Росіяни обстрілювали Чернігів із першого дня повномасштабного вторгнення — і аж до 3 квітня. Особливо постраждали околиці міста: Бобровиця, Півці, район Хімволокна, де руйнування сягають 80%. Будинки, які можна врятувати, нині відбудовує благодійний фонд «Іскра добра», створений групою чернігівських рестораторів. Матеріали купують власним коштом, а роботи виконують волонтери, що долучаються до проєкту з усієї України. Потерпілі чернігівці звертаються по допомогу через соцмережі, телефонують або просто приходять в офіс фонду. На два дні до волонтерів «Іскри добра» долучилася наша авторка Ганна Балакир.

Ігор сидить за кермом старих «Жигулів» із розбитою фарою — авто пошкодив уламок від снаряду, коли чоловік їздив містом під постійними обстрілами.

— Тоді вулиці були порожні, довкола валялися шини. Тут взагалі неможливо було проїхати через купу прильотів, — говорить про затишну вулицю, якою нині снують машини, тротуаром прогулюються пішоходи, а на терасах кав’ярень відпочивають містяни. 

Втім, то тут, то там — довгі черги по гуманітарку, а в навколишніх багатоповерхівках часто помічаю вибиті вікна. Вирви від снарядів на подвір’ях та обабіч доріг позаростали бур’янами, заховалися в зелені кущів. Чернігів, червень 2022 року. 

Ігор — будівельник. Зараз він координує волонтерів, що ремонтують приватні будинки найбільш пошкоджених районів Чернігова. Відбудовою займається благодійна організація «Всеукраїнський Благодійний Фонд “Іскра добра”», яку заснували чотири партнери з ресторанного бізнесу, що мають у місті три заклади. Колись Ігор будував один із них.  

— 24 лютого вони мені зателефонували і запропонували переїхати з родиною до них, бо мають добрий підвал. Самі ж домовилися між собою, що коли почнуться бойові дії, нікуди з Чернігова не виїжджатимуть. Натомість допомагатимуть людям, — каже чоловік.     

Згодом один із партнерів-рестораторів, 25-річний Олег Бібіков, розкаже мені, що їм не було коли стежити за тим, що діється навколо, бо щодня мали годувати тисячі людей. Бізнесмени також пробурили власну свердловину, коли в місті припинилось водопостачання. 

— Великими кубовими діжками развозили воду околицями, — розповідає Ігор. — Годували військових, тероборону, медиків. Два десятки кухарів херачили цілодобово. А коли активні бойові дії тут закінчилися, ми почали їздити по районах, які найбільше потерпіли, і закривати людям вибиті вікна й двері плівкою. Багато хто просив нас допомогти з дахами. 

Якось у квітні ресторатори подзвонили Ігорю й сказали: «Готуйся, завтра приїде 50 людей, хочуть відбудовувати Чернігів. Знайди будинки, якими вони зможуть займатися». 

Бобровиця, жива

Заїжджаємо з Ігорем в один із ресторанів засновників «Іскри добра». Забираємо обід для волонтерів, плов в одноразових судочках, і веземо на Бобровицю —  передмістя з приватним сектором. Не бачу там жодної цілої хати. Щонайменше вибито вікна. Переважають ущент зруйновані будинки, згарища, кістяки обвуглених автівок. А поруч — доглянуті грядки, обгорнуті землею кущі картоплі. Люди поволі повертаються на власні обійстя — з підвалів, гаражів і орендованих помешкань. На вулицях Бобровиці мешканців уже чимало. Попри все, вона живе.

Будинок 56-річної Валентини Миколаївни від сильного вибуху залишився без даху. Стіни потріскали, подекуди в дірки рука пролізе. Від другої частини, де живуть сусіди, залишилася купа сміття. Найближчі будинки просто «склалися».

Кожен із волонтерів зайнятий своєю справою. Хоча для мене це має вигляд броунівського руху, кожен тут виконує певну роботу, хтось носить якісь не відомі мені інструменти, хтось щось обраховує.

Господаря дому всі кличуть Петровичем. Чоловік занепав духом, відколи побачив, що сталося з його будинком, каже дружина. Крислата панама й опущені вуса надають його образу ще більшого смутку. Петрович лагідно жене дітей від підпертої дошкою стіни, бо та може на них упасти. 

