«Аби смерті не були даремними»

«Кажуть, у шанцях невіруючих немає. Так і на Майдані — навіть атеїсти щиро вірили  у справу, яку роблять. За неї готові були навіть загинути. Зрештою, частина з них таки стала мучениками. У цьому було щось геть не сучасне —  так зараз не роблять. А тоді це було цілком природним», — сказав якось мій колега Вахтанг Кіпіані. Рік тому, записуючи інтерв’ю для книжки «Бог дивовижних людей та інших грішників», ми говорили про Революцію Гідності та місце віри у тих подіях. Пригадували, як люди на Майдані відважно тримали оборону, навіть тоді, коли було очевидно — їхніх сил недостатньо, щоб опиратися навалі спецпризначенців. Вахтанг, який сам себе називає позаконфесійним християнином, пояснював це силою євангельської взаємопідтримки. Серед захисників Майдану були і греко-католики, і православні, і протестанти, і чимало невіруючих. Однак тоді це не мало значення. Людьми керувало єдине спільне бажання справедливості — народ хотів, щоб винні зазнали кари. У цьому було щось первісно християнське.

У дні, коли ми згадуємо загиблих на Майдані, я попросила священиків, які самі були активними учасниками Революції Гідності, поділитися власними спогадами про ті дні — розповісти, що тепер їм пригадується як найважливіше.   

«Ми просто не могли сказати ні»

Ральф Гаска, пастор Німецької євангелічно-лютеранської церкви України. У час Майдану служив у Києві, в Лютеранській кірсі Святої Катерини на розі вулиці Банкової — звідси до Адміністрації Президента дві хвилини пішки. Коли на Банковій ледь не сталася одна з перших сутичок між протестувальниками та бійцями МВС, Ральф Гаска став між рядами бійців, не давши пролитися крові.

«Наприкінці лютого наша церква била у дзвони що чверть години. То був вирішальний час. Минуло шість років, а я досі пам‘ятаю, як люди стояли перед вівтарем на колінах і молилися. Кожен із них говорив зі своїм Богом — приналежність до конфесії в той час не мала жодного значення. 

Люди приходили до церкви часом просто побути в тиші. Наша кірха розташована за двісті метрів від Адміністрації Президента — вулиця була перекрита міліцейськими барикадами, а ми опинилися просто в епіцентрі протестів. На другому поверсі облаштували таємний лазарет, щоб переховувати хворих та поранених, відкрили для протестувальників кухню, туалет і wi-fi. Та для мене було важливим також, аби церква лишалася місцем, де правлять служби, де будь-хто будь-коли може помолитися. Не було різниці, вірними якої церкви були ті, хто приходив до нас.     

Переконаний, на Майдані багато хто відчував солідарність між церквами. Коли в січні ми відкрили лазарет,  якось увечері до нас прийшов патріарх Української греко-католицької церкви Святослав. Він хотів провідати хворих. І це було важливим не тільки для греко-католицьких християн, які були в нашому госпіталі, а й для кожного, хто був із нами.  

Церкви не могли стояти осторонь. Коли перед Банковою виставили загони силовиків, а поряд розкладав табір розгніваний народ, ми просто не мали права не відчинити своїх дверей.

Коли стало відомо, що СБУ й міліція розшукують по лікарнях поранених і хворих із Майдану, ми погодились облаштувати у церкві шпиталь. Поставили в одній залі п’ятнадцять чи двадцять розкладних ліжок, хворих заносили затемно. Ми просто не могли сказати “ні”. Вибір був очевидним: або ми лишаємо хворих на вулиці й вони будуть мерзнути, а можуть навіть померти, або пускаємо їх усередину. 

Хоча ми й мусили бути обережними. Ще у грудні, на самому початку протестів, до церкви зайшли двоє беркутівців. Я правив службу і одразу їх зауважив. У повній амуніції, із закритими обличчями, мовчки сиділи на останній лаві. Хвилин за двадцять пішли. Думаю, це був натяк і попередження від влади: “Ми все ще тут, і ми все бачимо”.

