Тихі пологи

«Мені потрібен конвертик для немовляти. Білий. Без бантиків і рюш. Можна з маленькою вишивкою». Перед походом у дитячий магазин Юлія кілька разів подумки повторила ці слова. Щоб жодних зайвих питань від продавців. «Є чи нема? Розмір підходить? Забрала і вийшла». Кілька разів. Заздалегідь. Подумки.

Юлія штовхнула двері магазину. Зусібіч на неї дивилися візочки, іграшки, малесенькі боді, пінетки й царапки. Юлія зібрала себе докупи і підійшла до продавця.

— У вас є білий конвертик для хлопчика? Без нічого. Можна з маленькою вишивкою.

— Знаєте, такого зараз у нас немає, — відповів продавець і, перш ніж Юлія встигла подякувати і піти, перехопив ініціативу. — Але в нас є трохи більшого розміру. Вони ідуть «три в одному». Їх можна класти в санчата…

Юлія вже його не слухала. Класти конвертик у санчата? Зараз червень. В інших крамницях їй теж пропонували щось на майбутнє — на два роки, на три, на виріст. Але її синові, Льоші, трохи більше ніж місяць. Він зовсім крихітний, і конвертик йому потрібен на зараз. Білий. Можна з вишивкою.

— Нам на похорон, — не витримала і випалила Юлія. Продавець замовк і ледь помітно відступив. Юлія вибігла з магазину.

Льоша народився на 28 тижні і прожив трохи більше як місяць. Перинатальний період під час вагітності починається з 22 тижня — саме з цього терміну у дитини є шанс вижити поза утробою матері. За оцінкою ВОЗ, щороку у світі близько 15 мільйонів дітей з’являються на світ передчасно, один мільйон з них помирає від ускладнень. В Україні, за статистикою 2010 року, з тисячі новонароджених у перинатальному періоді десятеро не виживає. За даними Центру медичної статистики МОЗ, лише у 2017 році було зафіксовано більше як 17 тисяч випадків завмерлої вагітності до 22 тижня.

Однак яким би не був діагноз і термін втрати бажаної дитини, від моменту смерті немовляти матерям доводиться проходити складний шлях.

Льоша

— Я відчувала, що буде хлопчик, тому, коли на УЗД мені це підтвердили, я навіть не здивувалася, — Юлія говорить швидко і емоційно, майже не зупиняючись. У неї світле волосся і м’який погляд. У соцмережах серед фотографій її дітей є один монохромний знімок з УЗД, до якого чорним маркером домальовані янгольські крила. На фото видніються крихітний ніс і ручки Юлиного сина Льоші, який народився передчасно і прожив лише 39 днів.

Це було у 2012 році. Юлія з чоловіком Сашею планували дитину віддавна, аж нарешті дізналися, що жінка вагітна.

— Усі були щасливі, — усміхається Юлія. — У мене від попереднього шлюбу є старша дочка Лєра, але для мого чоловіка це була перша дитина. Я так довго чекала цього моменту, що просто неймовірно раділа вагітності.

Ближче до 18-го тижня лікарі повідомили Юлії, що в неї низьке розташування плаценти, а отже, є ризик кровотеч. Тиждень вона провела у лікарні «на зберіганні», після чого їй порадили більше відпочивати й берегти себе. Стресів Юлія не мала, важкого не піднімала. Лікарі не панікували, і вона теж не хвилювалася — вийшла з лікарні і продовжила звичне життя. Дитина була розміром із грушку.

В одну з п’ятниць після роботи Юлія збиралася додому і помітила у вбиральні кров. Багато крові.

— Була така кровотеча, ніби хтось увімкнув кран із водою, — пригадує Юлія. — Я зафіксувала час і викликала швидку. Коли приїхали лікарі, я благала, аби вони врятували дитину.

Далі все було швидко. Юлію привезли в перинатальний центр, оформили документи й забрали в операційну. Там її зафіксували на операційному столі, встановили катетер і готували до зупинки кровотечі. Черговий лікар, що привіз апарат УЗД, сказав, що відшарування плаценти немає.

— Подякуйте, сьогодні «кесарити» не будемо, — повідомила медсестра.