У тепер розбитій частині будинку років десять жили брат і сестра. Тепер вони змушені винаймати стару немебльовану квартиру. Сьогодні прийшли з батьком наводити лад і розбирати завали.  

— Ми не будемо відбудовувати хату, поки та Росія не здохне! Бо знову розвалять, — спересердя вигукує дівчина. 

Валентині Миколаївні та Ігорю Петровичу довелося робити новий дах з нуля. Ставити брус, вкладати дошки, профнастил, шифер. Сьогодні залишилося забити наживлені у шифері цвяхи. На пологішій частині даху це доручають мені. На крутіший схил не пускають. 

Бракує матеріалів, нарікають волонтери. Старий шифер на цю хату віддав сусід, який замінював власну покрівлю. Частину робіт фінансувала «Іскра добра». 

— Бува, по всій Україні шукаємо матеріал, — каже 33-річний волонтер Дмитро. — А з плівкою взагалі біда. Завод, який її виготовляв, розбомбили.    

Дмитро сидить за імпровізованим столом перед супом із макаронами у металевій мисці. Тут заледве четверо сяде, тому обідають по черзі. Дмитро 13 років працює в будівництві. Під час обстрілів і блокади Чернігова його родина з малою дитиною залишалася в місті. 

— Допомагали одне одному в нашій восьмиповерхівці. Хто не виїхав — патрулювали, документи перевіряли. А коли все вщухло і за власний дім можна було не переживати, дізнався про цей волонтерський проєкт. Я тут уже понад два місяці, — розповідає чоловік. — Родина підтримує. Жінка сама колись волонтерила, тому розуміє. Працює вчителькою, зарплату отримує. Може сплачувати комуналку, а я тим часом комусь допоможу.

Валентина Миколаївна і сили добра

Поки волонтери лагодять дах її будинку, Валентина Миколаївна долучилася до паралельної діяльності «Іскри добра» — роздає продуктові набори сусідам. Влаштувала в себе невеличкий штаб гуманітарної допомоги. 

По обіді жінка повернулася з біржі праці, де стала на облік, бо через війну втратила роботу. Громадська діячка, екоактивістка й зоозахисниця, перед війною вона вела екологічний гурток у садочку. А її чоловік працював на місцевому заводі автомобільних деталей, який дуже потерпів від обстрілів і нині закритий. 

— Чесно кажучи, ми такого не чекали. Я люблю це місто, це наша земля. Виїжджати ми не збиралися. До того ж у чоловіка під Черніговом батьки-інваліди, — розповідає господиня у єдиній житловій кімнаті, а водночас — складі будматеріалів. 

Бобровиця (не плутати з містечком Бобровиця на південному заході Чернігівщини) розташована на виїзді з Чернігова на Городню, дорогою до білоруського кордону. Попервах подружжя сподівалося, що пронесе. О шостій вечора вимикали світло й жили за заштореними вікнами.  

— А тоді почала літати авіація. Всюди вибухало. Якось почули, як на дах щось сиплеться, ніби земля від великого вибуху, знаєте? Взяли кішку та дві наготовлені торби й побігли під обстрілами до річки, а звідти — до подруги в центр. Вона живе біля костелу. Ночами ховалися у нижньому ярусі церкви. Тамтешній отець Петро казав: ми всі християни, байдуже, якої конфесії. Гуртом з католиками молилися. 

Коли подружжя повернулося додому, чоловік махнув рукою. Дах розбитий, в хаті побували мародери. Двері, на які заробляли ціле літо, вибили. Винесли всю техніку, їжу. Меблі залило водою. Вціліле відвезли до знайомих у гараж.  

Згодом Валентина Миколаївна познайомилася з «Іскрою добра». Організація допомогла з транспортом для вивезення майна. По тому жінка прийшла до Олега Бібікова. 

