Подільський андеґраунд

Журналістка Reporters. провела три дні у найдовшій гіпсовій печері світу разом зі скульптурною експедицією — дізнавалася, навіщо люди різних професій влаштовують перформанс там, де ніколи не буває денного світла. 

Тук-тук, тук-тук, тук-тук… Серцебиття пришвидшується. Тремтять руки.

Тжжжж, тжжжжжжж. Голова гуде й розламується на тисячі частинок від молотків, що вперто б’ють ізсередини. Важко дихати.

Я стою в печері «Оптимістична» посеред галереї «Радіо Люкс». На мені завелика військова форма, старі черевики, гумові рукавиці, шар глини обвисає на штанах. Дві хвилини тому я вимкнула ліхтарик.

Темрява.

Які межі має простір, як скрутити звуки тиші, що таке час, чому все рухається, чому тиша так кричить, хочу курити, як зробити крок і не впасти, що попереду, де я, чому я, що таке я. Будь ласка, увімкніть світло і вимкніть тишу.

Я стою посеред печери, мене оточують гіпсові стіни хвилясто-гострих форм. Немає світла, немає звуків, немає запахів. Я роблю крок уперед і не розумію, чи дійсно вперед, роблю ще один — я загубилася. Перед очима розгортається ціла картина несправжньої реальності, очі швидко бігають і їм стає боляче, хочу вихопити бодай один реальний об’єкт. Рука тягнеться до стіни, яку бачу, але її немає. Вдих — видих — вдих — видих. Фууууух. Спокійно.

Давай просто увімкнемо ліхтарик.

Вхід

Олена йде попереду і веде за собою п’ятнадцять людей та двох собак. На ній шапка-дракончик замість каски, штани з водонепроникного матеріалу, черевики, коричнева куртка, перев’язана на поясі, ліхтарик на голові, широченна усмішка на обличчі. Активно жестикулює, голосно говорить, розповідаючи правила безпеки в печері. Хтось несе відра й лопати, хтось шпателі та воду, а хтось іде вперше і несе із собою страх. Ми — сьома скульптурна експедиція в печері «Оптимістична». Більшість із нас іде до печери вперше. Нас чекають три дні в реальності «під землею і над печерою».

Скульптурна експедиція — це своєрідний перформанс. Група людей різних професій приїжджає в село Королівка на Тернопільщині, де розташований єдиний вхід до «Оптимістичної».

Це найдовша горизонтальна гіпсова печера у світі. Вона надто замулена зеленою глиною, має понад 260 кілометрів ходів і 53 роки спелеологічних досліджень, а глибина її коливається від 35 до 70 метрів. Печера схожа на триповерховий будинок або 3D-дерево.

Наша ціль — залишити тут слід мистецтва назавжди. Завдяки незмінному мікроклімату роботи з глини тут не руйнуються, а матеріал для них видобувається на місці.

Олена пояснює, що це незвичне середовище для митця, поєднання непоєднуваних ідей, доказ, що можна інакше.

— Навчання часто вбиває дизайн, академізм замикає потенціал і позбавляє мистецтво дихання. Тому я бігала по академіях і коледжах, клеїла оголошення і шукала охочих на вулицях, аби дати їм шанс спробувати щось нове, щоб вони показали характер і почали дихати. Вже сьомий рік наша експедиція приносить результати. Є люди, які їздять із нами постійно, щоразу є новачки. Я не ставлю дрібних цілей, не чекаю мінімальних практичних перемог. Моє прагнення — зміна свідомості. Я максималістка з анархічним підходом до системи. Я роблю це для того, щоб митці повилазили з люка.