Це був 24-й тиждень, дитина розміром із качанчик кукурудзи. Юлія навіть уявити не могла, що на такому ранньому терміні можна робити кесарів розтин. Якось перев’язати судини, заблокувати вени, що завгодно, але не діставати дитини.

— Я сказала, що не хочу розтину, і почала вставати, — розповідає Юлія. — Мене вклали назад, щось вкололи, перевезли у якусь кімнату, де жінки готуються до пологів, і наказали не вставати. Я лежала й молилася, щоб кровотеча зупинилась. На ранок усе закінчилося і мене перевели у патологічне відділення.

Юлія ще не знала, що до пологів залишалося лише чотири тижні. Протягом цього часу, попри кровотечі, їй ще три рази вдалось уникнути операції. Дізналася, що після 30-го тижня діти стають набагато сильнішими і їх уже легше виходити. Наступна, вже четверта, кровотеча почалася вночі. Лікарі знову оглянули Юлію і повідомили, що цього разу почалося відшарування плаценти і дитина задихається. Їй довелося народжувати. Льоші було лише 28 тижнів, важив 1200 грамів і вже пережив асфіксію.

— Лікарі говорили, що у нас стабільний хлопчик, — Юлія робить паузу і веде далі, — був. Тоді в реанімацію пускали лише у певні періоди доби на одну годину. Але для мене все було як у тумані. Чоловік казав не поспішати дивитися, але я так хотіла, так плакала, так благала лікарів, щоб мене пустили до Льоші… Це було близько одинадцятої ночі, я не могла дочекатися години відвідування. До моменту зустрічі з ним я ніколи не бачила настільки маленьких дітей.

Юлія з чоловіком вірили, що все буде добре, старалися не допускати думок про інше. Лікарі казали, що дитина має хорошу вагу й поступово стабілізується. Батьки назвали сина Олексієм, отримали свідоцтво про народження, запросили в реанімацію священика, аби той охрестив малюка. Вже потім Юлія дізналася — попри всі зусилля батьків і лікарів, дитина може зробити крок назад.

На 39-й день життя Льоші Юлія була вдома, перевдягалася після повернення з лікарні. Старша дочка Лєра теж була вдома, незабаром з роботи мав прийти чоловік Саша.

— Не знаю, скільки минуло часу від моменту, як мені подзвонили з лікарні і сказали, що Льоші більше немає, до того, як я отямилася. Коли я взяла себе в руки, то почула, як у сусідній кімнаті плаче Лєра. Вона підійшла і запитала в мене — мам, все? Я відповіла — все. Аж поки не прийшов Саша, ми сиділи посеред кімнати і, обійнявшись, плакали. Коли я все йому переказувала, у мене ніби земля розійшлася під ногами і я впала у прірву.

Прірва

Посеред невеликої кімнати зі стінами теплого кольору стоять кілька стільців. Світло від бра приглушене. На довгій тумбі розташовані картонні деревця, до гілок яких пришпилені дитячі імена. На стінах висять монохромні знімки, на яких різні жінки, чоловіки й діти тримають немовлят, загорнутих у світлі пелюшки. Дехто з малюків вміщається на долонях у батьків, дехто вже більший, хтось у шапочці, у когось уже пробивається перше волоссячко. Усі немовлята на знімках ніби сплять.

Це кімната прощань у лікарні OLVG West в Амстердамі. Сюди приходять мами, татусі, їхні старші діти і будь-хто, чиєї підтримки мама потребує у момент прощання з новонародженим малюком. Ніхто не намагатиметься забрати дитину подалі, не казатиме, що «краще на таке не дивитися». Мама може бути з дитиною стільки, скільки їй необхідно.

В Україні таких кімнат немає. Лікарка не дозволила Юлії одразу приїхати й попрощатися з Льошею, пояснивши це тим, що малюка вже забрали в морг. Вона говорила — дитина померла через недоношеність, унаслідок внутрішньошлуночкового крововиливу, що проведуть аналізи. Потім батькам видали свідоцтво про смерть. Юлія і Саша самостійно мусили організовувати похорон, домовлятися про місце на кладовищі в Києві, шукати для Льоші білий конвертик, можливо, з вишивкою, у магазинах серед безлічі іграшок, брязкалець і різних дрібниць для немовлят. Це було нестерпно.

