Бурштинове прокляття

Дядько Степан напевне знає, хто у селі К. Сарненського району перший знайшов бурштин, — «Пшонка і Янукович!» А більше Степан не знає нічого. Бо «ніколи не копав», «не мив», «не цікавило». Це такий у місцевих типовий стиль уникати запитань. Та зрозуміти, хто тут прибріхує, легко — досить глянути на хати.

Тут подвір’я поросло травою, а там — встелене бруківкою. Тут тягнуться дахи з шиферу, а там — з металочерепиці. Є хати, де вікна новенькі, а стіни недобілені — не встигли, значить. Як каже хазяїн однієї з таких: «Був бурштин — були гроші. Нема бурштину — нема грошей».

А буває так, що немає фарту.

Уламки

«Мамо, я женюся!» — гукнув Іван із порога. То було тоді, як вернувся з першого виходу на клондайк. Так, за традицією американських золотошукачів, тут називають місця, повні скарбів.

Про весілля хлопець — тоді бідний студент-фізик столичного університету, — звичайно, жартував. Просто коли приїжджаєш додому на вихідні і за день однією лише лопатою заробляєш кілька сотень, а то й усю тисячу зелених, на емоціях можеш дозволити собі й не таке.

То був 2013 рік. Блаженні часи «долара по 8».

— У кого є машина? Їдемо завтра копати!

У кузові вантажівки — Іван та кілька його друзів. Всередину поскидали лопати, їжі на день — та виїхали за рідний Вараш, у напрямку села Володимирець. А там уже як вдасться — поки розлогу яму не викопаєш: від ранку і аж допоки сонце знову не сяде за обрій.

Натхненний почутими перед тим легендами, Іван від першої поїздки чекав великого успіху: «Ось як приїду! Як викопаю!»

Та на ділі сталося не так. Щоразу схвильовано стрибав на свіжоскопане дно, щойно звук від удару лопатою здавався йому «не таким». Розгрібав руками землю, малюючи в уяві безмежні шари бурштину. Кисло всміхався, тримаючи в руці недолугий уламок грамів у п’ять.

Миші

Ями часом доводиться копати чималі — до восьми метрів, залежно від місцевості. На глибині три-чотири метри стіни починають ущільнюватися. Хтось стоїть згори, хтось підкопує внизу, де вже проступає вода. Темно, вогко, тільки ліхтарики на лобах. Іванові щастило — його лише кілька разів злегка привалювало землею. Але трагічних історій — повно. Іван чув: бувало, від навалу землі людей паралізувало.

За браком технологій, копачі часом підпирають землю стовбурами дерев — сяка-така страховка. Приміром, у колишній бурштиновій столиці Олевську Житомирської області на це пішло чимало лісу. Там і ями були чи не найглибші. Очевидці розповідають: на око — як гараж із підвалом. Людей опускали всередину обперезаних мотузками. Раз — завалилась стіна — і тільки писк чути. Мов миші.

Попри небезпечні умови, на клондайках повно дітей. І тих, хто вже з лопатами. І тих, хто тільки вчиться. В останніх своя перевага: коли яма готова, малих опускають на дно і дозволяють досхочу там нишпорити — дітям це за забаву. Бувало, знаходили цілі скарби! Іван сміється: «Не копачі, а нишпорки».

За браком технологій, копачі часом підпирають землю стовбурами дерев — сяка-така страховка. Приміром, у колишній бурштиновій столиці Олевську Житомирської області на це пішло чимало лісу. Там і ями були чи не найглибші. Очевидці розповідають: на око — як гараж із підвалом

Та справді великі гроші добувають не лопатами, а помпами — на звук усе одно, що реактивний літак.

