Бомбосховище театру витримає

У холі театру пахне наїдками. Чорний рояль вкритий жовтою оксамитовою тканиною. На ньому в плоских тарілках — свіжі котлети та голубці. У сковорідках півмісяцем хрустять золотаві млинці. Жінки в кольорових фартухах та у шерстяних шапках ліплять вареники. Великі, квадратні столи, щільно зсунуті один до одного. Якась жінка раз по раз розсипає на них борошно. Інша готує начинку. У сусідній кімнаті брязкотить посуд. Чути запах смаженої риби. На вході до покою дві золотаві театральні маски, поверх них — декілька підвішених черпаків. Молодий хлопець у чорних джинсах та рукавицях майстерно підкидає запечений корж зі сковорідки, весело щось приказуючи. Усміхається. Так наче він усе життя цим і займався. Випікав коржі та веселив тих, хто навколо. Дідусь в окулярах спокійним, але впевненим рухом нарізає цибулю та передає своєму колезі — молодшому та енергійнішому на вигляд. Той кладе її у глибоке пластмасове відро. 

Заледве освітлена темна зала з червоними м’якими кріслами веде у внутрішній закуток будівлі. Жінки, мов ворони, купчаться навколо чавунних казанків, бочок та мангалів. Смажать на вогні м’ясо й тушкують капусту. Густий дим розповзається подвір’ям. Якщо на мить вимкнути з пам’яті усю стрічку новин, можна б було подумати, що тут усі готуються до якоїсь важливої урочистої трапези. Особливого свята, котре от-от прийде. Можливо, так буде. Але не зараз. 

— Вся країна включилась у волонтерську справу. І ми, як актори театру також.

Щоб допомагати солдатам, вирішили готувати їжу. Першою стравою були котлети, — розповідає директор Львівського академічного обласного дрогобицького театру імені Юрій Дрогобича Микола Гнатенко. Захеканий, окуляри на носі, він щойно спустився з другого поверху будівлі. У нього заклопотаний вигляд, щохвилини хтось телефонує, просить про прихисток. 

— Приймемо. Приїжджайте, — киває, спілкуючись телефоном.

Уже на другий-третій день війни команда театру вирішила долучитись до волонтерської ініціативи: замість репетицій та вистав — приготування м’ясних котлет та інших наїдків для українських солдатів. А у приміщеннях гримерок та інших кімнатах облаштувати прихисток для колег-театралів із найбільш «гарячих точок» країни.

Микола Гнатенко розповідає, що кошти для закупівлі продуктів здебільшого збирають власними силами. Інколи допомагають місцеві підприємці, волонтери. Поки йдемо сходами до інших кімнат, директор театру вголос перераховує, хто скільки приніс борошна, свіжих продуктів, долучився фінансово чи віддав власний мангал для приготування страв на вогні. Або просто прийшов готувати для українських захисників. Чоловік пояснює, що в солдатському раціоні повинно бути багато білкової їжі, оскільки сухпайки, котрими воїни сяк-так харчуються, недостатні для повноцінного харчування та боротьби на фронті. Тому підбирають лише свіжі продукти. Готують разом — кожен знає, чим зайнятись на імпровізований кухні театру: від процесу нарізання цибулі до кінцевого етапу пакування харчів у зручні бокси та відправлення на передову.

Ще одна функція дрогобицького театрального простору ім. Юрія Дрогобича — розливання коктейлів Молотова. Для цієї справи є окрема комірка. Проте сьогодні вона порожня. Усі поїхали в Київ. 

Хто я?

— Остання виставу, яку ми зіграли, називалася «Хто я», — каже Антоніна. 

Вона — акторка Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру. П’єса Маріуса фон Маєнбурга — одного з найвідоміших сучасних німецьких драматургів, адаптована українським режисером Станіславом Садаклієвим, розповідає про віддзеркалення справжнього «я», пошук власної ідентичності, свого місця в суспільстві, про особисту втрату. Актуальна метафора до реальності, в якій живемо сьогодні.

Антоніна разом з чоловіком Олександром та маленьким сином Вадимом мешкали у Сєвєродонецьку. У 2014 році війна вперше постукала у двері їхнього дому. Вже тоді були змушені тікати якомога далі від бомбардувань. Якийсь час жили в Харкові, проте згодом вирішили повернутись та знову грати в театрі у рідному місті. Здавалось, життя поволі налагодилось і звуки снарядів стихли. Принаймні для них.

— Це якесь дежавю. Те, саме, що було у 2014. Тепер гірше. Страшніше, — голос Антоніни тремтить. Вона робить великі паузи між словами, замовкає і знов намагається щось сказати. Прикриває долонями вологі очі. Її чоловік Олександр — звукорежисер Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру сидить поруч з дружиною. Продовжує розмову.