Олена — засновниця мистецької ГО «Дивина», організаторка експедиції, членкиня спелеологічного клубу «Циклоп». Вона хоче ламати стереотипи та виховувати у свідомості митців свободу. Почала втілювати ідеї з 16 років у рідному Миколаєві, а останні 14 живе у Львові, працюючи по всій території України. З перших хвилин знайомства відчувається організаторське ядро, гіперактивність та бунтарський характер. Вона швидко й чітко розповідає про глобальні плани, перемоги та невдачі, ділиться особистими розчаруваннями. Худорлява конституція тіла та низький зріст заважають повірити в те, що Олена бере участь у численних експедиціях, розкопуючи у печерах ходи та відкриваючи нові райони, що організовує десятки мистецьких проєктів — від створення декорацій до проведення психоделічного фестивалю під землею.

Навчання часто вбиває дизайн, академізм замикає потенціал і позбавляє мистецтво дихання. Тому я бігала по академіях і коледжах, клеїла оголошення і шукала охочих на вулицях, аби дати їм шанс спробувати щось нове, щоб вони показали характер і почали дихати

— Зараз я переживаю такий собі стан конфузії. Коли ззовні я ще наче нормальна, наче тримаюсь та продовжую щось робити, а всередині відчуваю глибоке розчарування та злість на людей. Наша система хоче запхати мистецтво у прописані рамки, митці частенько бояться експериментувати, а керівництво різних установ не йде назустріч, бо «чого ви від нас хочете? Нам і так ок». Але я не можу просто забити та опустити руки, доведеться фігачити до останнього.

Шлях від села займає 15 хвилин полем і лісом. Скоро почнеться гроза. Ми її не побачимо, але парке повітря та скупчення хмар підказують, що так і буде. Перестрибуємо струмочок і опиняємось перед важкими металевими дверима. Вони вмуровані у непомітний горб серед високих дерев та відчиняють шлях до подільського андеґраунду.

Галерея «Циклоп»

Останній погляд на землю — і ми вже під нею.

Одягаємо каски, рукавиці, складаємо план та вмикаємо ліхтарики. Різкий спуск та вузький прохід, вологе повітря та незвична темрява, що ледь порушується від світла ліхтарів. Тепер печера керує твоїм тілом і позами: ставай на коліна, йди згорбившись, тут трішки боком, пригнись, присядь, встань, упор на праву руку, поворот, зупинка.

— Стоп. Далі не пройдемо, дощі затопили. Треба будувати міст.

Уся колона вишиковується на відстані метра одне від одного у вузьких печерних лабіринтах. Останній у колоні піднімається до входу та передає переднім дерев’яні пеньки й дошки. Всі залучені до процесу, а Олена будує прохід.

— Готово! Вітаю, ви успішно пройшли бойове хрещення. Йдемо далі. Хто замикальний?

— Я, Макс. Усе добре. Йдемо.

Гіпс виблискує сріблястими градієнтами. Стіни гострі, рельєфні, частково обмазані глиною від розкопок. Вони зберігають на собі відбитки пальців сотень туристів та спелеологів.

— Мааакс? — лунає попереду вигук перевірки.

— Все добре, всі є, йдемо, — кроки пришвидшуються.

Світло ліхтарів, що відкриває лише фрагменти шляху та відбиває тіні, вводить в оману зір. Стіни починають рухатись, перебирають форму зграї кажанів чи морських хвиль, видаються ширшими.

Стань на коліна, проповзи кілька метрів, не вдарся головою, обережно — камінь, поворот — вставай — поворот — пригнись — іди швидше — поворот.

На стіні виростає тінь незрозумілого об’єкта. Біля вузького проходу на роздоріжжі — скульптура чоловіка з напіврозбитою головою. Його погляд спрямовано на руки, які тримають кораблик, замість мозку — пошматовані частини людського тіла.

— Маааакс?

— Добре йдемо. Всі є.

Часом стіна виростає у формі пащеки монстра з гострими зубами, тоді чутно звуки ударів каски, часом стіни брехливо шепочуть, тоді хтось плутає поворот. Колону веде Олена. Вона була тут сотні разів, проводила десятки екскурсій та неодноразово брала участь в експедиціях. У нас немає страху, ми довіряємо. Вузька траса з різкими перепадами висоти стелі розливається у просторі. Ми дійшли до галереї «Циклоп».