Льошу поховали на кладовищі біля Юлиної бабусі. Юлія прощалася з малюком вже під час похорону.

— Було відчуття, ніби все зламалося, — пригадує вона. — Усі плани, усе, про що я думала і що я відчувала, коли ходила вагітною, коли народжувала, коли виходжувала, — зруйнувалося. Треба було якось зберегти сім’ю, я боялася втратити зв’язок із чоловіком. Але мені нічого не хотілося. Хотілося лишитися на самоті, у власній коробочці, і щоб мене ніхто не чіпав.

До кімнати прощань у лікарні OLVG West в Амстердамі приходять мами, татусі, їхні старші діти і будь-хто, чиєї підтримки мама потребує у момент прощання з новонародженим малюком. Ніхто не намагатиметься забрати дитину подалі, не казатиме, що «краще на таке не дивитися». Мама може бути з дитиною стільки, скільки їй необхідно

Довкола Юлії вирувало життя. Були продавці дитячих магазинів, які мовчки відходили, щойно чули, що Юлин син помер. Були лікарі, які приходили й казали, що вона ще молода, що вона може народити ще. Були родичі, яким, після недолугих вітань з народженням сина, чоловік Юлі терпляче пояснював, що Льоша не вижив. Були знайомі, які не розуміли, чому вона так побивається, адже має старшу доньку. Були просто ті, хто кричав з гори над прірвою «тримайся», а триматися не було за що. Юлія спала, їла, кудись виходила і водночас — лишалась у прірві.

— Я не могла пояснити людям, що це дитина, якій було місце в нашій родині, — каже Юлія. — Це не просто було щось, що ми мали, а воно зіпсувалося, тому ми його викинули і більше не згадуємо. У нас немає дітей замість. У нас немає дітей, які б могли замінити Льошу. Він — іще одна наша дитина.

Юлія спробувала звернутися до психолога, однак невдало. У всіх його запитаннях вона впізнавала підручник з психології, за яким Юлія вчилася в інституті. До іншого спеціаліста звертатися не стала. Після тривалої відпустки у зв’язку з важкими пологами вийшла на роботу й почала сама поступово звільнятися від стресу, почала більше приділяти уваги старшій дочці та чоловікові.

Лікарі дозволили Юлії вагітніти лише через рік, однак від циклу до циклу нічого не вдавалося. Вона ходила від одного медика до іншого. Довелося піти на операцію. Та нарешті Юлія дізналася, що знову чекає дитину.

— Цього разу я не дихала навіть, — усміхається. — Багато відпочивала, прислухалася до кожного руху малюка в лоні. Зрозуміла, що тепер буде все інакше, аж після тридцятого тижня. Тоді вирішила, що не можу тягнути страх смерті за собою у цю вагітність. Треба було його відпустити і лишити тільки світлу пам’ять про Льошу.

Другий син Юлії, Тимофій, народився без особливих ускладнень. Юлія була неймовірно щаслива, та, поки вони лишалися у пологовому, постійно прислухалася до маленького, сиділа поряд, перевіряла, чи не синіє шкіра, чи дихає. Лікарі запитували, чому Юля його постійно тицяє. Вона намагалася пояснити, що минула вагітність завершилася втратою малюка. У відповідь їй радили не думати про це, адже усе минуло, ось у неї є здорова дитина, то навіщо згадувати про мертву?

В Україні немає медичного протоколу, який регулював би комунікацію між жінкою, яка втратила дитину, та медперсоналом. Останній наказ, у якому було затверджено «тактику медичного персоналу у випадку мертвонародження та смерті дитини у гінекологічному відділенні», втратив чинність іще у 2014 році. За інформацією організації «Природні права. Україна», медики часто нехтують емоційною підтримкою жінки — вони просто не розуміють того, наскільки сильно жінка потребує такої помочі.

