Бовтишка у кратері

Можливо, нині не найкращий час нагадувати, що історія Землі знає щонайменше п’ять масових вимирань. Тим паче, що останнє з них — крейдове — пересіяло крізь своє сито усе живе на планеті лишень якихось 66 мільйонів років тому. В результаті зникло чи не три чверті біологічних видів. Саме тоді вимерли й динозаври.

Існує чимало гіпотез щодо причин їхнього вимирання. Радіоактивні гамма-спалахи, вибухоподібне поширення інфекційних хвороб, масове виверження гігантських вулканів, зміна рівня Світового океану, температури, навіть поява квітів. Існує також і низка комбінованих припущень із логічними й не дуже ланцюгами обґрунтування. Втім, найпопулярнішою та найімовірнішою є версія, що динозаврів «убив» метеорит. Чи, точніше, падіння метеорита на Землю стало головною причиною їхнього вимирання.

Першими наприкінці 1980-х цю гіпотезу висунули американський фізик Луїс Альварес та його син Волтер, геолог. Пізніше знайшли і сам метеорит, точніше, кратер від нього. Розташований наполовину на півострові Юкатан, наполовину під водою Мексиканської затоки, кратер Чиксулуб діаметром 150 кілометрів є однією з найбільших астроблем на Землі. Приблизно 66 мільйонів років тому сюди із силою мільярда Хіросім ударив гігантський астероїд понад 10 кілометрів завширшки.

Згодом знайшли ще кілька кратерів, утворених приблизно в той самий період, і виникла версія, що причиною крейдового вимирання могло бути зіткнення Землі з великим космічним тілом, уламки якого позалишали кратери по всій планеті. Або, можливо, нашу затишну кулю атакували кілька метеоритів. Один із них, діаметром із кілометр, упав на території сучасної України, залишивши по собі один із найбільших у світі кратерів. У селі Бовтишка на Кропивниччині. 

***

Бовтишка — за три години їзди на південь від Києва та за пів години на північ від Кропивницького. Строкаті хати розкидані по обидвох схилах протяжної балки, на дні якої то губиться в очеретах, то виблискує проти сонця перекрита у кількох місцях греблями річка Бовтишка. Якби не знати, що кратер має діаметр до 24 кілометрів, можна було б подумати, що ось він і є.

Хто колись казав, що українські села дуже гарні, той, мабуть, бував у них давно, нечасто й обов’язково влітку. Можливо, тóму самому спостережливому авторові належить і твердження про те, що українці люблять працю і понад усе — свободу. З цим ніби й погоджуєшся, але не без відчуття суперечності.

За переписом 2001 року, у Бовтишці мешкало 822 особи. У другому турі минулорічних виборів Президента, повідомляє ЦВК, до списків виборців тут внесли 336 осіб. 

— Це зараз села пошти немає. Раніше тут жило три тисячі людей, — говорить пан Микола, якого ми зустріли на вулиці Лівобережній. На ньому по-своєму стильний пожмаканий картуз у клітинку і синя заяложена куфайка. — При мені тіки у школу ходило до 400 душ. А тепер у старих як не рак, то ше шось, а молодьож повиїжджала. Ну а шо в селі робить? Я тож колись був дурень — як прийшов із армії, батьки розплакалися: шо ж ти, синок, додому їдь, ми старі як двері, будеш нас доглядать. Остались два брати, сестра і я, і всі глядимо батьків, — сміється чоловік, але з гіркотою. — Казала мені баба: Микола, не оставайся у селі. Подумай, чим ти будеш робить? Це ше харашо, якшо шофером.

Про те, що живе у кратері відомого метеорита, пан Микола, авжеж, чув. 

— Може буть, може буть… — оцінює він імовірність його причетності до загибелі динозаврів. — Там, в Америці, більше знають, ніж у нас, бо в них розвєдка, — показує пальцем у небо. — От вони й розвідують усі надра. Їх же там скоро затопить. Льодовики ж то тануть.

На місці падіння метеорита ще в середині минулого століття радянські геологи виявили потужні пласти покладів горючих сланців. Спочатку вважали, що тут було жерло величезного прадавнього вулкана. Метеоритне походження кратера й копалин визнали ближче до 90-х. Однак видобувати сланці з одного з найпотужніших родовищ так і не почали. Ані за совєтів, ані за часів незалежності. Родовище — в резерві. Ось про які надра говорить пан Микола, але наразі його більше турбує інше:

— Бовтишку сильно дощі оминають, — бідкається він і припускає, що винен у цьому якраз метеорит. — В Івангороді або в Розумівці може бути дощ, а в нас нема. Над лісом отам дощ, а в нас нема. Чи з Кіровограда дзвонить баба і каже, шо у них дощ періщить. А в нас, кажу, сонце світить. Отак от. Гайда в кухню, чайку вам забєцаю, — запрошує, — холодно ж.

