Бартошиці. Любомира Тхір

Видавництво «Discursus» за підтримки Українського культурного фондуготує книжку репортажів Олега Криштопи «Останні українці Польщі».

Йдеться про унікальні історії українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини, яких у 1947 році у рамках операції «Вісла» депортували з їхніх земель та розпорошили на півночі та заході нової польської держави. 125 тисяч українців силоміць переселили на території, що раніше належали Німеччині. Звідти так само примусово виселили етнічних німців, а українцями заповнили ці так звані «повернені землі».

Репортажист Олег Криштопа та фотографиня Христина Бурдим проїхали 6500 кілометрів Польщею, зустрілися з тамтешніми українцями й задокументували історії тих, хто зберіг свою національну ідентичність. Ми публікуватимемо частину матеріалів, які згодом увійдуть до книги.

— Коли більшість українців тут — депортовані або нащадки депортованих у рамках акції «Вісла», то я, можна сказати, добровільна переселенка, — сміється директорка української школи у Бартошицях Любомира Тхір.

Жвава, енергійна жінка, вона не допускає навіть короткої паузи в розмові, паралельно вирішуючи термінові шкільні питання.

— Мої батьки так само були переселені на північ, але як татові й мамі було по двадцять і кілька років, вони вирішили повернутись і переїхали у Бещади до Репеді, це неподалік від Команчі, Лемківщина. І я народилася там, і там закінчила початкову школу. Мала стати економістом, уже пішла вчитися у Сянок, але попало мені на очі одне число «Нашого слова» і це змінило все — я вирішила, що мушу стати українським філологом. Це було складно, бо як ти вже пішов учитись на економіста, держава вклала у тебе гроші, то мусив якийсь термін відпрацювати. Але директор пішов мені назустріч. Мав прізвище Боровець, важко сказати, чи був українцем, — ніколи не признавався, але був толерантною людиною. Знав, що я українка, і вітав мене з нашими святами. Тож допоміг мені піти вчитись на україністику у Варшаву. А вже далі я одружилася, чоловік мій з Гурово-Ілавецького, і ми разом переїхали сюди, на північ Польщі. То був 88-й рік. А у 90-му році у краю заснували одразу дві українські школи: одну в Гурово, а другу тут, у Бартошицях. Спочатку нам дали колишні казарми, два роки ми вчили і вчилися у смішних і страшних умовах: була тільки дошка й парти, зате були дуже ідейні вчителі, які не зважали на умови, і батьки тоді теж були дуже свідомими. У 93-му році влада міста дала нам це приміщення, яке поволі адаптували під шкільні потреби. І так розвиваємось. Але тоді, в 90-х роках, я працювала у Гурово. А сюди прийшла у 2006-му, майже випадково. Тоді у школи був конфлікт із попереднім бургомістром, який не надто приязно ставився до українців. І попередню директорку просто звільнив — не продовжив каденцію. Оголосили новий конкурс. Думали навіть про те, щоб школу закрити. У місті було різне ставлення — одні підтримували нас, інші казали, що школа отримує надто великі гроші. І я подалася на конкурс — радше для гонору та честі — щоб не здаватися. Відомо, як проводяться такі конкурси — бургомістр буде мати такого директора, як захоче. Але в один момент усе змінилося — їхня людина раптом знялася з конкурсу. Вони такого не сподівались і мою співбесіду три рази переносили — з травня на червень, а потім на жовтень. Відтягували, пробували добрати відповідну комісію, щоб вона підтримала бургомістра. Певні речі робились незаконно. Врешті, людина бургомістра виявилася непідготовленою. Він відповідав заледве 15 хвилин, а я годину і 45. На мільйони запитань. Мене так не допитували навіть на першому іспиті з української літератури. Я хотіла їм показати, що ми, українці, — люди свідомі, маємо знання і маємо вартість, що нами не можна маніпулювати. Врешті троє представників із відділу освіти з Ольштина проголосували по-іншому, ніж хотів бургомістр, тобто за мене.

— А нині бургомістр уже інший? — питаю.

— Так, нинішній бургомістр нам сприяє. Це молода людина, дуже відкрита. Він проголосив місто Бартошиці містом трьох культур — української, німецької і, звісно, в першу чергу польської культури. І він зацікавився нашою школою.

— А яка мова навчання?

— Ми — школа з українською мовою навчання, отже, працюємо і польською, і українською. Більше стараємося говорити з дітьми українською мовою, хоч відомо, що діти переважно польськомовні. Походять із мішаних сімей: тато-українець, мама-полька чи навпаки. І діти вже не приходять зі знанням української мови, це одиничні випадки, коли вдома говорять українською. Тож діти від нуля вчаться мови. Екзамени складають, звісно, польською, тому підручники теж польською — фізика, математика й таке інше. Але в нас додаткова програма — навчання української мови, історії культури України і географії України — це все викладаємо українською.

Коли ми потім проходимо коридорами школи, то переконуємося, що так і є: діти між собою спілкуються польською. Попри це багато хто з них відчуває якийсь майже містичний зв’язок з Україною. Любомира, щойно ставши директоркою, у 2007-му започаткувала програми обміну і того ж року разом з учителями повезла в Україну на Львівщину першу групу.

— Ми виграли непогані гроші, — згадує Любомира. — Двадцять тисяч злотих. Оплатили автобус, проживання і ще назад мали прийняти групу з України. І вже мали їхати, коли мені батьки кажуть: «Як же так, діти з такого поважного міста Бартошиці поїдуть у якесь село? Ми не пустимо, бо ми ж Бартошиці!» Бартошиці — то своя гордість, містечком ходить думання, що ми кращі за всіх інших. Якось мені вдалося батьків переконати, і ми таки поїхали. І знаєте, я не сподівалась — думала, що це я змушувала цих дітей їхати в Україну, бо наші діти ще не свідомі свого українства — коли я прийшла, вони боялися говорити, що вчаться в українській школі, казали просто, що в школі № 8. І от уявіть, коли ми тільки пересікли кордон і зупинились, бо туалетів не було, просто стали в ліску, — ті самі діти, ті мої 14-літні дівчатка бігали, обнімали дерева і кричали: «Пані, ми цілуємо землю і дерева! То українські дерева!» Я й подумати не могла, що вони настільки хотіли побачити цю Україну.

Я традиційно запитую в Любомири про її дім.

— Мій дім там, де я, — спокійно відповідає вона. — Дім у Гурово-Ілавецькому, бо там живу. Дім у Бартошицях, бо тут працюю. Село батьків — теж дім. Дуже за ним тужу і, на жаль, рідко туди їжджу. І люблю їздити в Україну. Львівщина, Закарпаття, Гуцульщина, Волинь. У Криму навіть були, ще до окупації. І для нас Крим і надалі український. 

Телефон знову видає раптовий сигнал. Цього разу всього лише штормове попередження. Виходимо надвір. Школа у ці червневі дні спорожніла — за кілька днів почнуться канікули. Любомира міцно тисне нам руки, усміхається і жваво крокує до своїх незліченних справ. Принаймні вона знає, де її дім.