Для роботи з помпою потрібна водойма та мінімум п’ятеро людей. Існує конструкція: з’єднавши кілька шлангів у один великий — часом довжиною до кілометра, — його кріплять до великої металевої труби, наприкінці якої ще одна, товща. Називається шрайбер — до нього під’єднують шланг. Коли помпу вмикають, насосом вона закачує воду з канави і шаленим струменем подає її у шланг. Шрайбер, із зубчиками наприкінці, уже в землі. Одна людина тримає настовбурчений шланг, інша опускає металеву трубу зі шрайбером донизу — ґрунт під нею з шаленою швидкістю розмивається. На трубу швидко накручують додаткові трубки — тички, довжиною по два метри. Саме тички дозволяють опускати шрайбер дедалі глибше.

«Бурштин легший за воду, — пояснює Іван. — І коли воду почати збовтувати — бурштин спливає. Навіть кілограмами!»

Вода зі шлангу розмиває навколо себе ґрунт. Турбулентний потік змішується із землею, раз — і на поверхні з’являється фонтанчик. Він б’є низько, але під світлом ліхтарів натреноване око бачить яскраве медове каміння. Кажуть, бурштин — то найяскравіша корисна копалина. А коли відшліфована — ще й блищить.

Як і очі людей тут. У перші дні бурштинової лихоманки вигляд цього фонтанчика ой як додавав блиску тим очам! Сачками, наче для гігантських метеликів, люди у шалі виловлювали — чи, як тут кажуть, вимивали — каміння. Це треба робити якомога швидше — якщо у канаві забракне води чи забарахлить мотор, бурштин раз — і опуститься вниз, а шланг із землі вже не дістати.

Аби ж нікому з копачів по сусідству не прийшла в цю хвилину ідея вхопити камінь чи бодай наблизитись і собі до фонтанчика.

«Ні-ні, могла початись навіть стрілянина. Ніхто не ділиться бурштином, який миє», — серйознішає Іван.

Пахне болотом

Олекса з хлопцями із села К. шукали бурштинові поклади по «пробках» — це такі сірі, замулені ями, які лишає по собі шрайбер. Коли «пробок» багато, і в одному місці — виникає враження, що ти потрапив на Місяць.

«Áле пахне болотом, відчуваєш?» — каже Олекса, роззираючись навколо. Він швидко обходить пробку за пробкою, показуючи місце, де взимку 2013-го знайшов першу жменю дрібленого бурштину.

«Що ми відчули в той момент? Ми випили «чорної»!» — заливається сміхом чоловік.

Так закінчилися його 15 років заробітчанства у Москві. Олекса, як і багато інших сільських чоловіків, осів удома. Тепер та тисяча доларів, яку щомісяця давали у Росії, падала в кишеню щодня.

«Чи тримав я колись у руках мільйон? А то, в купонах! — жартує Олекса. — Найбільша сума, яку тримав, — 58 тисяч доларів. І ще плюс 50, і ще плюс 50…Ой, та яка різниця!»

Багатий той, чия помпа, — не всі можуть дозволити собі таке придбання (від тисячі доларів). Решта — йдуть у бригаду. На камінні не зароблять — але стабільно матимуть 500-600 гривень на день. Для села, де навіть за найбільш престижну роботу на заводі поруч платять 7-10 тисяч на місяць, таке працевлаштування — фантастичний успіх.

Та й завжди можна «добрати» своє згодом — у свіжих болотах після згортання помп знайти надто мізерний для великих старателів дріб’язок. Тут це називають «бовтатись».

Що могли поліцейські

На клондайках завжди знали, коли поруч поліція. Для цього перед і за селом стояли «кукушки» — вартові, які, в разі чого, відразу передзвонювали одне одному — і так до копачів.

За деякий час з’явилися рації. «Там така комунікація була, що Facebook би заздрив! — розповідає Іван. За годину-дві село було вже на вухах. На бобіки чекали».

Часом поліцейські приїжджали з автоматами — стріляли у повітря, намагаючись привернути увагу. «А люди що? Ось один бобік, там десятеро. А людей — тисяча. Ось два бобіка. А людей — дві тисячі. Коли вас купа — вас нереально зловити».