Нині на Землі відомо близько двох сотень астроблем різної величини. Сім із них — в Україні. Бовтиський кратер — найбільший, наймолодший та найвідоміший. Спочатку його датували давнішим. Гіпотезу про те, що він — одноліток Чиксулуба, винесли на широкий загал у 2010-му. Статті про це є на сторінках британських університетів та поважних усесвітніх видань. 

— Кажуть, шо той мєтєоріт у Холодному Яру впав, — розповідає нам інший місцевий. — Але і тут впадина така, — показує у балку, — шо, якшо судить по рельєфу мєсності, то, може, і сюда, — задумується. Він пасе солідну отару кіз на стадіоні біля школи. Не так пасе, як вигулює.

— Е-е! Бєлка! — гукає, коли одна з кіз, білосніжна й бадьора, загрозливо заходить із тилу, обираючи траєкторію для нападу. Та стрепенулася і вдає, ніби просто проходила повз.

— Ви всіх знаєте на ім’я? 

— Ага. Тих, які дояться, — відповідає чоловік. 

А в його отарі аж 39 кіз. Доїть він їх апаратом упродовж години. Удій молоковоз щодня забирає на завод.

— Думав, ви кладошукачі, — говорить. — Тут же імєнія Раєвського були. То постоянно копают і копают.

Микола Раєвський (1771–1829) — видатний російський полководець. За роки служби брав участь у всіх найбільших битвах свого часу та відзначився, зокрема, і в Наполеонівських війнах. Бовтишка колись була його маєтком, але селяни розгромили садибу ще по революції. Подосі залишилася тільки родинна усипальниця у церкві в сусідній Розумівці. 

— Село вже на послєдньом вздиханії, — зітхає чоловік, поки ми неквапом ідемо через городи за його отарою. — А ще як приймуть закон і продадуть землю, то всьо. Тут же роботи нема. Оце лиш школа, два магазіна, почта, сільська рада і фельдшерський пункт. Ну ще ставки. Але там свої орендарі, свій управляющий.

Іще одна визначна пам’ятка Бовтишки — будинок, у якому в часи Другої світової квартирував маршал Конєв. Цим хваляться ледь не всі, з ким ми говоримо. Зокрема й дід Василь. Він із бабусею вирубує на ділянці біля хати чагарники. Дід — у вушанці. Бабуся — в зеленій хустці з червоними квітами. Обоє — із сокирами. Про метеорит вони теж знають.

— Читали в газетах, — каже дід. — Оце ж він поробив! — показує вниз на яри й балку. У нього сиві вуса підковою та блакитні очі. — Тут і геологи були. Бурили. Понаходили сланці. А тепер село хотят унічтожить! — ошелешує. — Государство хоче! Нада ж платить за все. Як будуть откривать шахти, і отут-от буде желєзна дорога, — показує сокирою на свій город. — Це нам показували, ше як я отакий був, — відмірює метр від землі. — Але нашо даром платить гроші!? Вони чекають, поки все само загине. Он школу вже закрили. Тільки садік і перві класи. А ранше школа була на 760 учнів.

— Ше сільську раду унічтожать, — додає жінка. — Це вона тіки до октября місяця, а тоді приєднають до Олександрівки, та й усе.

Дорогою повз випалені городи натрапляємо на голову козеняти із висолопленим язиком, пізніше — на кудлатого борсука із перегризеною горлянкою. Село хотят унічтожить. 

***

Центр Бовтишки — сільська рада. У цьому ж приміщенні клуб. Неподалік — бібліотека. Поруч — сквер із кількома свіжими лавами. У ньому — пам’ятник полеглим у Великій Вітчизняній та символічний хрест замордованим під час Голодомору. Через дорогу — площа під ринок, зупинка і два магазини: облицьований вагонкою невеликий кіоск, а за метрів двадцять — капітальна радянська споруда з розлогим кленчуком при вході. 

Всередині там — як у музеї. Фарбована продавчиня, класичні ваги «Тюмєнь». Здається, є навіть дерев’яна рахівниця. Плакати-ікони на стінах. Передвиборчий постер із календарем. Найбільше ж привертають увагу ветхі кахлі з декоративним орнаментом, що ними облицьовані і стіни, і стеля.

