котів вирішила залишатися вдома до кінця. Це історія її буднів в облозі: підвальні розмови, делікатеси, виметені вулиці й чернігівські титани, які вистоять.

Днями був сильний дощ і ми набрали велику баддю води. Буде чим випрати одяг і помити підлогу. Я скупалася вперше за тиждень і стала ніби на пів кіло легшою. Шкода, не маю ваг — цікаво слідкувати за динамікою схуднення. Війна — найефективніша програма зі втрати ваги. А ще — дорослішання.

Особливо це стосується дітей. Вони виростуть геть іншими, ніж ми. Дворічний похресник, який мешкав із нами перші тижні, жодного разу не плакав — ані через обстріли, ані через бомбардування. Щойно у його мами не витримували нерви, він її обіймав і казав: «Мамо, ти така миленька, не плач». Він боявся лише «звєрського кота», який страшно гарчить.

Зараз подруга з похресником за кордоном. Вони встигли виїхати, перш ніж росіяни розбили міст. А ми залишаємось.

Ми й не збиралися нікуди. Ми — це я, чоловік, мої батьки та двадцятеро котів. 

Часто думаю, як добре, що я не мала проблеми вибору. Від початку знала, що нікуди зі свого дому не поїду. Тому з першого дня взялася «збирати» котів, яких власники не могли взяти з собою. Назбирала не так вже й багато — п’ятьох. Ще троє приїхали разом із батьками. Своїх у нас було дванадцятеро. Так і склався бойовий загін із 20 котів. 

Мій чоловік, спеціаліст великої ІТ-компанії, на пропозицію евакуації відповів у слухавку: «Не можу виїхати, маю двадцятеро котів». Не знаю, що подумали про нього в головному офісі. 

Тато каже, хтось із людей має лишатися в місті, щоб воно жило, щоби було кого захищати й визволяти. Якщо місто спорожніє, то помре, і тоді ми програли. Татове коріння — у Чернігові, він обирає залишатися тут до останнього. Водночас мама воліла би бути у безпечнішому місці. Артобстріли та авіанальоти аж ніяк не сприяють її здоров’ю. Втім, вона обирає лишатися з нами. Ми — сім’я.

Щодо котів, то їм на труднощі начхати. Мають власні турботи: захищати територію від вторгнення ворожих котів, випасати сусідських курей, вправлятись у полюваннях і бійках. Коти — вояки.

***

Після нічних обстрілів зазвичай препаскудний настрій, бо ми не виспались. Бо змерзли в погребі. Бо свистіло над головами й гупало так близько, що трусилися стіни. Ну і клята лотерея. У приватний сектор гатять навмання, без будь-якої конкретної цілі. 

Але це спочатку страшно від кожного вибуху — за тиждень відрізняєш «вихід» від «приходу», «Гради» від «Смерчів», міномети від танків, вчишся визначати відстань. Оце прилетіло на околицю. Оце — десь у центр, але ще не надто близько до нас. Коли стіни тремтять — час лізти у погріб. А якщо й вікна дзвенять, то це вже геть «Ахтунг!». 

Коли вперше напосілися на наш район, батьки з подругою і малим спустилися до погреба, чоловік незворушно майстрував щось надворі, а я намагалася вмовити новенького кота злізти з дерева. Снаряди свистіли над головами, стіни тремтіли, а кіт сидів на вершечку вишні й волав. Зняли, коли вщухло.

Увечері обстріли поновилися. Сусіди гукнули нас до свого підвалу, бо він більший. Туди набилося чимало людей, і сусід приніс пляшку горілки й тушковану качку.

— Це мені як ліки. Заспокійливі, — сказав і налив собі у півлітрову банку.

Слухати сусіда під акомпанемент мінометного обстрілу дійсно дуже заспокоює.