— Перший, з ким спілкується жінка, коли дізнається про втрату, — лікар, — каже акушерка-гінекологиня Аліна Дунаєвська. — На жаль, у медичних університетах надто слабка психологічна підготовка. У мене був курс медичної психології, але поверховий, швидкий. Він не дав необхідних знань про те, як потрібно спілкуватися з людиною, яка пережила втрату. Так, пацієнт потім може звернутися до психолога, і добре, що тепер у деяких пологових уже є такі фахівці. Але лікар повинен знати, що говорити людині у шоковому стані. У багатьох таких знань просто немає.

— «Не плач, іще народиш», «давайте вже якось заспокоюватися» — це якийсь такий вид підтримки, від якого хочеться просто порадити людині заткнутися і втекти, — каже Юлія. — До моєї історії ніхто серйозно у лікарні не ставився, усі лише знецінювали і старалися якось заговорити мене, щоб я викинула погані думки з голови, казали, що за новими клопотами я все забуду. Але від смерті Льоші минуло вже сім років — і ніхто нікого не забув.

Надя і Оля

Вісімнадцять років тому Наталя дізналася, що вагітна вдруге. Її синові було три, перша вагітність минула без проблем. До 20-го тижня з другою вагітністю теж усе було добре. Допоки не почалися легкі кровотечі.

— Я відчувала, що дитина жива, вона штовхалася, — пригадує Наталя. — У жіночій консультації мені сказали, що таке буває, призначили лікування, порадили попити вітаміни. Від госпіталізації я відмовилася.

Наступного дня у Наталі почалися перейми. Вона не одразу зрозуміла, що народжує, але біль посилювався. Вже не пригадує, про що її розпитували лікарі швидкої і навіщо у прийомному відділенні питали, коли в неї почалася перша менструація. Пам’ятає лише, що все було вкрай повільно і до операційної вона так і не доїхала — дитина народилась у передпокої.

Мені не дали з нею попрощатися. Я попросила медсестру показати мені дитину, вона відповіла, що «не положено». Лиш коли я запитала, хто в мене був, вона сказала, що дівчинка

Жінка має право доносити дитину, навіть якщо діагностика виявляє у немовляти патології, через які дитина не виживе після народження. Для таких випадків у різних країнах існують перинатальні хоспіси, де мами та їхні близькі можуть гідно попрощатися з малюками і отримати необхідну психологічну підтримку. В Україні перинатальних хоспісів не існує.

Наталя знає, що за кордоном у пологових будинках є кімнати прощання, проте вісімнадцять років тому в Україні вона не змогла навіть поглянути на власну дитину.

— Мені не дали з нею попрощатися, — спокійно каже Наталя. — Я попросила медсестру показати мені дитину, вона відповіла, що «не положено». Лиш коли я запитала, хто в мене був, вона сказала, що дівчинка.

Тоді до психолога Наталя не звернулася, бо не знала, до кого можна піти. Чоловік емоційно її не підтримував і вважав, що йому гірше, ніж їй. Наталя залишилася на самоті з питаннями, на які їй ніхто не міг дати відповідей: чому так трапилося, чому саме посеред терміну, чи це через те, що вона підняла щось важке? Під час третьої вагітності Наталя постійно боялася, що викидень трапиться знову. Народила раптово, вночі, вдома, без лікарів, на тому ж терміні, що й попереднього разу. Не встигла нічого вдіяти, навіть викликати швидку. Це була дівчинка розміром із долоню. Вона не вижила.

— Я тримала її на руках і плакала, плакала, плакала. Я була в такому шоці, що в мене навіть не виникло думки попрощатися з нею якось. У мого чоловіка трапилася істерика, коли він нас побачив. Він звинуватив у всьому мене. Їхати до пологового, де у приймальні народилася друга дитина, я відмовилася, погодилася лише на гінекологічне відділення у військовому шпиталі.

Був серпень. Наталя провела на лікарняному ліжку п’ять днів. Її ніхто не чіпав, не говорив про те, що вона не перша, з ким таке трапляється, не змушував варити борщі та прати шкарпетки чоловікові. Вона багато плакала, ходила на прогулянки лікарняним подвір’ям, читала книжки і слухала тишу.

