Більше, ніж яблук, хат і людей

Микола показує довгу палицю, до якої прив’язаний ківш, вирізаний з пластикової пляшки. Такими в селах збирають яблука з верхніх гілок, у Кам’янці — міни-пелюстки з городів. Їх тут більше, ніж яблук, більше, ніж хат, і більше, ніж людей.

Пляшкою Микола підчіпляє міну, яка сховалася на його городі, й несе подалі від дому. Неквапом складає назбирані пелюстки разом.

— На них треба покласти ганчірку. Краще, щоб вона була довга. Край ганчірки можна підпалити, а тоді відбігти на безпечну відстань, — так худорлявий пенсіонер розповідає про власний спосіб розмінування. Навіть слово «безпечно» в його розповіді — чиста іронія. Цей спосіб не слід повторювати в жодному разі. Та люди в Кам’янці почали робити так не тому, що шукали пригод, радше через безвихідь. Вони хочуть чимшвидше працювати на землі.

Село розміновують рятувальники ДСНС та міжнародна протимінна організація FSD. Але в цій виснажливій боротьбі міни все ще перемагають людей. Місцеві селяни підриваються ледь не щомісяця. Коли хтось виживає, може лишитися скаліченим.

Попри всі застереження, цивільні йдуть розміновувати свої кутки й самі. Цю землю українці вже одного разу відвоювали в росіян. Тепер відвойовують у залишених окупантами снарядів і мін.

Ворота на Донбас

Кам’янку видно, якщо їхати трасою з Харківщини на Донеччину, минаючи Ізюм і бурі поля з обвугленими російськими танками на узбіччях. У Кам’янці жодної вцілілої споруди. Оглядаючи з вікон авто пагорби — самі скелети стін і дахів. Самим селом ідеш, обираючи острівці асфальту на головній дорозі. І на них де-не-де досі червоніють патрони.

Низка червоно-білих кілків і натягнутий між ними металевий канат розділяє село на дві частини, ніби дорога. За тросом домівки, городи і цвіт ромашок, чиєсь життя та міни.

Міни. Міни. Міни. Червоні трикутники небезпеки вкопані навпроти кожної хати. Нерозірвані снаряди, розтяжки, пелюстки й бозна-які інші речі, що лишаються після боїв та окупації.

До війни в Кам’янці жило десь 1200 мешканців. Більшість вийшли лісами до Слов’янська перш ніж увійшли російські танки. Кілька десятків селян лишилися. Не всі дожили до звільнення. Тіла загиблих лежали в підвалах хат і по пів року.

— Наше село називали воротами на Донбас. Бо ми між Харківською і Донецькою областями. Воно було заможне: гарна земля, чорноземи добре родять. Ми жили багато, не так, як російські села. Росіяни хотіли нас захопити і в 2014 році, але тоді не пройшли, а в цю війну знищили село повністю, — каже 64-річна Тетяна Лукієнко.

Вона втекла з Кам’янки за день до того, як росіяни окупували село. Пенсіонерка вибиралася пішки лісами, а потім човном через річку, щоб дістатися потяга на Полтавщину. Покидаючи селище, вона бачила зарево будинків, які охоплював вогонь російських обстрілів.

Коли Кам’янку звільнили, Тетяна повернулася, тільки дочекалися її лише вирви й попіл.

— Дому не було, замість нього — воронка, де зібралася дощова вода та кумкали жаби.

Більше горювала не за хатою, а за тваринами.

— Як російське військо зайшло в село, перестріляли одразу всіх собак. Курей поїли. А що з моєю коровою сталося, досі не знаю. Ми тільки кістки тварин знаходили по городах. Я так плакала за нею, моєю чорно-білою Манею, — Тетяна витирає загрубілими від роботи долонями сльози та нахиляється пригорнути чорного кота Льову. Той прибився кілька місяців тому й тепер усюди бігає за жінкою. У Тетяни тепер із радостей і розрад — тільки Льова і клапоть землі, її город.

Білий вагончик на місці хати — тепер вона живе в ньому. Гуманітарні фонди встановили у Кам’янці кілька таких модульних будинків. Провели газ та світло, всередині поставили маленькі буржуйки — і щоби грітися, і щоби готувати. Речі, посуд, меблі — все привезли волонтери. Тетяна каже, що в неї свого — тільки дві кружки. Два великі горнятка з малюнком червоних квітів. З них вечорами вона п’є чай.

— Ці дві чашки та земля на городі — це й усе, що тут є мого з довоєнних часів.

Але земля тепер навпіл з пелюстками. Коли на початку літа Тетяна сапала грядки під помідори, то наштовхнулась на касету із 36 мін ПФМ-1.

— Спочатку подумала, що ж це так гарно блищить. А потім зрозуміла і злякалася страшенно. Викликала рятувальників. Вони підірвали касету. Було так гучно.

Тетяна відбулася переляком та ямою на городі. Не всім так щастить.