Іван згадує, що така кількість людей могла скопати ліс і за день. Поліція знала, коли й куди хто приходить. Все, що вона могла, — це ганяти народ із місця на місце. Втікали, а за годину вертались назад. Хтось на всяк випадок і при зброї.

Іван сміється, згадуючи, як поліцейські спочатку приїжджали, покрикували, мовляв, нелегально це все. А за хвилину тихцем і самі бралися за лопати чи помпи.

Часом поліцейські приїжджали з автоматами — стріляли у повітря, намагаючись привернути увагу. «А люди що? Ось один бобік, там десятеро. А людей — тисяча. Ось два бобіка. А людей — дві тисячі. Коли вас купа — вас нереально зловити»

Пізніше вони почали отримувати свій прибуток одразу — за «дозвіл» працювати з кожної помпи збирали 200-300 доларів. З копачами поводилися шляхетно — лопатами можна працювати безкоштовно.

Згодом з’явились і конкретні години роботи. «Мовляв, хлопці, — ось ви заплатили, отже, у цей час вас ніхто не чіпає. В інший час ми будемо приїжджати, робити і забирати все, що хочемо», — пояснює Іван.

І справді забирали — помпу, бурштин, усе. Судову справу не відкриють — будуть мити самі.

«Найбільше ми боялися приїзду спецпризначенців — це означало, що зони впливу ділять депутати».

Провокації

«Мили ми багато. Мили, платили — і втікали», — розповідає Олекса. Найкраще, за словами селян, жилося без президента — тобто взимку-навесні 2014-го, коли виконувачем обов’язків був Олександр Турчинов. Із теплом до клондайків помалу почали пробиратися тітушки та інші чужаки.

9 травня в лісі горіли машини.

«Заходимо в ліс на «свою» територію, а там якраз жужика підпалили. І сидять не наші», — розказує Олекса про втрачений генератор, який часто йде в хід як міні-помпа. Хлопці давай розбиратися з чужаками. Як вони їх переконували — невідомо, але ті запевнили, що все зрозуміли й забираються.

І почали забиратися іншою стороною лісу. А там інші сільські хлопці машиною їдуть. Одному прострелили плече, другому різнули руку, третьому пуля рикошетом пробила телефон.

Навколишні села підняли ґвалт — доти такої нахабності в лісі не дозволяв собі ніхто.

Граблі, палиці, сачки, зброя — чоловіки та жінки взяли з собою все, що знайшлося, і кинулися відстоювати власний заробіток. «А ті тим часом на залив пішли. Ми туди ж. Доходимо до мосту, а вони там свої мерси поставили, та прямо з пістолетами й автоматами повиходили».

Приїхала поліція. На відео видно, як непевно вони тримали ситуацію під контролем: по один бік галаслива тисячна юрба, по інший — тиха команда з автоматами.

Олекса переконаний: того дня селяни палили саме депутатські машини. І хоча на номерах начебто був російський триколор, а всередині знайшли листівки «Правого сектору», у провокації тут ніхто не вірить.

А ми шо, дураки?

Затихло. Та всі знали — ті, що згори, навряд зупиняться. Так почалися чотирнадцять днів того, що в селі К. називають «бєспрєдєлом». Тобто божевільним періодом пошуків бурштину.

«Люди день і ніч робили — сутками. Помпа стояла одна, мінялися тільки бригади. Дехто робив не сутками, а потім так жалів!» — розповідає Лариса з села К. Ця вольова жінка починала як старателька, а згодом стала ланкою в ланцюжку перекупників каменю.

Люди поспішали, бракувало рук. Ті чотирнадцять днів Олекса платив хлопцям із команди не 500-600 гривень, а 300-400 доларів. А потім з’явився шляхетний задум — облаштувати добробут не тільки свій, а й села.