Переважно слово «галерея» асоціюється зі світлим музейним приміщенням, де розвішано картини чи розміщено скульптури на постаментах. У печері це означає простору не затоплену водою територію, що схожа на тунель.

Але завдяки шести рокам роботи скульпторів шлях до галереї і сама вона відповідають звичному сприйняттю. Тут розміщено скляний музей мінеральних утворень, стіни прикрашено глиняними формами, проте світло йде винятково від ліхтарів, а вхід — лише у касці.

Кривбас, Ялта, Перемишляни, Полтава… Ліхтарик спрямовує промінь світла на стіну галереї … Голова міфічного персонажа з великими ніздрями, вусами та вилупленими очима, Л+М=❤️, Артур… Світло падає на стіну навпроти… Лицар у латах на коліні спирає глиняну голову на щит, Борщів, Суми, знов Артур.

Стіни проходять крізь галерею та впираються в кінець гроту, залишаючи за собою маршрутні шляхи. Для деяких туристичних груп це кінцева точка, для спелеологів — перший підземний табір, а для нас — локація для скульптури. На прохання спелеоклубу ми маємо зробити тут двометрову скульптуру привида, що триматиме в руці свічки та слугуватиме місцем для селфі. Привабити, зацікавити, налякати та здивувати туристів — завдання скульптурної експедиції. І наш двометровий привид має стати одним із головних об’єктів для смартфонів.

Привид

Бум-бум-бум-бум.

— Максе, давай лівіше.

Бум-бум-бум.

— Да-да, так норм.

Хлопець у зеленому комбінезоні вбиває залізну півтораметрову трубу як каркас для руки.

— Всьо, хай буде тут. Усі шукаємо камені, копаємо глину, носимо сюди. Тільки давайте швидше, хай хлопці починають набивати основу.

Олена організовує колективну роботу, розподіляє ролі та береться до виконання всіх завдань одночасно. У правій руці — притиснутий до грудей шматок каменю, в лівій — відро важкої глини. Стає спекотно.

З динаміків портативної колонки розспівується «Металіка»: «Exit, light. Enter, night. Take my hand…» Троє скульпторів складають гіпсове каміння в суцільну купу. Не вистачає великого каменя, але зі стіни стирчить зайвий — проблему вирішено за допомогою кількох ударів кувалдою.

«…Something’s wrong, shut the light

Heavy thoughts tonight…» — зауважує «Металіка», поки я беру до рук дерев’яну палицю.

Серед скульпторів варіація палиці має назву «уєбубля», що відповідає її функціональному призначенню.

Різкими швидкими рухами, притримуючи потенційні плечі фігури, я втрамбовую глину уєбублею поверх каміння, створюючи гладку суцільну форму.

Для деяких туристичних груп це кінцева точка, для спелеологів — перший підземний табір, а для нас — локація для скульптури. На прохання спелеоклубу ми маємо зробити тут двометрову скульптуру привида, що триматиме в руці свічки та слугуватиме місцем для селфі

Зелений комбінезон тримає в руках шпатель і хаотично малює ним місце майбутніх складок.

Олена імпровізує «професійний консиліум» та збирає людей перед кам’яно-глиняною купою. Малюючи контури у повітрі, пояснює хлопцям, який вигляд повинен мати привид, як додати йому дихання та життя. Замість створених наперед ескізів — фото на телефоні, замість інструментів — зроблені зеленим комбінезоном петлі та уєбублі, замість кількох тижнів — два дні.

— Несіть нам нормальну глину, а не ці куски, — обурюється скульптор.

Він зайшов до печери в джинсах, кросівках та кофтинці «Адідас». Наче вийшов прогулятися до найближчої крамниці, а не під 35-метровий шар землі в печеру зі стабільною температурою 10 градусів. Тепер знімає рукавиці та починає працювати над одним із фрагментів фігури, нервово та імпульсивно, часом сміється, часом злиться. Він уперше долучився до такої експедиції, до підземелля не відчуває особливої тяги, але ідея створювати тут скульптури подобається.

