Без цукру і з сенсом
31-річна Веліна Вайткунайте має мрію: створити перше в Україні виробництво, де працюватимуть мами, які самостійно виховують дітей, покладаючись лише на себе та власні сили — як це робить вона сама. У середині листопада Веліна запустила кампанію на українській краудфандинговій платформі «Спільнокошт» — аби зробити наступний крок у розвитку власного бізнесу з виготовлення натуральних солодощів. Невелике виробництво пастили Velina craft rolls & snacks вже кілька років існувало на її кухні, але тепер власниця зможе закупити нове обладнання та знайти першу помічницю. Хоче творити простір для розвитку, реалізації вмінь і мрій тих, хто так само, як і вона, залишилися сам на сам із життєвими викликами. За 10 днів проєкт зібрав необхідні для старту 50 000 гривень.
Веліна завжди ненавиділа готувати. У годинних простоюваннях за плитою не бачить ані сенсу, ані задоволення на кшталт медитативності процесу. Втім, уже п’ять років поспіль Веліна висушує фрукти та ягоди, чаклує з горіхами й медом, додає спецій і трав (головне — жодного цукру, борошна та хімії), фасує все це диво в паперові пакети й розсилає по українських та європейських адресах. «Створення пастили для мене жодним чином не пов’язане з приготуванням їжі», — відповідає на мій здивований погляд. «Це не їжа, це людські стосунки. Я займаюся виробництвом стосунків», — усміхається, відпиваючи каву. Має дві години відносного гедонізму перш ніж потрібно буде забирати зі школи старшу дочку та повертатись до сушарки.
Почати з нуля
Своє ремесло Веліна називає «виробництвом стосунків» невипадково — з них усе почалося. З людей, які витягли з внутрішньої порожнечі та безвиході. З місця, де відчула, що оживає.
Коли Велінина подруга написала їй, що у селі на Полтавщині є люди, які без питань приймуть її з дітьми у себе — погодилася, майже не роздумуючи. Іншого виходу для себе не бачила, не знала, як жити і де знайти сили на піклування про двох дочок, одна з яких щойно з’явилася на світ. Батько новонародженої Дарини пішов, не чекаючи на виписку з пологового.
Так опинилась у Христанівці. Чому Орест і Оксана, які самі виховували двух малих синів, не вагаючись запросили до себе незнайому жінку з дітьми — досі не розуміє. Не можуть пояснити і вони.
— Думаю, це потрібно було нам усім. Оксана тоді хворіла. Я давала їм якусь підтримку — хоча не знаю, як такий овоч, як я, міг підтримувати, — сміється Веліна. — Вони мене тоді відігріли, відлюбили.
Рік у Христанівці згадує як найкращий рік свого життя, до якого поверталась поступово, крок за кроком. Передивилася всі сезони «Гри престолів». Багато плакала і обіймалася з друзями. За їхньою порадою, врешті, вирішила спробувати зробити свою першу пастилу — у друзів, які мали чималий фруктовий сад, були для цього всі умови.
— На першій сушарці цей процес займав ледь не добу, все було важко і довго, до того ж, маленькі діти поряд. Я швидко втомлювалась. Запал був ривками — тиждень попрацюю, два відпочиваю. Якщо порівняти те, що я робила п’ять років тому, і те, що роблю зараз, — це два різні полюси. Моїми першими клієнтами були друзі, і, якщо чесно, я не знаю, як вони це їли. Сильно мене любили.
Але мені подобалося це робити і я собі пообіцяла: доки воно буде мені подобатися, я буду цим займатися. Коли не буде любові, тоді не буде нічого. Це, мабуть, дивний підхід до роботи, втім, може, і правильний. Життя одне.
Окрім улюбленої справи, знайшла справжніх друзів, цілком змінивши оточення — більшість старих зв’язків просто відсіялася за відсутності глибини у стосунках. Тепер усі друзі Ореста й Оксани — Велінині друзі. Жартують, мовляв, давно пора прифотошопити Веліну до спільних студентських фоток. Про те, що вона не вчилася разом з ними в Могилянці, швидко забули — настільки зблизилися.