«А ми шо, дураки? Людям теж треба дати. Бо дехто заробляв, а дехто бідним лишався», — пояснює чоловік. Разом із хлопцями він став на шлагбаумі коло в’їзду до лісу. Компанії з помпами одна за одною в’їжджали туди. Олекса збирав гроші:

— Ти звідки?

— З Костополя.

— З Костопуля ти! Давай 300 баксів і вали в ліс.

— А ти? З Рокитного? 300 баксів за вхід.

— Ооо наш. А ти давай скоро так в’їжджай.

Поділ на «наших» та «чужих» Олекса вважає правильним: «Вони заробляють з нашої землі!».

І всі платили, не сперечалися. На питання, чи не могли люди поскаржитися на таке свавілля, Олекса та кілька жінок і чоловіків навколо нього голосно регочуть: «Може, в поліцію подзвонили б?»

За ті два тижні старателі назбирали стільки грошей, що побудували в селі медпункт, вставили у школі 25 пластикових вікон, залатали трохи дороги і ще 9 тисяч зелених надіслали на АТО. «А скільки тисяч пішло на допомогу людям! — вигукує Олекса. — Той захворів, тому на операцію, тому ще чого».

Ідилія не вічна. Якщо спочатку селяни домовлялись починати одночасно, то потім уже змагались у хитрощах.

«Бригади усієї округи милися разом. А потім один хотів побільше заробити, іншого хотіли здати — почалася заздрість. Не дай Боже хтось більше намиє! — розповідає Лариса. — Я пам’ятаю, як Сашка навіть шланги різав — бо починали не у 9, а у 8.30! Нечесно».

Так громада розкололась.

«А зараз за нашу землю наші й платять…», — зітхає дівчина з села К.

Бригади червоних рукавичок

«Бачиш цей паркан? Там живуть бандити», — шепочуться в селі. Раніше за хиткими хвіртками кожне подвір’я було напоказ, а тепер усе спішать заховати. Ось уже рік як з’являються нові підозрілі хати «чужих» — за високим парканом і вікон не видно.

Мене готують до клондайку. Робота почнеться з першими сутінками.

«І в цих чоботах ти збираєшся йти? — сміється Денис, поводир. — Там же болота. Я там у своїх довгих і то провалювався. Було по шию, а раз навіть з головою!»

Денис позичає мені гумові чоботи й рукавиці, куртку, ліхтар на лоба і великий сачок із дерев’яним, до двох метрів, держаком. Інструмент важкий, а для низькорослих — ще й страшенно незручний.

Розбитими дорогами ми дістаємося до лісу. Зустрічає привітно — десь усередині «стріляє» петарда. «Це значить, що хтось нахабний підійшов близько до чужої помпи. Так часто буває», — пояснює поводир.

У суботу в лісі не надто людно. Якщо в будень тут працюють 70 помп, то на вихідних — десь 40. Але поки що їх не чути. На галявинах — повно сміття. Бляшанки, обгортки, пляшечки з-під води. Це не шокує: місцеві часто кидають сміття під ноги й на полі, і біля власних хат.

Праворуч — вогник. Навколо багаття коло вагончика схилилися троє чоловіків. Обабіч від них видно «пробки». «Нацгвардія. Їх тут посадили охороняти ліс — щоб такі, як ми, не ходили», — пояснює Денис, не стишуючи голосу.

Вмить темні хащі заливає медовим світлом, нізвідки виринає зо три десятки людей, ноги грузнуть у багнюці. У темряві бігають ультрафіолетові ліхтарики — з ними краще розпізнавати каміння. Гуде. Стоять голі дерева, біля них лежать повалені, між ними — вузенькі потічки брудної води. Люди в червоних рукавичках — тобто бригада, що працює на «бандитів», — збираються переносити помпу в інше місце.

«Тут уже, певно, все перемито?» — питаю. «Раз дерева стоять — то ще ні, — серйознішає Денис, дипломований лісник. — Вони просто хочуть під іншим кутом пробити ґрунт».