Колектив розділився на кілька команд. Перша — троє хлопців, що створюють Привида. Друга — дівчата, яким набридло копати і вони пішли на іншу локацію створювати скульптуру Мегери з красивим бюстом та зміями замість волосся. Третя — чорнороби. Ми носимо глину, рвемо її на менші шматки, класифікуємо за якістю, подаємо у відрах та висипаємо на купу біля скульпторських ніг.

За всім процесом стежить зліплений раніше першовідкривач «Оптимістичної». Він кидає в бік митців недовірливий глиняний погляд, але схвально усміхається. Живе тут уже не перший рік, бачив багатьох захоплених туристів та позував для фотокамер.

У 1966 році Мирон Савчин відкрив печеру «Оптимістична». Звідтоді тут ведуть постійні розкопки та дослідження. Але зараз скульптура Савчина сидить збоку, слухає «RHCР», що лунають із колонки, дивиться на метушню людей з різних регіонів, які роблять усе, щоб його відкриття розвивалося та приваблювало.

Поки хлопці копирсаються в купі глини, надаючи їй форми, а дівчата створюють Мегеру, Олена веде новачків на коротеньку екскурсію старою трасою, де живуть давніші скульптури.

Цією дорогою вкрай рідко водять екскурсії, вона набагато вужча. Йдемо хвилястою стежкою — боком. Минаємо розгалуження, тримаємо швидкий темп і ледве встигаємо роздивитися живописну різноманітну місцевість, що оснащена творіннями перших скульптурних експедицій.

Зупиняємось біля високої витонченої красивої жінки. Її волосся спадає на плечі та спину кучерявими пасмами, погляд загублено, губи завмерли в емоції спокою. Глиняний оголений бюст та струнка фігура. Таким є образ доброго духа печери «Оптимістичної» — Маяки. За легендою, Маяка вводить в оману всіх, хто псує печеру, але допомагає вижити тим, хто заблукав. Олена працювала над нею шість років. Це було чергове особисте прохання спелеоклубу «Циклоп».

— Насправді складно пояснити, чого людей так тягне під землю. Тут є небезпека, є страхи. Спелеологи — божевільні ентузіасти. Вони важко працюють без жодного фінансування з боку держави, ризикують життям, витрачають час. Але це вже гарна традиція, яка переростає у спосіб життя, і ти просто не можеш від цього відмовитись. У печері зовсім інше життя. Існує один вимір: тут і зараз.

— А ти боїшся?

— Я? Та якось нє. Я тут відпочиваю.

Дорогою назад до галереї нас проводжають образи різних міфічних персонажів. Тут з-за рогу вистрибує Глиба — істота з величезними пальцями, у довгому капелюсі та зі зморщеним обличчям, трохи далі до гіпсової стіни приклеєно обличчя, що нагадує Діда Мороза та гнома водночас, раптом десь з обриву виповзає налякане чудовисько з накачаним торсом, що простягає руки чи то на допомогу, чи то навпаки. Печера без скульптур, безумовно, цікава, загадкова, вона теж уміє лякати, спантеличувати й дивувати, але створені інсталяції, що органічно вливаються у місцевість, додають неймовірного ефекту. Здається, наче гуляєш по найприроднішій виставковій залі і водночас докладаєш великих фізичних зусиль, аби витримати повну екскурсію.

Команди скульпторів уже добряче змерзли та втомилися, вони закінчили створювати основи, фундаменти стоять непорушно. Залишається хіба що додати естетики форм і деталей.

Біля Привида точиться дискусія між Зеленим Комбінезоном та Кофтою Адідас. Яким має бути розмір складок на плащі, якою буде діра замість обличчя, кут плеча і хто буде варити ще один металевий каркас підставки для свічок?