Ми були відкриті для людей з обох боків. Чимало міліцейських підрозділів складалися з мобілізованих юнаків віком 19-20 років. Беркутівці трималися подалі й виходили вперед лише тоді, коли потрібно було застосувати силу. У холод, до виснаження стояли саме молоді хлопці, що боялися переступити наказ. Звісно, допомагати їм було важче. Якщо на початку їм дозволяли приходити в нашу церкву, щоб випити чаю чи кави або просто піти в туалет, то що далі, то це ставало складнішим — керівництво заборонило. Тому хлопці часом приходили вночі, поодинці й обережно, так, щоб ніхто не помітив. 

Та було й інше. Одразу після 20 лютого, коли морем Майдану пливли труни з убитими, до мене прийшли двоє — закохалися тут, у розпал революції. Сказали, що хочуть вінчатися. 

“Коли?” — питаю. 

“Вже тепер, зараз”. 

Вони не були лютеранами, але я не обвінчав їх тільки тому, що спершу мали взяти офіційний шлюб у РАГСі. 

Те, що нас об’єднує, тоді було набагато важливішим, аніж будь-коли, — у спільній молитві та спільній допомозі тим, хто її потребував».

***

«Поважати свободу кожного. Не боятися»

Андрій Дудченко, священик Спасо-Преображенського собору в Києві. 13 грудня 2013 року він першим серед священиків Московського патріархату вийшов на сцену Майдану. 

«Це було трепетно. Я не боявся, ні, проте хвилювався. Бачив море людей і точно знав, що вони зібралися тут заради ідеї, — я ж і сам стояв серед них. Але як вони сприймуть те, що служу в церкві Московського патріархату? Зробив крок до мікрофона, відрекомендувався. А тоді почув, як це море людей скандує “Мо-ло-дець!”.  

Говорив про те, що для торжества перемоги правди має відбутися головна перемога — всередині кожного з нас. Говорив,  що по той бік барикад влада збирає людей, які так само, як ми, потерпають від ненажерливості можновладців. Зачитав заповіді мирного опору, які ми,  священнослужителі УПЦ, сформували напередодні: дотримуватися законів, поважати свободу кожного, не боятися, допомагати ближнім і гасити агресію. 

У той день відбувалася зустріч Януковича з опозицією в палаці “Україна”, тож уся увага була прикута туди й мій виступ мало хто помітив. Та вже за кілька днів на сцену вийшов речник предстоятеля нашої церкви. Тоді стало зрозуміло, що в УПЦ є сили, які підтримують Майдан.

Московський патріархат ніколи не був монолітним явищем: тут завжди були як прихильники незалежної, самостійної церкви, так і прихильники “русского міра”. Тому не дивно, що в Майдані брало участь багато вірян Московського патріархату.

Вже 1 грудня, коли після побиття студентів розгніваний народ вийшов на вулиці, серед того мільйона обурених були й наші парафіяни. Цілий день я був зайнятий у церкві, але від них знав, що людей у центрі так багато, що важко проштовхнутися. Навіть на виході з метро Площа Льва Толстого (а це трохи далі від самого Майдану) утворилися затори: люди не могли вийти з вагонів метро, бо на станції стояв натовп тих, хто ще не встиг піднятись надвір. Машиніст поїзда стояв перед відчиненими дверима й чекав, поки тиснява розсмокчеться.  

Після вечірньої служби у храмі я зміг поїхати на Майдан і сам. Ходив посеред людей і відчував такий сильний запит на віру: Майдан був пронизаний надією. На Бога зокрема. Скоро з‘явились молитовні намети, кожна година на Майдані починалася з молитви. Коли я бував там у церковному одязі, до мене часто підходили люди, які відчували потребу поговорити. 

В такий час легко захопитися, ділячи світ на “добро” і “зло”. Але це небезпечно.

Я ходив до людей, яких привозили з регіонів на “антимайдан”, — мені було їх шкода. Так само я дивився на спецпризначенців — і бачив змучених холодом хлопців, які несуть службу.

Якось, коли я саме намагався пройти на “антимайдан” і поговорити з людьми, переконати їх, що на Майдані не так страшно, як вони уявляють, дізнався, що на Бессарабці повалили пам‘ятник Леніну. Прийшов якраз коли народ розбивав кувалдами повалений постамент. Стільки років він символізував антицерковну владу, а тепер я дивився на його рештки і мав чітке відчуття, що це правильно і що дороги назад немає. 

