Очеретяна республіка
Василь Олександрович стоїть біля автобуса Вилкове-Одеса. Розгублений: їхати чи ні? Оглядається навколо, наче у надії знайти відповідь.
На закинутій будівлі видно напис — кінотеатр. Востаннє ремонтували у 1996 році. Перед ним — місцевий «супермаркет», далі тягнуться хати, пусткою стоїть базар.
Довга й безлюдна головна вулиця з ресторанчиками, які, за словами місцевих мешканців, лише на перший погляд не виказують ознак життя. Кожен другий має у назві найпопулярніше тут слово — Венеція. Саме так туристи називають це містечко, що майже три століття тому постало на річкових плавнях, — «українська Венеція».
— Так, я вам повторюю: останній автобус їде звідси о 15:00! І так, більше нічого не ходить! — кричить заклопотана жінка з віконця мініатюрної автостанції.
Василь Олександрович — не з німців, поляків чи інших іноземців, про візити яких тут охоче розповідають. Українець дістався сюди зранку із Хмельниччини:
— В інтернеті написали, що в комісійці тут можна купити стареньку італійську гармонь…
— І ти повірив? Тут комісійки ще з СРСР нема! Сідай — і поїхали! — переконує його водій, у якого порожня кабіна.
— То як вам Вилкове? — питаю у горе-мандрівника.
Чоловік кривиться: «Та щось бідненько».
Мільйон шансів
Туристові на це «бідненько» швидко знайдуть відповідь — «бо заводи закрили»!
Йдеться про десяток підприємств, куди за радянських часів людей звозили автобусами на роботу з цілого району: пекти хліб, ремонтувати й оснащувати судна, обробляти рибу та навіть робити газовану воду. Після розпаду Радянського Союзу все це помалу зійшло нанівець.
Незалежність розпочалася з того, що обабіч головної вулиці — нині Різдвяної, а тоді Леніна — то тут, то там повигулькували забиті дошками вікна й двері.
Тим часом за тисячі кілометрів звідси до України мріяв повернутися з Нідерландів один одеський бізнесмен. Свого часу Валерій Іванович Лямов вирвався з СРСР за кордон, де не гребував жодною роботою — попервах навіть посуд мив. Крок за кроком налагодив власний бізнес — купував і перепродував курей. Із порожніми руками повертатися додому не хотів — лише з ідеєю.
Минаючи якось невеличке голландське містечко, Валерій Іванович запримітив ошатний маєток під незвичним очеретяним дахом. Друг із місцевих пояснив: будинок — когось із королевичів, а очерет — красивий, екологічний, теплий і довговічний матеріал. «Очерет — це справжнє багатство!»
Запалившись, вони з другом поїхали на місцеве очеретяне підприємство. Там його президент пояснив особливості заготівлі та обробки. Розумів, що є сенс говорити про це з українцем, бо в Нідерландах очерету небагато, а в Україні — надто на півдні — досхочу.
— Скільки б ви могли нам привезти?
— Мільйон снопів вистачить? — випалив Валерій Іванович, трохи порадившись із другом.
Голландець недовірливо зиркнув на одесита — чи, бува, не шахрай?
Адже найбільша на той час галузева компанія з Австрії за сезон збору очерету, який триває від початку грудня до кінця березня, постачала 400 тисяч снопів. А цей зухвалець у середині березня каже, що привезе мільйон.
В Одесі амбітному підприємцеві нашептали: «Їдь у Вилкове! Там величезні плантації очерету». А вже на місці, роздумуючи, як почати бізнес із нуля, Лямов наштовхнувся на «в’язницю». Так прозвали в народі лікарняно-трудовий профілакторій, де від алкоголізму зцілювали «трудотерапією».
— Мені треба мільйон снопів, — діловито заявив начальникові закладу Лямов. Наступного ж дня бригада вчорашніх п’яниць виїхала на очеретяне поле. До вечора їхні серпи накосили 150 снопів. А до кінця березня — три тисячі.
Не мільйон, однак голландець роззявив рота.
Хліб мій насущний
Спочатку в місті мало що розуміли. Перезирались: «І що то за божевільний косить очерет, та ще й у холодильниках потім вивозить!» Поки курячого бізнесу Валерія Івановича в Україні ще не підім’яли, вантажівки з регульованими холодильними камерами у Нідерландах він заповнював своїми курми, а назад — аби не їхали впорожні — очеретом.