Коли смак до життя остаточно повернувся — зрозуміла: час рухатися далі.
Дійти до краю
Ідея масштабувати свій бізнес фонила Веліні вже давно. Поступово клієнтів ставало більше, аніж вона могла задовольнити, — їм доводилося ставати в чергу і чекати. У 2017-му з ідеєю розширення приїхала до Києва. Мала домовленість з інвесторами, детально прописаний бізнес-план і першу працівницю (зараз розуміє, що наймати людину до старту проєкту не було найкращою ідеєю). Втім, Веліну не полишало непоясненне тривожне передчуття. Через кілька місяців відмовилася співпрацювати з інвесторами — і інтуїція не підвела. Від спільних знайомих потім дізнавалася, що багато з тих, хто довіряв їм свій бізнес, або нічого не отримали, або взагалі «попали на гроші».
Дійшла до власної точки кипіння. Вирішила зав’язати з виготовленням солодощів і повернутись до професії, якою займалася задовго до прогулянок садами у Христанівці, — до соціології. Те, що самотню матір двох дітей взяли тоді в компанію з офісним графіком — досі вважає дивом. Але була мотивована тим, що повертається до колись улюбленої справи, і можливістю кар’єрного росту. Веліни вистачило на півтора місяця.
— Ми жили тоді на Лук’янівці. Мій день у той період виглядав так: завезти одну дитину в один садочок, іншу — в інший — на Подолі, потім поїхати в офіс на Олімпійську, а після робочого дня повторити всі ці маніпуляції у зворотному напрямку. Це при тому, що у мене були кльові друзі, які мене підтримували. Без них я би жодного дня не витримала. Водночас я не мала покидати пастилу — однієї зарплати на життя не вистачало. Це було пекло, повна жесть.
Через півтора місяця у мене почалися сильні головні болі (я взагалі періодично сильно на них страждаю, можу випасти з життя на кілька місяців). Психосоматику ж ніхто не скасовував — підсвідомість краще знає, що й чому потрібно робити. Я пішла з роботи: неякісний працівник — це нечесно у стосунку до людей, із якими працюєш. Потім я декілька місяців лікувалася, виготовляючи й продаючи пастилу.
Зараз Веліна не може собі уявити, як самотні мами працюють в офісі (якщо взагалі вдається знайти роботу).
— Бути на фрілансі — це кайф. Та й просто не бачу іншого варіанту. О 12:20 я заберу дитину зі школи, і куди я її подіну? Групи продовженого дня у нас немає. Якби я працювала в офісі, не знаю, що б робила, ну реально. А тут — зараз я заберу її і піду собі працювати.
Ціну власної свободи Веліна усвідомлювала завжди.
Обрати себе
Старшій дочці Милославі був тиждень, коли Веліна зібрала речі й назавжди зачинила за собою двері. У правильності такого вчинку не сумнівалася жодної секунди.
— Я зрозуміла, що не буду більше терпіти. Це була необхідність захистити себе — не фізично, психологічно. Ми вісім років розлучені. Думок повернутись не було ніколи. Інтереси його і його батьків завжди стояли вище за інтереси мої та моєї дитини — нашої дитини. Це був розумний крок.
Я радію, що не опинилася в пастці. Хоч і розумію, що мені складно самій, складно їх виховувати, часто немає сил і діти чують, що я втомлена, — зате впевнена, що ніхто не буде ґвалтувати мій мозок. Що все залежить лише від мене й відповідальність за двох дітей лише на мені. А покладатися на когось, аби мені ставили якісь умови, бо ж ми вдвох утримуємо дітей, — ну ні. Розлучення — це було найкраще, що я взагалі зробила. Я все зможу.
Попри внутрішню силу і прагнення незалежності, у моменти відчаю емоцій від доньок не ховає — в усьому прагне чесності.