Зелений Комбінезон та Кофта Адідас вирішили, що саме час на перекур.

Загалом, тут не можна курити через високу вологість та фактично відсутність вентиляції. Неприємний запах мокрого тютюну залишатиметься тут багато годин, а гіпс любить всмоктувати запахи. Але в печері таки курять. Треба лише знайти закуток поза трасою, яких тут тисячі.

Імпровізована курилка вкривається димовою завісою, яка від ліхтарного світла завмирає у вигляді орнаменту. Ми майже мовчимо, чутно лише звуки тління цигарок. Над нами нависають гіпсові брили.

— От слухай, чувак, а раптом усе завалиться зараз. І що тоді?

— Ну, машина тоже може збити. І що тепер?

Ми повертаємось до групи та збираємось на вихід. Нас чекатиме пізня вечеря, душ за 20 гривень та маленька спільна кімнатка з двоповерховими нарами у спелеологічному будиночку.

Серед мокрої трави після грози в нас буде ватра, навколо якої згуртується уся компанія: художники, реставратори, організатори, керамістки, спелеологи та модельєри-конструктори.

Коло вогню спокійно відпочиватиме собака спелеологів Черешня. Вона сьогодні була з нами, печера — її другий дім. Бути собакою спелеологів — завдання не з простих. Треба перебороти страх та навчитись орієнтуватися без запахів, стежити за людьми, повзати на животі, підтягуватись на лапах. Її тут люблять усі, вона навчає свою молодшу подругу — лабрадорку Оптиму — орієнтуванню, контролює туристичні групи, допомагає відкривати нові райони та шляхи.

У нас будуть коньяк і глінтвейн, цигарки, чай, кава, сємки. Ми будемо розмовляти про теорії походження планети, історію світу, сутність імперій та демократії, генетику, адронний колайдер та штучне сонце, водневу енергетику та проблеми екології, відсутність Бога, хтось закине ремарку про ЛСД як військовий прийом, а хтось про походження «кози» як символу рок-музики.

У нас буде гарний атмосферний вечір, який органічно переросте у ранок.

Але поки ми тут — іншої реальності не існує.

«Радіо Люкс»

15 ліхтарів стоять у тісному колі. Олена в центрі уваги. Вона демонструє корисні рухи: вивертає плече, згинає шию, ховаючи погляд у ключицю, вигинає спину. Вона рекомендує експериментувати з тілом. Але в нас не заняття з йоги чи гімнастики, просто за кілька хвилин ми вирушаємо у п’ятигодинну екскурсію до галереї «Радіо Люкс». Мапа показує, що це інший край «Оптимістичної». Попри те, що туристичні траси займають лише 6 % печери, страх відстані працює.

— Контролюйте власне тіло, зосередьтеся на рухах, медитуйте. Не йдіть як стадо — тренуйте мозок.

Наша екскурсійна група скидається на живий організм: ніби черв’ячок, який уперто повзе — цілий або розірваний. Черв’як має голову дракона та пересувається розкопаною трасою. Олена попереду. Її шапка-дракончик досі замінює каску, а голос має спотворене відлуння. Звуки в печері губляться залежно від ділянки.

— Що вона сказала?

— Каже, що зараз буде район «Чумацький Шлях».

— Що-що?

— «Чумацький Шлях» зараз, та ж слухай трохи!

Інформація передається у хвіст черв’яка з мінімальними змінами та затримками.

Я проходжу між вузькими стінами під кутом, спираючись на праву руку. А тепер зміна руки, вага на лікоть, тепер без рук. Клаааас. Постійно стежу за рельєфом стін, бо Олена дозволила піти без каски, а її відсутність неабияк мотивує увагу.

Від різкого ліхтарного світла на стінах постійно щось повзе, тече, злітає. Оптичні ілюзії не дають спокою, але інтригують. Зі стелі зривається десяток кажанів і вмить зникає. Це насправді?

