Багато горя зазнала

[Цей текст був написаний для четвертого числа друкованого журналу Reporters, присвяченого культурі пам’яті. Придбати випуск можна тут]

«Багато горя зазнала». Цими словами вона завершує кожну частину своєї розповіді. Марії Федоренко 88, їй складно довго говорити, тож періодично вона зупиняється й тяжко видихає, по тому продовжує. 

Того дня 7-річна Марія зі старшими сестрою і братом накривала на стіл. Мама якраз спекла в печі хліб, сім’я збиралась обідати. Не було лише батька — ще не прийшов із роботи. Та не встигли діти й шматочка до рота покласти — у кухні з’явився солдат у сірому мундирі. Наказав усім вийти геть. На подвір’ї вже хазяйнували німці: оглядали літню кухню, роздягались і гріли воду, щоб покупатись. 

Спогади Марії про окупацію стиснулись як пружина — до кількох яскравих спогадів.

Ось вона малою бігає за куркою їхнім подвір’ям. Їй 8 чи, може, ще 7. Вона голодна, як і всі її рідні. Німці уже довгенько хазяйнують на рідній Миколаївщині. Харчів обмаль, а тут — їхні ж кури. З’являється німець і злісно кричить на неї, командир наказує: «Вбий». А маленька Марія щосили благає: «Дядю, не вбивайте! Ні!». 

Ось вони у підвалі. В їхній хаті люди в сірому облаштували пункт зв’язку. Родині дозволили взяти в погріб подушки та перини — і на тому спасибі. Мама Єля, збентежена і схвильована, поспіхом збирає торбу з продуктами — тата разом з іншими чоловіками-українцями загнали в корівник. По Макарівці поповзли чутки — бранців стратять. Вони лишаються самі — утрьох, бо мама йде визволяти тата. Єля тицяє торбу в руки німцю-охоронцю, називає ім’я і прізвище чоловіка, благає. Сторож — голодний і виснажений — знає російську. Хапає харчі, заходить до корівника, гукає: «Іван Мар’янов!». Додому — до дітей у погріб — Мар’янови вертаються вдвох. 

Ось німців у їхній господі уже нема. На прощання вони спалили всі сільські запаси зерна. Старші кажуть — наші прийшли і вигнали окупантів з Макарівки. Маріїн тато збирається на фронт. У боях в Угорщині його поранять і навесні 1945-го у шпиталі під Будапештом він помре. 

9 травня 1945 року родина Марії отримає «похоронку», а з нею посилку. Там будуть останні світлини Івана, 10 кілограмів цукру, 5 метрів тканини-шотландки та капронові панчохи для матері. Єля чогось вирішить, що пакунок відправили лікарі, які доглядали чоловіка після поранення. Івана поховають в Угорщині. На його могилі Марія ніколи не побуває. 

*

Восени 2014-го дзвінок із військкомату поверне Марію в ті самі часи — до маленької зляканої дівчинки, котра втратила батька. Тільки замість «похоронки» буде голос у слухавці. Він повідомить про загибель Євгена Атюкова, її онука. 

Його фото зі служби та нагороди стоять у старому радянському серванті в кімнаті її будинку. Таким, як на знимці, Євген залишиться назавжди — 21-річним призовником, який щойно закінчив строкову службу у внутрішніх військах. 2014-го родина готувалася до його весілля, але напала Росія і Євген пішов на війну. «До останнього патрона доживу, але не здамся нікому», — написав у соціальних мережах. Не здався. 8 листопада із розвідгрупою біля Донецького аеропорту Маріїн онук потрапив у російську засідку. Розвідники вирішили прориватися, відстрілювались. Атюков закрив собою сапера і отримав поранення, несумісні з життям.

Той листопадовий день був сірим і холодним, дощило. Та Маріїні ноги й руки трусилися не від холоду. Тіло її внука завдяки обміну загиблими повернули додому. А родина ж до останнього сподівалася, що їхній Женя в полоні, живий!

На чужих похоронах кухарка Марія завжди стояла біля плити — готувала їжу, щоб після церемонії було чим поминати. На похороні онука вона стояла біля його труни й тепер могла тільки плакати: «Ой, Боже, що не згадуй, а немає дитини, немає!»