— Я з ними доволі щира в плані того, що відбувається у нашому житті. Наприклад, коли я засмучена і плачу, вони можуть запитати мене, що сталося, і я їм скажу. Це не завжди буде супервідверта правда з тонкощами і деталями, але я завжди поясню, що втомлена, засмучена, розлючена.
Дарина зі своїм батьком не знайома. Якось запитувала: «Чому Милослава бачиться з татом, а я ні? Де мій тато?». Я їй сказала правду. Розповіла: в житті людей буває так, що вони не можуть порозумітися і хтось робить вибір припинити спілкування. Кажу, твій тато зробив такий вибір. Він не поганий, він такий, який є, — це його максимум. Тема батьківства — вона доволі спокійна в нас удома. Можливо, пізніше все це проявиться, але для цього є психотерапевти, — сміється. — Я за це не переживаю.
Знайти свого янгола
Те, що питання батьківства можна «пофіксити» терапією, — Веліна знає з власного досвіду.
Після ситуації з інвесторами три роки тому Веліна відчула, що більше «не вигрібає». Написала анонімний пост до однієї фейсбучної спільноти, що потребує допомоги. Відгукнулася незнайома дівчина — самотня мати, якій зрезонувала Велінина історія, і запропонувала оплатити їй 10 перших сесій у терапевтки.
— Ми спілкуємося до сьогодні. Я називаю її «мій янгол», бо вона і справді врятувала мене. Коли нічого не змінюєш, коли живеш усталеними звичними кроками — змін не буде. Коли приходить усвідомлення, чому все відбувається саме так, як відбувається, починаєш прислухатися до себе. Починаєш спати і їсти, а не існувати на автоматі, у безсонні й тривозі.
У кабінеті терапевтки Веліна зрозуміла, як їй увесь цей час бракувало батька, з яким з дитинства не жили разом. Потім його не стало.
— Якщо з цим відчуттям не навчитися жити, воно знищить тебе. А ще — твої відносини з чоловіками, з дітьми.
Та найголовнішим усвідомленням стало те, що бути ідеальною матір’ю — неможливо, бо ж «планка в материнстві росте як ракета в космос летить» — завжди хочеться робити більше і краще, а реальність часто зовсім інша.
— Пам’ятаю, як в одній групі підтримки мам була крута методика оцінки себе як матері. Потрібно було зафіксувати, чи твої діти нагодовані, чи одягнені, чи розвинені, чи є у них якесь дозвілля. І коли я все це намалювала, то подумала: «Слухай, а реально, я крута». Звісно, хочеться для них приватних садочків і шкіл, і всіх гуртків, про які вони мріють. Але те, що я можу сьогодні їм дати, — це і справді непогано. Важливо вчасно відчепитися від себе.
Діяти
Про близьких людей говорить багато, вдячно і тепло. Та про жінок, які поряд, — найбільше.
— Жіноча дружба — це казати незручну правду. Це про цілодобову підтримку. Я знаю, що можу подзвонити своїм подругам вночі. Жодного разу не дзвонила, але знаю, що вони завжди прийдуть. Це потужна опора в житті.
Завдяки підтримці подруги запустила збір на «Спільнокошті» — хоча ідею масштабування свого бізнесу Веліна виношувала давно і продумала до кожної дрібниці, від початку проєкту до його втілення минуло пів року — мала багато сумнівів.
Ідея зібрати кошті на платформі з’явилась в однієї з подруг, коли вона укотре хотіла замовити пастилу, а Веліна відповіла «пастили більше не буде, я зачиняюся». Це був червень — розпал карантину. Ще навесні Веліна планувала розширювати бізнес власними силами, а вже через кілька місяців працювала в чистий мінус — рятувала кредитка. Багато клієнтів втратили роботу й перестали замовляти солодощі («бо це ж не сіль і не гречка — це guilty pleasure»).
Аня чхала на сіль і гречку. Хотіла пастили. Тож змусила подругу діяти.