Повернуться не скоро

Понад тисяча українців потерпіли від вибухів мін чи снарядів із початку повномасштабної війни. Зо три сотні людей — загинули. Найбільше мінних пасток для селян чи містян, за даними СБУ, росіяни лишили саме на Харківщині та Донеччині. Мінними пастками називають уламкові протипіхотні міни ПФМ-1, одну з яких і знайшла Тетяна, готуючись садити помідори. Така міна на землі заледве помітна, а коли підривається, то так сильно ранить ноги, що людина може й померти, пояснювали у відомстві, як працюють пелюстки.

Коли спитати про них у 16-річного кароокого Ярослава Білявцева, він просто підійме праву ногу, на якій немає ступні.

— Це й була пелюстка чи щось подібне. Я наступив на неї в Кам’янці. Гучний вибух. Мені відірвало стопу. Кросівок злетів у повітря, — Ярослав говорить ледь чутно, бо той день йому досі болить. Таку міну в траві майже годі помітити, а хлопець усе думає, чи міг він якось її уникнути.

Того дня вони з татом поїхали в Кам’янку розбирати завали свого дому. Коли Ярослав доїздив до села, з його моторолера злетів ціпок. Він зупинився, зробив крок на узбіччя, а затим — біль і шок. Батько хлопця, Олексій, воював на сході ще з 2014 року, із собою в нього завжди аптечка й турнікет, і всім цим він уміє користуватися. Татова воєнна звичка врятувала сина.

— У селі мобільний зв’язок нормально не ловить, я б навіть не зміг викликати швидку, якби їхав один. Тато врятував моє життя, — каже підліток, намотуючи еластичний бинт та надягаючи м’які підкладки на ногу, перш ніж закріпити протез ступні.

Рани з часом загоїлися, через пів року Ярослав став на протез, почав знову ходити й навіть їздити на мотоциклі. Але після того дня родина вирішила, що в Кам’янку не повернеться, зараз вони живуть в Ізюмі.

— Село зараз як мінне поле. Там постійно підриваються люди. Нещодавно навіть сапер підірвався. Тож ми ще довго не зможемо туди повернутися, — каже батько.

Гарне місце жити. Гарне місце воювати

Переважно в Кам’янці залишилися ті, у кого немає ні сил, ні можливості починати нове життя. Цього літа в селі живе 68 людей — здебільшого пенсіонери. Заради них уже понад рік село й навколишню землю розміновують.

— Дуже багато людей виїхали з Кам’янки, багато зникли, але є й ті, які хочуть повертатися додому. Ці люди — наш пріоритет. Ми отримуємо від них інформацію про ділянки, які вони хочуть використовувати. Ми намагаємося їм допомогти, — каже Юрій Середа, фахівець керування проєктом швейцарського фонду з гуманітарного розмінування FSD. У його харківському кабінеті висить мапа Кам’янки, поділена на «полігони». Так демінери називають визначені ними частини села, які треба очистити.

Юрій не береться і припустити, скільки ще триватиме робота в Кам’янці. Ділянку називають складною навіть його закордонні колеги, які мали справу з розмінуваннями на Балканах, у Сирії, Лівії. Перед розмінуванням FSD провели обстеження території квадрокоптерами, опитали військових та місцевих мешканців. На всіх етапах отримували одне й те саме підтвердження — тут без ліку боєприпасів, які можуть вибухнути.

— Поля, двори, городи й навіть дороги в селі небезпечні. У селищі велися дуже інтенсивні бої, використовували багато касетних боєприпасів. І тих, які вибухають одразу, і тих, які залишаються вичікувати своїх жертв. Це дуже гарне місце, щоб жити, — тут, у низині, красива природа. Але, як виявилося, це ще й добра воєнна позиція. Тож так склалася доля в Кам’янки, — говорить Юрій і показує макети міни-пелюстки на своєму столі, ті самі, які найбільше загрожують селянам Кам’янки. Маленька темно-зелена ПМФ-1 важить усього вісімдесят грамів, у неї пластиковий корпус і вона легко вміщується в долоню.

Можна сказати, що в Кам’янці не слід жити. Тільки в Тетяни чи Миколи немає іншого дому.

— У нас не лишилося майна, але в нас хороша земля: ми знову посадили картоплю, овочі, баштани. І цим живемо, — каже Микола. Він сидить у своєму модульному будинку на матраці, покладеному на дерев’яні ящики з-під снарядів.

Коли наближається час збирати врожай, очікування розмінування стає особливо гострим. Тож люди, попри червоні таблички, вкопані навіть під їхніми будинками, дістають лопати і йдуть обробляти землю. Зрештою, в цій землі не самі лише міни, а й те, що людей годує, і їхнє коріння, і надія на майбутнє, і розуміння себе в цьому світі.

Коли війна в Україні закінчиться, усі території деокупують, міста звільнять, а кордони відновлять, бойові дії все одно залишать небезпечний слід — міни. Жодна країна у світі не стикалася з подібним. На сьогодні 40 % українських територій заміновано.

Цей матеріал — частина проєкту «Найбільш замінована країна світу» — покликаний показати, що за проблемою замінованості стоять ще й трагічні й героїчні людські історії.