— Це би вам стареньких бабів пошукати, — радить продавчиня, дізнавшись про мету нашого приїзду.

— А вони шо, думаїш, помнять? — долучається до розмови дядько, який до того лише вслухався. Сам він також чув про метеорит, але не більше. — Якісь природні аномалії ніколи не турбували, — прямо відповідає він на моє питання. — Пока, — додає, кивнувши на телевізор. Там якраз транслюють новини із плашкою «коронавірус». Буквально сьогодні у селі на карантин закрили ринок.

— Вже й у районі базар закрили, — озивається жінка, яка щойно купила упаковку туалетного паперу. — «Не треба панікувати, будемо діяти рішуче і оперативно», — говорить у телевізорі дикторка.

— Та тут воно-то нічо. От в Алєксандровкі італійців і поляків хватає. Тих, шо на заробітки повиїжджали, — каже продавчиня.

— А тут чим люди займаються? — намагаюся перевести розмову.

— Сном і голодом, — байдуже відказує дядько.

У сквері кілька жінок громадять минулорічне листя й суху траву. Одна з них, років 45, бібліотекарка, охоче й одразу береться показати нам статтю про Бовтиський кратер у книзі.

Ідемо в бібліотеку. У жінки дещо нетиповий говір, як для цієї місцевості. Вставляє чимало суржика і російських слів у літературну українську. Каже, приїхала у Бовтишку з Луганська, але не через війну, а набагато раніше. 

— Тільки не пам’ятаю, то лі це у цій книзі, то лі у цій, — перебирає довідкові видання, але потрібного не знаходить. Іде шукати потрібну книжку в сільраду. Нас залишає самих і просить почекати. Розглядаємо полиці. Тут і нова збірка Жадана «Антени», і свіже видання Гемінґвея від «Видавництва Старого Лева», Чак Поланік, Борис Віан. Жінка повертається і розводить руками. 

— Вибачайте, забула.

Запитуємо в неї, чи можна купити хату в селі.

— Єсть хати і по 70-75 тисяч. А в основном продають по 20-25. А шо ж тут? Работи нєт, пєрспектіви нєт.

За магазином, через галявину, видніється руїна з червоної цегли. В’їзд до неї вінчає іржава арка з написом «Олександрівський рибгосп». На території — невеличкі, розміром із тенісне поле, копанки. Біля кількох із них темніють будки сторожок.

Коло однієї з таких, на подвір’ї колишнього рибгоспу, зібрався гурт чоловіків надто різного віку. Оточили імпровізований стіл і обідають просто неба. На засланому газетою ящику — і квашені огірки, і сало, і хліб, і цибуля, і нехитрий купований паштет, домашні пиріжки з вишнями і, авжеж, чекушечка. Не хотілося втручатись у цей ідилічний ланч, але вони самі підкликали.

На чоловіках високі гумові чоботи, двоє — у костюмах хімзахисту аж по груди. Очевидно, що рибалки. Лиш один із них у цивільному, так би мовити, одязі. Він і веде балак:

— У нас не тільки мєтєоріт. В нас тут штаб Конєва є, було імєнія Раєвського. Знаєте, чим знаменитий Раєвський? 

— Бандіт, бля, з великої дороги! — вставляє один з чоловіків.

— Раєвський? — спрямовує на нього погляд оповідач. — Віталій, ти показав глубокі знанія історії. 

Уся компанія регоче. Зокрема й Віталій. 

— То Чорний Ворон, а не Раєвський, — пояснює хтось із компанії. (У сусідній Розумівці похований Микола Скляр, повстанський отаман часів Холодноярщини.) Чоловік у цивільному тим часом продовжує:

— Раєвський — ізвєснєйший полководець. У Білорусії його 15-тисячний корпус начав отступать, а він узяв своїх синів за руки — одному 12, другому 14 — і пішов із ними в атаку. І так усіх підняв!

Чоловіка називають «головою». Активно жестикулюючи, він розмахує ключами від авто, від чорного ЗАЗу Vida, який стоїть тут-таки, в нього за спиною. 

— Метеоріт тут упав мільйон років назад, — повагом розповідає він. — На кілометр ушов у землю. Оце ви щас тут находитесь, де він упав, — обводить ключами обрій. — Отак хвостом він пройшов від Розумівки і аж до Івангорода. А тут його епіцентр! — показує собі під ноги. 

Виявляється, це голова сільської ради. Скляренко Василь Іванович. Згідно із  сайтом ЦВК, член партії «Опозиційний блок».