— Я була дуже стомлена цим всім — збором документів, оцінкою збитків, прибиранням. Ні на що вже не надіялася. Сказала: «Олеже, допоможіть. Хоча я розумію, що таких, як ми, багато». А він потис мені руку й погодився, — веде далі Валентина Миколаївна. — Хай би що хто не казав, ми міцна країна! Я люблю її, люблю це місто, наших людей. Так, усі вони різні, але що поробиш. Сьогодні маємо випробування нашого народу. Я прийняла це випробування. Мушу його пережити й залишитися людиною. Спершу нам допомогла римо-католицька церква: підгодовували нас, дали 20 тисяч гривень на будинок. Потім трапилась «Іскра добра»: дали машину, матеріали для даху, робочі руки. За якийсь час іду вулицею — їде чоловік, навіть не знаю, як звати. Каже: «Міняю собі шифер на черепицю. Можу вам його віддати». Хтось із друзів двері віддав, хтось продуктами допомагає, хтось одяг пере. А вчора фонд «Чернігів-SOS» дав вісім мішків цементу і десять листів фанери. Вищі сили добра є, і я до них молюся. Прошу Бога не дати впасти у відчай, у злобу, мовляв, за що це все мені?! Отець Петро каже: «Ви питайте, не за що це мені, а для чого». Може, для того, щоби ще раз переконатися, що світ не без добрих людей. 

Сьогодні дах докрили і Ігор Петрович повеселішав. Каже, на душі посвітлішало. 

— А потім лелека літав над нашим домом. Значить, буде відродження, — усміхається Валентина Миколаївна. — Я щаслива і вдячна. Я не сама.

Десять днів у Чернігові

Чернігів, на шляху до Києва, майже оточений. Бої під містом тривають. Щодня російські війська обстрілюють житлові райони. Репортаж про те, як виживають люди

Держава на згарищах

На відбудову міста «Іскра добра» збирала волонтерів з усієї України через сторінку фонду у фейсбуці. Організація годує волонтерів і оплачує їм проживання у готелях і орендованих квартирах, але доїхати в Чернігів ті мусять самостійно. Перший заїзд робили на два тижні, втім дехто залишився і працює тут уже третій місяць.

29-річний Ярослав — з Дніпра. На об’єкті він завжди при справі, з ним радяться. Після роботи, на кухні квартири, яку йому з товаришем винаймає організація, береться готувати макарони з тушонкою. Запитую, чи він лідер серед волонтерів.

— Геть не лідер, тут усі лідери, — відрізає чоловік. Він високий і міцний. Поміж російською та суржиком довкола виділяється літературна українська, на яку він часто переходить.

До війни Ярослав був директором із розвитку бізнесу на машинобудівному підприємстві. Їздив у відрядження по всій країні, мав партнерів у Німеччині й Туреччині. З початком війни підприємство зупинилося, бо власниками були росіяни. 

— У Дніпрі з першого дня біля військкоматів вишикувалися черги. До тероборони — ще більший конкурс. Ми намагалися бодай кудись потрапити, але чули тільки: «Хлопці, нема ні куди вас записати, ні як вас екіпірувати». Записали в резерв. Хоча я закінчив військове училище, служив, у 2014-му і 2016-му працював рятувальником в ДСНС на передовій — Лисичанськ, Дебальцеве, Іловайськ. Тому війну знаю не з новин.

Попоневірявшись пунктами призову, Ярослав із друзями, маючи чимало зв’язків на заводах, взялися виготовляти корисні для армії речі — плити для плитоносок, протитанкові їжаки, фіксатори для кровоспинних джгутів. Згодом держава прийшла до тями і потреби у їхній роботі поменшало.

— Почав подавати заявки всюди, де можна було займатись волонтерством. Не міг просто сидіти. Почекав би в Дніпрі ще з тиждень, не витримав би: шмотки в зуби — і кудись на передок. Знаєш, що мене надихає? Ось це, — приносить з кімнати фото у розкладній рамці, яке всюди возить із собою. На світлині — усміхнене, схоже на нього дівча — восьмирічна дочка. — Тут, на завалах і згарищах, ми будуємо свою державу й незалежність. 

У Чернігові Ярослав від 27 квітня. За цей час з усіх немісцевих волонтерів «Іскри добра» вдома не бували лише він і його сусід, 24-річний Максим. На роботі чи вдома, у кишені Максимових штанів не змовкає музика. У плейлисті лише українські виконавці — Latexfauna, Wellboy, Aliona Aliona.  

Другого дня війни Максим повернувсь із заробітків у Польщі, щоб піти до війська. Його рідний Генічеськ на Херсонщині вже був окупований. Там залишалася сестра з родиною. Батьки, які натоді також працювали в Польщі, зайняли проукраїнську позицію лише після того, як син свідомо повернувся на охоплену війною Батьківщину. 