— Над планом проєкту я довго не думала, давно знала, як усе має бути. Ми зняли відео, зробили фото. Думала, ніхто не підтримає — тут у людей криза, втрата роботи, тут коронавірус, тут війна. Потім віддаю проєкт на модерацію, переробляю. І аж у листопаді Аня сказала мені: напиши текст. Недостатньо просто запустити проєкт, потрібно ще пушнути його швидко.
— Я кажу: «Не можу, мені погано, я хочу спати». І вона мені швидко в чат кидає план. О другій ночі я їй скидаю чернетку допису, вона мені його поредагувала, коми розставила. Це було так мило — така невидима, але важлива робота.
Підписники зреагували миттєво. Почали скидати гроші знайомі і друзі, але складніше було повірити у те, що підтримували незнайомі люди. Значить, ідея є дійсно важливою.
— Відгукуються більше цінності, аніж сам продукт. Дуже важливо знати, що ти не сам. Я боялася того моменту, що мене будуть жаліти. Я переживала, що не перетну межі, коли мою пастилу купують лише мої друзі. І коли почали з’являтися люди, які не знають про мене нічого, — їм просто подобається і все — тоді я видихнула і зрозуміла, що роблю хороші якісні речі.
Хочу зараз бодай одне робоче місце. Це ще одна жінка. Ще одна жінка, яка буде знати, що у неї є прибуток, гнучкий графік, що про все можна домовитися. Аби лиш не боялася, не думала про те, що вона — самотня мати без шансів працювати й водночас виховувати дітей.
Мій «Спільнокошт» показав мені, що я не сама. Це було щось нереальне. Були, щоправда, коментарі на кшталт «Боже, вона збирає на свій бізнес, вона збагатиться». Ну, так, поїду на Балі. До збагачення ще треба добряче попрацювати.
Я погано сприймаю людей, які жаліють себе. Я теж можу себе пожаліти, але це не постійно. Жінки, що самі виховують дітей, часто себе жаліють, звинувачують чоловіків. Чоловік може бути мудаком, але це не значить, що потрібно присвятити весь свій час і сили жалощам про те, що було. Цей момент жаління псує все. Хочеться знайти людину, яка прагне рухатися, прагне жити.
Веліна має велику мрію — підприємство з дитячим простором і нянею. Щоб жінки собі спокійно працювали, а їхні діти були поруч — доглянуті, без усіх цих «логістичних акробатичних трюків», які переживала сама Веліна під час роботи в офісі. Також хоче робити пастилу на експорт — знає, що це можливо, бо вже зараз українки з Польщі, Австрії, Франції, Німеччини замовляють її пастилу, бо не можуть знайти нічого подібного в Європі.
Наразі Веліна шукає виробництво за містом (оренда в Києві дуже дорога) і хоче відійти від самостійного приготування, але поки не знає, як це зробити, бо не має технології («все роблю інтуїтивно»). Собі прагне залишити найприємніший обов’язок — спілкування з клієнтами, бо це для неї — найбільше натхнення.
— В Україні таких бізнесів немає. Про це мало говорять. Це незручна тема. Хочуть жінку «розумну-красиву-з досвідом роботи», але, будь ласка, без дітей. Це ж невигідно.
Мені часто казали «Займися, Веліно, чимось нормальним. Це ж несерйозно». Ну, сорі, як є. А я все одно обожнюю, коли клієнтка каже «Я з’їла твою пастилу ще на Новій пошті». Або коли зізнається, що брала для дітей, а з’їла нишком від них. Або коли мою пастилу везуть у різні куточки світу — вона на Антарктиді навіть була! Це так приємно.
Допиваючи каву, поглядає на годинник — час забирати Милославу зі школи. Ще не знає, що за кілька днів збір на «Спільнокошті» буде повністю закритий — потрібна сума назбирається менш ніж за два тижні. Тепер жодного страху перед майбутнім — бо ж їй відомо, що вона не одна. Відомо, що випадковостей не існує.
[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]
Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.