— Тоді вся ця справа цікавила лише мене і всіляких безхатченків, — сміється Лямов.
Зазвичай він брав із півсотні людей, давав їм серпи й відвозив на очеретяні острівці. Там траплялися курйози.
— Я беру човен, плачу за нього оренду, а ти косиш лише десять снопів і більше не працюєш. Як так виходить, Михайле? — досліджував підприємець мотивацію працівників.
— Чи знаєте ви «Отче наш»? — відповідав йому колишній капітан дальнього плавання Михайло. — Як знаєте, то мали б розуміти, що за десять снопів я нині десятку на «хліб свій насущний» вже заробив. Завтра ще зароблю.
Так Лямов розумів: тоді на пляшку й закуску цього було доста.
Таке умиротворення володіло місцевими мешканцями настільки, що першої ж зими довелося найняти бригаду із Західної України.
Лямов дав початок перспективній галузі у Вилковому, а заразом витягнув містечко з депресії. Туди ринули інвестиції, а вже за кілька років у першого очеретяного підприємства з’явилися конкуренти
За рік настрої почали змінюватися. Дошки з вікон і дверей на вулиці Леніна потроху знімали, а ранки починались із того, що кількасот вилківчан із серпами розходилися по човнах, що прямували на очеретяні острови.
На Дунаї Лямов облаштував невеличкі причали з пунктами прийому очерету.
— Був клич по всьому Вилковому, — згадує чоловік. — Люди косили очерет і надвечір здавали приймальникові, як колись молоко.
Тоді в містечку ще не знали того, хто потім забирав усі снопи. І Лямов користувався цим. Якось, запримітивши рибалку, який із повним човном очерету саме підпливав до причалу, гукнув йому:
— Краще б рибу ловив!
Чоловік здивовано глянув на підприємця:
— Ну й ненормальна ти людина! Я ж сто снопів здам — і сто рублів матиму. А з рибою не вгадаєш — зловлю чи ні.
Валерій Іванович полегшено зітхнув. Нарешті до його справи долучалися працьовиті.
Бізнес, що вмирає
Лямов дав початок перспективній галузі у Вилковому, а заразом витягнув містечко з депресії. Туди ринули інвестиції, а вже за кілька років у першого очеретяного підприємства «УкрРід» з’явилися конкуренти. Тепер великих гравців п’ятеро. Ще більше — дрібних бізнесменів.
Однак ейфорія минає швидко.
— Цей бізнес вимирає. Йому ще років із п’ять лишилося, — каже Олексій Жуковський під час екскурсії однією з вагомих тут очеретяних компаній «Екосервіс», де він за директора.
За брамою відкривається золотистий краєвид. Обабіч широкої довгої стежки лежать купи снопів. Ще більше — у височенних складах, де їх сортують за вологістю. Жуковський діловито засовує у сніп схожий на термометр вологомір — за вимогами, показник не має перевищувати 20 %.
Найбільше метушіння — під навісом на іншому боці території. Кілька жінок пенсійного віку жваво підхоплюють жмути очерету, ставлять на видовжену металеву форму й хутко-хутко розчісують велетенським гребінцем. І так формують до 70-ти снопів на день.
— Робота справді дуже важка! — жаліється Тетяна, зухвало поглядаючи на колишнього міліціонера Жуковського. — Та як і всяка робота. Мусимо десь працювати.
— Дехто так уже років п’ятнадцять трудиться. Колись були навіть сімейні підряди! — сміється Зинаїда, не припиняючи роботи. — Та нічого, слава Богу. Все добре, хліб їмо.
«Хліб їмо» означає мінімалку, тобто 4170 гривень з нового 2019-го року. Важко оцінити, скільки це для маленького містечка, де ледь не кожен приторговує вином, городиною й ранніми полуницями. Дехто взагалі не працює — сім’я живе за рахунок батька-моряка. Але молоді сюди однаково не заманиш. Із очеретом працюють лише старожитці, яких дедалі меншає: нині 15, а років десять тому було 40.
Підвищення зарплатні очікувати марно.
— Ми залежимо від експорту, — розводить руками Жуковський.
Від заснування компанії у 2003-му ціна на сніп майже не зросла: раніше сягала 80 євроцентів, а тепер — 1 євро. А обсяги падають: якщо років десять тому «Екосервіс» давав 200 тисяч снопів, то нині — лише 45 тисяч.