Трохи подалі люди опускають сачки у воду. «Ну, давай, пробуй», — підбадьорює.

З перших хвилин розумію — не моє. Сачок важкий, вода в’язка. Ти засовуєш його вниз, а тягнути — несила. Витягуєш купу багнюки. Перевернути її на землю треба так, щоб не заплутатись у сітці. А потім розбирати, перебирати пальцями — а раптом камінчик. І так знову і знову. Руки відвалюються. Не дивно, що люди тут за рік-два спини зривають та по лікарях бігають. Взимку жінкам тут і поплавати випадає.

«Дивись, я вже маю, — показує мені Денис маленький гострий камінчик. — Це «мінус» — тобто тут немає і двох грам. Копійки коштує. Кілограм таких сьогодні 10-15 баксів».

Денис тут бувалий, знає порядки. І хоч іноді й прогулюється лісом із сачком у руках, найчастіше приходить не сам і з помпою. За кілограм «намитого» каміння вагою у два грами сьогодні платять близько $100, за 20 грам і вище — від $2,500. Та велося і краще — з 2014 року ціна на бурштин впала удвічі-утричі. Та й походи по нього тепер схожі на риболовлю — можна піти ні з чим, а можна і 3-4 кілограми різного калібру добути.

До того ж, тепер бригада за один робочий день платить на руки тисячу доларів за вхід, плюс 50% прибутку. Є тут і свій охоронець — ходить, найчастіше напідпитку, поміж людей і пильнує, чи ніхто не приховує камінця. Не без того: кілька разів Денисові вдавалося закинути щось у чобіт. «Пояснював, мовляв, провалився, замочив ноги. Піду додому перевдягнутись — а там уже й лишав бурштин», — ділиться хлопець.

Щастить далеко не завжди: можуть «спалити» під час здачі товару. Тоді тисяча доларів штрафу — не обговорюється. «Часом виходжу в мінус», — говорить Денис, який бурштином «годує» сім’ю.

Раптом повз нас пробігає п’ятикласник із сачком. Йому сьогодні, вочевидь, «клює».

— Це вже який твій раз? — питаю.

— А я шо, рахую? — не розуміє питання хлопчик.

— Скільки найбільше ти заробляв?

— 500… — доларів, звичайно.

— І що ти за них купив?

— Чоботи! — вигукує п’ятикласник і зникає за поваленим деревом.

«Не лякай. Їм незвично, що хтось їх про таке питає. Малишня заробляє собі на зошити, — каже Денис. — Колись дуже добре заробляли на цьому бурштині, а тепер хіба діти та влада».

Коли вчителька просить

«Зараз кожен школяр, якщо не лінується, має таке бабло, яке не в кожної матері-батька знайдеться. І я своїх відпускала — чьо нє. За малого найбільш страшно було. Якось спочатку переживала, а потім і пройшло… Але страшно-страшно, всяке може статись. Там коли кіпіш іде, то одне одного можуть притоптати, й не побачать!» — розповідає Лариса з села К.

А самим дітям не страшні ані ліс, ані болота. Вони змалку звикли ходити туди по ягоди та здавати їх потім за гроші. А зараз, за словами 16-річної Каті, щоб не втопитись у пошуках бурштину — перевіряють брід держаком від сачка.

Ще зо п’ять років тому найбільш популярним місцем серед підлітків був клуб — зараз усе пустує. «Хлопцям нíколи туди ходити, в них робота», — пояснює Катя.

Копачі ввели свій розклад роботи на клондайках: від шести до шести. Школярі теж подаються у бригади червоних рукавичок. Іноді працюють на себе. «Не обов’язково до самого ранку, — каже Катя, яка свого часу теж мила. Зараз на клондайки ходить її малий брат. — Але мама завжди слідкує, щоб він ходив і в школу».