— Он Міхалич у себе в гаражі був, то йому прямо туди прилетіло. Він — у яму. А тоді ще раз. Він фуфайкою накрився, так вона на спині загорілася. А як я Санька віз у воєнкомат у перший день. Він так до мене прихилився, так аж притиснувся й каже: «Старий, я з тобою». А ввечері його застрелили. Я ж по всьому місту їжджу, все бачу. Не дай бог і вам таке побачити. А чого тільки возити не довелося. Не буду казати що, але трупи, трупи.

Пляшка поволі порожніє, обстріл не вщухає, настрій бадьорішає.

Під час короткого затишшя вибігли з татом перевірити нашу хату й чоловіка, який залишився вдома. Бачимо — двері в літньому будиночку, де жили прийомні коти, відчинені. Вибило вибуховою хвилею. Скло з одного вікна валяється на підлозі, коти поховалися — хто куди. Знайшла одного, закинула в дім. Повернулася в літній будинок по іншого, аж на мене полетіло скло з іншого вікна. Присіла, накрившись каптуром, встала і знову взялася ловити котів.

Насилу спіймала двох, закинула в хату, третього ніде не було, тому помчала назад до підвалу. Дістала з каптура шматок скла — трофей. 

Як розвиднілось, усі повиходили оцінити збитки. У когось вікна побило, у когось дах подірявило, комусь дерева поламало. Головне — всі цілі, зокрема коти та собаки. Постраждала одна курка. 

Третя кішка з літнього будиночку знайшлася одразу. Вийшла — а з нею і сусідський кіт. Загуляла киця. Весна ж бо.

***

Виживати в облозі, коли мешкаєш у приватному будинку, виявилось не так уже й важко. Особливо коли якийсь час жив у селі. Особливо коли маєш досвід туристичних походів. Особливо коли швидко адаптуєшся. 

Поки є світло й вода — робиш усі звичні речі, але вже, не відкладаючи на потім, навіть на годину. Бо все може зникнути будь-якої миті.

Маєш хвилинку — обійми чоловіка, погладь кота, поспи, поїж. Коли немає світла, але є вода, набираєш в усі можливі посудини — каструлі, глечики, банки, вази, навіть чашки. Випиваєш одну — і одразу ж наповнюєш знову. 

Коли немає води, не виходиш з двору без шестилітрової балсанки (суто чернігівське слово), щоби набрати там, де вона буде. 

Збираєш дрова, лаштуєш мангал, щоб готувати на вогні, якщо не стане газу. Підставляєш під ринву велику баддю, збирати дощову воду. Зиркаєш на курей, яких залишили сусіди, й думаєш, що м’ясо на чорний день маєш. Хоча, напевно, і жорстке. 

З продуктами важче. Перші два тижні ми їли самі делікатеси: манго, камамбер, камбала, тунець, різотто з білим трюфелем, оливки, імпортне молоко, бельгійський шоколад. А от хліба було вже не дістати. Як і гречки, вівсянки, рису, борошна й цукру. 

Потім пішов вміст розмороженої морозилки. Хто виїжджав, ділився з нами своїми запасами — знову пармезан, оливки, консерви. Також консервація. Ми ділилися з друзями й сусідами, чим могли. 

Ще можна роздобути щось із гуманітарки. Або в когось із сусідів щось придбати за гроші. Також працюють деякі магазини і склади, хоча ціни злетіли втричі. Можна жити. Найгірше з цигарками й ліками. Вони закінчилися ще у перші тижні. Корм для тварин теж дістати непросто.

***

Після артобстрілу нашого району людей на вулиці поменшало. Перед тим неподалік нашого будинку щодня збиралася нарада чоловіків — обговорити новини. П’ятеро, шестеро або й більше. 

Згодом їх стало троє. Потім — двоє. А нині лиш один балакучий сусіда час від часу вештається навколо будинку, сподіваючись когось перестріти й потеревенити. 

Ми з сусідкою порахували всіх, хто залишився, записали на гуманітарку. Переважно старі й самотні, а ще декілька сімей, які нікуди не збираються. Решта поки що тут, бо не мають можливості виїхати. 