— Голландці відмовилися від українського очерету, бо він погано себе зарекомендував, — резюмує Жуковський.
Скільки б не робили
— Це неправда! — Лямов геть не погоджується з такими висновками.
Лише на початку року голландці запевняли бізнесмена: «Скільки би ви не робили, робіть більше — ми все у вас купимо». До того ж відколи у Нідерландах та Німеччині почали прогнивати очеретяні дахи, там ввели окрему посаду експерта. Відтоді він оцінює якість очерету і ще ніколи не заперечував, що український — один із найкращих.
Одесит припускає, що відмовлятися можуть від неякісного товару, про умови зберігання якого не дбають. А нині треба пильнувати: на п’яти наступає один із найсильніших глобальних конкурентів — Китай.
У нього велика перевага відразу на старті. На відміну від України, там сухі й морозяні зими, тому очерет вимерзає майже з нульовою вологістю. Для роботи там нема поганої погоди, натомість українці збирають подекуди в іній, туман і росу. Китайці правлять меншу ціну. А також надсилають свій дещо товстіший очерет у контейнерах — відтак він коротший. Саме те, що потрібно голландцям.
— У нас трошки вищий, хоча потрібен і той, і інший, — пояснює Віктор Жигарєв, який понад 20 років у Лямова за топ-менеджера. — У Нідерланди йде нижчий і тонший очерет, а в Німеччині спеціалізуються на дахах великої площі, тож їм потрібен високий.
Німці, щоправда, вважають, що товстіший очерет триваліший у використанні. А Україна спеціалізується на тонкому. Крім того, як запевняють інші підприємці, через спекотне літо останніми роками очерет іще й втрачає у висоті.
Битва ідей
Бізнесмени одностайні: аби втриматися на плаву, треба брати якістю.
А ще можна знайти інше застосування очерету. Нині з нього виготовляють мати, завіси, а раніше ним навіть опалювали приміщення.
П’ять років тому Вилкове коштом ЄС закупило енергоощадний котел і лінію переробки очерету в брикети. Так опалювали міську раду. Ну а потім із обладнанням щось пішло не так. Це досить болюча історія для міста.
— В нас же як — спочатку вкрадемо, а далі — на що вистачить, — бізнесмен Анатолій Таранов вважає, що з технікою навмисне продешевили.
Хай там що, а брикети частково вирішили б лише проблему очеретяних відходів, але не самої індустрії.
Минулої весни в мера Миколи Дзядзіна з’явилася нова ідея для гранту: Вилкове налагодить виробництво одноразового очеретяного посуду, що розкладатиметься за півтора місяця.
— Ініціатива — студентів Одеської національної академії харчових технологій, і я її підтримав, — розповідає Дзядзін.
— Який піар, — зітхають на це бізнесмени.
— Мерія Вилкового, може, й креативна, але потрібна ще освіченість, — усміхається Лямов. Він не розуміє ані ідеї з брикетами — «кремінь у складі очерету зношує прес як наждак», ані з посудом — «з очерету реально виготовити будь-що, тільки не це».
В ідеалі, на думку підприємця, — змішувати очеретяні відходи з чимось іще. Наприклад, виготовляти з них деревно-полімерний композит, подрібнюючи в борошно та додаючи пластмаси. З такого матеріалу виходять гарні дошки для облицювання.
— Проте обладнання для цього доволі дороге. А в Україні наразі немає умов для безпечного інвестування, — пояснює Лямов. — Можеш ризикнути, а назавтра комусь захочеться усе це в тебе відбити. Охочих багато.
Паперові каруселі
Як не крути, а державна машина страшніша за Китай.
Вилкове розташоване в серці Дунайського біосферного заповідника, втім, раніше очерет тут могли навіть безкарно палити. А як з’явився Лямов — без дозволу зась і викошувати. А надто після того, як підприємець за допомоги вмілого інженера запустив власні придатні до чутливих ґрунтів комбайни.
Раніше, коли не було шиферу, кожен тут мав очеретяний дах. А нині, як розповідають, один його квадратний метр обходиться у понад 50 доларів
— У нас цю техніку потім іноземці купували. А наші кажуть — робіть дозволи на комбайни! — іронізує з тутешніх порядків Лямов. — Як не знали, що на очереті заробляти можна, то й дозволів не треба було. А потім їх просто не давали — без жодних пояснень. Треба було занести гроші. Такі наші реалії.