Шість років по тому незнайомий чоловік стане перед нею та її донькою Світланою на коліна. Цілуватиме їм обом руки. «Мав я загинути, а не Женя, але пішов він» — зазиратиме в очі. Того незнайомця у військовій формі часто бачили на могилі її внука. І він, щоб хоч якось віддячити за врятоване життя, допомагатиме його найріднішим. «Це вам на закрутки»: якось привезе з власного саду жовтогарячих шорстких персиків. 

*

У 1946-47 роках Єля Мар’янова ледве зводила кінці з кінцями. Гіркі жнива третього Голодомору вона збирала сама з трьома дітьми на руках.  Ще навіть не підлітками вони зі школи йшли просто на поле. Допомагали матері порати шість колгоспних гектарів. Наймолодша Марія поміж сапанням чи копанням буряків співала. Бачила себе десь на сцені, а не тут — серед довгого лану й палючого сонця. І разом з піснями згадувала батька: молодого, зі скрипкою, з красивим голосом. Він навчив її любити пісню. 

«Співала, і все мені казали люди: “Марусю, покинь оце все на світі, іди в артисти, будеш українські народні пісні співати”. А я кажу: “Поможіть мені: голод, і ви такі самі бідні — не маєте, і ми не маємо. Як поможете мені грошима, я вивчуся, а як зароблю — вам усім віддячу”. Ніхто нам тоді не поміг».

У 16 років Марія вийде заміж. Із чоловіком переїде на Одещину — в село Майори. Осяде тут. Народить десятьох дітей. Все її життя з дитячими хворобами й мозолями на руках вростатиме корінням у землю. 1972-го посеред вервички буднів з Марією раптом трапиться свято — присвоять звання «Мати-героїня». А за два роки 40-річна Марія овдовіє. Щоб ростити дітей і онуків, працюватиме кухаркою на похоронах та весіллях односельців. І тяжко гаруватиме на землі. 

І щороку 9 травня з квітами йтиме до монумента невідомому солдату. Вісім десятиліть безіменний пам’ятник у Майорах чи де б не була Марія матиме для неї імʼя Івана Петровича Марʼянова. 

*

Дитячі спогади про тата, як і його фотокартки, з часом пожовкнуть і стануть попелом. Навіть рідне село Макарівка з родинною хатою в кінці 1980-х зникне з карти. Марія ж і далі щороку 9 травня готуватиме багато страв, щоб роздати односельцям у пам’ять про батька — така традиція. А дітей і внуків навчатиме — страшніше війни та голоду на світі немає нічого. Хіба що коли не можеш попрощатися з найріднішими. 2021-го в окупованому Криму помре її син Шура. Його поховають без Марії. Як колись тата. 

«Я сказала, що нікуди звідси не поїду. Як я народилася на Вкраїні, так тут буду і помирати. Яке б не було горе, нікуди не поїду. Тут мої діти, скільки у мене тут рідних поховано».

24 лютого 2022 року війна знов постукала у її двері. На рідні Майори упало три російські ракети. У сусідів посипалися стелі, повилітали шибки. Тоді Марія згадала війну зі свого дитинства. Вороги, як і колись, спалили все збіжжя. Цього разу зерносховище загорілося від ракети. 

*

Ні 80 років тому, ні зараз Марія не розуміє, чому війна вкотре так настирливо стукає до неї.  «Я ж людина проста, — каже і стенає плечима. — Я все життя лиш собі і дітям. Бог його зна, чого ті війни йдуть. А прості люди мучаться».

Марія не має гадки, чому нащадки тих, із ким пліч-о-пліч її батько боровся проти фашистів, самі стали фашистами. Проста людина Марія молиться, аби троє її онуків — Максим, Михайло та Андрій, які після 24 лютого взяли до рук зброю, — вернулись додому живими. 

Текст написаний в межах «Медіалабораторії пам’яті» — спільного проєкту Reporters та україно-німецького журналу Gel[b]lau. Проєкт був реалізований програмою MEET UP! Youth for Partnership за підтримки Фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» (EVZ) і Міністерства закордонних справ Німеччини.