Глиняна стежка від наших кроків починає звучати.

Чвак-чвак-чвак.

— Хто цямкає?

Чвак-чвак. Пттттшшшш.

— Де, бляха, тече річка?

Птшшшш-птшшш-птш.

— Хто їсть цукерки? Ану поділіться!

Чвак-чвак-чвак…

Здається, я збожеволіла. Я знаю, що цей звук виникає під ногами на особливо вологих глиняних ділянках, тут немає ніяких річок, ніхто не їсть і не цямкає. Це мозок проєктує асоціації, не вірить у реальність. І не лише мій. Частина черв’яка думає, що людина попереду занадто голосно жує й не ділиться.

Швидко минаємо гроти та галереї. Серед спелеологів є правило: хто відкрив — той назвав. Саме тому в «Оптимістичній» є грот «Сергійко», де живе величний глиняний Мінотавр, район «Корона Мазоха», до якого треба повзти на животі 750 метрів, райони «Бам», «Є-Бам» і «За Є-Бам», які, ймовірно, теж було важко дослідити, та грот «Півтора Маккартні», названий якимось шанувальником рок-музики. Досліджуючи назви всередині печери, можна скласти характерний портрет спелеологічних груп.

Йдемо майже дві години до «Радіо Люкс». Ні, тут не ловлять хвиль і не лунає популярна музика, просто працівники радіо були в експедиції і скористались правилом «знайшов — назвав».

Пересуваємося єдиним живим організмом по кристалічних ділянках, між сталактитами та геліктитами. Десь згори ростуть густі ліси, в землі риються кроти, між деревами стрибають білки, а я розглядаю ексклюзивні мінеральні породи на відстані кількох сантиметрів від носа.

Красиво.

Але ж де ховаються кажани? Я знаю, що їх тут тисячі, що є кілька видів, кілька місць, куди заборонено заходити, бо там їхній дім. Але я не бачила жодного. Чи бачила?

Чому я дістаю з кишені цукерки, шарудіння яких постійно чую, але їх немає? Для чого я всюди шукаю місце для намету? Чому так страшно дивитися назад?

Фууууух. Спокійно. Вдих — видих — вдих.

Ми зупиняємося біля місця, де спелеологи організували збір води. Конденсат падає на клейонку і затримується в ямці, утворюючи калюжу. Вода чиста, смачна, холодна. Всі п’ють по черзі.

— А кажани могли напісяти в неї? — запитує хтось після ковтка.

— Пффф, канєшно! І не тільки кажани.

Дорога до галереї — неоднорідний лабіринт із періодичними природними сюрпризами, оптичними ілюзіями, галюцинаціями, кристалами в гіпсових стінах, високими стелями та кишкоподібними проходами. Похід схожий на змагання з туризму або цікавий квест.

Ми дійшли до кінцевої точки нашого маршруту. Простори галереї розкрились перед нашими ліхтарями.

У мене залишилось тільки дві мрії: зустріти кажанів та побачити цілковиту темряву в абсолютній тиші.

….

Я стою в печері «Оптимістична» посеред галереї «Радіо Люкс».

Наша група залишилася в іншому залі. Я чекатиму їх тут не більше як 10 хвилин. Я навмисне вимикаю ліхтар. Навколо ані душі, ані звуку, ані запаху.

Бум-бум-бах. Серцебиття пришвидшується. Тремтять руки.

Тжжжж, тжжжж, тжжжжж. Голова гуде і розламується на тисячі частинок від молотків, що вперто б’ють ізсередини.

Я більше не контролюю ситуації. Простір змінився і став таким же неосяжним, як космічна безмежність, час перестав існувати.

Важко дихати. Як вижив спелеолог, що блукав тут три доби? Важко рухатись. Як орієнтуватись у такій темряві? Нічого не зрозуміло. Як можна любити печери?

Вдих — видих — вдих — видих. Фууууух. Спокійно.

Давай просто увімкнемо ліхтарик.