Дозвіл на викіс дають раз на рік, а очерет — заради збереження екосистеми — косять із грудня по березень. Перший місяць усе йде гладко, а далі, каже Жигарєв, починаються «каруселі».
— То довідку неправильно складено, то ще щось. Хоча ми вже майже двадцять років їх заповнюємо, — скаржиться чоловік.
Паперова тяганина щоразу на місяць зупиняє роботу й без того чутливої галузі. Крім того, постійно зростають податки та ціни. Лямову вже за 70. Зі своєю грін-картою він більше опікується власним бізнесом у Флориді, а очеретяну справу пильнує син. Але нещодавно підприємець мав привід навідатись у Вилкове власною персоною: оренду знову підвищили — вчетверте чи вп’яте за час існування «УкрРід».
— Деякі фірми вже пішли з ринку. Мабуть, знайшли привабливіше застосування для капіталу, — пояснює Жигарєв. — А ті, що мають базу, техніку, як Валерій Іванович, — поки що працюють. Бо куди це все подіти?
«Перлина країни»
В Україні попиту на очерет майже немає. Сьогодні одному мешканцеві Вилкового та навколишніх сіл у заповіднику дозволяють щороку викошувати до ста снопів очерету на власні потреби. Для парканів і загорож — ось і весь внутрішній збут.
Раніше, коли не було шиферу, кожен тут мав очеретяний дах. А нині, як розповідають, один його квадратний метр обходиться у понад 50 доларів.
— Простий смертний собі такого дозволити не може, — зауважує бізнесмен Таранов, чий друг єдиний у місті зробив собі таку розкіш.
Більше попиту — лише на островах, базах відпочинку. Дмитро Кірпічніков, екскурсовод місцевого туроператора «Пелікан», згодився доправити туди журналістів зі «знижкою» — півгодини плавання за 400 гривень.
— Вилкове назвали так через три канали-вилки Дунаю, — починає екскурсовод, підпливаючи до кордону з Румунією. Саме звідти у містечко заходять лайнери з іноземцями. Мер каже, торік лише офіційно прибуло близько 40 тисяч туристів, а на початок нинішнього сезону — першотравневі свята — все вже повністю заброньовано.
— Влітку без обіду та сніданку воджу тут екскурсії, — розповідає Дмитро, якому не звикати до іноземців. Малим він приїхав до Вилкового з Камчатки і за 18 років моряком обплавав мало не весь світ. — Тут дуже гарно, все потопає у фруктах і зелені. Вам краще приїжджати влітку!
Але ми приїхали взимку — і очеретяні альтанки й будиночки на островах вигляд мають ефектний, проте осиротілий. Кажуть, у сезон тут проводять різні гуляння, весілля, всі їдять дунайську рибну юшку й запивають вилківським вином. Житло бронюють щонайменше за два місяці. Простенький котедж обійдеться у 1200 гривень на день, щось краще — у 2000 з лишком. Для пересічного вилківчанина — шалені ціни, несумісні з місцевим життям.
А що мають із туризму місцеві мешканці? По закінченню очеретяного сезону деякі літні жінки повертаються на роботу в ресторанчики. А бізнесмен Таранов має ще найпотужніший у місті десятиметровий катер. Кілька сімей на острові Анкудінова вже восьмий рік за 200-350 гривень приймають на нічліг і готують домашню їжу для іноземних туристів.
Але все це — поза межами буднів української Венеції, де головний місцевий канал, Білгородський, влітку стає фактично непроїзним. Якщо у дитинстві нині 71-річного Віктора Жигарєва серед хлопців було за честь, пірнувши, дістатись його дна, то нині «там гусям води по коліна». Коли у 1970-х у місті почали розвивати туризм, багато каналів перекопали й пересипали. Природна течія води порушилась, і вони почали міліти. Після розпаду СРСР їх наче поривалися розчистити, але згодом забули. А як позакривали заводи, коштів у небагатого міста й зовсім забракло.
— Коли чую оце «Вилкове — перлина країни», мені соромно. Нічого вже не лишилося, — безпорадно скаржиться Жигарєв. — Як іще чверть століття тому мені німці казали: «Ви нам взагалі міста не показуйте — везіть одразу на Дунай!»
А кілька сміливців, які у нульових поїхали до Нідерландів опановувати техніку покривання дахів очеретом, — уже давно за Дунаєм. У Вилковому — не затребувані.
[Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]
Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.