Багато з тих, хто виїхав, позалишали своїх собак, котів, курей. Деякі — і старих бабусь. 

— Чим їх годувати? — бідкаються сусіди. — Ми ж і самі не жируємо. 

Покинутих тварин дедалі більшає, вони нишпорять районом у пошуках їжі, заклопотані і незалежні, не поспішають наближатись до людей. Люди теж нишпорять. По двоє чи троє, з клунками, кравчучками, джбанами для води, часто у дивному одязі — випадковому поєднанні найтепліших речей — або у модних лахах, що нині виглядають ще дивніше.

Чистий одяг у Чернігові тепер розкіш, чисте волосся у жінок і поголені щоки у чоловіків — ознака мало не «буржуйства». Макіяжу майже не роблять, свіжого манікюру немає ні в кого. Добре, як мають можливість помитися бодай раз на тиждень, добре, якщо дістали зубну пасту і вдома були запаси мила. 

Маленькі радощі стали тепер великими. Отримати звісточку від близьких і далеких, добути трохи інтернету, щоб відповісти на «як ти?», помити голову, погрітися на сонечку, поспати цілу ніч, дістати шоколадку, пачку цигарок, рулон туалетного паперу, спостерігати за котами, слухати спів пташок, прочитати у спокої кілька сторінок книжки, не лізти до підвалу жодного разу за день. 

***

Ходити містом не страшно зовсім. Ходиш і бачиш, що воно живе попри все. Біля магазинів черги, на дорогах — автомобілі й блокпости, люди ходять пішки та їздять на велосипедах. І будинки, майже всі мої кохані будинки, досі цілі. А тим, що постраждали, дісталося не дуже, вони вже підлатані. 

Вулиці — виметені, подекуди на клумбах розквітають крокуси. 

П’ятницька церква стоїть так само велично, Спаський і Борисоглібський собори — так само незрушно, а Катерининська церква — так само гордо. 

Неправда, що місто — це не будівлі, а люди. Чернігів без цих титанів не був би собою. Вони тримають разом і решту будівель, і містян. 

Дорогою вітаю кожен знайомий будинок, як старого друга. Кажу йому подумки: «Тримайся, вистій, я з тобою, я тебе не покину». І планую наступну прогулянку.

***

За тиждень після звільнення з облоги у нас оселилася двадцять перша кішка. Вона весь цей час провела на одинадцятому поверсі над окружною трасою, там, де майже не припинялися обстріли. Але вона аж ніяк не здається наляканою. Того ж дня подруга привезла тюльпани, їхні власники провели місяць в окупації під Черніговом, а квіти вистояли в місті без усякого піклування. Гарні, свіжі.

Коли з’явилося світло, я спершу розгубилася: що робити? Ми ж так уже звикли без нього. А потім зрозуміла, що тепер нарешті помиюся під гарячим душем. І виперу всі-всі речі, включно з подушками і пледами. Не буду економити заряд телефону. Вечорами читатиму під лампою. А коли електрика зникла знову, на цілий день, не засмутилася.

Нині, якщо заїхати на базар, можна купити майже все, навіть молоко. А ще приїхало багато гуманітарки. Почала працювати «Нова пошта», і до нас летять посилки від друзів, усі хочуть нас нагодувати. Містяни тепер хочуть стригтися, робити манікюр, лікувати своїх тварин, склити вікна, наводити лад. Вже наступного дня після деблокади відкрилася мережа кав’ярень, там безкоштовно пригощають кавою бійців ТРО та ЗСУ, комунальників, лікарів. Тепер можна нарешті ствердно відповісти на питання, чи працюють у Чернігові кав’ярні. Три тижні тому це питання від столичних журналістів дуже обурило чернігівців.

А ще хочеться, аби спитали, які квіти прикрашають центр Чернігова. Щоб відповісти: тюльпани та гіацинти. Їх висадили працівниці «Зеленбуду», щойно припинились обстріли.