— Раніше були «ні вашим ні нашим». Як і багато хто в Генічеську, — каже хлопець.

У першому ж українському місті на шляху додому, прикордонних Мостиськах на Львівщині, Максим одразу пішов до військкомату. Відмовили, бо не служив. 

Кілька тижнів Максим лишався у Мостиськах  — волонтерив, чергував на блокпостах. Потім іще трохи поневірявся Україною, аж поки в якомусь телеграм-каналі не побачив інформацію про волонтерський проєкт «Іскра добра». 

— Нам іще багато міст треба відбудувати: Суми, Маріуполь, Донецьк, Луганськ, — каже. — Я ні на грам не сумнівався, чи повертатися до України. І ніколи про повернення не шкодував.

Бойові чернігівські гуси 

Зараз у Чернігові працює три бригади волонтерів «Іскри добра». Загалом це три десятки людей, та за весь час існування фонду їх вже було понад сотню. Організація вважає, цього мало. Тому звернулися до місцевого центру зайнятості, щоби скеровували до них осіб, які стоять на обліку. Тих, хто не може працевлаштуватися протягом 30 днів, червнева постанова Кабміну дозволяє залучати до суспільно корисних робіт з отриманням мінімальної зарплати.

Чернігівські волонтери «Іскри добра» дивуються, що в їхніх бригадах більше приїжджих, аніж місцевих. Сьогодні їду на об’єкт, який ремонтують саме чернігівці. Їхня команда називається «Бойові гуси».

— Родич родичеві допоможе. Сусід сусіду, якщо вони добрі друзі, теж. Але переважно кожен займається власними справами, — розповідає 39-річний чернігівець Роман. — Багато моїх колег і друзів залишилися без роботи. Зараз лежать перед телевізором і розказують, які вони патріоти. Мовляв, от коли ввійдуть війська, ми встанемо зі своїх диванів і підемо захищати… Це просто смішно. Коли розповідаю їм про цей проєкт, підтримують і обіцяють за тиждень приєднатися. А потім тільки мої фото з об’єктів лайкають, та й по всьому. Під час війни не кожен мусить воювати — хтось не вміє, а хтось боїться. Але можна прийти сюди і без особливих навичок просто подавати цвяхи й шифер.  

У перший день війни Роман вивіз родину у Вінницьку область. Там одразу пішов у тероборону, чергував на блокпостах, рив шанці. Два місяці тому чоловіка попросили повернутися в Чернігів на роботу, де він продає теплотехніку. 

— На Вінниччині бодай якусь користь приносив, а тут почувався непотрібним. За прогнозами керівництва, за місяць-два взагалі не матиму роботи — ми продукцію завозили з Європи, а зараз це дорого, в людей елементарно закінчуються гроші. Тож я не знав, куди себе подіти. У військкомат ходив двічі, хоча й не придатний за станом здоров’я. Сказали, не потрібен, — розповідає Роман. — Потім випадково побачив у фейсбуці рекламу «Іскри добра» і зателефонував. Тепер щоразу, як маю вільний час, приїжджаю до хлопців. Вони чудові. Першого дня переживав, як воно буде — здружимося чи ні. І одразу переконався, що погані люди волонтерами не стають. Сідаємо обідати, дивлюся в їхні очі і розумію, що це прості порядні люди. 

Загалом в «Іскрі добра» 16 чернігівських волонтерів. Серед них є топ-менеджер мережі магазинів, театральний актор, автослюсар, майстер бетонних виробів, а ще — студенти, програмісти, будівельники. Приходять у вільний від основної роботи час. Сьогодні їх небагато — троє. Лагодять дах будинку багатодітної матері. Поруч на згарищі від гаража стоїть скелет автівки. 

— Під машиною згоріла наша собачка, — кривиться 8-річна Злата, дочка господині. 

Великою проблемою для волонтерів є те, що не в усіх будинках відновили електрику. А де відновили, вона часто зникає, і тоді інструментами не попрацюєш. От і зараз бригада не може порізати бляшані «кути», щоб завершити дах. Тому всі на перекурі. 

