Автівки у нічних полях
    29 Вересня 2022

    Автівки у нічних полях

    У літній кухні на задньому подвір’ї будинку замислена Ілона наливає в горня окріп. Піднімається пара, і вже пахне кавою. Її чоловік Олександр сидить поруч на дерев’яному ящику і розповідає про те, як прокинувся 24 лютого. Він розказував про це вже сотню разів, але емоцій приховати не може — на очах виблискують сльози. Навколо бавляться їхні діти, дворічна Златослава та шестирічна Мирослава. Кожен думає про своє. Жінчині руки не припиняють тремтіти, вона швидко перемішує цукор і завмирає. Замовкає й Олександр. І тільки Мирослава раптом видає: 

    — Пішли залпи. Це «Гради», так, тату?

    Родина швидко збирає речі — і вирушає за місто. Нині вони вкотре спатимуть у полі. 

    Село Червоногригорівка, що на Нікопольщині у Дніпропетровській області, розкинулося на правому березі Дніпра. За лічені кілометри — інший берег, інша область, інша — окупаційна — влада, місто Енергодар із Запорізькою АЕС, яку росіяни захопили ще на початку березня. З цього берега видно всі шість енергоблоків. Колись наша, потужна станція раніше викликала захоплення, але нині від самого лише її вигляду тілом біжать мурахи.

    Ми поїхали сюди побачити на власні очі, як живуть люди «на лінії фронту». Ті, хто вже більш як пів року щоранку і щовечора ходять до річки, аби переконатися, що на лівому березі «тихо». Бодай ненадовго, це заспокоює. 

    Родина Великих живе в Червоногригорівці все своє життя. Олександр з Ілоною працюють на своїй землі. Мають городи, поля та величезні теплиці. 

    — Це наш хліб. Ми тільки з цього й живемо, — каже господар. 

    Спершу чоловік відмовлявся говорити з нами — мовляв, розказати є що, але страшно, бо невідомо, що буде далі. Трохи розбалакавшись, веде нас до свого будинку. Тут і овочі, і фрукти, і дзвінкий дитячий сміх. Наче війни й немає. Так здається до першого вибуху. 

    — Чомусь, — зізнається Олександр, — було відчуття, що все буде добре, скоро все минеться. А потім настала середина літа. І почалося…

    Він має на увазі щоденні, або радше щонічні, обстріли з іншого берега Дніпра. Відтак із липня родина облаштувала собі житло у погребі. Довелося знести кілька полиць із банками, а на їхнє місце кинути матраци. Після кожного залпу біжать сюди. 

    — Проблема в тому, що між залпом і приходом — кілька секунд. Тобто ти в будь-якому разі не встигнеш під час перших пострілів. Але все одно біжиш, бо воно як? Зазвичай, якщо починається обстріл, це не поодинокі виходи. Стихає, а потім знову, — замислено розповідає чоловік.

    Правий берег росіяни обстрілюють за графіком. Прибережні села і міста потрапляють під вогонь переважно з 11-ї вечора до 5-ї ранку, з перервами на одну-дві години. Однак іноді бувають винятки — снаряди летять і вдень. 

    Якось наприкінці серпня Олександр запропонував дружині переночувати у будинку. Вдень ішов дощ, було вітряно. Селяни звикли, що в таку погоду зазвичай не стріляють. Тож господар вирішив, що ніч мине спокійно. Так воно і склалося, та вранці село накрили вогнем. Будинок Великих єдиний в цьому кутку села залишився цілий. На подвір’я долетіли лише осколки снарядів, які сім’я зібрала в ящик. «На пам’ять», кажуть жартома. У сусідів розтрощило мікроавтобус і дах літньої кухні, а в будинку поруч, де живе кум, завалило частину погреба, а чоловік, який саме біг в укриття, дивом залишився живий. 

    — Я до цього не боялася, — пригадує Ілона. — Ну, стріляють то стріляють, але це ж десь далеко. А тепер від кожного звуку тіло німіє. Вертоліт, вибух, абощо. Сьогодні сапала город, зграя птахів піднялася, так я ту сапку кинула, рванула на подвір’я. Така налякана… А діти? Діти взагалі. Вночі здригаються, плачуть. 

    Їхати з Червоногригорівки родина не хоче, тут їхній дім.

    — Ну чого я маю кидати своє нажите?! Залишати все і їхати кудись, де на нас ніхто не чекає. Де ми, в принципі, нікому не треба… 

    Спершу шукали хату в селах поруч, та, кажуть, тут усе позаймали. Тому вже кілька тижнів як батьки щовечора збирають у мікроавтобус дітей, необхідні речі та їжу — і вирушають спати у лісосмугу за селом. А вранці повертаються додому. У лісосмугу, кажуть, російські снаряди не долітають. Уночі тато вмикає пічку і стелить позаду матраци: там сплять Ілона, Злата і Мирося. Сам лягає на передніх сидіннях. 

    Для дітей це зараз пригода. Їм весело, вони бешкетують і влаштовують «пікнік». Під час нашого спільного виїзду малі готували сосиски і картоплю на вогнищі. Зі сповненими щастям очима дітлахи наминали її, бігаючи у кофтинках довкола авто. Втім, за кілька тижнів вдарять слабкі морози. А ще за кілька — сильні…

    Історія родини Великих тут не поодинока, таких автівок зараз ночами у полях десятки. Хто не може від’їхати далі, сплять у найближчих лісосмугах, але навіть це не гарантує безпеки. 

    Вже за кілька днів після нашого від’їзду Ілона розповіла телефоном, що село почали обстрілювати ще більше. Тепер там проблеми зі світлом і водою. Тому родина все ж вирішила їхати. Роздумують куди, але подалі «від пекла, що раніше було домом».

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00