На службах у храмі ми не говорили про протести. За весь час існування парафії на жодній проповіді не йшлося про політику. Однак молилися ми в тому числі за напоумлення влади.  Після перших смертей молились і за упокій загиблих. Мій син, тоді підліток, переписав від руки імена героїв Небесної сотні, і ми зачитували їх уголос на літургії. 

У дні розстрілів — а це час після Водохреща, коли священиків часто запрошують додому, — я саме кропив квартири наших вірян. Це було в нас на масиві, на Теремках. З вікна верхнього поверху було видно, як здалеку над містом піднімався чорний дим». 

***

«Майдан — то нагадування, що свобода має свою ціну»

Василь Рудейко, доктор богослов‘я, священик Львівської архиєпархії Української греко-католицької церкви, капелан каплиці на Майдані. Якось на імпровізованій сцені до нього звернулася співачка Руслана: «Отче, скажіть щось про піст». «Найкращим постом, — відповів, —  буде постити правду у Фейсбуці і Твіттері». 

«Правда і справедливість — це те, заради чого люди вийшли на Майдан. Я теж опинився серед них. Священик може небагато. Може, звісно, розбирати бруківку й будувати барикади. Але, крім того, може говорити з людьми, чи радше — слухати їх. Я відчував цю потребу протестувальників — бути почутими. Часом ті, з ким говорив, зізнавалися, що вони, хоч і не вірять у Бога, вдячні священикам, що ті є поряд. 

Багато хто в ті дні прагнув сповіді. Сповідалися в молитовному наметі чи просто посеред вулиці. Якось я навіть сповідав дівчину в тамбурі поїзда. Вчергове повертався з Києва, у купе зі мною були двоє дівчат, теж із Майдану. Коли вийшов у коридор, одна з них пішла за мною. 

“Хочу посповідатися, отче”, — сказала. 

І я слухав її сповідь у тьмяному світлі вагона під стукіт коліс.  

Іншого разу сповідав старшого чоловіка з Луганщини. Просто із заводу, на якому працював усе життя, його привезли до Києва на “антимайдан”. Упродовж дня люди звідти приходили до нас — поїсти, подивитися, що тут робиться. Так і він потрапив. Хтось подарував йому Святе Письмо. І він узявся читати. За кілька днів повернувся на Майдан цілком усвідомлено — шукав священика. Каже, сам я православний, але хочу висповідатися вам. Ми мали щиру й довгу розмову. Чоловік той переживав власне навернення.  Він відкрив своє серце для іншого переконання.

Молитва справді допомагала в ті дні. Від самого ранку 20 лютого я був на Майдані. Вночі згорів молитовний намет, і ми мали ставити новий. Аж раптом нас покликали до Головпошти — туди зносили перших убитих. 

Наступної ночі я правив заупокійну панахиду до самого ранку. Приходили люди, забирали своїх загиблих, а за ними одразу несли інших. Після тої ночі я помітно посивів.

Та все ж я відчував силу молитви, яка заспокоює. Поранений спільним горем народ був готовий громити все довкола. І я боявся цього, боявся ще більшої крові. Але з кожною наступною молитвою відчував, як напруга слабшає. Люди плакали, звертались до Бога і дозволяли собі переживати цей біль без агресії. 

Найчастіше людина приходить до Бога, коли їй болить. Майдан став для українців тим моментом, коли вони почали запитувати себе і одне одного, як таке можливо: щоби влада обкрадала, била та вбивала своїх громадян, обмежувала їхню свободу і свободу їхнього вибору. Природно, що, не знаходячи відповідей у звичайній логіці, люди переключаються на логіку божественну. 

Коли мене запитували про це, відповідав, що такі події — випробування для нас, нагадування про те, що свобода має свою ціну. Щоб жити у комфорті, треба докладати зусиль. Щоб бути мудрими, треба докладати зусиль.

Щоб бути самостійними й незалежними, треба долати виклики й брати на себе відповідальність.

Бог хоче, щоб ми як суспільство цього навчилися. 

Він явив нам свою любов, віддавши на смерть власного Сина. І свобода, якої ми прагнемо, коштує життя. Одні віддали його, ризикуючи заради власних переконань і прагнення зробити країну кращою. Інші — мають навчитися цінувати цю жертву. Лише тоді смерть перших не буде безглуздою».

Автор головного фото: Михайло Палінчак.