— Хлопці, по піріжечку! — пропонує інший чоловік. Він тут, мабуть, бригадир. Чомусь у таких гуртах дуже помітна й відчутна ієрархія. 

— Розкажи лучче за звьозди, як літали, і ти бачив, — говорить він Віталієві.

— Бачив-бачив, — відповідає той. — А через неділю Міхалич побачив, — киває Віталій узворот, на бригадира.

— Літало дуже багато, — підхоплює той. — Хмарна така погода була, і летіло в небі шось таке чуть більше спутніків… і один за одним, рядком. Летіло аж до Івангорода, — сказав якось так, ніби Івангород був не за п’ять кілометрів звідси, а за тисячу. — Я не можу сказати, чи то НЛО, чи шо. Немає ні звука, нічо. А це ж не тільки я бачив. Віталя бачив, тьоща його бачила. Ми якраз рибу грузили.

Всі закивали, уявляючи, певно, кожен свій НЛО.

— Хлопці, пішли! Хай тут росказуют, а ми пішли, — командує Міхалич. Хлопці схоплюються, збираються йти. — Е! Уберіт все. Альо! 

Чоловіки коло ближньої копанки завозилися біля трактора з цистерною та мотопомпи. Вочевидь, зариблюють водойму. Розмова з головою переходить на видобування горючих сланців. 

— Села тоді вообще не буде, — твердить він. — Нічо не буде в радіусі 50 кілометрів. А нас переселять. У якусь пятиетажку десь в городі. Скільки ж нас тут є. А я чув, шо в Києві вже є такі дома, шо по 34 тисячі людей живе.

Ходимо між копанками. Біля однієї зі сторожок, не зводячи з нас очей, незворушно гріється на сонці брудний білий алабай з урізаними вухами. У копанці, показуючи з води спини, шукають поживи на мілині невеликі дзеркальні коропи. Витріщаються на очерет при березі величезні жаби. «Оце ви щас тут находитесь, де він упав. Тут його епіцентр».

***

Переходимо на правий берег Бовтишки. З річки загатами зробили кілька ставків: Центральний, Маленький, Доманський, Апендицит, Свинячий. Свинячий, бо поруч колись була свиноферма. Шкода, що один із них не назвали, наприклад, «Кратерний», «Астероїдний», чи й «Трицератопсовий». 

Напевно, єдине, що справді нагадує про метеорит у Бовтишці, — три жовті комети на зелених воротях подвір’я по вулиці Леніна. Дуже хотілось би розпитати господарів про сей символізм. Однак сухостій у квітнику, відсутність курей, пса чи бодай кота і тиха пустка чистого дворища прямо промовляють, що в цій хаті з білої цегли ніхто не мешкає. Сусід навпроти підтверджує здогадку.

Загалом, вулиці в селі добряче проріджені. Цілих хат геть не багато. Все лиш купи глини зі шматками цегли, дерев’яними сволоками та віконними рамами. Такі земля швидко всмоктує. Порох до пороху. Попіл до попелу.  

Подекуди колишні хатнища уже впізнати тільки за фруктовими деревами та ямами від погребів і колодязів. Ви здивуєтесь, як недовго може простояти безлюдною стара сільська глиняна хата. Доводиться ще довго йти вулицею, поки натрапиш на обжите обійстя. 

Тут у квітнику порається бабуся. Зігнута майже під прямим кутом. Спирається на сапу.

— У нас села вже нема, — бідкається. — А колись було здорове. Я робила на пошті, то в 68-му годі було 583 пенсіонери, а тепер жилих стільки нема. Молодь повиїжджала, а те, шо осталося, — то запило. Немає де робить цим дітям. Не знаю, як вони виживають.

Квітник густо засаджений, але зацвів наразі лиш один фіолетовий крокус.

Неподалік дідусь загрібає бур’ян на купу. Одна така ліниво димить на віддалі.

Урешті-решт виходимо на найвищу точку села, на околиці, неподалік від цвинтаря. З горба спостерігаємо, як палає у березі очерет. Здалеку чути тріск і видно танцюючі язики полум’я. На горизонті стелиться сизий дим, у повітрі тхне згарятиною, поміж гілок іще голих дерев опускаються на землю, немов чорні сніжинки, клапті попелу.

***

За кілька кілометрів від Бовтишки, у райцентрі Олександрівка, щойно закрили на карантин краєзнавчий музей. Його директор Василь Вікторович Білошапка нині не на місці, але обіцяє підійти за 15 хвилин. Вітається з нами за руку. Відчиняє двері, клацає вимикачем і веде нас коридорами в доісторичні часи.