У школі все розуміють, пояснює дівчинка. «Вчителька сама на уроці казала: ходите на бурштин, але приходьте і в школу. Все ж таки і вона по нього ходить».

Стимулу вчитися немає. Якщо у 2017 році середній бал ЗНО у школі, куди з’їжджаються на тестування з усієї округи, сягав 70,2 (якщо результат менший за мінімальний поріг, то зараховують як нуль), то цього року — вже 53,9. «Останнім часом те ЗНО таке стало, що його і не здаси», — каже Катя.

Сама вона хоче вирватись із села — зараз вивчає туризм у рівненському коледжі. Не проти вчитися і в Польщі. Дівчина пояснює: якщо хтось і тягнеться до знань, то дівчата. Хлопці своє вже вибрали — роз’їжджають на новеньких мопедах, скутерах. Ознака кожного підлітка-бізнесмена — два телефони. Один «солідний», а інший — кнопковий, щоб, плаваючи у болоті, не ламався. «Нащо мені вчитись, коли є лопата», — пояснював місцевій вчительці з математики дев’ятикласник.

«Є діти, багатші за батьків, — веде далі Денис. — Буває, що і батькам помагають, відкладають. А буває, що вдома дурдом, голо — а він собі на мотоциклі їздить, купляє все що хочеш. Телефон — передусім».

Техніка, мопеди, понти — усі гроші йдуть на це. Ніхто не вкладає в освіту, не прагне за кордон. Найбільша поїздка — у бари-ресторани сусідніх сіл. Буває їзда напідпитку. Бувають аварії. «Наші хлопці тухнуть, — зітхає Олекса. — Швидкі гроші отримали — і тухнуть».

У селі хвилюються за майбутнє покоління. Шепочуться: коли в Олевську Житомирської області пройшла бурштинова лихоманка, там від алкоголю перейшли до наркотиків.

«Я чула, що в сусідньому селі в школі вже знайшли шприци», — підтверджує Лариса.

Ми не при справах

Що буде, коли не стане бурштину? «Кар’єра» студента Івана тривала рік — совість за екологію замучила. Денис поїде на заробітки в Польщу. Катя теж не проти — але не тільки працювати, а й навчатись. Олекса звів будинки дітям і подався у бізнес. І в сільську раду.

«Я навіть не знав, що буду депутатом, — розповідає чоловік. — Інка, секретарка з ради, дзвонить і каже: «Олекса, я тебе зареєструвала, у тебе вибори будуть. А я їй — як так? А програма?». А Інка у відповідь: «Не переживай, я все розписала: роздаси те, віддаси те. Виберуть, не виберуть — яка тобі різниця!»

Вибрали. З 2014-го Олекса раз на місяць буває на сесії. І слухає.

«Наша головна проблема — це бурштин. Якого чорта його миють ті, інші? Всі вони там брешуть, що можуть щось вирішувати, — закипає чоловік. — Ти знаєш, що таке Верховна Рада? Звідти починається вся брехня. А чому Рада у вигляді купола? Бо там циркачі. А сільська рада — з самого низу цирку».

Переобиратись Олекса не планує, бо «нема справедливості».

Просто люди звикли до — не сказати легких — але скорих грошей. Вони постійно в них, і не знаю, що з ними буде далі. Ось ти зайнявся бізнесом і відійшов. А є такі, яким однаково

Та і без того вважає себе важливою людиною. Бо переживає — наприклад, за дорогу. «Хочу зробити її аж далеко! Уже дали гроші на цей проект. Але не досить».

Переживає за безпеку. Самі дільничні не знають, чого їх присилають до лісу. «Кажу одному — Петро, біля вас же он «пробку» забивають! А він мені — Олексо, та то не біля нас, то трохи далі».

Якось чоловік побачив на дорозі порушення — подзвонив у поліцію. «А мєнти бояться! Один із вищих начальників сказав мені коротко і ясно: «Олекса, поки у вас є бурштин — ми не при справах».