— Тільки вчора тут зробили світло. Газу нема, люди готують їсти надворі на вогнищі. Звідси лише 2-3 кілометри від центру, а тутешні мешканці наче відрізані від цивілізації, — каже 45-річний волонтер Микола. Він єдиний тут сьогодні не чернігівець, приїхав із Покровська Донецької області. — Найважче старим. Хіба вони куплять шифер, цвяхи, брус на 2-3 тисячі пенсії? У них капці згоріли, то вони ціле літо ходять у калошах. Держава повинна чимшвидше провести експертизу збитків. Бо люди не можуть відбудовуватися. Зустрів тут жінку з 6-річною дитиною. Живуть у наметі біля розбомбленого будинку. Щоночі вона з ліхтариком виловлює у пляшку якихось равликів, бо ті шарудять і не дають дитині спати. Попросила нас допомогти з ремонтом, а за день подзвонила і відмовилася, бо не має експертизи, а без неї не зможе отримати державну компенсацію. А скільки людей ще живуть по підвалах?!

Микола у Чернігові уже два місяці. Колишній шахтар, раніше він працював за кордоном будівельником, перед самою війною якраз збирався їхати, але не встиг. Спершу волонтерив у рідному Покровську: разом з друзями забивали вікна у лікарні, розвозили по підвалах пледи й сухарі. Паралельно уважно слідкував за телемарафоном, щоб дізнатися, куди набирають волонтерів. Так опинився у Чернігові.

— Микола в нас цінний екземпляр. Хоча й підозрілий, — сміється 49-річний місцевий волонтер Сергій, натякаючи на Миколине походження з Донеччини. 

— Булінг у нас процвітає, — віджартовується той.  

Колишній викладач Сергій Зеленський доєднався до будівельної бригади завдяки 20-річному синові. Щойно ворог відійшов від Чернігова, хлопець повернувся з евакуації з наміром допомагати місту волонтерством. Дізнався про ініціативу «Іскри добра» і долучився, а слідом за ним пішов і батько.

— Дружина теж хотіла сюди приходити, але ми з сином її відмовили. А хто нас буде вечерею годувати? — каже серйозно-жартома Сергій. — Не хочу сказати, що жінки тут неефективні, але їм досить складно. Багато грязюки й пилюки. Це сьогодні відносно чиста робота, а коли доводиться розбирати завали, то ми вилазимо такі, що… А взагалі, кажуть, чоловік має бути не надто красивіший за мавпу, тож ми не переймаємось.  

Майже два десятиліття Сергій викладав фінансові дисципліни в Інституті економіки і управління та в Чернігівській політехніці. П’ять років тому звільнився, подався на заробітки в Чехію. 

— Дружина — викладач, син — студент. Комусь і гроші ж треба заробляти, — пояснює. — Буду відвертим: моє волонтерство — певною мірою компроміс із совістю. Солдат із мене поганий. В армії я ніколи не був. У 49 років вчитися цього, мабуть, важко. Лежати на дивані — найскладніше, що може бути, в ситуації, в якій опинилася наша країна і регіон зокрема. Думаю, будь-яка людина має потребу у самоповазі. Якби я десь заліг на дно, за кілька днів би її втратив. 

***

Волонтери «Іскри добра» частково відремонтували вже 470 будинків. Капітально відновили дахи у 130 помешканнях. Іще лежить кількасот заявок, на які організація не має ні рук, ні матеріалів, ні коштів. Адже повноцінна відбудова даху в середньому обходиться у 130-140 тисяч гривень. Гроші заробляють два ресторани засновників «Іскри». 

— Практично весь прибуток ресторанів іде на відбудову. Цього місяця перерахували 500 тисяч. Хоча я досі не запустив третього ресторану — бракує коштів, — розповідає ресторатор Олег Бібіков. — Нам дуже допомагає Митрополичий фонд ПЦУ. Також місцевий бізнес, наприклад, завод із виготовлення відер, пакетний завод. Дехто безкоштовно надає транспорт і водіїв, щоб вивезти сміття чи привезти матеріал.

Олега мені вдається спіймати лише по телефону. 

— Чотири місяці пахати не покладаючи рук… Я фізично і емоційно зморився, — говорить утомлено в слухавку. 

— А відпочити? — питаю.

— Як зараз відпочинемо, то що отримаємо взимку? Людей, які житимуть у гаражах і погребах? Треба зібратися, видихнути — і йти далі. 

Підтримати благодійний фонд «Іскра добра» можна за цими реквізитами.