У нас немає культури смерті взагалі. Цю тему стараються не зачіпати в родині, не обговорювати з дітьми. Коли щось відбувається з близькими, то всі намагаються відгородитися і якось заговорити цю втрату. Але немає родин, які не стикалися зі смертю

— Мої сусідки по палаті знали, що трапилося, і не чіпали мене, — згадує Наталя, — лише одна підійшла, погладила по голові, коли я плакала, і пішла. Вони не заважали мені бути в емоціях. Мені дзвонили і писали родичі й знайомі. Моя мама теж пережила втрату дитини, вона говорила мені, що таке трапляється в багатьох, але мене це не втішало.

— На жаль, у нас немає культури прощання з дитиною у пологових, — пояснює лікарка Аліна Дунаєвська. — Але це не лише про перинатологію. У нас немає культури смерті взагалі. Цю тему стараються не зачіпати в родині, не обговорювати з дітьми. Коли щось відбувається з близькими, то всі намагаються відгородитися і якось заговорити цю втрату. Але немає родин, які не стикалися зі смертю. Перинатальні втрати — лише частина.

Наталя прощалася зі своїми втраченими дівчатками поступово. Вона медитувала, подумки говорила з ними, писала листи, проводила символічні обряди прощань. Поступово усвідомила, що не все залежить лише від її сил та вмінь, не все вона може контролювати. Так Наталя почала відпускати свій біль.

— Як звали ваших дітей? — запитую я. Переді мною сидить вродлива жінка з проникливими світлими очима і абсолютно спокійно та зважено розповідає історію своєї втрати.

— У них іще не було імен, вони пішли занадто рано, — Наталя ледь-ледь відводить погляд убік. — Я називала їх лише для себе: старшу — Надя, а молодшу — Оля. Звичайно, відчуття страшного горя в мене вже давно нема. Але я досі можу за ними плакати, досі їх згадую.

Манюня

За українським законодавством, втрату дитини до 22-го тижня вагітності у зв’язку з передчасними пологами називають спонтанним абортом, по-простому — викиднем. Вісімнадцять років тому кількість спонтанних абортів в Україні перевищувала 15 тисяч. У 2017 році Центр медичної статистики МОЗ зафіксував більш ніж 11 тисяч таких випадків, з яких понад 72 % — втрати до 12 тижня.

Третя вагітність Анни теж закінчилася зовсім рано — на п’ятому тижні. Вона вже мала двох діток: дівчинку та хлопчика. Знала, що втрата дитини на ранньому терміні може бути, але не думала, що ця історія — про неї.

— Я називала її Манюня. Ще місяця не було, а я вже подумки штовхала дитячий візочок, — усміхається Анна. — Незважаючи на такий маленький термін, усі родичі та близькі знали, що я вагітна.

Анна з чоловіком поверталася з гостей, коли побачила кров, багато крові. Подзвонила до лікарки. Та порадила лишатися вдома й вичікувати — дитина або «зачепиться» і вагітність триватиме, або вийде. На такому ранньому терміні мало чим можна допомогти, головне — щоб мати стежила за фізичним самопочуттям і була у постійному контакті з лікарем.

— Лікарка пояснила мені, що це європейська практика. Якби я приїхала в той момент у лікарню, мене поклали б у стаціонар і зробили б чистку.

«Чистка» — один із методів, які застосовують в Україні у разі завмерлої вагітності. Зараз до нього вдаються вкрай рідко, оскільки ця механічна процедура є травматичною для здоров’я жінки. Лікарі також надають перевагу вичікуванню, частіше медикаментозному аборту чи вакууму. Водночас, через брак медперсоналу та високий рівень професійного вигорання, на вичікування в акушерів просто бракне часу. Тому Анна лишилася вдома і стала чекати сама.

У цей момент Анні стало страшно від свого тіла. Крові було багато. Вона була переконана, що дитина не виживе. Подумки Анна почала шукати причини. Це тому, що я підняла банку огірків? Це тому, що чоловік курить? Це тому, що хтось не так подивився? Це тому, що я всім розповіла раніше, ніж треба?

— Я гнала від себе ці думки, але мені потрібні були пояснення, чому дива не трапилося, чому дитини, якої ми так хотіли, більше немає.