Місцеві вважають: тут би і вбивство не розслідували. Тільки похитали би головами.

Тривожних дзвіночків багато. За словами Лариси, у деяких колодязях уже немає прісної води. Бурштин дістають знизу, а це порушує хід підземних вод, течії, джерела. «У цю пору мало бути навпаки — зараз осінь, ідуть дощі, вогко, — пояснює жінка. — Не пам’ятаю, щоб вода у колодязі до такого рівня падала».

Саме село ретельно охороняють від допитливих очей. Недавно розбили вікно людині, яка привезла журналістку. А якось перелякалися фотографа. Лариса торгувала в магазині, коли він зайшов — весь у ременях. «Я звернула увагу — подумала, шо мєнт. Відразу й «ті» прибігли», — жінка має на увазі людей від бандитів, які в різних машинах постійно тихцем пильнують вулиці, особливо поблизу лісу.

— А шо таке? Чому ви тут ходите? Вам щось не подобається? — акуратно питають наглядачі.

— Я дітей на віньєтку фотографую, — відповів переляканий чоловік.

Жаба кумкає

Та найважча місцева хвороба — заздрість. «Люди стали звірами. Одне одного ненавидять, — говорить Олекса. — Знаєш, що таке жаба? Вона кумкає, і давить, давить…»

Деякі сусіди навіть вітатися перестали. У селі між собою називають бурштин «прокляттям». Та Лариса не шкодує, що він там з’явився. Люди збудували хати, добре заробили.

«Просто люди звикли до — не сказати легких — але скорих грошей. Вони постійно в них, і не знаю, що з ними буде далі. Ось ти зайнявся бізнесом і відійшов. А є такі, яким однаково», — каже Лариса до Олекси.

«Хочеш пораду? Роби паркан, як у мене. Щоб ніхто нічого не бачив. Бо скоро почнуть красти, ходити вночі по хатах, — застерігає чоловік. — Паркан хоч трохи поможе».

Лариса відмахується — крадуть уже. І якщо раніше дрібниці — каструля стояла не на місці, то зараз — мотоцикли, трактори і машини. В Олекси вкрали квадроцикла. І так у селі не пощастило ще дванадцятьом. «Швидка нажива — взяв і продав», — знизує плечима Лариса.

Якось в окрузі знайшли крадене — купу велосипедів, тракторів, скутерів. Це був дуже багатий двір. Новому власникові все зійшло з рук.

Сталіна на вас нема

У селі К. сподіваються лише на президентські вибори.

— А я вірю, що зараз поміняється влада — і все зміниться!

— І що буде? Те ж саме — тільки під іншою назвою!

— Просто нема в країні справжнього патріота, який підніме країну. Патріот зробив би бурштин легальним!

— Бурштин — це ще дрібниця. А ліс, а риба?

— Та все це олігархи. Тому ж Порошенку платять, щоб не ліз!

— Нам треба як того, що з фільму «Слуга народу».

— А Зеленський, може, і виграє! Яка різниця — ще одного шута поставлять, а правитимуть все одно інші. Тільки ото лялька на нитках потрібна.

— Нам би сюди Лукашенка! Він все зробить.

— Да він більше за Сталіна хоче правити!

— А зараз би і треба той Сталін!

— А воно тобі треба, той Сталін?!

— Послухай, у нас були вже диктатори, у нас були всякі. А знаєш, хто винен? Люди. Бо в нас вони дурні.

Лариса рішуче кладе край суперечкам: «Ми самі сюди чужих пустили, а скоро будемо їм дупи облизувати. Якби наші села взяли і організували громаду, то вигнали б усіх і заробляли для себе».

Жінка вірить — скоро впаде остання крапля. Вона чула, що одні селяни уже палили машини.

А інші тим часом повертаються до Москви.

* Усі імена героїв змінено з міркувань безпеки. Будь-які збіги з реальними людьми випадкові.

[Текст створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні.Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]