— А ось і динозавр! — говорить. І дійсно! На столі стоїть іграшковий, розміром із сойку, пластиковий динозавр. — Він навіть рухається, — додає музейник і заводить штучну рептилію ключем. Динозавр у його руках скрипить і дриґає ногами. Сміємося. Динозавр також немов усміхається. Здається, це апатозавр. Або ж юний диплодок. 

— 65 мільйонів років тому в атмосферу Землі влетів гігантський метеорит. Унаслідок цього утворився величезний кратер діаметром 20-25 кілометрів. Так звана Бовтиська западина. По-іншому астроблема, тобто зоряна рана. За мільйони років вона наповнилась осадовими породами і в результаті утворилося родовище горючих сланців — інтонацією екскурсовода розпочинає свою розповідь пан Василь. Показує тематичні вирізки на стендах. Геологічні керни бовтиських сланців.

— Вік кратера встановили американці. Для цього був потрібен радіологічний аналіз. Колись, працюючи з кернами в музеї, я знайшов відбиток рослини, і вона якраз вказувала на вік 65 мільйонів років. Але я знизав плечима, подивувався та й відклав. Треба було б написати якусь статтю, але я цього не зробив. А потім про це написала «Ню-Йорк таймс». Я знайшов ці записи, порівняв. Тю! Та я ж це ще за 10 років до них знав! — розповідає дещо емоційно і піднесено. Поруч із нами стоїть опудало гусака. У нього так повернуто голову, що здається, ніби він теж слухає. Що ж… Якоюсь мірою гусак теж динозавр. Праправнук прадідів великих.

— В Україні його не досліджували. Ніякі іноземні дослідники сюди не приїздили, — веде він далі. — Вони, як я розумію, ставили завдання і платили нашим геологам. А ті вже бурили керни і все, що діставали, у посилках відправляли їм. Он фото є тих посилок у Великобританію, — показує на стенд. — А потім, на англомовних сайтах цього проекту, я бачив, як їх тримають задоволені англійські вчені. І написано, що вони підтвердили вік кратера, а відповідно, і гіпотезу про його причетність до знищення динозаврів. У мене от у книзі є матеріали, зараз покажу. 

Василь Вікторович бере з полиці книжку «Духовні скарби рідної землі», видану 2007 року. Біля полиці привертає увагу картина — чоловік у російській офіцерській парадній формі сидить у кріслі.

— Це наш земляк. Борис Кузик. Був радником Єльцина з військово-технічного співробітництва. Власне він і фінансував видання цих книг. 

Борис Кузик поруч із Білошапкою значиться і співавтором. 

— На початку XXI століття Бовтиська западина опинилась у центрі уваги світових засобів масової інформації. Американська газета «Ню-Йорк таймс» опублікувала статтю, в якій викладено новий погляд на загибель динозаврів, — починає зачитувати Василь Вікторович. Та майже одразу стаття зводиться до георозвідки горючих сланців. 

— Книжку можна придбати, — пропонує автор. — 200 гривень за таку книжку — це як нічого, — додає. Ми ґречно відмовляємось.

— А квитки вам пропонували?

Що ж… Купуємо два квитки в музей. 

— Вибачте, але є план, — пояснює Василь Вікторович.

Еволюція витворила динозаврів у середньому тріасовому періоді, понад 233 мільйони років тому. Через 20 мільйонів років після наймасовішого за існування Землі пермського вимирання. Ці рептилії панували над світом аж до кінця крейдяного періоду. За понад 160 мільйонів років існування вони, звичайно, не намалювали «Мону Лізу», не заспівали «We Will Rock You», не вигадали Facebook та Uber. І разом із тим не створили пластику, пороху та крилатих ракет.

Клас ссавців почав активно розвиватися саме після вимирання динозаврів. Людський рід, принаймні за Ювалем Ноєм Харарі, виник в Африці лишень близько 2,5 мільйонів років тому. Всього 200 тисяч років тому з’явилася людина розумна. 13 тисяч років тому завершилося вимирання Homo floresiensis, а Homo sapiens лишився єдиним видом людей, що вижив. Люди вже встигли придумати YouTube, Glovo та безліч тренінгів «як досягти успіху». Разом із тим перенаселили й забруднили свою планету. Хтось намагається її рятувати. Дехто вже плюнув і пакує валізи на Марс. 

А Бовтишка у кратері все триває.