Напередодні війни, 23 лютого, Олександру сказали забрати трудову книжку. Уже наступного дня чоловік чітко знав, що мусить вивезти дружину і сина з міста, котре одне з перших почали обстрілювати російські окупанти під час повномасштабного вторгнення в Україну. Домовитись про авто, щоб дістатися до вокзалу, було нелегко. Знайшов надійних людей. Узгодили оплату і о дев’ятій ранку сім’я вже чекала на потяг, щоб рушити далі. Найстрашніше було, коли зі сторони Росії почали обстрілювати евакуаційні вагони з мирними мешканцями. Жінки з дітьми довгі години незрушно лежали на холодній підлозі. Чоловіки стежили, щоб вікна були щільно зачинені та прикриті темними шторами. Ближче до західного напрямку крізь шиби пробивались перші промені ранкового світла. Було тихо. Нестерпна втома позбавляла здатності триматись на ногах. Діти безперестанку плакали. Інші беземоційно чекали, щоб нарешті вийти з потяга та побачити перший схід сонця під мирним небом. Врятувалися. Зім’яті безсонням, дико налякані, але живі. 

На столі, за яким сидимо з Антоніною і Олександром, акуратно складені предмети особистої гігієни. Майже все, що молода пара встигла взяти з собою нашвидкуруч, тікаючи від війни. Три зубні щітки, вушні палички, дерев’яний гребінець, солодкий батончик, декілька кремів для обличчя, чорна нитка з голкою, тюбик ефірної олії, навушники, маленька ікона та червоний молитовник, де золотавими буквами прописані молитви на щодень. Біля ліжка — гітара. Це для сина Вадима. Єдине, що хлопчик просив батьків узяти з собою в дорогу. Для нього війна — щось з іншого світу. Те, чого він зовсім не розуміє, але всупереч усьому мріє стати музикантом. Поки Антоніна фрагментарно згадує та відмотує плівку страшних подій, Вадим занурений у якийсь інший, далекий простір. Грається в телефоні та майже не слухає, що розповідають дорослі. 

Похорон під обстрілами

Скрипить стара підлога. До кімнати заходить Наталя. Вона також частина команди — балерина Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру. Дівчині дивом вдалося вижити та втекти. Їхала на Західну Україну навмання, не знаючи кінцевого пункту призначення. Худорлява постава і довга шия, світле волосся, зібране в пучок. Блакитні очі, скляний погляд. Сидить непорушно, позбавлена будь-якої емоційності. 

— Я не хотіла збирати тривожну валізу, бо вірила: щойно наважусь, так і станеться. Не вірила, що війна прийде у мій дім, в наш театр, — каже Наталя, весь час дивлячись перед себе.

Перші два гучні вибухи в Сіверськодонецьку прогриміли 24 лютого о шостій ранку. Напередодні актори якраз репетирували концерт до 8 березня в театрі. Наталя виїхала з міста того ж дня, коли почалась війна. Взяла те, що було під рукою, та поїхала на вокзал. Тривожну валізу так і не взяла. Зрештою, взяла з собою біль, котрий ще довго житиме в неї під шкірою. 2 березня у дівчини помер рідний брат. Єдиний, хто залишився в місті. У той час Наталя дісталась уже Дрогобича, тому організувати похорон на відстані було вкрай складно. Ритуальні служби навідріз відмовляли, бо обстріли велись без зупину. Ніхто не хотів проводити похоронну процесію під кулями. Але дівчина наполягла. 

Завтра (не) буде краще

До війни актори багато виступали на фестивалях в Україні та за кордоном. Влаштовували культурні події у себе в місті. Театральний фестиваль «Світогляд» був однією з найважливіших подій у Сєвєродонецьку. Антоніна й Наталя дещо жвавішають, коли розповідають про минулі спектаклі, мандри, виступи, репетиції. А потім знову занурюються у важкі спогади. Кожна свої. Там, по той бік фронту, лишились батьки й родичі Антоніни та Олександра. Друзі з маленькими дітьми, митці, колеги, актори. Їм досі не вдається вибратись із палаючого міста. Вони чекають, поки стихнуть сирени тривоги, та сподіваються, що завтра буде краще. 

— Бомбосховище театру витримає. Воно дуже давнє і сильне. Воно все витримає. Неодмінно витримає, — ствердно повторює Олександр. Так наче промовляє молитву за усіх тих, хто досі лишається жити в укритті, долаючи морок і власний страх.

У приміщенні дрогобицького театру імені Юрій Дрогобича можна прийняти ще 15 людей. Директор Микола Гнатенко вірить, що й іншим актором з Сєвєродонецьку, таки вдасться сюди приїхати. Для цього спеціально облаштували нову кімнату, котра перед війною мала б служити як склад для театральних реквізитів. 

— Сидиш отак тут. Коли вільна година — йдеш гуляти містом. Гуляєш пів години й знову погано. І тут погано, і там погано. Морально. Бо не знаєш, як витягнути з-під обстрілів тих, хто там. Боїшся за близьких. Не знаєш, як допомогти. Залишаєшся безпорадним. Відчуваєш вину, — Олександр опускає голову. 

Світлиця, де мешкає сім’я акторів із Сєвєродонецька, веде одразу до камерної сцени театру. Тут пахне свіжою фарбою. Стіни темного кольору. Лише звук човгання людських ніг порушує цю могильну тишу. Хтось зненацька відкриває чорну завісу і звідти миттю просочується денне світло. Заливає силуети трьох людей, котрі скрушно розглядають театральний простір. 

Вони вірять, що вже незабаром разом з усією командою Луганського театру зможуть зіграти на сцені новий спектакль. Він буде про війну. Та про історію кожного з нас.