На п’ятому тижні вагітності дитина не більша за гранатове зернятко. Зерня Анни поховане в її улюбленому місці — на березі озера, між корінням розлогої берези.

Анну охопив невимовний жах. Кілька днів вона плакала і кричала. Одягала куртку і капюшон на голову і продовжувала жити у своїй маленькій хатинці. Чоловік спочатку її підтримував, але на четвертий день істерики здався. Анна не хотіла втікати від горя, вона його проживала.

Поступово почала виходити з цього стану. Спочатку разом із молодшим сином зробила маленьку фею з шерсті і назвала її Манюня. Її діти знають, що в них була сестра, але так трапилося, що більше її немає — є життя, а є смерть, вони знають, що так буває. Але це не означає, що мама не сумує за Манюнею.

— Я випливла на поверхню лише на сороковий день, — пригадує Анна. — До цього я просто горювала. Мені хотілося буквально опуститися на дно. А потім психотерапевтка запитала — а навіщо на дно? У цей момент у мені щось ніби клацнуло.

У своєму профілі у соцмережах Анна називає себе мамою трьох дітей і одного янголятка

Через чотири місяці Анна знову завагітніла — і страх повернувся новою хвилею. Днями вона лежала на ліжку й не могла поворухнутися без жодних на те фізичних причин. Боялася звикати до нового малюка. Аж поки не минув п’ятий тиждень — і вона видихнула.

— Тоді я дізналася, що таке депресія. Мені було сумно після Манюні — зрозуміло, чому, а тут приводу горювати не було. Я ніби була під водою, — Анна замислюється і примружує карі очі. — Напевно, досвід — як камінчики. Котяться собі вниз по схилу і розколюються, лише коли потрібно.

Пам’ять

Тепер Анна сама працює психологинею і супроводжує вагітність як доула. Вона виховує двох старших дітей і молодшу — дворічну Соню. Поки що не відвідує жодних груп підтримки, адже боїться емоційного перевантаження.

Після втрати Манюні Анна стала набагато сильніше боятися за своїх дітей, більше думати про їхнє самопочуття, більше приділяти їм уваги. Але водночас радіє кожному дню, що вони в неї є.

У день втрати Анна неодмінно приходить на місце біля озера, де поховала Манюню. У своєму профілі у соцмережах Анна називає себе мамою трьох дітей і одного янголятка.

***

Наталя розлучилася з чоловіком і згодом вийшла заміж за іншого. Вона була вагітною ще двічі, після двох утрат. Обидва наступні рази їй було страшно, що все знову повториться. Обидва наступні рази вона народила здорових дітей — дівчинку від першого шлюбу і хлопчика від другого.

Наталя віднайшла себе у психології, отримала другу освіту, захистила диплом. Вона пише тексти на тему материнства та пологів, консультує вагітних жінок та матерів, у тому числі на тему втрат. Сама вона розчарувалася в українській медицині, однак мріє, щоб жінки у пологових будинках ніколи не відчували такого болю і страху, як вона багато років тому.

Цього року Наді мало би виповнитися 18 років, а Олі — 16. Не минає року, щоб Наталя не відрахувала віку своїх дочок.

***

Після смерті Льоші Юлія дуже зблизилася зі старшою дочкою Лєрою. Пізніше у Юлії народилося двоє синів — Тимофій (5 років) і Тихон (2 роки), який теж з’явився на світ передчасно, на 35-му тижні.

Зараз Юлія допомагає іншим жінкам, які мали досвід втрати або передчасних пологів. Як волонтерка долучилася до Асоціації батьків передчасно народжених дітей «Ранні пташки». Вона модерує чат, де мами «поспішайок» діляться своїм досвідом. Юлія сама також спілкується у групах для мам, які пережили втрату малюка.

Цього року Льоші мало би виповнитися сім. Його день народження та день смерті — це дні пам’яті у родині Юлі. Лише нещодавно вони зі старшою дочкою Лєрою згадували, що восени минулого року він міг би піти до школи зі своїми ровесниками. Юлія вільно говорить, що вона мама чотирьох дітей.

Не було і дня, у який би вона не думала про Льошу.

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]