….

Тепер я стою серед вузьких стін у тупику. Нас привели сюди подивитися на скупчення геліктитів.

— Бачите оту щілинку? Це натік. По суті, це великий сталактит. Треба в нього пролізти і трішки проповзти.

Олена вказує на дірку в стіні заввишки 30 сантиметрів і не жартує. Нам дійсно треба пролізти в зубастий натік і проповзти у ньому два з половиною метри, щоб побачити велике скупчення геліктитів.

Я простягаю руки догори й повертаю голову набік. Освоюю мистецтво повзання за допомогою дупи і плечей. Мої ноги потрохи заховались, і я опинилась у живому організмі, наче проникла в печерні нутрощі, а тепер намагаюсь виповзти назовні. Повзти треба догори, але, на моє здивування, це виявилося нескладно.

Геліктити ростуть на метровій території всередині цієї печерної кишки, а своїм виглядом нагадують найпсиходелічніші мультики чи анімації. Це особливий живий організм природного походження, який росте у процесі потрапляння крапель води. Вони химерно згинаються та розгалужуються, а за допомогою уяви починають рухатися, змінювати форму та набувати кольорів. Після шести годин у печері скупчення геліктитів стало найкращим психоделічним видовищем.

А тепер лягти на спину та спуститися назад, немов з гірки на дитячому майданчику, але насправді по вузькому проходу сталактитового утворення у гіпсовій брилі.

Час залишати печеру. Третій, останній, день експедиції добігає кінця.

Ми поспіхом повертаємось до наших скульптур. Голодні, веселі, стомлені та натхненні. Слухаємо музику з телефону, час від часу підстукуючи касками по стелі.

Я не впізнаю дороги. Я точно тут не проходила. Лише поодинокі ділянки видаються мені знайомими, лише ті самі обриси уявлених кажанів та звуки річки-цямкання-цукерок під ногами. Але я не впізнаю дороги. Я точно тут не проходила.

Через півтори години знову з’являються скульптури. Хух, я вдома. Стає спокійніше.

Вихід у вхід

Двометровий привид у великому капюшоні, що прикриває відсутнє обличчя, тримає в руці запалені свічки. Тепле світло падає на фігуру і створює чітку тінь, що відбивається на гіпсовій стіні. Довжелезний плащ обвисає на його тілі численними складками.

Творці Привида залишили тут своє послання замість туристів: орнамент на підставці для свічок має три зашифровані букви: «ХххххУхххЙххх». Здається, митці незадоволені своїм результатом.

Наша ціль — залишити тут слід мистецтва назавжди. Завдяки незмінному мікроклімату роботи з глини тут не руйнуються, а матеріал для них видобувається на місці

Привид дивиться на першовідкривача печери, а той йому усміхається. Глиняні фігури органічно вливаються в середовище, імітуючи музей експериментального мистецтва.

Коли галерея спорожніла, скульптури залишаються стояти велично та непорушно, вони житимуть тут вічно, якщо бездушний турист не захоче сісти комусь на руки, міцно обійняти Привида чи вхопитися за груди Мегери.

Ми йдемо до світла та звуків, до запахів.

Крок, іще один крок, останній крок. Відчиняються важкі двері на поверхню.

Запахи природи атакують. У печері немає запахів, тому цей контраст перехоплює дихання у спробах відчути все…

Як гарно пахнуть дерева після дощу, який насичений запах має трава, яке приємне повітря. Десь тут точно цвітуть кульбаби, я впізнаю їхній запах. Двері замикають вхід у підземелля — отой окремий світ, який вабить, цікавить, дивує та змінює свідомість. Замикають кажанів і кристали, гіпс і глину, скульптури і музеї, величні галереї та вузькі проходи.

Надворі світла ніч, тепло. Озираюсь і більше не відчуваю страху, дивлюсь уперед і знаю, чого очікувати.

Нудно.

І де ж ховалися кажани?

[Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]