Бланко, що ти будеш розповідати своїм онукам?

Десять років триває російсько-українська війна. Завдяки тим, хто став на захист країни десять літ тому, Бланко, Малий, Каша та Гайз виросли і змогли так само піти воювати за свою землю.  Тепер і вони стали ветеранами війни, яка триває. 

Олександр Бабенко — документальний фотограф, відеограф із Харкова. Після початку повномасштабного вторгнення почав працювати з іноземними медіа як продюсер. Із вересня 2022 року як фотограф сфокусований на створенні репортажів біля лінії розмежування. Співпрацює з Associated Press, EPA, Getty Images, Reuters та іншими. Висвітлював звільнення Андріївки, наслідки підриву Каховської ГЕС у Херсоні, оборону Бахмуту, звільнення Харківщини та інші події російсько-української війни. Найбільше працює в Донецькій області та продовжує фіксувати війну на цьому напрямку фронту.

У цьому репортажі фотограф розповідає про тиждень із життя на фронті двадцятирічних хлопців, які стали ветеранами.

Проєкт Олександра Бабенка — серед фіналістів у рамках грантової підтримки документальних фотографів від УАПФ, який втілюють за підтримки International Press Institute.

*

Донеччина. Сніг лягає на землю, накриваючи голі посадки, вирви від прильотів та необроблену землю. О четвертій вже вечоріє. В одній із хат, де штори досі закривають дверні прорізи, а на стінах залишились портрети попередніх мешканців, живуть військові. Вже 11 місяців Донецька область є для них домом.

Вдома тепло, поруч із радянськими книжками заряджаються батареї для дронів, на протертому килимі стоїть БК, біля пакетів із продуктами лежать магазини. Війна стала повсякденням, але ввечері це не так відчутно.

Ця хата більше нагадує студентські квартири.

Тут — Бланко, Малий і Каша. Кожен із них того віку, про який тепер кажуть: половину їхнього життя триває війна.

*

Каші — 25, він найстарший з екіпажу, із собою завжди носить дві речі: свій жетон та жетон загиблого друга.

Каша спочатку був військовим кухарем, але не міг сидіти в тилу, поки побратими на лінії, і перевівся в аеророзвідку.

Хлопці підколюють один одного, з колонки грає музика, хтось дивиться ютуб, хтось грає в карти. 4-та ранку, на термометрі – 11. Екіпаж вантажиться у джип із 1990-х і вирушає на позиції. Виїзд так рано, щоб мінімізувати ймовірність бути поміченими дронами ворога. Дорога — чи не найбільша небезпека в цій роботі. Проти водія одночасно стара машина, погодні умови, ризик бути ураженим ворогом та погані шляхи.

*

За кермом — Малий, йому 20.  Родом із тимчасово окупованих територій, тому  зустрів повномасштабне вторгнення одним із перших. Зранку 24 лютого 2022 року разом з іншими добровольцями він виїхав з рідного міста. Батько та  сестра чекали його на кільцевій дорозі, щоб передати рюкзак із речами першої потреби: «Сестра в слезах, у бати самого слезы наворачиваются. Он отдает всё, что было: все деньги, сигареты. Сеструха — две пачки стиков. Смотрю: батя уже со слезами, а мне сигналят, что надо ехать. Я обнял, поцеловал, и всё, уехал».

Більше Малий не був вдома.

На світанку екіпаж починає роботу: сховавши машину, розгорнувши антену та надійно замаскувавшись у бункері, хлопці піднімають дрон.

*

Бланко так само 20, він наймолодший у підрозділі. Позивний такий, бо народився в Іспанії. Виконує обовʼязки командира екіпажу.  На спині Бланко, поруч із синьо-жовтим прапором, — шеврон із черепом та написом:  «Ротації не буде. Ми тут до кінця». Цей шеврон є в багатьох із підрозділу, першим його почав носити Гайз.

*

Богданові (Гайзу) теж 20. Але — назавжди. Хлопець із Львівської області. З білосніжною усмішкою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, працював у Польщі, але повернувся та пішов на війну добровольцем. 18 серпня 2023 року Богдан загинув під час виконання бойового завдання.

Гайз, Бланко та Малий отримували перший військовий досвід у піхоті. Гайз згадував: «Біля Бахмуту, зима, 20 градусів морозу. Ми з усім БК дісталися нових позицій. Копати неможливо. Прийшли, лягли на землю, питаємо один одного, чи помремо сьогодні, і сміємося».

*

Минув рік без місяця, ситуація інша. Ця позиція — за щастя: надійні бетонні стіни та розташування бункера під землею дозволяють почуватися спокійно. Окопні свічки зігрівають, а Бланко та Малий по черзі здійснюють польоти, шукаючи ворога та коригуючи вогонь артилерії. Змінюються батареї дрона та положення сонця, минає день. Знов у темряві екіпаж залишає позиції.

Не на позиціях роботи вистачає. Потрібно ремонтувати машини, підтримувати себе у формі, жити. Походи в супермаркет, військторг та на каву розбавляють військові завдання та дозволяють відчути звичну рутину.

— Бланко, що ти будеш розповідати онукам про своїх побратимів?

— Про Малого? Вічно їдемо кудись, веселимось, музика на всю. Мішка — ведмідь, він мені найбільше на нього схожий. Прям такий добродушний. Той, в кому ти на 100% впевнений. Він тебе не кине. У нього спочатку честь, потім гроші.

—  А будеш розказувати про Гайза?

— Звичайно. Багато про кого є розказати, не треба забувати про всіх.

Памʼяті Богдана (Гайза) Підгайного, з яким мені пощастило познайомитися і сфотографувати його під час роботи. Памʼяті кожного, хто віддав своє життя за свободу.